понеділок, 18 лютого 2013 р.

Катерина Федорівна Соколовська


                                          Одна з найперших українських поетес.
                                             
                                             “Людина, що живе життям людства, безсмертна
                                           так само, як саме людство. Кращі люди – доказ тому.”
                                                                                                   А.Ковалівський.

    Якщо запитати жителя нашої держави: “Хто була перша жінка-поетеса в Україні?”, основна більшість назве Лесю Українку. Дехто з старшокласників згадає леґендарну Марусю Чурай. Знавці української поезії назвуть Марту Писаревську та Олександру Псьол, а може згадають найдавніших – Анну Любовичівну та Анастасію Парфенівну, що жили в кінці XVII – на початку XVIII ст. Якщо ж запитати у знавців, хто з українських поетес видав найпершу збірку, то вони, напевно, назвуть Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко) і ту ж таки Лесю Українку. Збірка поезій першої “Prima vera” вийшла у 1885р., а збірка другої, “На крилах пісень”, - у 1893р.
    Але не всім знавцям відомо, що у 1871р. у Санкт-Петербурзі вийшла збірка  “Зірка. Компонування Катерини Соколовської”. Вона складалася з дев’яти творів: кількох ліричних віршів та кількох довгих епічних поем. Усього ж – 89 сторінок. Рідко хто з дослідників української літератури згадує про авторку та про її збірку. В 2007р. у Купянському літературному музеї ім. Петра Іванова (на Харківщині) видано збірку “Іменем священної любові”, куди вперше після багатьох років забуття ввійшли і вірші Катерини Соколовської “першої справжньої поетеси в нашій літературі” (вислів українського історика та етнографа, професора А.П.Ковалівського (1895-1969)).
    Катерина Федорівна Соколовська народилася 24.ХІІ. (6.ХІІ) 1840р. в селі Пасеківці Вовчанського повіту Харківської губернії в сім’ї священника о. Федора Сиверина та його дружини Ганни. Мала вона брата Дмитра та трьох сестер. Молоді роки Катерини пройшли в селі Графському, розташованому у 8-10 км від Вовчанська. У цьому селі вона навчалася в сім’ї графів Гендрикових разом з молодою графинею. Тут у селі був парохом її батько, потім таку ж посаду обіймав її брат Дмитро і навіть її чоловік - Василь Соколовський, що навчав у ті роки графського сина Василя. Освіту Катерина здобула в якомусь вовчанському пансіоні. У той час у Вовчій (тепер Вовчанськ) мешкала знаменита Марта Писаревська, що теж вважається однією з перших жінок-поетес: вона опублікувала в харківському альманасі Корсуна “Сніп” (1841) єдиного вірша - “Петраркина пісня”. Більш відомими письменниками були її чоловік Степан Писаревський та син Петро. Мабуть Катерина Федорівна знала про літературне минуле Писаревських. По закінченні курсу пансіону Катерина Сиверина виходить заміж за семінариста Василя Васильовича Соколовського. Василь був на 13 років старший за свою дружину. Повінчавшись, спочатку молоді жили в Графському, де, як було раніше сказано, молодий священник був учителем графського сина. У 1863р. сімейство переїздить до Гусинки, невеликого села, того ж Вовчанського повіту. У панів Сошальських, під Гусинкою, на пасіці, жив колись Григорій Сковорода. Перші роки у Гусинці були часом найактивнішої діяльності та розквіту творчості Катерини. Як повідомляє в “Життєписі” син Катерини Федорівни Іван Соколовський - “При всіх ворожих заходах (наклепи, доноси, обмовництво перед цивільним начальством тощо), на які тільки було здібне озвіріле після скасування кріпацтва панство, Соколовські за власні кошти заснували у власному домі народну школу, де господиня сама й вчителювала, звичайно, безплатно. Це була перша школа в Гусинці та для населення околишніх хуторів, де про школу за тих часів і не мріяли”. Відкриття школи потребувало грошей, отож на видання поетичної книжки сімейство Соколовських достатньої суми не мало. Допоміг колишній учень о.Василя граф Василь Гендриков, що був тоді оберцеремоніймейстером при царському дворі. Вихід книжки – було свято: на свою “Зірку Катерина Федорівна покладала великі надії. Але в далекій столиці  “розкручувати”, як тепер говорять, збірку було нікому і як підкреслює А.Ковалівський “дальша жіноча творчість у галузі поезії широко починає розгортатись в українській літературі значно пізніше од виступу К.Соколовської. Отже, вона була не тільки безсумнівно піонерка, але й піонерка, що не мала безпосередніх наступниць”. Катерина Соколовська написала ще декілька драматичних творів, а також водевіль російською. У сімдесятих роках вона зовсім перестала писати, займаючись вихованням свого численного сімейства (трьох доньок і шестерох синів). Соколовська віддала належну данину і творчості малярській. До числа картин мальованих пензлем та писаних олівцем, особливо цікавих за змістом, треба віднести такі: “Садівниця”, “Поділ майна”, “Пан спить, а льокай краде тютюн” та “Купальниця”. Всі картини загинули під час громадянської війни.
    Померла Катерина Федорівна Соколовська досить рано, в 43 роки, - 12(24) листопада 1883 року в рідній Гусинці. На жаль могила її не збереглася і нема кому її розшукати. А 84-річного о.Василя в ніч на неділю з 8 на 9 жовтня 1911р. у його власному домі вбили грабіжники.

 Скорочено. Володимир Ребрик. Одна з найперших  українських поетес. 
       Березіль, №7-8, 2011р.

середа, 6 лютого 2013 р.

Володимир Кубійович


                                                                Володимир Кубійович

    Серед великого обширу праць з української культури та україніки монументально виступає Енциклопедія Українознавства. З енциклопедією насамперед пов'язане ім'я професора Володимира Кубійовича. Цю постать, свого часу, звинувачували в колабораціонізмі, зраді інтересів українського народу.
    Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900р. у містечку Новий Санч на Лемківщині. Батько його був дрібним урядовцем. Як згадує про себе Кубійович, говорив він по-українськи слабо, хоч знав, що він русин. Пішовши до  гімназії, Кубійович знайомиться з "Просвітою" і від тоді добре вивчив українську літературну мову. Дуже добре закінчує гімназію і з патріотичних побуджень записується до Української Галицької Армії, не зважаючи на кволе здоров'я. В 1919р., після звільнення з УГА, поступає до Краківського університету, де студіює історію та географію. В 23 роки захищає диплом на тему " Антропогеографія Ґорґанів", а 1927р.- дисертацію з демографії Радянської України. З 1928р. В.Кубійович- наймолодший доцент у Польщі, лектор Краківського університету. Діяльність Кубійовича - справа не тільки наукової, а й політичної оборони України проти спотворення її позицій і вигляду в радянській науці. Але глибоке вивчення і розробка ним українських питань викликає дедалі більше незадоволення польської влади і в 1938р. його звільнено. Кубійович береться за організацію мережі Українських Допомогових Комітетів (УДК) у Польщі, які мали обстоювати права українського населення. Головним завданням, яке ставили перед собою УДК була допомога українцям у господарських ділянках, організації шкільництва, позашкільної освіти. Це особливо стає актуальним з вересня 1939р., коли Польщу поділили між собою Німеччина та Радянський Союз. В німецькій Польщі, Ґенералгубернаторстві, з'являється величезна кількість втікачів  з Волині та Східної Галичини, яких треба було якось прилаштувати. У цей час починається формування військових українських з'єднань, зокрема на чолі з полковником Романом Сушком. Але Кубійович тримається нейтральної позиції, вважаючи своїм обов'язком піклуватися про конкретне життя людей. Він не схалював чину 30 червня 1941р., вважаючи, що боротьба ОУН проти німців приспішує перемогу більшовиків. У вересні 1941р. було створено Український Центральний Комітет (УЦК), головою якого обрано В.Кубійовича і ним він залишався на протязі всього періоду німецької окупації. Його позиція : співпрацювати з німецькою адміністрацією і водночас робити чимало для улагодження і пом'якшення труднощів воєнного життя своїх земляків-галичан. Мала бути українська адміністрація, повинна діяти лікарня, школа, крамниця, мали сіяти та збирати врожай аби жити. Отож ця своя адміністрація, повинна боронити перед німцями права українців. В цей же час творилися польські ("Ґлувна Рада Опєкунча") та єврейські ("Ідіше Соціале Зельбстгільфе") допомогові комітети.
    Важливою і важкою сторінкою в житті УЦК було створення  дивізії "Ваффен СС" "Галичина". На початку 1943р. були ще сподівання, що українська армія, вишколена в німецькому стилі, не тільки протистоятиме радянському імперіалізмові, а стане основою Української армії незалежної Української держави, яка виникне, коли Захід піде війною проти більшовицької Росії. Проти створення дивізії повели шаленну агітацію прихильники ОУН. Контрарґументи прихильників дивізії: проти  більшовицької сили Москви можна протиставити тільки армію, приводячи результат партизанщини - Базар (в 1921р. майже вся Україна охоплена повстанським рухом була переможена реґулярною більшовицькою силою).
    Після закінчення війни В. Кубійович опинився в Мюнхені. На вимогу СРСР він, як колишній адміністратор при німецькому окупаційному уряді, був допитаний західними окупаційними військовими установами. Жодної претензії до його діяльності не було, яка б могла бути кваліфікована, як злочин або колаборанство справжнє, ідейне, націонал-соціалістське.  В 1947р. в Мюнхені відновило свою діяльність НТШ, яке було закрите у Львові.  Ґенеральним секретарем товариства обирають В. Кубійовича. Вінцем його життя стала монументальна праця, виконувана під його керівництвом упродовж десятиліть - Енциклопедія Українознавства: невичерпне джерело наукової інформації про матеріальне, культурне та політичне життя українського народу з незапам'ятних часів аж до 60х років ХХ ст. Помер Володимир Кубійович 2 листопада 1985р. у Сарселі (Франція).


                                                        Універсум   №7-10  2000р.