Маловідомі битви (Сині Води, Ворскла)

Маловідомі битви.

Сині Води.

    Великий литовський князь Ольгерд (1296-1377), одружившись із княжною Марією Ярославною Вітебською, успадкував трон тестя і виступив як  “збирач земель Русі”. Просування литовців в Русь (Україну) відбувалося легко і швидко. Ольгерд першим розпочав реальне та успішне визволення руських земель від Золотої Орди. Населення вітало визволителів, тим більше, що його військо складалося в основному з білорусів та українців. Кредо влади Ольгерда було –   “Старого ми не змінюємо, а нового не заводимо”. До 1360р. Ольгерд уже витіснив татар з Гомельщини, Сіверщини, з Переяславської землі. Хоча Золоту Орду й роздирали внутрішні чвари, кочові племена, що переміщались на південь від річок Ягорлика, Синюхи і Тясьмину становили загрозу як українцям, так і білорусам, і полякам. Тому з подільськими ордами князь дотримувався якщо не миру то був з ними обережний. Коли Ольгерд почав претендувати на Львівську, Белзьку і Холмську землі і польський король Казимир Великий підкупив татарських князів проти литовців, тоді Великий князь, уклавши мир з хрестоносцями, пішов на татар.  

    Восени 1362р. неподалік фортеці Торговиця (сьогодні село Новоархангельського району Кіровоградської області) відбулася битва, яка увійшла в історію як битва на Синіх Водах. Це, за відомих причин, найменш досліджена сторінка нашої історії. Перший опис битви зробив польський історик Мацей Стрийковський. Ольгерд мав приблизно 30 тис. війська. Стільки ж війська було у трьох татарських князів Кутлуг-бея, Хаджі-бея та Дмитра. З Ольгердом вирушили чотири його племінники (сини  брата по батькові Коріата): Олександр, Костянтин, Юрій і Федір. Коли армія Ольгерда минула Канів і Черкаси та дійшла до урочища Сині Води, то побачила там велику татарську орду. Ординське військо було поділене на три загони і стояло готовим до битви. Ольгерд вишикував своє військо півколом, щоб татари не змогли вдарити з флангів. Почали бій татари. Вони “засипали литву густим залізним градом з луків” (М.Стрийковський), відтак почала навальну атаку в центр кіннота. Центр литовського війська розступився, заманивши татар під удари списів, самострілів і мечів. Маневр виявився настільки вдалим, що татари не витримали й почали відступати, відтак – безладно втікати. Погром був великий. Загинули всі татарські князі та мурзи. Татарська армія була практично знищена. Ольгерд переслідував вцілілих аж до Криму.  Як наслідок битви – центральна Україна та Поділля були визволені від золотоординців назавжди (відтак її окупувала інша орда), могутність Золотої Орди була підірвана настільки, що більше загрожувати Європі вона вже не могла, а Литовсько-Руське князівство простягнулося “від моря до моря” – від Балтійського до Чорного.

Ворскла.

    На кінець XIVст. Великим литовським князем був Вітовт (1348-1430). Він продовжує політику свого дядька Ольгерда – намагається розширити кордони держави на схід і південний схід. У цей час в Литві перебували два вельможні татарські вигнанці: хан Золотої Орди – Тохтамиш та Хаджі-Гірей (майбутній засновник Кримського ханства). Між Вітовтом і почесними татарами була укладена угода: Вітовт допомагає Тохтамишеві повернути собі Золоту Орду, Тохтамиш же видає Вітовту ярлик на Московське князівство, крім того і Хаджі-Гірей і Тохтамиш зрікаються претензій на українські землі. Почалося підготування до битви на сході з іншими татарськими ордами. Було задіяно весь матеріальний і організаційний ресурс, продуктивно працювала і дипломатія. Папа Римський Боніфацій ІХ не тільки благословив похід, а видав спеціальну буллу духовенству, в якій учасникам походу відпускалися всі гріхи. Тож у Вітовта були не тільки русичі (основний склад) й татари Тохтамиша, а й поляки, волохи, німці та 500 тевтонських рицарів, закутих разом з кіньми в залізо. Рицарі привезли у табір ще й артилерію – пищалі та гармати. З Вітовтом ішло 50 княжих родів, майже вся тодішня українська аристократія.

    Похід готувався не таємно. Ще перед виступом, до Вітовта звернувся Темір-Кутлук хан Заволзької Орди, а він уже також вів армію до кордонів Русі, - аби той видав Тохтамиша. Вітовт відмовив. 5серпня 1399р. військо Вітовта досягло ріки Ворскли. Він вибрав для бою стратегічно вигідне місце. Табір з 75 тис. воїнів захищався водами Дніпра і Ворскли, а з відкритого боку – скованими ланцюгами возами. Позиція підсилювалася артилерією і практично була неприступною. Це розумів і Темір-Кутлук, який уже стояв на лівому березі Ворскли з двадцятитисячною ордою і чекав на підхід стотисячного війська мурзи Едигея. В таборі Вітовта почалися суперечки: чи виходити з табору, чи тримати оборону. Бувалі воїни наполягали на обороні, проте перемогла безпринципна хвацькість: вийти з табору. Князь частину війська залишив у таборі (татар Тохтамиша), а з іншою перейшов Ворсклу і кинувся на татар, які відразу почали відступати. Найбільша і найкривавіша битва XIV-XV ст. почалася  12 (19) серпня 1399р. в другій половині дня. Січа була страшна. Русичі вже почали перемагати Едигея  та в цей час орда Темір-Кутлука вдарила з тилу. Воїни Вітовта не сподівалися такого нападу і на мить розгубилися. Тохтамиш, замість битися з ордою, вирішив, що Вітовт програв, пограбував обоз свого покровителя і втік. Близько сьомої вечора було все скінчено. Полягли всі рицарі, полягли княжі та боярські родини. Знищена під корінь молода парость нації. З Вітовтом врятувалася втечею десь третина вцілілого війська. Шлях Литовсько-Руської держави до Чорного моря знову було відрізано. Кілька годин – і щезли завоювання десятиліть, втрачена перспектива кількох народів. Надія про створення міцної держави в литовців, білорусів та українців померла.

                                  Скорочено. Я.Трінчук, В.Мороз, Т.Наконечний. Сині  Води й Ворскла: тріумф і трагедія. Дзвін, №5-6, 2012р.

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

  29 січня (16 за ст. ст.) 1918р. біля залізничної станції Крути на лінії Москва-Бахмач-Київ  відбувся  бій  сотні  юнацької  школи  ім.гетьмана Б.Хмельницького, сотні студентського куреня стрільців та чоти гайдамак (разом біля 600 бійців)  з  4000  тисячним  більшовицьким  загоном. Опір під  Крутами стримав на декілька днів здобуття Києва більшовиками, що дозволило українській делегації успішно укласти Брестську  угоду. Не меншим  було моральне  значення бою, який став символом жертовності  молоді. Але повстає питання, як трапилося, що Київ - столицю України, фактично,  не було  кому захистити і необстріляна юнь підставила свої груди під більшовицькі багнети Муравйова.

  Лютнева революція в Росії збудила з летаргічного сну також і Україну. Відразу ж  виникає  Центральна  Рада. У Києві  наприкінці  березня  1917р. створюється український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка і засновується український військовий  організаційний комітет,  до  якого  ввійшли  полковники  Глинський, Волошин,  поручик  Міхновський. Виникають  українські  військові ради і в інших частинах імперії: в Москві, Одесі, Мінську. Створюються перші українські полки: ім. І.Гонти - в Умані,  ім. П.Сагайдачного - в Житомирі,  ім. П.Дорошенка - в Сімферополі, ім. І.Мазепи - в Саратові, український Запорізький полк у Москві. Та  все  це  відбувається  стихійно, без  державної опіки і координації з боку Ц.Ради. З другої сторони, йшла шалена протидія з боку російських "єдінонєдєлімих сил". Та незважаючи  на  перепони  і  залякування,  арешти  більш менш активних військових  діячів, 18-21 травня 1917р. в Києві було  скликано перший військовий з'їзд, на який  прибуло 400 делегатів з фронту,  чорноморського та балтійського флотів і біля 300 - з гарнізонів і тилу. Так як Ц.Рада репрезентувала українську владу, вона  очолила  з'їзд.  Соціалісти,  які  переважали  в Ц.Раді були проти як творення національної  армії  так і  самої  незалежної  української держави. В.Винниченко,  лідер  української  соціал-демократичної  робітничої  партії, заступник голови Ц.Ради з трибуни з'їзду  заявив: "Україні  нема  пощо  творити своєї армії,  бо  вона  нікого  поневолювати  не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й уладнати  разом з працюючими  російськими класами нове життя у спільній державі Росії". Це  було  сказано  в  той  час, коли в Польщі творилися польські легіони, в Фінляндії - єгери  (національні  загони), в Прибалтиці - національні формування. І все  ж  з'їзд ухвалив  провести "негайну націоналізацію армії на національно-територіальному  принципі",  "виділити  частини  з  українською більшістю".

  4-11  червня,  2-12  листопада  1917р.  відбуваються  другий  і  третій Всеукраїнські  військові  з'їзди.  Наприкінці  червня  в  Києві  самочинно організувався  другий  український  полк  ім.  гетьмана  П.Полуботка. Виникає український  корпус  під  командуванням  генерала  Скоропадського. Та Ц.Рада не підтримала цих заходів: "нам вашої охорони не треба, бо на забезпеку в будь-який момент може приїхати півтори міліони українських вояків". Вона всюди виступала проти самостійницьких домагань військовиків,  сіючи  зневіру  і  розлад.  Вона вважала, що Україні потрібна тільки  міліція,  до створення якої  так і не приступила.  Ц.Рада,  окрім  хибної  політичної  позиції,  не  довіряла  вищому офіцерству, боялася військової диктатури. Так зволікаючи з створенням міліції і розсіявши та змарнувавши те, що було повстало  незважаючи на пасивність Ц.Ради у цій справі, Україна залишилася зовсім без організованих збройних сил.

  Тим часом в Росії вибухає Жовтнева революція і вже 17 грудня 1917р. раднарком РРФСР надсилає  до  Києва  свій  ультиматум,  фактично, це було оголошення війни Україні.  25 грудня 1917р.  більшовики  під  командою  Антонова-Овсієнка (якого Ленін на цей час  перейменував  на  Овсієнка)  починають  наступ на Україну. Аж тепер у проводирів  Ц.Ради  наступило  прозріння  відносно  Росії, але було вже пізно. З сторони Харківщини на  Київ  рухалися  муравйовці.  На  оборону Ц.Ради “півтори міліони війська” не зібралося, а залишки військових частин розкладалися більшовицькою пропагандою.  І як наслідок, трагедія Крут.

                        Герої Крут. Дрогобич. 1995р.

                        І.Нагаєвський. Історія української держави

                                       двадцятого століття. 1993р.

   

Андрій Мельник – Голова Проводу Українських Націоналістів

  Андрій Мельник народився 12 грудня 1890р. в Якубовій Волі на Дрогобиччині, в середньо-заможній селянській сім’ї. Батько Атанас Мельник належав до інтеліґенції села. Він передплачував газети, журнали, був знайомий з Іваном Франком і його хата була осередком просвітницької діяльності. Спочатку Андрій навчається в міській школі в Дрогобичі, потім в дрогобицькій гімназії, а дальше в Стрию. Він був надзвичайно здібним і працьовитим. На формування його світогляду, крім батька, мав великий вплив провідний галицький політик, довголітній посол до Віденського парламенту, доктор Євген Олесницький. Після закінчення стрийської гімназії поступає до Вищої земельної школи у Відні, але вже в 1914р. перериває навчання, ставши добровольцем Українських Січових Стрільців (УСС). Гартувався в боях під Маківкою. У вересні 1916р. під час боїв на г. Лисоні під Потуторами на Бережанщині попадає з цілим легіоном УСС в російський полон і опиняється в Дубовці під Царіцином. Тут він зустрівся і заприязнився з своїми майбутніми побратимами Романом Сушком та Євгеном Коновальцем. Коли в 1917р. захиталася Російська імперія, вони відразу почали виношувати план втечі з полону і в кінці року з’являються в Києві. Це був дуже складний час для України. Вони створюють з полонених галичан формування січових стрільців (СС), які на початку 1918р. ведуть запеклі бої з більшовиками, що намагаються захопити Київ. Два тижні оборони Києва дозволили українській делегації підписати мирну угоду в Бресті. Під час Гетьманату СС розформували, але Коновалець і Мельник залишаються в Києві, перейшовши в підпілля. Вони беруть активну участь в підтримці Директорії. У січні 1919р. А. Мельник стає шефом штабу Дієвої Армії УНР. Через деякий час він стає помічником командира корпусу СС Є.Коновальця. В грудні 1919р. А.Мельник захворів тифом і після видужання призначається ревізором військових місій УНР з осідком у Празі. Після невдачі українських визвольних змагань повертається до перерваних студій, навчаючися в Чехословаччині. В липні 1922р., після завершчення навчання, повертається до Львова. В цей період в Галичині колишні українські військовики створили підпільну організацію “Українська військова організація” (УВО), яку очолив Є.Коновалець. В цьому ж 1922р. польська поліція заарештовує Мельника, підозрюючи у зв’язках з УВО, але через брак доказів відпускає, встановлюючи за ним невпинний нагляд. Після від’їзду Коновальця за кордон, Мельник стає крайовим комендантом УВО. Весною 1924р. А.Мельника разом з О.Басараб заарештовують і його засуджують на 5 років ув’язнення. Після виходу з в’язниці, в кінці 1928р., стає адміністратором митрополичих доменів (лісів) і одночасно бере участь на громадських роботах (голова молодіжної організації “Орли”, в товаристві українських комбатантів  “Молода Громада”). Цього року він одружується з Софією Федак сестрою дружини Коновальця. Будучи на посаді адміністратора він підтримує зв’язки з українським підпіллям – ОУН. Після загибелі голови ОУН Є.Коновальця в 1938р., Мельник виїжджає за кордон і там його обирають головою Проводу Українських Націоналістів. Складність тогочасного політичного європейського процесу проявлялася в нуртуваннях у лавах ОУН. Суперечки викликали стосунки до Німеччини, стосунки Москви з Німеччиною, ситуація в СРСР та Карпатській Україні. Весною 1940р. стався розкол в рядах ОУН: сформувалося революційне крило ОУН під проводом С.Бандери, яке відійшло від організації очолюваної А.Мельником. На початку війни з СРСР німці ізолюють Мельника і його справу в підпіллі у мельниківському відламі продовжив Олег Ольжич. В 1944р. Мельника кидають в концтабір Саксенгауз. Після війни Мельник оселяється в Люксембурзі. Тепер він все своє життя посвячує консолідації закордонного українського політичного та громадського життя. В 1959р. висунув ідею українського світового конгресу і союзу українців (ця ідея втілилася в життя в 1967р. виникненням Світового Конгресу Вільних Українців).  Він був також ініціатором і головою фундації вшанування пам’яті Є.Коновальця. Помер полковник Андрій Мельник 1 листопада 1964р. в Люксембурзі де і похований.

   

Українська Повстанська Армія

                  

                                     

"На всій Україні, а можливо, і в усьому

 Совєтському союзі немає, мабуть,

ні однієї людини, яка нічого не чула б сьогодні

 про ту визвольну протибольшевицьку боротьбу, що її, головно в західноукраїнських областях,

веде український народ..."

                                                                 П. Полтава (з підпільної брошури 1947р.)

  Перші місяці побуту німців в Україні 1941р. привели до загального розчарування. Терор НКВС замінився терором ґестапо. Знищення українського проводу після проголошення акту 30 червня виявило справжні наміри німців щодо України. Галичину приєднують до Генерал-Губернаторства, Буковину і Бесарабію віддано Румунії, ще раніше Закарпаття було кинуте на поталу Угорщині. Німецька політика була визиваючим глузуванням з українських державницьких аспірацій та з національних почувань  українського народу взагалі.                   

    На початку 1942р. особливо нестерпні умови склалися на Поліссі та Волині. Тут населення страждає з однієї сторони від свавілля радянських партизан, які заполонили лісові хащі і відносилися до українського населення вороже, трактуючи його як самостійників-націоналістів, а з другого боку від брутальних відплатних акцій фашистів за атаки партизан на німецькі ґарнізони. Дошкульних ударів завдають також польські колоністи об’єднані в “ліґеншафти” та  “пляцуфкі”, одні співпрацюючи з німцями, а другі – з червоними партизанами. Все це, а також “добровільне” висилання на роботу в Німеччину, зумовило стихійну появу в середині 1942р. загонів самооборони. З цих загонів твориться “Поліська Січ” з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем та перші відділи УПА під керівництвом Довбешки-Коробки (Перегійняк, уродженець Волині, член ОУН) та Остапа. Спочатку відбивши охоту більшовицьким партизанам та польським “пляцуфкам” гуляти по українських селах, обидва загони УПА скеровують свої удари проти німців. Популярність діяльності УПА приводить до чисельного зростання повстанців та до охоплення визвольною боротьбою все більших районів. Літом 1943р. починає переорганізовуватися в повстанську армію Українська Народна Самооборона в Галичині і приймає назву УПА-Захід на відміну від підрозділів Полісся і Волині, які названо  УПА-Північ. Восени 1943р. створюється Буковинська Самооборонна Армія. Пост головного командира УПА займає Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Восени 1943р. на теренах Галичини, Волині, Полісся існували за німецьким визначенням “бандитські райони”, де німецька адміністрація нічого не могла вдіяти. Крім збройної боротьби УПА вела ідейно-політичну пропаґанду з чітко окресленими гаслами боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Значення цієї зброї добре розуміли вороги українського народу і робили все можливе, щоб підірвати довір’я народу. Німці: “ОУН це національно замаскована більшовицька бойова частина. Воюючи проти німецьких вояків, вона допомагає червоній Москві!” Більшовицькі летючки: “Керівна верхівка ОУН контактується з ґестапо і робить все, щоб відірвати народні маси від радянських партизан, які ведуть боротьбу проти німців.” В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає також особливу увагу на пропаґанду визвольної боротьби серед інших поневолених Москвою та Берліном народів. Сили УПА на початку 1944р. становили 50 куренів – біля 80т. українських воїнів і біля 20т. воїнів інших національностей.

    Наближення Червоної Армії поставило перед УПА завдання переходу німецько-радянського фронту, щоб залишитися на українських землях. Перші спроби переходу великими з’єднаннями на відтинку фронту Шепетівка-Рівне-Збараж (березень 1944р.) виявилися фатальними. Більшовики, використовуючи цілі дивізії з усіма родами зброї, завдали великих втрат північному крилу групи “УПА-Північ”. Тому приймається рішення про перехід малими групами, коли Червона Армія, переслідуючи німців, вже немала великих можливостей вступати в бій з частинами УПА. Це був період проривів з оточення, засідок та наскоків. З віддаленням фронту розпочався період безжалісної боротьби з дивізіями НКВС. Більшовики поставили собі мету зліквідувати УПА до закінчення війни. Після року найбільших зусиль МВС-МДГ, УПА діяла дальше і своєю збройною боротьбою доводила, що український народ прийняв більшовиків як нових загарбників. В 1946р. влада міняє тактику боротьби: творення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинну та маєткову відповідальність, публічні катування та провокації.  Міняється тактика і УПА: несподівані напади на більші і меньші НКВСівські з’єднаннями, наскоки на адміністративні центри (для звільнення арештованих, розбивання в’язниць та нищення заготівельних пунктів), руйнування комунікаційних споруд та засобів зв’язку, саботажні акції. Безкомпромісна боротьба ведеться проти сил НКВС та активних членів більшовицької партії, в той же час з захопленими в полон червоноармійцями обмежувалися тільки роз’яснювальною роботою та відпускали їх на волю.

    В 1945р. для допомоги українцям Закерзоння проти польських банд, які насильно змушували українців до переселення в СРСР, декілька відділів УПА прориваються через польсько-радянський кордон. Якийсь час вони успішно протидіють переселеню, але після операції  “Вісла” (квітень-серпень 1947р.) перебування УПА в Закерзонні тратить сенс і частина відділів йде рейдом на Захід, а решта повертається на терени УРСР.

    В період післявоєнного миру український визвольний рух діє у формі збройного підпілля та ширення  ідей протибільшовицької боротьби. Для цього використовують збройно-пропаґандивні рейди відділів УПА на території сусідних держав для інформування  про характер і мету боротьби українського народу та ширення правди про імперіалістично-більшовицькі наміри проти цих держав. Так на протязі 1947-1949рр. здійснені рейди в Польщу, Білорусію, Чехословаччину, Мадярщину, Прусію та Румунію. Але починає відчуватись брак медикаментів, зброї та амуніції. 5 березня 1950р. було завдано болючого удару УПА, коли загинув, оточений спецвідділами МВС, головний командир УПА ґенерал Роман Шухевич. Та незважаючи на цю втрату, боротьба УПА не припиняється. В жовтні 1952р. головний командир УПА полковник Василь Кук відзначив 10-річчя УПА окремим наказом, підкреслюючи в ньому тверде, незламне рішення кожного бійця і командира – вести визвольну боротьбу за всіх умов аж до повної перемоги нашої правди.

           П.Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952рр. Документи і матеріали.

Лебідь М. УПА: Українська Повстанська Армія

Книга тут !

Додано: Грудень 17, 2012

Автор: Микола ЛебідьОпубліковано: Б.м., 1946Сторінок: 100 с. + 31 фото
Опис: Видання Пресового Бюра УГВР

К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           

                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.

                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:

  -Польща визнає право України на незалежність;

  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);

  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.

  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було “Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемир’я. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.

Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.

    “Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.

   


Тут книга(коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні автори

Опубліковано: Без місця, без року.

Сторінок: 24с.

Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав


Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності

    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.

    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з в’язниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.

    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.

    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.

                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.

                                             С.Петлюра. Статті.

Книга тут! Тисни на текст і отримуй книгу!

Додано: 17 Травеня 2017р.

Автор: Петро Сагайдачний

Опубліковано: Нью-Йорк, 1951р.

Сторінок: 64с.

Опис: "Українське Видавництво"

В’ячеслав Липинський.

 

 ”...він  був людиною пуританської моральної чистоти

нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало

йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.”

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.



1848рік. Галичина, Львів.

1848рік. Галичина, Львів.

    Рік 1848, названий “весною народів” потряс Австрійською імперією. Революційний рух, який розпочався у Відні, так звана березнева революція, викликав цісарську прокламацію від 15 березня 1848р., якою проголошувалося виконати бажання “вірних” народів реорганізувати державний устрій: створення конституційного державного сейму та ліквідація кріпацтва. Звістка про революцію у Відні блискавично досягла Львова і тут знайшла благодатний ґрунт у польської спільноти, яка завжди мріяла про відновлення польської держави. Поляки негайно взялися за укладення  “адреса до цісаря”, в якому виклали своє бачення відбудови Польщі у федерації з Австрією та подальшу долю Галичини. Потім вони почали збирати підписи під “адресом” заохочуючи при цьому і русинів (українців), мовлячи про відбудову “нашої і вашої вітчизни”. Коли Кирило Вінковський, член Ставропігійського Інституту, від імені русинів, зажадав, щоб в тій петиції було згадано також і русинів, то поляки обурилися: Тут (в Галичині) нема русинів! Се зрадник москаль!  Ця подія витверезила українців, які хотіли йти в польські революційні організації. 15 квітня поляки засновують “Раду народову”, яка мала взяти в свої руки керівництво революційним рухом в Галичині. Така діяльність поляків спонукала русинів призадуматися над своєю національною долею та перейти зі свого боку до самостійної активності. 19 квітня крилошанин о. Михайло Куземський на чолі руської делегації вручає галицькому наміснику графу Студіону свою петицію до монарха. Основні вимоги: в округах, де більшість українського населення шкільна наука викладалася українською мовою; накази і розпорядження, які поступають від вищого уряду подавалися українською мовою; урядовці розуміли українську мову; зрівняні права греко-католицького, католицького та вірменського духовенства та щоб українці могли працювати в урядових закладах.

    2 травня 1848р. в консисторійному залі собору св. Юра о шостій годині після обіду зібралися понад триста русинів різного стану і віку, для заснування своєї організації “Ради народної руської”. На ці збори прийшли також і поляки, щоб зашкодити створенню проводу русинів. Спочатку на зборах вшанували пам’ять Маркіяна Шашкевича, пізніше виступив о. Іван Жуковський з церкви св. Петра і Павла, з промовою про потребу створення керівної організації русинів у такій “святій годині”. Його промову перервав поляк п. Сускі, який почав розводитися про інспірацію чорної справи незгоди між народами побратимами. На це “сильним голосом” богослов Олексій Заклинський заявив, що русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Поляки зрозумівши, що нічого не вдіють полишили збори. Було вибрано керівництво Ради, якими стали о. Михайло Куземський, схоластик та Іван Борисикевич, правник (юрист). Учасники зборів “з радости при розході цілувалися, а старці тішилися як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними…”. Після утворення Ради Народної Руської у Львові, почали творитися окружні ради по інших містах Галичини. В цей же час також засновано газету “Зоря Галицька”, першим редактором якої став Антін Павенський.

    9 травня  на петицію русинів прийшла відповідь міністра внутрішних справ Піллєрсдорфа.

    10 травня 1848р. чільні представники Ради Народної Руської випустили відозву до руського народу Галичини. В ній галицькі провідники:

-         причисляють галицьких русинів до великого, 15 мільйонного, українського народу, який користується однаковою мовою як в Австрійській так і Російській імперіях;

-         дають широкий історичний екскурс руського народу - від княжих часів до сьогоднішного злиденного стану, коли “великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованє”;

-         закликають бути лояльними до австрійської влади, яка тепер, згідно Конституції, надала можливостей різних політичних свобод;

-         накреслюють програму дій Ради:

“а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священників наших з правами других обрядків.

  б) Розвивати і взносити народність нашу всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримуваннєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу слав’янського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних.”

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від усякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити”.

Підписали цю відозву: Григорій Яхимович, єпископ, голова, його заступники: Михайло Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник і секретарі: Михайло Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст кредитного товариства. 15 травня 1848р. ця відозва була видрукована в першому номері “Зорі Галицької”. Згодом львівську Раду Народну Руську перейменували на Головну Руську Раду.

Всі ці події становили перші кроки політичного життя галицьких українців.

К.Левицький. Історія політичної думки галицьких українців.  1924р.     

Дивізія “Галичина”

Дивізія “Галичина”

    З початком німецько-радянської війни в 1941р. лідери багатьох українських політичних угрупувань (А.Мельник, П.Скоропадський, А.Лівицький, В.Кубійович та ін.) зверталися до керівництва Німеччини з пропозицією про створення Української Національної Армії, яка б могла пліч о пліч з німецьким Вермахтом боротися проти Радянського Союзу та була признанням Україні на самостійне національне життя. Вище німецьке керівництво, враховуючи особисту позицію рейхсканцлера А.Гітлера, на початку війни не йшло ні на які поступки українській справі. Потреба формування українських військових частин виявилася актуальною тільки на початку 1943р. після великих втрат Вермахта в Північній Африці в грудні 1942р. та поразки під Сталінґрадом в лютому 1943р. Тепер же українська сторона розглядала утворення українського регулярного війська як необхідна умова для створення незалежної України у випадку падіння Німеччини. В березні 1943р. галицький губернатор Вехтер та Український Центральний Комітет (УЦК),очолюваний Кубійовичем, виробили умови формування майбутньої дивізії. Деякі з них вище керівництво Німеччини відкинуло, зокрема замість назви “Українська дивізія” німці погодилися на нейтральну назву “Галичина”. Статус дивізії суттєво відрізнявся від аналогічних німецьких з’єднань, які мали назву “дивізія СС” (SS Division), тут ішлося про “дивізію зброї (військ) СС” (Division der Waffen-SS) тобто як така, що складається з вояків інших національностей і з цього випливало її використання.

    28 квітня 1943р. у колишній Палаті намісників у Львові відбулося засідання представників німецької адміністрації та українських об’єднань присвячене проголошенню формування дивізії.  Галицький губернатор оголосив, що вояки цієї військової частини будуть боротися проти Радянського Союзу, каральний апарат якого НКВС, за період 1939-1941рр. знищив понад 300т. мешканців цього краю: українців і поляків. З українського боку, тільки бандерівське крило ОУН різко виступило проти творення військової частини під орудою німців, вважаючи єдиноправильним формування повстанських відділів “знизу”.УЦК використало створення дивізії для звільнення з полону українських бійців Червоної Армії. Бажаючих вступити до дивізії виявилося набагато більше від тих, хто підпадав під вимоги до її вояків. Особливо цьому сприяло ототожнення дивізії військ СС “Галичина” з леґіоном УСС. У травні-червні відбулися перші збори новобранців, які перерозподіляли їх по військових таборах для вишколу. Вишкільні табори були в Гайделяґері для піхоти, в Мангаймі – артилеристів, в Гамбурґу - зв’язківців. Вишкіл тривав до початку 1944р. і його закінчило приблизно 12000 добровольців.Незважаючи на попередні домовленості про змішаний командний склад, німці зайняли усі головні командні пости в дивізії: командир – полковник Ф.Фрайтаґ, начальник штабу – Ф.Байєрсдорф. По мірі завершення вишколу, німецьке командування прийняло рішення про залучення окремих з’єднань дивізії до бойових дій в суміжних з Галичиною областях. В лютому-березні 1944р. з’єднання під команою Ф.Байєрсдорфа брало участь в бойових діях проти радянських та польських партизанських загонів на Холмщині.

    6 червня 1944р. було відкрито Другий фронт у Франції. Це змусило німців перекинути значну частину військ зі Східного фронту на Захід. В кінці червня галицький регіон став місцем дислокації німецької групи армій “Північна Україна” та радянського 1^го Українського фронту, де німці поступалися радянським військам в людських ресурсах та бойовій техніці більш як в два рази. І от сюди вирішено скерувати дивізію “Галичина”. На початку липня вона зайняла бойові позиції в складі XIII армійського корпусу під Бродами. 13 липня радянські війська розпочали масований наступ. В результаті важких боїв, 19 липня весь XIII армійський корпус попадає в оточення. Кільце проходило через населені пункти: Буськ, Ожидів, Олесько, Гута Верхобузька, Майдан, Опаки, Хильчичі, Княже, Красне. В ніч на 21 липня в напрямі Золочева невелика частина дивізійників вирвалася з котла. Основна маса загинула, частина потрапила в полон і деяка частина вояків перейшли в підрозділи УПА. На початку серпня з уцілілих решток дивізії в районі Середнього в Південних Карпатах ВУ почала відновлювати дивізію. В середині жовтня, Президент Словаччини Й. Тісо звернувся до німців за допомогою в придушенні, спровокованого словацькими комуністами та підтримане радянськими партизанами, повстання. Так дивізійники опинилися в Словаччині, де воювали проти радянських та словацьких партизан, підтримуючи словацьку армію.

    У вересні 1944р., за умов вкрай важкого становища Німеччини, вище керівництво рейху схилялося до концепції ґенерала А.Власова - впровадження в життя антибільшовицького фронту народів Радянського Союзу та утворення в майбутньому конфедерації народів. Власов намагався підпорядкувати собі український визвольний рух при цьому і дивізію. Проти цієї ідеї виступили майже всі українські організації і на початку 1945р. німці дозволили приступити до створення Української Національної Армії (УНА). Відразу була створена 1^А Українська Дивізія(УД), головним кістяком якої стала дивізія “Галичина”. Командувачем УНА було призначено ґенерал-поручика П.Шандрука. В кінці січня головні сили 1^ї УД переведено з Словаччини у Словенію. Через небажання вести активні дії проти партизан у німців був намір її розформувати, але в кінці березня дивізію перекидають в Австрію. Потрібно було стримати прорив радянських військ біля Ґраца і тут в першій декаді квітня відбулися запеклі бої. На початку травня на територію Австрії вступили також війська західних союзників. 8 травня Шандрук, інформований про капітуляцію Німеччини, віддав наказ про відступ дивізії на захід. Вагання німецького складу дивізії дало можливість радянським танковим частинам розділити її майже навпіл. Більша частина пішла на Філлях і була інтернована англійськими військами, а друга пробилася на Тамсвеґ до американців. Так завершилася ще одна сторінка визвольних змагань українства по відродженню своєї держави.

        А.Боляновський. Дивізія “Галичина”. Історія. М.Слабошпицький, В.Стеценко.Українська Дивізія “Галичина”. 

Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

               

                Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

    Роман Шухевич народився 30 червня 1907р. у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша,2. Дід його, Володимир Шухевич був етнографом, автором знаменитої п’ятитомної розвідки про побут гуцулів “Гуцульщина”. Середню освіту Роман здобув у філії української академічної гімназії у Львові. Студіював на львівській політехніці.              

   В 1923р., маючи заледве шістнадцять років, вступає в ряди української військової організації (УВО), а з 1929р. – один з перших членів ОУН і займає довгий час пост бойового референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Бере живу участь у пластовому житті. Покликаний до служби в польському війську наполегливо студіює в старшинській школі, однак його, як політично підозрілого, усувають зі школи і посилають дослужувати звичайним гарматчиком в одному з ґарнізонів на Волині. В 1934р., у зв’язку з вбивством польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, його арештують і засилають до концтабору в Березу Картуську. В 1938р. звільнений завдяки амністії з в’язниці, він переходить в Карпатську Україну, де бере участь у визвольних змаганнях проти угорської окупації Закарпаття. В 1939-1941рр. працює в проводі ОУН як референт зв’язку з українськими землями в СРСР. 

    30 червня 1941р. майор Тур-Шухевич у складі українського леґіону входить до Львова. Після проголошення 30 червня 1941р. Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН німецька влада заарештувала. Романові Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення, однак згодом він залишає службу і переходить у підпілля. Пізніше він, як комендант допоміжної поліційної частини, організовує перехід відділів української поліції на Волині та Поліссі до УПА. За цю акцію його схопило ґестапо і вдруге засуджує до страти, але йому вдається втекти з в’язниці. В серпні 1943р. ІІІ Надзвичайний Збір обирає Шухевича-Тура (псевдонім Тарас Чупринка) головою проводу ОУН. Постановою УГВР з 9 лютого 1946р. підполковник Т. Чупринка був підвищений до ступеня ґенерала. На протязі 1943-1950рр. Р. Шухевич керує визвольною боротьбою багатотисячної УПА проти гітлерівських та більшовицьких військ.

    Ранком 5 березня 1950р. Р. Шухевич загинув геройською смертю в бою з спецвідділами МВД-МҐБ в селі Білогорща, біля Львова. Про місце поховання його до сьогодні не відомо.

    Вічна слава героям!

    П.Мірчук. Українська повстанська армія 1942-52роки.

   Д.Свідник. Загибель ґенерала Чупринки. Газета “Поступ” 7.03. 05р.

Книга тут - автор Мірчук П. "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир Армії Безсмертних"



















  Книга тут (Тарас Чупринка-Роман Шухевич-Тур-Р. Лозовський)

Книга тут "ШУХ-ТУР-Пластун"

Книга тут "Шухевич-Чупринка людина і символ"

Книга тут "Генерал Роман Шухевич (дві доповіді)"

Книга тут - автор д-р. Степан Шухевич "Моє життя"