пʼятниця, 13 червня 2014 р.

Маркіян Шашкевич.



   6 листопада 1811р. у селі Підлисся, на Львівщині, в сім'ї священика Симеона Шашкевича та його дружини Єлизавети народився син Маркіян. Дитячі роки пройшли в селах Підлисся та Княже, де о. Симеон був парохом. Його початковою освітою займався дяк, потім навчався в золочівській школі, німецькій львівській та бережанській гімназіях. З 1829р. навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. У лютому 1831р. його виключено з семінарії. Він залишається у Львові в материного брата Захара Авдиковського, управителя міського "Будинку вбогих". Захар Авдиковський був знаною людиною у Львові. Він належав до тієї групи людей, які пов'язували долю галицьких русинів (українців) з українцями Російської імперії, тобто не були ані австрофілами, ані полонофілами, ані москвофілами. Дякуючи йому, Денис Зубрицький найняв Маркіяна переписати свою "Хроніку Ставропігійського братства у Львові". Також Шашкевич вчиться церковної мови та письма з кандидатами в дяки у священика Волоської церкви Якова Неровича. Восени 1833р. він поновлюється в семінарії. Тут він організовує гурток патріотів рідного слова, в якому за найближчих друзів були Яків Головацький та Іван Вагилевич. Гуртківці підготували до друку український збірник "Син Русі". Рукопис цього збірника зберігся до наших днів: це оригінальні поезії упорядників. У 1834р. гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію. Для підкреслення своєї солідарності з слов'янщиною та її національно-визвольним рухом гуртківці прибрали характерні слов'янські імена: Шашкевич - Руслан, Головацький - Ярослав, Вагилевич -Далибор. Недруги зневажливо обізвали трьох приятелів "руською трійцею", але з часом ця назва прибрала іншої барви і весь гурток Шашкевича назвався "Руською трійцею".
Основним у діяльності "трійці" було спочатку "ходіння у народ".
Програма була така: шляхом освіти та літературного поступу розбудити
свідомість західноукраїнського населення, вибороти йому кращу долю.
Негайного вирішення на той час вимагала проблема правопису. Гурток після
тривалих суперечок вирішив застосувати фонетичний правопис, що ним
пішла сербська лінгвістична реформа Вука Караджича: "Пиши як чуєш, а
читай як бачиш". Цей принцип був втілений у збірниках "Руської трійці":
"Зорі" та "Русалці Дністровій". За тогочасною семінарською традицією
кожне релігійне свято чи ювілей високопоставленої особи відзначали
урочистими промовами. Семінаристи переважно виголошували їх латиною, а
часом, німецькою чи-польською мовами. Коли Шашкевичеві припала черга
виступати в день шістдесятиліття цісаря Франца І, то він виголосив її
руською мовою. Це викликало страшне обурення клерикалів. Ця ювілейна
ода "Голос галичан" була першим друкованим твором Шашкевича. Восени
1836р. Шашкевич, Устиянович і Величківський одночасно виголосили
українською мовою проповіді у трьох львівських церквах, що теж було
сміливим викликом польським асиміляторам 
В середині 30х років XIX ст. в Галичині розгорілася так звана азбучна
війна. Приводом послужила стаття Й.Лозинського "О wprowadzeniu abecadla polskego do pismennictwa ruskego". Шашкевич дав рішучу відсіч посяганням
на українську азбуку в полемічній брошурі "Азбука і abecadlo", яка вийшла в Перемишлі в 1836р. Це був другий друкований твір Шашкевича.
Й.Лозинський, Д. Зубрицький твердили, що українська мова не придатна для
розвитку літератури, бо вона мовляв не вироблена і не має граматики. І
Шашкевич береться за написання граматики. Взагалі на початку XIX ст..
були готові деякі роботи з української граматики: І.Могильницького,
І.Лаврівського, М.Лучкая та И.Левицького, проте підготовчі матеріали
свідчать, що його граматична праця мала бути найрадикальнішою, науково
найспроможнішою на той час.
В 1836р. Шашкевич склав першу "Читанку" (слово "Читанка" вийшло саме від Шашкевича) українською мовою для дітей. Незважаючи на соціально обмежений зміст "Читанки" її вороже зустріла цензура і тільки 1850р. її видав Головацький.
На початку 1838р. Маркіян одружується з Юлією Крушинською. Тільки тепер він з'являється перед випускною семінарською комісією. Після довгих вагань йому надали право займати парафію в сільських місцевостях. Якщо Шашкевичу вдалося уникнути арешту після "Русалки Дністрової"", то не вдалося позбутися дальших переслідувань. Неблагонадійному священникові діставалися найгірші парафії і, за неповних п'ять літ, він з сім'єю змушений був тричі переселятися - в Гумниська, Нестаничі, Новосілки. Останні роки поетового життя були безрадісні. Через нужденність селян парафії страждала і його сім'я. Державна казна не давала Шашкевичеві законного утримання через його неблагонадійність. Смерть молодшого сина викликала в поета тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу, на який він захворів ще будучи семінаристом. Весною 1843р. він остаточно втрачає слух і зір, а 7 червня помер.

В.Щурат. На досвітку нової доби. До біографії Маркіяна Шашкевича. Львів, 1919р.

Маркіян Шашкевич. Твори. Упорядник М. Шалата.Київ, 1964р.

Олександр Духнович – будитель Закарпаття.




                                                                             Я русин был, єсьм і буду,
                                                                                Я родился Русином,
                                                                             Чесной мой род не забуду,
                                                                                 Останусь его сином.
                                                                              Вручаніє.  О.Духнович.

    Є люди, яких за життя підносять до небес, а після смерті за ними ані пес не забреше. Праця інших справжнього визнання досягає тільки під кінець життя чи лишень по смерті. Та є визначні постаті, що ні при житті, ні довгі роки після смерті не дочекаються належного порозуміння й правдивої оцінки своєї праці. До останніх належить і найбільший, найвидатніший культурно-освітний діяч закарпатських русинів-українців ХІХ ст. Олександр Духнович. Олександр Духнович – складна постать. Жити і працювати йому доводилося чи у не найскладніших умовах, які коли-небуть випали на долю його краян русинів-українців. Звідси і висновок І.Франка, який побачив в особі Духновича людину “без сумніву доброї волі і не малих здібностей” і разом з тим його “невлічиму заплутаність в язикові та політичні доктрини”.
    Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803р. у селі Тополя (сьогодні Гуменського округу на Словаччині) у родині священика. Його предок по батьківській лінії, за походженням українець-волиняк, поселився на Пряшівщині в с. Вишній Мрошів на початку XVIII ст. Няньо (батько) Олександра старався виховати сина в руському національному дусі, як зазначав сам Духнович. Батько і брат дружини – Дмитро Герберій, священик в Старині, займалися його початковою освітою. Потім навчання в сільській школі в Клокочові, про яку залишилися вкрай неґативні враження, і далі – навчання в Ужгороді (1816-1821рр.). У 1816р. помер батько і всі турботи по вихованню шести дітей лягли на маму, вона й спонукала його як найстаршого до студіювання богословія. По закінченні філософських студій у Кошіцях (1821-1823рр.) та богословської семінарії в Ужгороді (1823-1827рр.), Олександр Духнович був висвячений по целібату (неодруженим) у священика і його було призначено архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві. Про цей період свого життя він згадував: Тяжкою була моя доля в єпархіальному уряді. Бо хоч я працював старанно, не дістав я ані одного динара нагороди і зазнав тяжких злиднів. В 1830р. він переїжджає до Ужгорода, де його ласкаво прийняв ужгородський єпископ О.Почі. Та під кінець 1832р. єпископ пряшівський Таркович, під загрозою позбавлення сану священика, змусив Духновича повернутися до Пряшева і “знову поновилася  мстива вдача єпископа”. У 1838р. новопризначений єпископ Мукачівської єпархії В.Попович запросив Духновича до себе в Ужгород і призначив його консисторіальним нотаріусом єпархії. Тут він мав змогу добре опрацювати як величезні архіви, так і багату бібліотеку. На  цій посаді Духнович працював до початку 1844р., коли знову – тепер уже назавжди – переїхав до Пряшева і, як священик-канонік працював там до кінця своїх днів. В 1847-1848рр. він був вибраний представником пряшівської капітули до крайового сейму у Братіславі. Революції 1848-1849рр. в Угорщині Духнович не підтримав. Основною причиною її неприйняття ним, як й іншими культурними діячами, що представляли закарпатських українців, було те, що угорці “поставили собі за принцип заснувати велику угорську державу і вирішили, що тільки єдина угорська мова має запанувати і що кожен громадянин повинен і то негайно, почати вивчати цю мову і на ній розмовляти”, а Духнович обстоював рівноправність всіх народів Австрійської імперії. Помер Олександр Васильович 30 березня 1865р. у Пряшеві, де його і поховано.
    Умови та обставини, в яких жив і творив Олександр Духнович, були дуже складні і вкрай тяжкі. Руське населення в Карпатах було відносно малочисленне, економічно не являло собою жодної сили, провадило натуральний спосіб господарювання. Закарпатські українці не були в тісних зв’язках з основною масою українського народу. В середині ХІХ ст. один з діячів русинів-українців Іван Раковський писав: Ми в таковом уже состоянії были, же не много дбали єсьме, хотяй імя народа нашего і цілком стертоє будет, бо не чувствовали єсьме в собі більше сили, даби ми себе от настоящего заглаждения предохранити возмогли. Олександр Духнович розгорнув велику культурно-освітню, педагогічну, літературну та видавничу діяльність. Він видав молитовник “Хліб душі”, літературні альманахи (“Поздравленія Русинов”), народні календарі (“Місяцеслови”), п’єси “Добродітель превишаєт багатство” та “Головний тарабанщик” (бубнар), “Краткий землепис для молодих Русинов”, “Істинная історія Карпато-Россов”, “Літургіческий катехизис”, “Єстественно-духовния рассужденія”, “Забавки”, “Логографи”, “Історія Пряшівської єпархії” та багато інших. Ці твори разом із літературними спробами його сучасників, яких він заохочував і організовув друкування їх творів, були чи не єдиним друкованим словом для народу – літературним, патріотичним, релігійним, виховним та розважальним, - що могло потрапити в руки учня чи дорослого читача. Написані вони були зрозумілою народові мовою. Він організував перше літературне товариство русинів-українців Літературноє заведеніє Пряшівскоє, збирав експонати для майбутнього народного музею (які передавав до Львова).
    Хоча керівники угорської революції не визнавали жодних прав меншин на розвиток їх національного життя, таж революція сама по собі активізувала інтеліґенцію та свідому частину населення цих меншин. Отож, посилює та активізує культурно-освітню діяльність й Олександр Духнович, активно включається в політичну діяльність Адольф Добрянський, Олександр Павлович та інші. Так як в той час українці Закарпаття не мали своїх періодичних видань, що гальмувалося Будапештом, то Духнович дописує до галицьких видань, друкується у віденському Віснику. Тут друкує знамениту статтю Состояніє Русинів в Угорщині (1849р.). У цій статті Духнович твердить, що історія галицьких і закарпатських русинів до мадярського панування тая самая, что всего народу руського, понєже до часу сего од общеруського племені одділені не были. З цих міркувань і його погляди на літературну мову закарпатських русинів-українців. Я стараюся о мові карпато ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой,... і цього постулату він вперто тримався. Після революції частина закарпатської та галицької інтелігенції, сконцентрувавши свої погляди на Росію (після Віденського конґресу 1814-1815рр. Росія посилила свій вплив на слов’янський етнос Австрійської імперії й Балкан), сподіваючися на її допомогу, вимагає замість пропонованої ними раніше у вжитку церковно-слов’янської мови, прийняти до використання російської літературної мови як своєї літературної мови. Тенденція поширення російської мови охопила тоді всі слов’янські народи Австрійської імперії. Щоправда, серед діячів слов’янського світу переважала думка прийняття російської мови як міжслов’янської літературної мови і використання її поруч з своїми літературними мовами. Духнович літературні твори для народу завжди писав народною мовою, як його Послідна піснь створена 1862р. так і Мамко, мамко куп ми книжку написану 1842р. Але з часом, в умовах жорсткого і нерідко жорстокого пресингу москвофільства, а також давалося взнаки, що після революції сам він перебував під постійним наглядом поліції, Духнович, на жаль, не зумів зостатися у мовних питаннях до кінця послідовним. Твори наукового характеру писав і церковно-словянською, і наближеною до російської літературної мови.
    Духнович був невтомним борцем за розвиток народного шкільництва. Він звертається до батьків, до самих дітей, учителів та священиків, проводить велику організаторську роботу, аґітує, використовує всі свої можливості для розвитку освіти. “Тут потрібно, - пише він, - щиру мати волю, щоб кожен дітей маючий хотів їх просвіщати, щоб священики, сіє завдання усиловно виконували, щоб собі за перший обов’язок своєї служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки “службу науки не так з обов’язку, як з любови кінчили”. Духнович заснував 71 школу, сам значним тиражем видав кілька разів Книжицю читальную та інші видання для народних шкіл. Сам написав і видав для учительства “Народную педагогію...”, в якій на найдемократичніших і найпроґресивніших принципах тодішньої педагогічної думки розглянув десятки педагогічних, дидактичних та методологічних питань, серед них і такі, що їх інші визначні педагоги почали розбирати пізніше. Його теорія навчання і виховання побудована на активній участі учнів у навчальному процесі, свідомій, цілеспрямованій діяльності учителів-вихователів та батьків у навчально-виховному процесі, розумінні неперехідного значення освіти та виховання молодого покоління для народу в
цілому.
    Вся творчість і діяльність Олександра Духновича була спрямована на будительство, тобто він був визначним культурно-освітним діячем закарпатоукраїнського населення, який активно працював у всіх сферах духовного життя народу і – як будитель – у багатьох з них досягав помітних зрушень. Отже Олександр Духнович, нехай не зовсім послідовний, хай навіть невлічимо заплутаний, зостається до сьогодні великим. Ніхто досі на історичному Закарпатті не виявив такого глибокого розуміння широкого спектру народних інтересів, такої наснаги, такої величезної і безкорисливої діяльності на хосен народу, такої любові до народу і жертовності собою.

        Скорочено. Ю.Бача. Передмова до Олександр Духнович. Твори. Ужгород, 1993р. 

Гелій Снєгірьов і його “Набої для розстрілу”.



    СВУ – Спілка визволення України – сумнозвісна справа”, яку слухано в березні-квітні 1930р. в Харківському театрі опери та балету. Правда про цей процес на багато років була піддана фальсифікації та замовчуванню. Все менше залишалося очевидців і тих нечисленних підсудних, що знесли жорстоку наругу сталінізму. І от 1972 року, в час, коли українську інтеліґенцію спіткали нові переслідування, талановитий кінорежисер і письменник Гелій (Євген) Снєгірьов насмілився обнародувати свою лірико-публіцистичну розвідку “Набої для розстрілу” – твір про сумну долю самовідданих людей – вчених, літераторів, котрі стали жертвою обмови, сфабрикованої репресивними органами влади. Ця лірико-публіцистична “розвідка є не що інше, як пристрасна і водночас доскіпливо аналітична розмова з молодою людиною, якій, коли вона хоче йти до громадянського, духовного, морального одужання, не оминути розрахунку з минулим, а зокрема, і з тим у цьому минулому, що визначило трагедію та комплекси української інтеліґенції. Чому Гелій Снєгірьов замість робити те, що дозвалялося і личило радянському літераторові, взяв на свої плечі вельми небезпечну і вельми тяжку справу?
    Гелій Іванович Снєгірьов (1927 р.н.) був актором, викладачем у середній школі й інституті; працював у редакції газети “Літературна Україна” та на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів – режисером, завідувачем сценарного відділу. До 1972р. він видав декілька збірок оповідань та повістей. Саме в 1972р., коли почалася нова хвиля репресій і переслідувань, від Снєгірьова вимагали публічно засудити письменника Віктора Некрасова, з яким він дружив і на захист якого він виступав. Він відмовився. Але не обмежився цим, а сам став публічно критикувати окремі антидемократичні акти влади. В середині 70-х років його вже твердо внесено до чорного списку “дисидентів” і шляхи до “леґальної” літературної діяльності було перекрито. Саме в цей час хворий і зацькований Снєгірьов працює над “лірико-публіцистичною розвідкоюНабої для розстрілу (Ненько моя, ненько...).
    Поштовх до написаннярозвідки дав письменник Вадим Собко, який схиляв свого небіжа до співпраці з владою. Він поставив за приклад Гелію його матір, а свою сестру Наталю Собко, яка буцім то, бувши зразковою комсомолкою, сигналізувала в ЦК ЛКСМУ про ворожу діяльність своїх друзів, що, мовляв, і поклало початок розслідуванню  “справи” “СВУ”. Це повідомлення тяжко вразило Гелія Снєгірьова, і він вирішив самостійно з’ясувати цю обставину. Але далі цей суто особистий стимул був підсилений ширшим і глибшим: бажанням, потребою розповісти людям, своєму народові, світові про один із підлих злочинів сталінізму, про одну з тяжких наруг над гідністю української інтеліґенції, про один із отруйних ударів, завданих українській культурі та суспільству. Крім віртуозного й дотепного аналізу всіх перипетій “процесу”, праця Снєгірьова цінна ще й тим, що він зібрав спогади і свідчення  тих небагатьох ще живих тоді людей, які мали пряме або посереднє відношення до “справи” “СВУ”. Свій рукопис письменник передав на Захід із проханням опублікувати його. Знав, що тяжко за це поплатиться, але вважав своїм обов’язком розказати світові ту правду, яка викрилася. Лиха розплата не забарилася. За кожним його кроком стежили і 22 вересня 1977р. арештували. У слідчому ізоляторі КДБ загострилися тяжкі його недуги. Але у репресивних органів – жорстокий розрахунок: вирвати у напівживої людини листа, в якому вона засудила б не лише себе, а й свого кращого друга – Віктора Некрасова (дуже треба було скомпроментувати Некрасова, за будь-яку ціну). 28 грудня 1977р. в тяжких муках Гелій Снєгірьов помирає, а 1 квітня 1978р. лист за підписом Снєгірьова з’являється в газеті Радянська Україна”. Цей лист викликав багато пересудів, але зразок того, як слід ставитися до листа, показав сам “головний адресат” – Віктор Некрасов. Він підтвердив свої щирі дружні почуття до Гелія Снєгірьова і висловив глибоке співчуття до його нелюдських страждань.
    Страдницький образ Гелія Снєгірьова, його свідома жертва залишаться в пам’яті людей. Ім’я його буде серед тих, ким пишатиметься українська література.

  Скорочено. Іван Дзюба.Сьогодні заново слухається справа СВУ ...” передмова до розвідки “Набої для розстрілу"ю

РОЗШУКАЙТЕ  ТА ПРОЧИТАЙТЕ розвідку Набої для розстрілу” !