Показ дописів із міткою Історичні постаті. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Історичні постаті. Показати всі дописи

четвер, 9 жовтня 2014 р.

Історія Братів Капранових_3_вступ


                  Люди споконвіку цікавилися минулим. Монах Нестор, наприклад, вивчав записи своїх попере­дників і писав «Повість минулих літ», а архимандрит Петро Могила розкопував руїни Десятинної церкви. Історія та археологія завжди ідуть поруч, даруючи нам знання про те, як і навіщо жили наші предки, за що боролися, про що мріяли. І допомагають знайти відповідь на питання - наві­що ми є на цій землі. Бо сучасне виростає з минулого. Так само, як і ми продовжимо своє життя у наступних поколіннях.

  Історія - це не набір фактів і дат. Це безперервний процес, який не зупиняється ані на мить. Той, хто розуміє його, зможе зробити вірний вибір сьогодні.
Саме для цього, спираючись на праці гігантів української історії, археології та етнографії, ми вибудували цей єдиний ланцюг подій минулого, що врешті призвели до появи на мапі світу не­залежної держави із назвою Україна. Нашої Батьківщини.










                   Матеріал взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови 













пʼятниця, 14 лютого 2014 р.

Августин Волошин.



Августин Волошин.

                                           Це найбільший син нашого народу. Отець
                                           Волошин усе життя від ранньої своєї
                                            молодості працює на нас... У ті найтяжчі
                                            часи лихоліття він стоїть на чолі нашої
                                            боротьби, воює словом і пером.
                                                      Василь Гренжа-Донський, письменник.

    Народився Августин Волошин 17 березня 1874р. в селі Лелечин, що на межі Закарпаття і Галичини. На той час Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, точніше до угорської частини – так званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні погляди, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації. В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883-1892рр., викладання велося мадярською мовою. За словами Гренжі-Донського з дитячих літ він по-мадярськи мало знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі. Навчання продовжив у Будапешті на теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув звання професора математики та фізики, а в 1897р. одержав диплом учителя народних шкіл. Того ж року його висвятили на священика. З 1900 до 1917рр. працює професором  Ужгородської учительської семінарії, а з 1917 по 1939рр. – її директором. У 1915р. Августин Волошин повторив вчинок зроблений раніше Маркіяном Шашкевичем у Галичині. Угорська влада вимагала перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Отець рішуче виступив проти таких планів. У Будапешті на нараді керівників єпархій у присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів сказав: “Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої в історії ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам; москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... Але патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт. Кирилицю для українців було збережено.
    Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини – країни, що стала на демократичний шлях розвитку. Українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали сприятливі умови для національно-культурного життя. Августин Волошин докладав великих зусиль для утвердження в краї української літературної мови. За його ініціативою 1920р. заснували товариство “Просвіта”, а наступного року в Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським. Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою “Народне читання”. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Блискуче виявив він себе і на письменницькій ниві. Про Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були вилучені з обігу й, на жаль, і досі не перевидані. Августин Волошин разом з однодумцями зініціював створення кооперативів, Підкарпатського банку і низки фабрик. Як політик заснував Народно-християнську партію, від якої його обрали послом до чехословацького парламенту в 1925-1929рр.
    1938р. з мовчазної згоди західних держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність, надав українцям Закарпаття право на самовизначення і Карпатська Україна стала автономним краєм з власним урядом і сеймом. 15 березня 1939р. сейм Карпатської України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом Августина Волошина. Було прийнято конституційний закон, згідно з яким українську мову оголошували державною, затверджували герб “Тризуб” та гімн “Ще не вмерла Україна”. За допомогою членів ОУН у краї формувалися збройні сили “Карпатська Січ”. Однак Гітлер, вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України і 40-тисячне угорське військо рушило на Закарпаття. З перших годин угорського вторгнення “Карпатська Січ” вела криваві бої. На Красному полі під Хустом загинули сотні українців. Велика кількість січовиків полягла в інших місцях. 18 березня 1939р. закарпатське військо залишило Хуст і Карпатська Україна перестала існувати. Уряд Волошина виїхав в еміграцію. В кінці березня мадяри декілька сотень полонених галичан з Карпатської Січі” на Верецькому перевалі передали польській стороні. Поляки всіх їх там таки відразу і розстріляли (українська Катинь). В пам’ять про цю подію на Верецькому перевалі у 2008р. встановлено скромний хрест.
    Августин Волошин поселився в Празі, працював в Українському вільному університеті. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедри до ректора. Коли радянські війська вступили в Європу, Волошину радили виїхати з Праги дальше на Захід. Він відмовився. Говорив: “Усе, що я зробив, було на користь Карпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди”. Волошин не уявляв собі все страхіття і підступність комуністичного режиму, для якого будь-який український громадський чи політичний діяч підлягав знищенню. Після вступу радянських військ до Праги, СМЕРШ заарештував Августина Волошина і перевіз у Москву в Лефортовську в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71-річний Волошин відмовився співпрацювати з режимом. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, йому ставили “злочин”: “Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти СРСР”. У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало: ув'язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому волі, боронив українську мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В Радянському Союзі цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом народу і знищити її. Численні тортури людини похилого віку призвели до смерті. Місце поховання Августина Волошина – невідоме. 15 березня 2002р. указом Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно звання Героя України (посмертно).

          Скорочено з статті Ю.Косинської і О.Крука: 
           “Той, що вірив у наше воскресіння”. 
         Україна молода. 19. 03 2013р.

    

вівторок, 15 січня 2013 р.

Степан Бандера - борець за волю України

                                              Степан  Бандера - борець за волю України.

                                                            Кожний думай, що на Тобі міліонів стан стоїть,
                                                                           Що за долю міліонів мусиш дати Ти одвіт.
                                                                                                                             І. Франко.

    Народився Степан Бандера 1січня 1909р. в селі Угринові Старому Калуського
повіту на Франківщині, в багатодітній сім'ї грекокатолицького священника. Дитинство припало на надзвичайно важкі роки: Перша світова та Польсько-українська війни. З 1919р.  по  1927р. навчався в українській класичній  гімназії в Стрию. Тутвін ознайомився з різними філософськими течіями. З 1922р. член Пласту. Гімназія і Пласт відіграли важливу роль в процесі політичного росту С. Бандери. З 1928р. по 1933р. він навчається на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної школи. Дипломного іспиту скласти він не встиг через ув'язнення за політичну діяль-ність. З 1928р. Бандера стає членом Української Військової Організації (УВО). В 1929р. виникає ОУН і УВО стала її складовою. Спочатку Бандера працював по лінії пропаганди (Крайова референтура пропаганди ОУН). Йому було доручено переправу підпільних видань з-за кордону і розповсюдження їх на теренах Галичини. Після страти В. Біласа і Д. Данилишина, в 1933р. С. Бандера призначається на найвищий пост у Крайовій Екзекутиві ОУН Західноукраїнських земель. За час його керівництва в КЕ ОУН було вчинено два політичних замахи. Протестним актом, за вчинення більшовиками голодомору в Україні, був замах на радянського консула у Львові 21. 10.1933р. Другим актом протесту проти польської шовіністично-екстремістської політики, проти винищування українців, насильницької асиміляції та пацифікацій було вбивство польського міністра внутрішних справ Б. Пєрацького 15. 06. 1934р. Суд засудив С. Бандеру та ще декількох чоловік до страти, яку пізніше було замінено довічним ув'язненням. Він перебував у суворій ізоляції у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц  і "Береза Картуська" біля Бресту до середини вересня 1939р., коли розпочалася Друга світова війна.
     Після вбивства в Роттердамі, П. Судоплатовим провідника ОУН Є.Коновальця, головою ОУН в серпні 1938р. було обрано полковника Андрія Мельника. А.Мельник - чесна людина, особистість військового гарту, з глибоким почуттям дисципліни і порядку був слабким політиком. Його нездатність орієнтуватися в складних умовах грозових 1939-1941 років, а також вождизм в керуванні, привели до розламу в ОУН. Між прихильниками А.Мельника та С.Бандери витворилися два протилежні погляди щодо низки найголовнійших питань: відношення до німців, справа О.Сеника та Я.Барановського, участі ОУН в радянсько-фінській війні, прийнятті  рішень в проводі ОУН. 10 лютого 1940р. створилося революційне крило ОУН під  головуванням Бандери. Проголошення "Акту відновлення Української держави" 30 червня 1941р. у Львові ОУН(р), підтвердило марність сподівань мельниківсь-кого проводу на лояльність німців до України. Реакція Берліну була майже блискавичною: 5 липня  всіх чільних діячів ОУН(р) арештовано. Після невдалих умовлянь відкликати "Акт…" їх депортовано в Берлін. 14 серпня Бандера передав меморандум ОУН, в якому ствердив, що "співпраця з Німеччиною можлива лише тоді, коли вона визнає Українську державу та її уряд". Це послужило запроторенням його в концтабір Заксенгауз. Восени 1944р. гітлерівці випускають Бандеру з концтабору, але він знову відмовляється співпрацювати з ними. Він почав зорганізовувати закордонні частини ОУН. З 1954р. замешкує в Мюнхені. Веде активне політичне життя, відстоюючи ідею незалежності України. 15 жовтня 1959р. Степана Бандеру вбито. Довший час німецька поліція і прокуратура губилися в здогадках про виконавців злочину. Більшовики поширювали найрізноманітніші версії, щоб відсунути від себе підозру про замах і перекинути звинувачення на інших. Через два роки, рятуючи своє життя, вбивцяагент КДБ Б.Сташинський втікає в ФРН, де у всьому зізнається. Судовий процес в Карлсрує показав справжнє обличчя СРСР, розвінчуючи заяву М. Хрущова, що Москва відреклася від сталінських методів політичного насилля.


                                                     П.Дужий.  С. Бандера - символ нації.

Павло Чубинський – творець тексту гімну України


                    Павло Чубинський – творець тексту гімну України.

    Доля розпорядилася сумістити воєдино дати народження й смерті Павла Чубинського з різницею всього в один день (27.1. 1839р. – 26.1. 1884р.), як у Шевченка. Звершеного ним вистачило б на кілька життів, йому ж доля відміряла всього 45 років.
    Правник за освітою (в 1861р. закінчив відповідний факультет Петербурзького університету),  він своє покликання знайшов у народознавстві (етнографія, фольклористика) українців, білорусів, молдаван, чим займався все свідоме життя (навіть перебуваючи у засланні 7 років). Спорядив і очолював статистично-етнографічні експедиції, очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. І небезуспішно, про що свідчать численні нагороди та міжнародне визнання, зокрема золоті медалі Російського географічного товариства (1873р.) і міжнародного конґресу в Парижі (1875р.) та Уваровська премія Російської АН (1879р.).
    Скромною збірочкою віршів “Сопілка” (під псевдонімом Павлусь), що вийшла у Києві в 1871р., Чубинському як поетові судилося б зайняти скромне місце в історії української літератури. Та одному віршеві Чубинського доля приготувала довге, якщо не вічне життя, а його авторові – безсмертя. Цей вірш – гімн (“Ще не вмерла Україна”) народився в 1862р. і відразу ж впав в око царським властям: у донесеннях про народницьку пропаґанду, “українофільську діяльність ” поета і його незмірну любов до України (за що Чубинського того ж року й було вислано в Архангельську губернію) він фіґурує як крамольний. Можна без перебільшення сказати, що після шевченкового “Заповіту” це був найпопулярнійший твір української поезії. Він, до речі, й побачив уперше світ в одній із “Заповітом” збірці (як вірш Шевченка) часопису “Мета” №4, що вийшов у грудні 1863р. у Львові. Слід відзначити також активну громадську діяльність Чубинського: у філіях (Петербурзька, згодом - Київська) “Громади”, що видавала задуманий ще Шевченком часопис “Основа”; скликання й проведення у Києві (з ініціативи й за участі  керованого Чубинським Південно-Західним відділом Російського географічного товариства) ІІІ Всеросійського (фактично міжнародного) з'їзду археологів (1874р.); просвітницьку роботу серед селян, зокрема Київщини; частково зреалізовано намір заснування безкоштовної школи у рідному Борисполі.

вівторок, 11 грудня 2012 р.

Андрій Мельник – Голова Проводу Українських Націоналістів




  Андрій Мельник народився 12 грудня 1890р. в Якубовій Волі на Дрогобиччині, в середньо-заможній селянській сімї. Батько Атанас Мельник належав до інтеліґенції села. Він передплачував газети, журнали, був знайомий з Іваном Франком і його хата була осередком просвітницької діяльності. Спочатку Андрій навчається в міській школі в Дрогобичі, потім в дрогобицькій гімназії, а дальше в Стрию. Він був надзвичайно здібним і працьовитим. На формування його світогляду, крім батька, мав великий вплив провідний галицький політик, довголітній посол до Віденського парламенту, доктор Євген Олесницький. Після закінчення стрийської гімназії поступає до Вищої земельної школи у Відні, але вже в 1914р. перериває навчання, ставши добровольцем Українських Січових Стрільців (УСС). Гартувався в боях під Маківкою. У вересні 1916р. під час боїв на г. Лисоні під Потуторами на Бережанщині попадає з цілим легіоном УСС в російський полон і опиняється в Дубовці під Царіцином. Тут він зустрівся і заприязнився з своїми майбутніми побратимами Романом Сушком та Євгеном Коновальцем. Коли в 1917р. захиталася Російська імперія, вони відразу почали виношувати план втечі з полону і в кінці року зявляються в Києві. Це був дуже складний час для України. Вони створюють з полонених галичан формування січових стрільців (СС), які на початку 1918р. ведуть запеклі бої з більшовиками, що намагаються захопити Київ. Два тижні оборони Києва дозволили українській делегації підписати мирну угоду в Бресті. Під час Гетьманату СС розформували, але Коновалець і Мельник залишаються в Києві, перейшовши в підпілля. Вони беруть активну участь в підтримці Директорії. У січні 1919р. А. Мельник стає шефом штабу Дієвої Армії УНР. Через деякий час він стає помічником командира корпусу СС Є.Коновальця. В грудні 1919р. А.Мельник захворів тифом і після видужання призначається ревізором військових місій УНР з осідком у Празі. Після невдачі українських визвольних змагань повертається до перерваних студій, навчаючися в Чехословаччині. В липні 1922р., після завершчення навчання, повертається до Львова. В цей період в Галичині колишні українські військовики створили підпільну організацію “Українська військова організація” (УВО), яку очолив Є.Коновалець. В цьому ж 1922р. польська поліція заарештовує Мельника, підозрюючи у зв’язках з УВО, але через брак доказів відпускає, встановлюючи за ним невпинний нагляд. Після відїзду Коновальця за кордон, Мельник стає крайовим комендантом УВО. Весною 1924р. А.Мельника разом з О.Басараб заарештовують і його засуджують на 5 років увязнення. Після виходу з в’язниці, в кінці 1928р., стає адміністратором митрополичих доменів (лісів) і одночасно бере участь на громадських роботах (голова молодіжної організації “Орли”, в товаристві українських комбатантів  “Молода Громада”). Цього року він одружується з Софією Федак сестрою дружини Коновальця. Будучи на посаді адміністратора він підтримує зв’язки з українським підпіллям – ОУН. Після загибелі голови ОУН Є.Коновальця в 1938р., Мельник виїжджає за кордон і там його обирають головою Проводу Українських Націоналістів. Складність тогочасного політичного європейського процесу проявлялася в нуртуваннях у лавах ОУН. Суперечки викликали стосунки до Німеччини, стосунки Москви з Німеччиною, ситуація в СРСР та Карпатській Україні. Весною 1940р. стався розкол в рядах ОУН: сформувалося революційне крило ОУН під проводом С.Бандери, яке відійшло від організації очолюваної А.Мельником. На початку війни з СРСР німці ізолюють Мельника і його справу в підпіллі у мельниківському відламі продовжив Олег Ольжич. В 1944р. Мельника кидають в концтабір Саксенгауз. Після війни Мельник оселяється в Люксембурзі. Тепер він все своє життя посвячує консолідації закордонного українського політичного та громадського життя. В 1959р. висунув ідею українського світового конгресу і союзу українців (ця ідея втілилася в життя в 1967р. виникненням Світового Конгресу Вільних Українців).  Він був також ініціатором і головою фундації вшанування пам’яті Є.Коновальця. Помер полковник Андрій Мельник 1 листопада 1964р. в Люксембурзі де і похований.
   

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО


ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

    Петро Могила народився 21 грудня 1596р. в родині молдавського воєводи Симеона Могили й угорської княжни Маргарет. Рід Могили займав високі пости в молдавському князівстві. Симеон був господарем Валахії (з кінця 1606р), а відтак Молдавії (1606-1607р.). Один з братів Симеона – Георгій у 1587-1589р. займав молдавський метрополичий престол, а другий брат - Єремія з 1595 по 1606р. був молдаським господарем. Після смерті Симеона, восени 1607р. сімя його перебирається до Польщі, бо рід Могил здавна підтримував тісні звязки з Річчюпосполитою і високі пости завдячував польській підтримці. Крім того чотири сестри Петра Могили були одружені з українсько-польськими аристократами: Вишневецькими, Потоцькими, Корецькими. Разом з тим родина Могил відчувала духовну близькість з українським релігійно-культурним середовищем. Загальновідомим і меценатство Єремії Могили щодо розбудови львівської Успенської церкви, яку зводило Львівське братство.                                                
   Петро Могила мав блискучу освідченість і ґрунтовну обізнаність у тогочасній європейській філософії і теології, що яскраво себе проявило в його пізнійшій діяльності. Він обирає шлях духовного служіння і цей шлях приводить його до Києвоечерської Лаври. Є припущення, що шлях до Києва проторував йому П. Конашевичагайдачний, з яким  Могила познайомився під час Цецорської та Хотинської битв. Тут він потрапляє в середовище української культурної еліти, чільні представники якої тоді були, як правило, великими церковними діячами. Саме це справило вирішальний вплив на молодого  Могилу, який вже до кінця своїх днів вірою і правдою служив ідеї збереження і примноження української духовності. 1625р.він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі під іменем Петра (світське імя досі невідоме). В 1627р., після смерті архимандрита Києвоечерської Лаври відомого письменника-богослова  Захарія Копистенського, його місце займає П.Могила. Тут він проявив себе вмілим організатором та реформатором  монастирсько-церковного життя. Він високо підняв  релігійно-духовний престиж  Печерської Лаври, приділив  велику увагу лаврській друкарні, яку поповнив латино-польським шрифтом. Та вершиною його діяльності на посту  архимандрита була організація ним в 1632р. школи нового  типу - Києвоогилянської колегії (згодом академія).  Hовизна цієї школи полягала в запозиченні європейського науково-освітнього досвіду. Для забезпечення високого рівня навчання Могила за власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів, серед них – славетного Інокентія Гізеля. Тут формувалася церковна й культурна еліта тогочасної України. В 1633р., за складних умов протистояння представників української світської еліти і  Московської патріархії,  П.Могила стає  Київським митрополитом, незважаючи на дискредитацію останнього: що він знищить "істинну христіянську віру", тобто  православ’я, і все східне богослуження за велінням папи Римського переведе на латинський обряд, а православні церкви перетворить у костели.
   Дванадцятирічна церковна карєра Могили (1627-1647р.) припадає на часи, коли проблема церков в Україні стояла особливо гостро. Силою різних обєктивних і субєктивних обставин  Берестейська унія була сприйнята в  Україні далеко не однозначно. Могила заходився відроджувати істинний дух українського православя. Він намагався примирювати і поєднувати церковні традиції сходу і заходу, прагнучи створити вселенскість на базі української церкви. Своєю новаторською діяльністю в царині богословських видань і студій він створював  ідейні підвалини для зближення і возєднання церков. Для примиренняРусі з Руссю” Могила з перших днів свого архимандритства в Києві пішов на порозуміння з уніатською ієрархією, маючи на увазі створення єдиного спільного   Київського патріархату. Помер  Петро Могила в 1647р. у Києві і похований у великій лаврській церкві.
   Hайбільшою заслугою П.Могили перед українським  христіянством є те, що свої реформи по відродженню й оновленню православя в Україні він здійснював на ґрунті місцевих українських традицій.
   1996 року, до 400-річчя від народження, Петра Могилу канонізували в Українській Православній Церкві всіх конфесій, а також 15 автокефальних Церков Вселенської Церкви.

    I.ПАСЛАВСЬКИЙ. "ЗА ВIЛЬHУ УКРАЇHУ" N149  1996р.

Михайло Старицький


                                                             Михайло  Старицький


    Михайло Старицький – багатогранний культурний діяч: поет, драматург, прозаїк, перекладач, організатор українського театру.
    Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинцях Золотоніського повіту на полтавщині, в шляхтянській сім’ї. Батько його офіцер, помер, коли Михайлові пішов  п’ятий рік. Невдовзі померла й мати і хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері В.Лисенко, батько відомого українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851р. вступає до полтавської гімназії. Навчаючись там, він почав писати вірші, спершу російською, а потім українською мовою. Щороку влітку Михайло Старицький та Микола Лисенко разом відпочивали у родинному маєтку Лисенків у селі Гриньках.
    Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858р. вступають на фізико-математичний факультет харківського університету. 1860р. Старицький та Лисенко переводяться до київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному , а потім на юридичному факультетах. Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, татральних та хорових гуртках. В 1865р. успішно закінчує університет і деякий час працює в київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає українською поезії Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.
    З 1871р. організовує з Миколою Лисенком “Товариство українських сценічних акторів”, яке поставило ряд українських п’єс, опер і оперет. 1883р. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв: М.Кропивницький, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич та інші. Цьому театру Старицький віддає всі свої сили, уміння, організаторські здібності та кошти, які він виручив, продавши свій маєток. 
    Понад десять років оддав Старицький справі українського театру. Він пише 11 ориґінальних п’єс та понад два десятки перероблених п’єс інших авторів. Часті переїзди підривають здоров’я Старицького. Він тяжко хворіє і з 1893р. займається виключно літературною діяльністю. Пише роман-хроніку “Богдан Хмельницький”, роман  “Розбійник Кармелюк”, повість  “Облога Буші”. Його творча спадщина видана в середині шістдесятих років двадцятого століття  окремим виданням у восьми томах (десяти книгах).
    Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904р. і похований на Байковому кладовищі. Микола Лисенко сказав над могилою:  “Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому ти служив і віддав сили, брате Михайле ”.

четвер, 30 серпня 2012 р.

Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.
    Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.
   
Тут книга (коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 24 с.Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав 

  Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності
    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.
    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з вязниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.
    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.
    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.



                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.
                                             С.Петлюра. Статті.

вівторок, 21 серпня 2012 р.

В’ячеслав Липинський.

Вячеслав Липинський.

 

 ...він  був людиною пуританської моральної чистоти
нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало
йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.


вівторок, 14 серпня 2012 р.

Шевченко у казематі


Шевченко у казематі.

    На Різдвяні свята 1847р. в Києві в будинку біля Андріївської церкви зібралися Костомаров, Гулак, Шевченко та колишний студент Харківського університету Савич. Розмови точилися навколо слов’янської ідеї, майбутньої федерації слов’янського племені. Розмовляли не криючись і не підозрюючи, що хтось їх може підслухати. В цьому будинку, у священника квартирував студент Петров, який підслухав ці розмови. На другий день він почав Гулаку виявляти палкі бажання слов’янської єдності і той мав необережність відкрити свої найпотаємніші думи та розповісти про намір заснувати товариство. Втершися в довір’я братчиків, Петров отримав статут товариства і переписав собі його. 28 лютого Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М.Юзефовича і зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня у присутності Юзефовича Петров подав спочатку усний, а потім письмовий донос куратору округи О.Траскіну. Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д.Бібікову. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства у ІІІ відділ, де справі надали великого значення. (Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії – орган політичного розшуку і слідства у Росії створений 1826р. У функції третього відділу входила боротьба проти революційних і опозиційних організацій. О.Герцен так писав про ІІІ відділ: “Там у флігелі, містилася світська інквізиція, запроваджена Миколою; не завжди люди, які виходили у задні ворота, перед якими ми зупинялися, тобто, може й виходили, але для того, щоб загубитися в Сибіру, загинути в Алексєєвському равеліні ”.) Начальник ІІІ відділу, шеф жандармів граф Орлов доповів про це царю Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. 22 березня ІІІ відділ наказав припровадити всіх заарештованих до Петербурґа. 5 квітня, при в’їзді в Київ на правому березі Дніпра, був заарештований Шевченко і в нього вилучили рукописну книжку з віршами. Київський цивільний губернатор І.Фундуклей відразу ж відіслав у ІІІ відділ цю книжку та приватне листування Шевченка. Через день відіслано і самого Шевченка.  Братчиків і Шевченка ув’язнили в казематі ІІІ відділу біля Ланцюгового мосту. Папери відібрані в Шевченка відразу стали предметом особливої уваги. Готуючися до допиту Шевченка, О.Орлов звернувся до президента Академії мистецтв герцога М. Лейхтенберґського про поведінку поета в Академії. Прийшла обєктивна відповідь: “… Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии”. 
    Допит заарештованих переконував жандармів, що сама по собі організація не була монолітною і, незважаючи на свою дуже радикальну програму, не становила особливої небезпеки для царату. Інша справа, Шевченко з його творами такими як Сон,Чигирине,Чигирине, які були старанно вивчені ними. Вони зрозуміли, що на членів товариства мала вплив, хоча й різною мірою, поезія Шевченка. На допиті поету дали 22 запитання й докладно записали відповіді. На запитання, що стосувалися Кирило-Мефодіївського товариства він дав негативні відповіді. На питання: “С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства , читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли подготовить этим восстание в Малороссии?” була відповідь: “Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал”. Наступне питання: “Какими  случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично ваших благотворителей, столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния? ” На першу половину запитання Шевченко відповів не кривлячи душею, а другу залишив без уваги: “Будучи еще в Петербурге, слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства…” Відповідями Шевченка жандарми залишилися невдоволені. В кінці травня слідство по Кирило-Мефодіївському братству закінчилося. У ньому Шевченка виділено окремо. ІІІ відділ дійшов висновку: “Шевченко… сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятной дерзостью  изливал клеветы и желчь на особ императорского дома… Сверх того, что все запрещенное увлекает молодежь и людей со слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников…”
    Слідством було винесено Шевченку найсуворіший вирок: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Затверджуючи в цілому доповідь О.Орлова в справі братчиків, Микола І біля абзаца про Шевченка додав: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. 30 травня оголошено вирок, і того ж дня поета передали в розпорядження військового міністерства. М. Костомаров крізь заґратоване вікно бачив, як Тараса Григоровича, густо зарослого бородою, вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Шевченко подивився на вікна, де сиділи увязнені, усміхнувся, прощаючися з друзями. “Я заплакал, глядя на него, а он не переставал улыбаться, снял шляпу, садясь в телегу, а лицо было такое же спокойное, твердое”.

                  
                    Т.Г.Шевченко. Біографія.
                    Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах.
                    Спогади про Тараса Шевченка.