четвер, 9 липня 2015 р.

Чому для російських і німецьких окупантів постать митрополита Шептицького була небезпечною?

«Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави»
Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)
Львів – У радянський час окремий відділ КДБ працював лише над тим, щоб оббріхувати ім’я митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Попередник КДБ – НКВС за життя митрополита завів проти нього таємну справу і вербував людей, щоб стежили і доносили на провідника церкви. Чому радянська влада і німецькі окупанти боялись митрополита Андрея Шептицького? Чому досі постать митрополита для окремих сил є небезпечною?
    Митрополит Андрей Шептицький прагнув і працював задля єдності «Христової Церкви» і мріяв про українську незалежну державу, наділену християнською душею. Власне, така його позиція та ідея життя найбільше викликала боязнь в окупантів.
    Коли у вересні 1939 радянська влада запанувала в Галичині на 22 місяці, то не наважилась арештувати чи знищити митрополита Андрея. Надто впливовим провідник церкви був у світі і не тільки серед своїх вірних. «Цю владу можна пояснити лише диявольським впливом на маси людей», – писав у 1939 році митрополит Андрей.
    Влітку 1941 року радянського окупанта змінив інший – німецький. Одразу на тлі жахливих звірств, що чинили в Галичині комуністи, німецька влада багатьма людьми сприйнялась, як рятівник. Але невдовзі всі побачили, що в окупанта – одне обличчя і бажання лише панувати.
   Німецькі офіцери відвідали митрополита на Святоюрській горі і були заскочені його скромним побутом, тим, що на столі була картопля і вода. На що митрополит Андрей зауважив, що їсть те, що й його народ. Німецька влада не наважилась арештувати митрополита – провідника церкви, а відтак не просто графа, а впливову особу.
   З приходом радянських «визволителів» вдруге у липні 1944-го, почались репресії проти греко-католицького духовенства. Для тоталітарної системи постать митрополита Шептицького надалі була дуже небезпечною.
Радянська влада ступала там, де чула підґрунтя під ногами. Галичина була для неї небезпечною територією, радянські провідники розуміли, що арешт митрополита ще більше поглибив би кризу
   «Радянська влада боялась митрополита Андрея і, мабуть, основною причиною було те, що вона боялась становлення України, як держави. І, відповідно, вбачала в УГКЦ, а, особливо, в її провідникові Андрею Шептицькому велику небезпеку. Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави. Тобто, по суті, де-факто, українська держава існувала за часів митрополита у тих межах, де існувала УГКЦ. Радянська влада, якщо аналізувати її політику, ступала там, де чула підґрунтя під ногами. Галичина була для неї небезпечною територією, радянські провідники розуміли, що арешт митрополита ще більше поглибив би кризу у Західній Україні і радянський уряд зустрівся б із протестним рухом і невідомо, чи радянські окупанти надовго б затримались. Можна собі лише уявити що було б, якби вони зачепили митрополита чи УГКЦ за його життя. Швидше за все вони бачили в ньому велику небезпеку для будування тоталітарної системи», – зауважив ієромонах УГКЦ Юстин Бойко.
Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)
Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)
Шептицький не боявся режимів
Диктаторська система тримається на страхові, у який заганяє людей. Митрополит Андрей Шептицький бажав української вільної держави для українського народу, вбачав вічне щастя у релігійній єдності, він не боявся жодних режимів. У 1914 році уряд царської Росії арештував митрополита Андрея і він відбував ув’язнення три роки в Суздальському Спасо-Євфиміїському монастирі (Росія). Після звільнення провідник УГКЦ писав: «Не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним».
Двічі митрополит просив в Апостольської столиці дозволу на мученицьку смерть за віру.
Після смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року радянська влада активно взялась за нищення УГКЦ – арештувала владик, монахів, багатьох вірних, скликала псевдособор у 1946 році, на якому було ліквідовано Греко-католицьку церкву, яку понад 40 років творив митрополит Андрей.
Під час судових слухань одним із запитань до засуджених греко-католицьких єпископів, монахів, отців, вірних було, в яких стосунках вони були з митрополитом. Однак 70 років після смерті провідника УГКЦ радянська ідеологія і далі вбачає велику небезпеку у постаті митрополита. Під час військової агресії Росії в Криму у 2014 році, коли затримували і арештовували греко-католицьких священиків, то їх називали послідовниками митрополита Андрея Шептицького і цікавились їхнім ставленням до цієї постаті.
Думаю, що досі митрополит Андрей Шептицький є більмом для радянської ідеології, яка ще не вмерла
«Думаю, що досі митрополит Андрей Шептицький є більмом для радянської ідеології, яка ще не вмерла. Можливо, вона доживає останні роки, але вона живе в головах багатьох людей, які пережили тоталітарний режим і вийшли з нього не очищеними. Далеко не треба йти, тому що і у Львові є сили, які, з одного боку, захищають сквер навпроти собору Юра, але реально мають ціль – зірвати вшанування ювілейного року митрополита Андрея у Львові. Я переконаний, що за цим стоїть політична сила», – наголосив отець Юстин Бойко.
Шептицький дбав про Церкву і народ
Митрополит Андрей Шептицький був символом боротьби, нескореності, УГКЦ, образом катакомбної церкви, яка після його смерті і ліквідації єдина чинила опір радянській владі і тоталітарній системі, зауважує голова Асоціації єврейських організацій і громад України, дисидент Йосип Зісельс, який домагається від Ізраїльського інституту «Яд Вашем» визнання митрополита Андрея Шептицького «Праведником народів світу».
Нині, у рік вшанування митрополита, дуже мало книг про нього, не так якби мало бути висвітлюють у курсах історії, не так багато знають, яким він був в роки радянської і німецької окупацій для України. Згадаймо його подвиг, коли митрополит врятував десятки євреїв
«Це зрозуміло, що митрополит Андрей Шептицький, який був символом цього руху-опору, при чому духовного опору, він навіював страхи радянській владі, тому з ним так і поводились, з його пам’яттю. Взагалі не хотіли, щоб навіть була згадка про митрополита. Нині, у рік вшанування митрополита, дуже мало книг про нього, не так якби мало бути висвітлюють у курсах історії, не так багато знають, яким він був в роки радянської і німецької окупацій для України. Згадаймо його подвиг, коли митрополит врятував десятки євреїв і став прикладом для інших священиків і переховував євреїв», – каже Йосип Зісельс.
Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)
Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)
«Якби я був народився французом чи англiйчиком, я був би то саме зробив, так само я вступив би до чину, до монашого чину схiдного обряду... Посвячуючись Схiднiй церквi, справi унiї, я мав на оцi лиш мотив всесвiтового характеру», – писав митрополит Шептицький про те, чому він обрав саме УГКЦ.
Андрей Шептицький інформував Апостольську столицю, зокрема Святіших отців, про церковну, релігійну, суспільну, політичну ситуацію, говорив про ті потреби, які переживає український народ, писав і про Голодомор в Україні у 1932-1933 роках, просив світ про допомогу для українського народу і не мовчати на зло, закликав відомих людей захищати українців і їхнє право на незалежну державу. У 1941 році митрополит Шептицький написав послання «Наша державність» («Як будувати рідну хату»), яке досі актуальне. Він наголошує, що головним чинником у побудові української держави є людина і спільнота, а провідники народу мають діяти за принципами чеснот, дбати про добро тих, кому служать і не зловживати владою.

вівторок, 23 червня 2015 р.

Подвиг генерала Григоренка. (культ особи)


    7 вересня 1961р. один із найвизначніших українців ХХ ст. генерал Петро Григорович Григоренко здійснив вчинок, який враз раптово поламав усе його життя, його рідних і близьких,коли треба було повстати за Правду, пробитися до неї – чого б це не коштувало. Трапилось це, коли генерал Григоренко попросив слова на партконференції Ленінського району Москви (наближався ХХІІ з’їзд КПРС і треба булоодноголосно підтримати нову Програму партії  і особисто товариша М.С.Хрущова). Що саме і чому відбулося, як цей день назавжди розділив життя Григоренка на “до” і “після”, - про це найкраще розповів сам Петро Григорович у вражаючій книжці-сповіді про свій шлях: “У підпіллі можна зустріти тільки щурів” (видана 1980р. в Парижі та Нью-Йорку, вже після позбавлення генерала радянського громадянства та його висилки з СРСР).
     Народився Петро Григорович 16 жовтня 1907р. в селі Борисівка Приморського району Запорізької області. Втратив матір у 4-річному віці. Один з перших комсомольців у рідному селі (1922р.). Член партії з 1927р. Член ЦК комсомолу України (1929-1931рр.). В юності працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паротяга. Учасник Другої світової війни, двічі поранений. Закінчив війну у званні полковника на посту начальника штабу дивізії. Пізніше присвоєно звання генерал-майора. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. Кандидат військових наук (1948р.), багаторічний керівник Науково-дослідного відділу Військової академії імені Фрунзе у Москві, один з фундаторів військової кібернетики в СРСР. Улітку 1961р. подав до захисту дисертацію на здобуття ступеня доктора військових наук. І ось ця “успішна людина” в 54роки збунтувалася. Навіщо бунтувати, звідки взагалі цей бунт, чи не є він божевільним? Слово Петру Григоровичу Григоренку ( У підпіллі можна зустріти тільки щурів).
     “Останні роки (1958-1961рр.) були в мене незвичайно напружені й у службовому, й громадському сенсі. Я дедалі більше пізнавав життя, все критичніше ставився до діяльності влади. Щораз важче мені ставало не реагувати на беззаконня і дурисвітство владоможців. Відбувалася хрущовська девальвація. Хрущов заявив, що внаслідок заміни грошей ніхто нічого не виграв і не програв. Мовилося, що справа лише в тому, щоб зменшити грошову масу і не змінити купівельної спроможності (наводився зовнішньо переконливий приклад: коробка сірників коштувала 10 коп., а тепер 1 коп.). Григоренко звернув увагу на інше: забезпечення нових грошей золотом зменшилося вдвічі. Це його і обурило. Слово Григоренку. Пишу в журнал Комуніст, прошу пояснити. У відповідь щось заплутане і з головним мотивом: У соціалістичному суспільстві золоте забезпечення не має значення. Гроші забезпечуються всією власністю Радянського Союзу. Пишу у відповідь на те: Якщо золоте забезпечення не має значення, то навіщо його зменшувати. Лишили б попереднє або навпаки – збільшили б. На це не відповідають. Нагадую кілька разів - мовчать.  Петра Григоровича дуже засмучувало, а пізніше обурювало, що після ХХ зїзду партії, після всіх лицемірних розмов про культ Сталіна творився новий культ Хрущова. Його починає переслідувати думка: годі мовчати – треба виступати! А пізніше й інша думка: не минеться йому після такого виступу, не подарують. Себе занапастить і родину також. І так з ним було: від однієї крайності (виступити) до другої (змовчати, що генеральські погони набридли?). Наближалася партконференція. Знову слово Петру Григоровичу. Конференція відкрилась о 10 год. ранку. Перша доповідь – Про програму партії.  Щойно оголосили порядок денний конференції, я подав записку з проханням надати мені слово після першої доповіді… Списки тих, хто виступає, складають заздалегідь, а такі, як моє “дикі” прізвища, нотують після списків. Виступати дають можливість тільки тим, хто є в списку. Щоб надали слово дикунові, за це ще треба поборотися… Думаю про дружину і сина Андрія. За цими думками я й не помітив, як закінчилася доповідь, хоч разом з усіма поплескав доповідачеві за те що закінчив… Почалися дебати. І чим далі вони посувалися, тим тривожніше стукало моє серце. Треба було вирішувати… Голова президії оголосив черговий виступ, не згадуючи, кому слід підготуватися. Мені ясно: після цього виступу президія запропонує припинити дебати. Величезний зал, по береги виповнений безликою й ворожою масою, сковує мою волю. У голову лізе найпростіший висновок: мовчати.
     Підвівся голова: Товариші! Є пропозиція – дебати припинити. І в цю мить мене хтось підхопив і поставив на ноги. Хоч і не маючи ніякого рішення, я голосно і чітко вимовив: Прошу слова з цього приводу!Так, говоріть, товаришу Григоренко – тицьнув олівцем у мою сторону голова. Вам надається слово. 10 хвилин.
     Я встав і пішов. Що діялось зі мною в той час, я ніколи розповісти не зможу. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була і моя зореносна година…  
     Уривки з виступу П. Григоренка на партконференції.
Товариші! Я довго думав, чи говорити, чи не говорити і не порушувати спокійного перебігу конференції, а потім подумав, як Ленін, якби він побажав що-небудь сказати – він би підвівся.
Я особисто вважаю, що в проекті програми не цілком повно опрацьоване питання про шляхи відмирання держави, питання про можливості появи нового культу особи. Сталін став над партією: це ЦК довів. Постає питання: значить, є якісь негаразди в самій організації стану всього діла партії, які уможливлюють це. Що сталося в нашій партії? Уявіть собі, що змогли б Хрущова знищити, як багатьох інших. Адже то чиста випадковість, що в ЦК до моменту смерті Сталіна знайшлися сильні люди, здатні піднести партію з ленінською силою. Чиста випадковість, що Сталін помер, він міг жити й до дев’яноста літ. (Великий шум в залі)…
Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджується культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився. А особа може статися, з’явитися. (Шум в залі)…”
     Потім було: за свої переконання Григоренко відбуде шість років у радянських спецпсихлікарнях, витримає багаторічне цькування і переслідування гебістів (спочатку робилися десятки разів пропозиції “покаятися – а то вам же гірше буде”), стане національним героєм кримськотатарського народу, зрештою, стане одним з відомих у цілому світі лідерів дисидентського і правозахисного руху в СРСР. І завжди памятатиме про своє українське коріння. Ось рядки з його статті Дорога у Всесвіт (1982р.): Прагнення до державності протягом віків оволодівало українським народом. Полумя боротьби за вільну, самостійну, соборну Українську державу то яскраво палахкотіло в усій Україні, то згасало під жорстокою стопою і лише жевріло в глибинах народних. Але ніколи не було того, щоб воно згасло зовсім. Із якою силою не придушувалося те стремління, як би не топтали іскорки згаслого вогнища, воно знов і знов розгоралось і набувало нової сили.
     Воістину так! І 7 вересня 1961р. Генерал зробив перший (тільки перший, але вирішальний) крок на шлях до Правди, до захисту національних інтересів й права на свободу як українського,так і всіх інших народів колишнього СРСР.

           Скорочено. І.Сюндюков. Порив до правди. Генерал Петро Григоренко: вагомість морального вибору. День, №164-165, 5-6 вересня 2014р.      

      

неділя, 10 травня 2015 р.

2 част._(6 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр


2 част._(5 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр


2 част._(4 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр


2 част._(3 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр


2 част._(2 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр