Показ дописів із міткою Ятвяги. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Ятвяги. Показати всі дописи

пʼятниця, 22 березня 2013 р.

Ятвяги і КДБ.


                                                                  Ятвяги і КДБ (КГБ).

    Ятвяги – балтський народ, який проживав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном. Територію заселену ним, пам’ятки згадують як Ятвігію або Судавію (в західних джерелах – Terra Sudorum). Мова ятвягів була близька до латиської, литовської та сьогодні забутої пруської. Літописці вважали представників цього етносу швидкими мов звірі, лютими й дуже відважними. Ще у Хст. вихідці з Ятвязької землі служили в Києві у князівській дружині. 945р. ятвяг Гунарев відвідав Константинополь разом з іншими послами від київського князя Ігоря. Терен ятвягів прагнули підкорити Польща і Русь. 983р. на них вирушив походом князь Володимир і, здобувши перемогу, підпорядкув їх Києву. 1009р. німецький місіонер, єпископ Бруно Кверфурський на прохання польського короля Болеслава Хороброго намагався охрестити ятвягів і підпорядкувати Польщі, але загинув. 1038р. з ятвягами, які перешкоджали торгівельним зв’язкам із Побужжям, воював Ярослав Мудрий. За твердженням літописців, міст їхніх не взяв, бо не хотів зі стінами битися й людей утрачати, а тому, набравши в селах велику кількість худоби та іншої здобичі повернувся. Пізніше естафета боротьби з ятвягами перейшла до Волинського і Галицького князівств. У 1112-1113р. волинський князь Ярослав Святополкович двічі переможно ходив на ятвягів. 1196р. князь Роман Мстиславович спорядив похід на ятвягів, які вчиняли напади на Підляшшя і поки людність тих племен переховувалася в лісах і болотах сусідніх прусів, він сплюндрував їх землю. У відповідь 1205р. литовці та ятвяги спустошили околиці і сам Турійськ, а в 1227р. ятвязькі вояки дійшли аж до Володимира, звідки їх вдалося відбити. Ятвяги вчиняли також набіги на Білорусь, Польщу і землі Тевтонського ордену. В 1256р. Данило Галицький остаточно їх підкорив, але непокірні балти й надалі деколи бунтували. Ятвяги чи не найдовше опиралися впровадженню християнства, тримаючись своїх вірувань. Гадали, як свідчить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, що смерть не страшна, адже душа потім відродиться в достойнійшій живій істоті. Інший польський хроніст Ян Длуґош писав про ятвягів: “Племена дикі, що десяток з них бився з сотнею ворогів, заохочений тією єдиною надією та свідомістю, що по смерті та загибелі земляки славитимуть їх піснями про доблесні вчинки. Ота вдача довела їх до згуби, бо мала жменька легко програвала перед чисельною перевагою так, що потроху мало не весь їхній народ згинув, бо ж ніхто з них ані відступав перед нерівною битвою, ані не старався втекти, в битву вступивши”. Вожді їхні охрестилися лише під примусом, програвши битву. Наприкінці ХІІІст. північ Ятвязької землі опинилася під контролем Тевтонського ордену, зазнавши спустошення, після чого чимало тамтешніх жителів переселилася до Литви. Але після Ґрюнвальдської битви 1410р., згідно Мельнського  миру(1422р.), вся земля ятвягів – Судавія – увійшла до складу Великого Литовського князівства. В Україні по них залишилося чимало слідів, село Ятвяги Мостиського району, на Волині збереглися назви “Ятвяги” та “Ятвязь”. Урочище Ятвіж є на Чернігівщині.
    Стрімке піднесення української та білоруської національної самосвідомості в період Перебудови, наприкінці 1980-х років, викликали велике занепокоєння в органах КДБ і комуністичної влади. Ними було започатковано проект відродження “народу ятвягів і ятвязької мови” на українсько-білоруському західному Поліссі. Лідером цього політичного руху став поет і журналіст, викладач мінської школи міліції Мікола Шеляговіч, який був на гачку в КДБ. У квітні 1988р. він створив суспільно культурне об’єднанняПолісьсе, яке виступало за “відродження західнополіської мови й культури” та за визнання західних поліщуків самостійною нацією. Від 1989р. був налагоджений випуск газети “Збудінне, друкований химерною сумішшю білоруської та української мов. Політичне спрямування самозваних ятвягів було цілком проросійським і прокомуністичним. Малочисельних сепаратистів прекрасно фінансували. Вождьятвягів стверджував, що Білорусі не існує – все це минуще, випадкове, несформоване, а головним ворогом оголосив білоруських націоналістів. Організація виступала за відокремлення Західного Полісся від Білорусі, в крайньому разі Шеляговіч пропонував заснувати білорусько-поліську федерацію. У квітні 1990р. у Мінську була проведена Західно-поліська (Ятвязька) науково-практична конференція. Появу “ще однієї літературної мікромови” радісно привітали провідний радянський славіст-етнолінгвіст Нікіта Толстой з інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР, а також його учні – Александр Дуліченко з Тарту, Олеґ Поляков з Вільнюса та Фьодар Клімчук з Мінська, уродженець Полісся. (Нікіта Толстой та Олександр Дуліченко є також гарячими прихильниками русинства). Проте, не діставши підтримки серед власне поліщуків, діяльність об’єднання “Полісьсе” почала йти на спад, а коли в Білорусі прийшов до влади Аляксандр Лукашенка й перевів на російську білоруськомовні та навіть двомовні школи, “ятвяги” загадково зникли. Наче ніколи й не було. Не залишилось жодного прихильника їхньої ідеї чи носія “західнополіської літературної мови” і “Поліської республіки”. Шеляговіч став великим бізнесменом у Росії.

                     Скорочено. Константин Рахно. “Terra Sudorum” та “Кунігас з  КДБ”.  Український тиждень, №44, 2012р.