середа, 26 листопада 2014 р.

Пам'ятник кобзарю



    Центром будь-яких заходів, пов’язаних з імям Тараса Григоровича Шевченка уже давно є бронзовий монумент Великого українця встановлений навпроти червоного корпусу Київського національного університету. Пам’ятник було відкрито 6 березня 1939р. Відкрито з п’ятої спроби, після тривалої боротьби за саму можливість такого увічнення памяті Шевченка.
    Перший у світі пам’ятник-погруддя Шевченку створив 1899р. відомий російський скульптор В.Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст придбала сім’я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і встановила у своєму садку перед будинком у Харкові (нині цей бюст експонується в музеї Т.Г,Шевченка у Києві). Ідея створення великого пам’ятника у Києві почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих мешканців Південно-Західного краю та їх земляків у інших містах Російської імперії на початку ХХ ст. Чи не першими на практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: 1904р. з ініціативи Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам’ятник. Ініціатива набула розголосу і свої кошти на спорудження монумента почали надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905р. було організовано Особливий комітет зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку. Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект; головою журі було обрано скульптора Леоніда Позена, автора пам’ятника І.Котляревському у Полтаві.
    Очільників держави і чиновників різних рангів непокоїло, що відзначення століття дня народження Шевченка може набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи. Активно перешкоджали увічненню пам’яті Шевченка і  представники деяких громадських організацій правомонархічного спрямування. Цих слуг режиму надзвичайно болісно вразив той факт, що на перший конкурс на найкращий проект пам’ятника Шевченку 1909р. надійшло 64 роботи, тоді як на конкурс зі створення пам’ятника імператору Олександру ІІ, що у той самий період тривав у Києві, - лише 20. Попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911р. журі, яке очолював тепер Опанас Сластіон, розглянуло 46 проектів і знову   таки  переможця не визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було  присуджено викладачу мистецької школи в Києві Федору      Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору М.Гаврилку.
    Тим часом у місті точилася боротьба за місце для пам’ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що, мовляв, на Михайлівській площі перед російським навчальним закладом (там розміщувалося Перше реальне училище) не можна ставити пам’ятник діячеві, який усе життя був ворогом монархії і запропонували встановити там пам’ятник княгині Ользі. Урешті-решт міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який уже було дано “височайший” дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської і Великої Васильківської (нині площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже навпроти майбутнього пам’ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік містилася редакція правомонархічної газети “Киевлянин”, навколо були розсипані неохайні дрібні крамнички. Різко проти цього місця виступили і Об’єднаний комітет, і українська громадськість. Комітет зупинився на двох варіантах: основним були обрані Дніпрові кручі Петровської алеї, за відомим патонівським парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського костелу. Що ж до проекту Балавенського, який Об’єднаний комітет запропонував авторові доопрацювати,  то вписати його в простір Караваєвської площі той не спромігся, чи радше, не схотів. Тож було оголошено черговий, третій за ліком, конкурс. Його результати були розглянуті в грудні 1912р. Жоден із 37 проектів журі також не підтримало, тому у травні наступного року Об’єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. В лютому 1914р. журі нарешті визначилося і рекомендувало спорудити пам’ятник за проектом російського скульптора Л.Шервуда. Але комітет, склад якого, так само, як і склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем оголосив італійського майстра А.Шіортіно, проект якого із самого початку зазнавав критики. “Враховуючи, що рішення Комітету в засіданні 3-го лютого 1914р. про встановлення пам’ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, художніх достоїнств, - написали у своєму листі до голови Об’єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею М.Біляшевський та відомий архітектор і художник В.Кричевський, - є образою і наругою над пам’яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участі у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету”. Проте Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам’ятника в Римі.          Та невдовзі почалася Перша світова війна і все, пов’язане з українським життям, потрапило під заборону.
    “Історичну справедливість” відновили більшовики у 1919р., які згідно з ленінським планом “монументальної пропаганди” скинули пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на це місце встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Братко. Простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у Києві. І лише, як сказано вище, в 1939р. з нагоди стодвадцятип’ятиліття Кобзаря пам’ятник було встановлено в Києві. Авторами стали скульптор Матвій Манізер, архітектором – Євген Левінсон. Тут можна говорити про історичну справедливість без усяких лапок: пам’ятник встановлено на тому самому місці, де до революції стояв пам’ятник Миколі І – найлютішому  ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса Шевченка.

                             Д.Стефанович. Скорочено. Монумент духовного безсмертя.
                               День, №27-28, 14-15 лютого 2014р.