Показ дописів із міткою Богдан-Ігор Антонич. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Богдан-Ігор Антонич. Показати всі дописи

пʼятниця, 31 січня 2014 р.

Богдан-Ігор Антонич

           Поет весняного похмілля
              (Богдан-Ігор Антонич)


Автор Світлана Овчарова   

5 жовтня відзначали 100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича.
Його життя тривало лише 28 років, але за цей час він устиг залишити свій слід на землі та в серцях своїх читачів. Але чому велика частина населення України не знає поета, якого літературознавці ставлять на один щабель із Тарасом Шевченком?

Коротка біографія
Народився майбутній поет на Лемківщині в селі Новиця Горлицького повіту в сім’ї греко-католицького священика. Свою першу освіту отримує вдома, а згодом вступає до гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії в Сяноку (це була єдина гімназія, де викладали українську мову).
Після завершення гімназії їде до Львова. У 1928 – 1933 роках навчається у  Львівському університеті Яна Казимира на факультеті філософії (спеціальність – польська філологія).
Під час навчання в університеті Антонич долучився в літературне та громадське життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства „Прихильників освіти”, наполегливо почав вивчати нюанси української мови. Праця над словом захоплює Антонича-студента. На картки він записує фрази із творів українських письменників, розставляє наголоси, складає словнички болгарської, чеської, білоруської, словацької, російської та давньоруської мов, старанно покращує власні знання польської.
Увесь час, який відвело йому життя, він творив, можна сказати, що він жив власним мистецтвом:
Розпускають коні сиві гриви,
пара з уст, мов дим.
З рвучим вітром буйногривим!
Бути вічно юним,
вічно молодим!

Життя Богдана-Ігоря Антонича зупинилося  після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів. Перевтомлене довгою та високою гарячкою серце не витримало… Похований письменник на Янівському цвинтарі у Львові.
У радянські часи Антонич був забороненим поетом. Ця дивовижна постать стає відома лиже в 1960-х роках за кордоном, його твори почали перекладати багатьма мовами.
Навіть сьогодні для багатьох українців цей геніальний поет – невідомий.

Творчість
Його творчість – це певний синтез лемківського фольклору, релігійних та космічних мотивів, язичництва, відчутний також вплив Омара Хайяма та Волта Вітмена. Його поезія аполітична, глибока, трохи химерна. Антонич створює власний безмежний світ. Щоб його осягнути, треба зрозуміти, чим є мистецтво для самого . Поет у своїй праці „Національне  мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва” пояснює:
„Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. Мистецтво – це окрема дійсність, яка викликує в нас переживання, потрібні для нашої психіки, котрих не може дати нам реальна дійсність”. Лише з цією формулою можна зрозуміти, наприклад, двовірш:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко.
Тарас Шевченко був справжнім орієнтиром у житті Антонича, провідною зіркою, яка показує правильну дорогу, пророком, який веде за собою:
Твоє наймення, мов молитву,
кладемо на стяг,
бо знаємо, що, мов тавро,
понесемо в життя
печать Твоїх палючих слів,
що пропекла до дна нам душі.
(„Шевченко”)
У своїх віршах Антонич часто задумується над призначенням поета в житті, над своїм місцем у світі:
Я звичайний піїта,
кожний мене захоплює день.
Не розумію світа,
не розумію власних пісень.
Пити захват до краю...
Голос безжурний, немов цвіркуна,
от так собі співаю,
тільки дзвенить на горах луна.
Захоплення початок,
релігії й сонетів;
захоплення нам родить 
апостолів і поетів.
Не вмію писати віршів,
сміюся з правил і вимог.
Для мене поетику складає сам Бог.
Митець визнає, що людям, котрі захоплені лише фінансовим збагаченням, не потрібна література. Антонич роздумує над взаєминами людини й природи, підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти – звірі,люди – перед стихією. Поет переконаний: потрібно жити в гармонії з природою, із людьми, із собою. Адже за все зроблене прийде розплата:
Дубове листя, терези купців, цигани,
щоденний гамір і щоночі вічні зорі.
Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана
за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий.
Поезія Антонича – загадка. Вони химерні, дивні, розраховані на підготовленого читача. Вони вимагають уваги, фантазії, розуміння філософії 19 – 20 століть. Але наскільки багато ці вірші дарують емоцій! Лише прочитайте, лише відчуйте…
ОСІНЬ
Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.
Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в отаві,
сизі мряки сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.
П’яне піано на піаніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші, нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.
(Закінчення цієї поезії може послужити прикладом задачі на поєднання ритму, мелодії та графічного зображення вірша).
АВТОПОРТРЕТ
„Я все паяний дітвак із сонцем у кишені”
„Я закоханий в житті поганин”
З першої книжки „Привітання життя”

Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?

Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля.

ЧОМУ?
У ванні короп золотистий
плюскоче, наче з піни панна,
і в куряві рожевих іскор
кружляє веретеном ванна.

Мідниця ранку повна піни
із мила сонця. Миють хмари.
На сім ключів замкнулись сіни,
де ти в блакитному пожарі.

У ванні короп плеще з дива,
побачивши тебе – сон ясний.
Але чому ти нещаслива
чому очей фіалки гаснуть?
.