Про походження української мови.

     Теорія походження східнослов’янських мов Алєксєя Шахматова, за якою всі східнослов’янські народи – росіяни, українці, білоруси – та їхні мови походять від “общерусского единства” й відповідно “общерусского праязыка”, стала, як відомо, основою російської імперської політики, совєтської і нинішньої, путінської. За Шахматовим, “общерусское единство” розпалось у ІХ ст., а його численні наступники продовжили життя цієї спільності навіть до XIV ст., проте  основне не час її існування, а далеко важливішим у цій теорії є стрижневий постулат про неперервність цього “единства”. Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів – явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне “общерусское единство”.

     Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький , який у німецькомовній “Граматиці рутенської (української) мови”, виданій 1913р. у Відні, наважився заперечити існування “общерусского языка”. Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова. Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов. Критика влаштована Шахматовим, повинна була віднадити славістів від перегляду теорії “общерусского единства” та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.

     У міжвоєнний період провідні українські мовознавці – Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко – нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок своїх попередників: українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів зі здобутками західного мовознавства. Чудово усвідомлюючи наукову вразливість і потужну ідеологічну та державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. У праці “Проблеми формування білоруської мови”(1953) він довів, що білоруська мова повстала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон – полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду “общерусского языка”. А це означало, що “общерусского языка” просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова. У наступній праці “A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic” (1965) Юрій Шевельов розширяє своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких “спільних етносів”, а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. В наступному капітальному дослідженні “Історична фонологія української мови” (1979), Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI ст. на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова – общерусский язык, як твердив Шахматов, а аж п’ять мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський. Трансформація цих п’ятьох первісних мовно-територіальних у пізніші три східнослов’янські мови – українську, білоруську та російську – почалося ще в VI ст. й тривала аж до XI ст., що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов. На базі києво-поліської та галицько-подільської зон сформувалася українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської – російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській – білоруська. В одному з листів Шевельова до Олекси Ізарського, він признається: “Я дістав перший примірник своєї “Історичної фонології” мови нашої нещасної. Це було діло мойого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати – “Нині отпущаєши””. Після виходу цієї фундаментальної праці несподівано згуртувалися здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський еміґрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Але ні академіки-“патріоти”, ні партфункціонери не змогли вберегти шахматовський Карфаген (за висловом Шевельова)  “общерусского единства”.

     У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування “общерусского единства и языка” заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних  мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрей Залізняк. Так, Залізняк, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ ст. стверджує про існування давнього новгородсько-псковського діалекту (у Шевельова новгородсько-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки “общерусского языка”. Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ ст. новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ ст. один новгородець пише іншому: “Я ходил в Русь”, тобто мандрував з Новгорода в Київ чи Переяслав. (Грушевський пише, що новгородці називали свої землі - “Ґосподин Новгород Великий”.) Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова.  

                            Скорочено. Л.Белей. Як руйнували Карфаген “общерусского единства”, фундамент “русского мира”, “Український тиждень”, № 11, 20. 03. 2015р.    

10_Половецько-Кипчацький союз і русь

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

9_Розквіт Русі

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

8_Союзи Антів та Дулібів. Постання Русі

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

7_Гунський союз племен

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

6_Сарматський союз та Венеди

  У III столітті до н. е. ви­снажені війнами з грець­кими містами- держава-ми і Римом царські скіфи уступили першість у союзі кочовим племенам сарма-тів - нащадкам племен скіфів-скотарів.

Греки вважали, що сармати - це нащадки шлюбних звязків скіфів з міфічними амазонками -войовничими жінками з північного Причорномор'я. Причиною було те, що у кочовиків-сарматів жінки воювали нарівні з чолові­ками, а дівчатам дозволя­ли виходити заміж тільки після того, як вони вбива­ли першого ворога.

До того ж жінки у сар-матів могли посідати висо­кі посади, навіть керували державою. Найвідомішою з сарматських цариць була Амага, яка забрала владу у свого чоловіка-пияка і успішно царювала, про­водячи військові кампанії та розставляючи у захоп­лених поселеннях власні гарнізони.

У релігійних питаннях сарматські жінки також були рівноправними - вони могли бути жрицями і так само, як чоловіки, правити служби.

За своїм способом жит­тя сармати мало відріз­нялися від кіммерійців та скіфів-скотарів: вони ко­чували разом із худобою, жили у домівках-возах, на­критих шатрами з вовни. Важливим джерелом про­житку слугували мислив­ство й рибальство.

Крім скотарства, сар­мати мали розвинене ремісництво. Щоправда, за якістю їхні вироби значно поступалися рівню напівосілих скіфів.

Кочовий спосіб життя сприяв широкій торгівлі -сармати торгували із грець­кими та римськими містами у Причорномор'ї, везли то­вари зі східних країв - Кав­казу та навіть Китаю.

На відміну від скіфів ве­лику частину доходу са­мати мали з війни - як від військової здобичі, так і на-йманства. Кожен - сармат чи сарматка - був воїном і вправним вершником. Озброєння складали лук, меч, спис, а тіло закривав панцир з товстої шкіри та залізних пластин.

Сарматське царство не було державою у сучасній формі - це швидше були тимчасові союзи спорідне­них племен. Одного разу вони спільно обстоювали свої інтереси, але іншого вже могли воювати поміж собою.

У сарматські часи впер­ше на українських землях з'явилося християнство. Нова релігія розповсю­дилася досить широкого, так що із III ст. до IX ст. у Константинопільському патріархаті існувала окре­ма Скіфська єпархія.

Племена що жили на землях скіфів-орачів, на­зивали у той час венедами, антами або склавинами -це були землероби, які ма­ли добре розвинені ремес­ла: ковальство, ткацтво, гончарство, зброярство тощо, однак ремісництво тільки почало відокрем­люватися  від сільськогогосподарства. Про них нам відомо з пам'яток ар­хеологічної зарубинецької культури. Венеди жили у городищах і мали родо­вий устрій. Із своїми сусі­дами - сарматами - вони встановили співпрацю та широкий товарообмін. Сармати-воїни захищали сусідів-землеробів від за­гарбників, водночас об­кладаючи даниною.

  На півдні сучасної Укра­їни між Дунаєм та Дніпром кочували сарматські пле­мена язигів. У своєму ру­хові на захід язиги досягли придунайських територій Римської імперії. Вони роз­орювали міста, беручи по­лонених та здобич. Врешті після дворічної війни Рим погодився платити сарматам данину.

Згодом загони язигів-союзників або й найман­ців - воювали у складі римського війська навіть у Британії, а племена роз­селялися на підримських землях - у теперішній Румунії, Угорщині, аж до Франції та Італії. На пере­конання деяких істори­ків, саме сарматські воїни разом і королем Артуром складали легендарне коло Лицарів круглого столу.

Римський поет Овідій, якого  було  заслано на сарматські землі, у віршах описує місцеве населення так: «Кожен - із сагайда­ком, і лук, і стріли при ньо­му, Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла». Або «Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля, Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли». І навіть зізнається: «Мушу і я тут серед сарматів, Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!»

Інші сарматські племе­на - роксолани - які жи­ли між Дніпром та Доном, освоювали північні терени, а також слідом за язигами придунайські землі.

Назва саме цих пле­мен - роксолани - врешті стала однією з назв укра­їнців.

Крім того, сарматсько­му кореню ми завдячуємо відомою усім силою харак­теру та войовничістю укра­їнських жінок, а також тим високим становищем, яке традиційно посідає жінка в українській родині та сус­пільстві.

Тоді ж у Криму з'явилися караїми та євреї, які за­лишили за собою похо­вання із написами івритом та грецькою мовою. З тих давніх часів греки, караїми та євреї постійно живуть в Україні.


  Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

5_Велика Скіфія

  Найдавнішою держа­вою на території України, про яку збереглося багато письмових відомостей є Скіфія.

  Скіфія - царство, яке об'єднувало культурно споріднені племена, що жили на наших землях в середині першого тисячо­ліття до нашої ери.

Про життя скіфів (або ж скитів) нам відомо пе­реважно від грецьких та римських авторів, бо влас­них писемних пам'яток скіфи не залишили. Проте залишили величезні мо­гили - поховання знатних людей, що дають архео­логам багатий матеріал для вивчення: зброю, зна­ряддя, твори мистецтва, зокрема золоті прикраси. Знамениті скіфські баби -великі кам'яні скульпту­ри - увінчували степові кургани подекуди аж до XX століття.

Головними племенами Скіфії вважають царських скіфів, а місцевість, де вони жили - Таврія - на­зивають столичним регіо­ном. Царські скіфи жили напівкочовим звичаєм. Інші племена союзу, що кочували на півночі, нази­вають скіфами-скотарями, а споріднені осілі племена верхнього правобережжя Дніпра - скіфами-орачами.

Найбільше відомостей збереглося про царських скіфів, які називали себе околотами і вели свій ро­довід від трьох синів ца­ря Таргитая, що їм з неба впали золоті плуг, ярмо, сокира і чаша. Ці священ­ні символи зберігалися у скіфських царів як символ влади.

Греки, що жили по су­сідству, вважали, що скі­фи походять від Геракла та півжінки-півзмії, яку він зустрів у Гілеї (теперішній Таврії). Жінка народила йому трьох синів, молод­ший з яких отримав ім'я Скіф. Він виявився най-сильнішим і успадкував батькові реліквії.

Так воно було, чи інак, але скіфські баби часто мають на собі зображення священного символу з цих легенд - чаші-рогу.

Правитель Скіфії - цар - очолював військо, викону­вав роль верховного судді, але влада його не була аб­солютною. Народні збори, які звалися Радою скіфів, розглядали найважливіші державні питання і могли навіть вирішувати долю царів.

  Багата земля дарувала працелюбним скіфам пасо­виська для худоби і добрі врожаї збіжжя, тому вони продавали зерно та інші продукти сільського госпо­дарства сусідам, годуючи не тільки давню Грецію, але й інші народи.

Землі понад Чорним морем активно заселяли також греки - вони буду­вали там свої міста-поліси,

  Феодо­сія, Херсонес (в межах те­перішнього Севастополя). На берегах Керченської протоки виникла навіть ціла грецька держава -Боспорське царство. Крім торгівлі, греки зі скіфами переймали одні у одних ремесла, звичаї, культуру. Не рідкістю були грецько-скіфські шлюби навіть се­ред знатних родів.

  Скіфи були чудовими воїнами, ходили походами до Малої Азії, Палестини, Єгипту, утім мали досить миролюбну вдачу. Коли 514 року до н. е. на чолі 700-тисячного війська на них пішов війною перський цар Дарій І, скіфи просто відійшли у степи. На запи­тання: чому? - вони відпо­віли, що не люблять вою­вати, а проте попередили, щоб перси не чіпали їхніх могил, бо інакше буде ли­хо. Перси не послухали і в результаті були розбиті за допомогою вправної пар­тизанської тактики - скіфи випалювали степ перед завойовниками, щоб по­збавити їхніх коней паші, громили валки із запасами та дрібні загони ворога. Дарій мусив відступити.

У 331 році до н. е. скі­фів намагалося підкорити військо Александра Маке­донського, однак славетні легіонери, що згодом ді­йшли аж до Індії, зазнали поразки від скіфів і надалі мусили оминати скіфські володіння.

Наукова думка та мис­тецтво скіфів залишили великий слід у європей­ській історії. Скіфський філософ Анахарсіс стояв коло витоків грецької фі­лософії та увійшов до «се­ми мудреців стародавньої Греції», а майстерні золоті прикраси, зокрема пекто-ралі, і сьогодні є окрасою мистецьких колекцій.

Українці ж, окрім цього, успадкували від скіфів об­ряд побратимства, який скріпляється символічним обміном частками крові, звичай пити вино, не роз­бавляючи його водою та наполегливе прагнення справедливості, що його відзначали у скіфів грецькі історики.

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

Історія Братів Капранових_3_вступ

                  Люди споконвіку цікавилися минулим. Монах Нестор, наприклад, вивчав записи своїх попере­дників і писав «Повість минулих літ», а архимандрит Петро Могила розкопував руїни Десятинної церкви. Історія та археологія завжди ідуть поруч, даруючи нам знання про те, як і навіщо жили наші предки, за що боролися, про що мріяли. І допомагають знайти відповідь на питання - наві­що ми є на цій землі. Бо сучасне виростає з минулого. Так само, як і ми продовжимо своє життя у наступних поколіннях.

  Історія - це не набір фактів і дат. Це безперервний процес, який не зупиняється ані на мить. Той, хто розуміє його, зможе зробити вірний вибір сьогодні.

Саме для цього, спираючись на праці гігантів української історії, археології та етнографії, ми вибудували цей єдиний ланцюг подій минулого, що врешті призвели до появи на мапі світу не­залежної держави із назвою Україна. Нашої Батьківщини.

                   Матеріал взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови 

Історія Братів Капранових_2

     Викладаю вам два рисунки-схеми з яких видно що українска державність не припинялась на протязі тисячоліть і до наших днів включно.

Історія Братів Капранових

   Доброго дня. Мені дуже сподобалась історія братів Капранових і мені захотілось вас ознайомити з цією чудовою книгою.   Дозволу я не просив у авторів чи видавництва тому викладати в оригіналі не буду, а от ознайомити всіх українців і людей які цікавляться історією України треба (буду викладати по главах).   Після прочитання цієї книги у Вас в голові буде сформована  повноцінна картина Української історії. 

Августин Волошин.

Августин Волошин.

                                           Це найбільший син нашого народу. Отець

                                           Волошин усе життя від ранньої своєї

                                            молодості працює на нас... У ті найтяжчі

                                            часи лихоліття він стоїть на чолі нашої

                                            боротьби, воює словом і пером.

                                                      Василь Гренжа-Донський, письменник.

    Народився Августин Волошин 17 березня 1874р. в селі Лелечин, що на межі Закарпаття і Галичини. На той час Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, точніше до угорської частини – так званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні погляди, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації. В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883-1892рр., викладання велося мадярською мовою. За словами Гренжі-Донського з дитячих літ він “по-мадярськи мало знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі”. Навчання продовжив у Будапешті на теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув звання професора математики та фізики, а в 1897р. одержав диплом учителя народних шкіл. Того ж року його висвятили на священика. З 1900 до 1917рр. працює професором  Ужгородської учительської семінарії, а з 1917 по 1939рр. – її директором. У 1915р. Августин Волошин повторив вчинок зроблений раніше Маркіяном Шашкевичем у Галичині. Угорська влада вимагала перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Отець рішуче виступив проти таких планів. У Будапешті на нараді керівників єпархій у присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів сказав: “Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої в історії ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам; москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... Але “патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт”. Кирилицю для українців було збережено.

    Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини – країни, що стала на демократичний шлях розвитку. Українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали сприятливі умови для національно-культурного життя. Августин Волошин докладав великих зусиль для утвердження в краї української літературної мови. За його ініціативою 1920р. заснували товариство “Просвіта”, а наступного року в Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським. Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою “Народне читання”. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Блискуче виявив він себе і на письменницькій ниві. Про Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були вилучені з обігу й, на жаль, і досі не перевидані. Августин Волошин разом з однодумцями зініціював створення кооперативів, Підкарпатського банку і низки фабрик. Як політик заснував Народно-християнську партію, від якої його обрали послом до чехословацького парламенту в 1925-1929рр.

    1938р. з мовчазної згоди західних держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність, надав українцям Закарпаття право на самовизначення і Карпатська Україна стала автономним краєм з власним урядом і сеймом. 15 березня 1939р. сейм Карпатської України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом Августина Волошина. Було прийнято конституційний закон, згідно з яким українську мову оголошували державною, затверджували герб “Тризуб” та гімн “Ще не вмерла Україна”. За допомогою членів ОУН у краї формувалися збройні сили “Карпатська Січ”. Однак Гітлер, вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України і 40-тисячне угорське військо рушило на Закарпаття. З перших годин угорського вторгнення “Карпатська Січ” вела криваві бої. На Красному полі під Хустом загинули сотні українців. Велика кількість січовиків полягла в інших місцях. 18 березня 1939р. закарпатське військо залишило Хуст і Карпатська Україна перестала існувати. Уряд Волошина виїхав в еміграцію. В кінці березня мадяри декілька сотень полонених галичан з “Карпатської Січі” на Верецькому перевалі передали польській стороні. Поляки всіх їх там таки відразу і розстріляли (українська Катинь). В пам’ять про цю подію на Верецькому перевалі у 2008р. встановлено скромний хрест.

    Августин Волошин поселився в Празі, працював в Українському вільному університеті. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедри до ректора. Коли радянські війська вступили в Європу, Волошину радили виїхати з Праги дальше на Захід. Він відмовився. Говорив: “Усе, що я зробив, було на користь Карпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди”. Волошин не уявляв собі все страхіття і підступність комуністичного режиму, для якого будь-який український громадський чи політичний діяч підлягав знищенню. Після вступу радянських військ до Праги, СМЕРШ заарештував Августина Волошина і перевіз у Москву в Лефортовську в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71-річний Волошин відмовився співпрацювати з режимом. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, йому ставили “злочин”: “Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти СРСР”. У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало: ув'язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому волі, боронив українську мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В Радянському Союзі цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом народу і знищити її. Численні тортури людини похилого віку призвели до смерті. Місце поховання Августина Волошина – невідоме. 15 березня 2002р. указом Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно звання Героя України (посмертно).

          Скорочено з статті Ю.Косинської і О.Крука: 

           “Той, що вірив у наше воскресіння”. 

         Україна молода. 19. 03 2013р.