середа, 26 листопада 2014 р.

Пам'ятник кобзарю



    Центром будь-яких заходів, пов’язаних з імям Тараса Григоровича Шевченка уже давно є бронзовий монумент Великого українця встановлений навпроти червоного корпусу Київського національного університету. Пам’ятник було відкрито 6 березня 1939р. Відкрито з п’ятої спроби, після тривалої боротьби за саму можливість такого увічнення памяті Шевченка.
    Перший у світі пам’ятник-погруддя Шевченку створив 1899р. відомий російський скульптор В.Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст придбала сім’я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і встановила у своєму садку перед будинком у Харкові (нині цей бюст експонується в музеї Т.Г,Шевченка у Києві). Ідея створення великого пам’ятника у Києві почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих мешканців Південно-Західного краю та їх земляків у інших містах Російської імперії на початку ХХ ст. Чи не першими на практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: 1904р. з ініціативи Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам’ятник. Ініціатива набула розголосу і свої кошти на спорудження монумента почали надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905р. було організовано Особливий комітет зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку. Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект; головою журі було обрано скульптора Леоніда Позена, автора пам’ятника І.Котляревському у Полтаві.
    Очільників держави і чиновників різних рангів непокоїло, що відзначення століття дня народження Шевченка може набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи. Активно перешкоджали увічненню пам’яті Шевченка і  представники деяких громадських організацій правомонархічного спрямування. Цих слуг режиму надзвичайно болісно вразив той факт, що на перший конкурс на найкращий проект пам’ятника Шевченку 1909р. надійшло 64 роботи, тоді як на конкурс зі створення пам’ятника імператору Олександру ІІ, що у той самий період тривав у Києві, - лише 20. Попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911р. журі, яке очолював тепер Опанас Сластіон, розглянуло 46 проектів і знову   таки  переможця не визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було  присуджено викладачу мистецької школи в Києві Федору      Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору М.Гаврилку.
    Тим часом у місті точилася боротьба за місце для пам’ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що, мовляв, на Михайлівській площі перед російським навчальним закладом (там розміщувалося Перше реальне училище) не можна ставити пам’ятник діячеві, який усе життя був ворогом монархії і запропонували встановити там пам’ятник княгині Ользі. Урешті-решт міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який уже було дано “височайший” дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської і Великої Васильківської (нині площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже навпроти майбутнього пам’ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік містилася редакція правомонархічної газети “Киевлянин”, навколо були розсипані неохайні дрібні крамнички. Різко проти цього місця виступили і Об’єднаний комітет, і українська громадськість. Комітет зупинився на двох варіантах: основним були обрані Дніпрові кручі Петровської алеї, за відомим патонівським парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського костелу. Що ж до проекту Балавенського, який Об’єднаний комітет запропонував авторові доопрацювати,  то вписати його в простір Караваєвської площі той не спромігся, чи радше, не схотів. Тож було оголошено черговий, третій за ліком, конкурс. Його результати були розглянуті в грудні 1912р. Жоден із 37 проектів журі також не підтримало, тому у травні наступного року Об’єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. В лютому 1914р. журі нарешті визначилося і рекомендувало спорудити пам’ятник за проектом російського скульптора Л.Шервуда. Але комітет, склад якого, так само, як і склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем оголосив італійського майстра А.Шіортіно, проект якого із самого початку зазнавав критики. “Враховуючи, що рішення Комітету в засіданні 3-го лютого 1914р. про встановлення пам’ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, художніх достоїнств, - написали у своєму листі до голови Об’єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею М.Біляшевський та відомий архітектор і художник В.Кричевський, - є образою і наругою над пам’яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участі у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету”. Проте Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам’ятника в Римі.          Та невдовзі почалася Перша світова війна і все, пов’язане з українським життям, потрапило під заборону.
    “Історичну справедливість” відновили більшовики у 1919р., які згідно з ленінським планом “монументальної пропаганди” скинули пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на це місце встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Братко. Простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у Києві. І лише, як сказано вище, в 1939р. з нагоди стодвадцятип’ятиліття Кобзаря пам’ятник було встановлено в Києві. Авторами стали скульптор Матвій Манізер, архітектором – Євген Левінсон. Тут можна говорити про історичну справедливість без усяких лапок: пам’ятник встановлено на тому самому місці, де до революції стояв пам’ятник Миколі І – найлютішому  ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса Шевченка.

                             Д.Стефанович. Скорочено. Монумент духовного безсмертя.
                               День, №27-28, 14-15 лютого 2014р.

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                

вівторок, 21 жовтня 2014 р.

6_Сарматський союз та Венеди


  У III столітті до н. е. ви­снажені війнами з грець­кими містами- держава-ми і Римом царські скіфи уступили першість у союзі кочовим племенам сарма-тів - нащадкам племен скіфів-скотарів.

Греки вважали, що сармати - це нащадки шлюбних звязків скіфів з міфічними амазонками -войовничими жінками з північного Причорномор'я. Причиною було те, що у кочовиків-сарматів жінки воювали нарівні з чолові­ками, а дівчатам дозволя­ли виходити заміж тільки після того, як вони вбива­ли першого ворога.
До того ж жінки у сар-матів могли посідати висо­кі посади, навіть керували державою. Найвідомішою з сарматських цариць була Амага, яка забрала владу у свого чоловіка-пияка і успішно царювала, про­водячи військові кампанії та розставляючи у захоп­лених поселеннях власні гарнізони.
У релігійних питаннях сарматські жінки також були рівноправними - вони могли бути жрицями і так само, як чоловіки, правити служби.
За своїм способом жит­тя сармати мало відріз­нялися від кіммерійців та скіфів-скотарів: вони ко­чували разом із худобою, жили у домівках-возах, на­критих шатрами з вовни. Важливим джерелом про­житку слугували мислив­ство й рибальство.
Крім скотарства, сар­мати мали розвинене ремісництво. Щоправда, за якістю їхні вироби значно поступалися рівню напівосілих скіфів.
Кочовий спосіб життя сприяв широкій торгівлі -сармати торгували із грець­кими та римськими містами у Причорномор'ї, везли то­вари зі східних країв - Кав­казу та навіть Китаю.
На відміну від скіфів ве­лику частину доходу са­мати мали з війни - як від військової здобичі, так і на-йманства. Кожен - сармат чи сарматка - був воїном і вправним вершником. Озброєння складали лук, меч, спис, а тіло закривав панцир з товстої шкіри та залізних пластин.
Сарматське царство не було державою у сучасній формі - це швидше були тимчасові союзи спорідне­них племен. Одного разу вони спільно обстоювали свої інтереси, але іншого вже могли воювати поміж собою.

У сарматські часи впер­ше на українських землях з'явилося християнство. Нова релігія розповсю­дилася досить широкого, так що із III ст. до IX ст. у Константинопільському патріархаті існувала окре­ма Скіфська єпархія.

Племена що жили на землях скіфів-орачів, на­зивали у той час венедами, антами або склавинами -це були землероби, які ма­ли добре розвинені ремес­ла: ковальство, ткацтво, гончарство, зброярство тощо, однак ремісництво тільки почало відокрем­люватися  від сільськогогосподарства. Про них нам відомо з пам'яток ар­хеологічної зарубинецької культури. Венеди жили у городищах і мали родо­вий устрій. Із своїми сусі­дами - сарматами - вони встановили співпрацю та широкий товарообмін. Сармати-воїни захищали сусідів-землеробів від за­гарбників, водночас об­кладаючи даниною.

  На півдні сучасної Укра­їни між Дунаєм та Дніпром кочували сарматські пле­мена язигів. У своєму ру­хові на захід язиги досягли придунайських територій Римської імперії. Вони роз­орювали міста, беручи по­лонених та здобич. Врешті після дворічної війни Рим погодився платити сарматам данину.
Згодом загони язигів-союзників або й найман­ців - воювали у складі римського війська навіть у Британії, а племена роз­селялися на підримських землях - у теперішній Румунії, Угорщині, аж до Франції та Італії. На пере­конання деяких істори­ків, саме сарматські воїни разом і королем Артуром складали легендарне коло Лицарів круглого столу.
Римський поет Овідій, якого  було  заслано на сарматські землі, у віршах описує місцеве населення так: «Кожен - із сагайда­ком, і лук, і стріли при ньо­му, Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла». Або «Через прозорі мости, що під ними ковзає хвиля, Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли». І навіть зізнається: «Мушу і я тут серед сарматів, Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!»
Інші сарматські племе­на - роксолани - які жи­ли між Дніпром та Доном, освоювали північні терени, а також слідом за язигами придунайські землі.
Назва саме цих пле­мен - роксолани - врешті стала однією з назв укра­їнців.
Крім того, сарматсько­му кореню ми завдячуємо відомою усім силою харак­теру та войовничістю укра­їнських жінок, а також тим високим становищем, яке традиційно посідає жінка в українській родині та сус­пільстві.
Тоді ж у Криму з'явилися караїми та євреї, які за­лишили за собою похо­вання із написами івритом та грецькою мовою. З тих давніх часів греки, караїми та євреї постійно живуть в Україні.


  Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

5_Велика Скіфія



  Найдавнішою держа­вою на території України, про яку збереглося багато письмових відомостей є Скіфія.
  Скіфія - царство, яке об'єднувало культурно споріднені племена, що жили на наших землях в середині першого тисячо­ліття до нашої ери.
Про життя скіфів (або ж скитів) нам відомо пе­реважно від грецьких та римських авторів, бо влас­них писемних пам'яток скіфи не залишили. Проте залишили величезні мо­гили - поховання знатних людей, що дають архео­логам багатий матеріал для вивчення: зброю, зна­ряддя, твори мистецтва, зокрема золоті прикраси. Знамениті скіфські баби -великі кам'яні скульпту­ри - увінчували степові кургани подекуди аж до XX століття.
Головними племенами Скіфії вважають царських скіфів, а місцевість, де вони жили - Таврія - на­зивають столичним регіо­ном. Царські скіфи жили напівкочовим звичаєм. Інші племена союзу, що кочували на півночі, нази­вають скіфами-скотарями, а споріднені осілі племена верхнього правобережжя Дніпра - скіфами-орачами.
Найбільше відомостей збереглося про царських скіфів, які називали себе околотами і вели свій ро­довід від трьох синів ца­ря Таргитая, що їм з неба впали золоті плуг, ярмо, сокира і чаша. Ці священ­ні символи зберігалися у скіфських царів як символ влади.
Греки, що жили по су­сідству, вважали, що скі­фи походять від Геракла та півжінки-півзмії, яку він зустрів у Гілеї (теперішній Таврії). Жінка народила йому трьох синів, молод­ший з яких отримав ім'я Скіф. Він виявився най-сильнішим і успадкував батькові реліквії.
Так воно було, чи інак, але скіфські баби часто мають на собі зображення священного символу з цих легенд - чаші-рогу.
Правитель Скіфії - цар - очолював військо, викону­вав роль верховного судді, але влада його не була аб­солютною. Народні збори, які звалися Радою скіфів, розглядали найважливіші державні питання і могли навіть вирішувати долю царів.
  Багата земля дарувала працелюбним скіфам пасо­виська для худоби і добрі врожаї збіжжя, тому вони продавали зерно та інші продукти сільського госпо­дарства сусідам, годуючи не тільки давню Грецію, але й інші народи.
Землі понад Чорним морем активно заселяли також греки - вони буду­вали там свої міста-поліси,


  Феодо­сія, Херсонес (в межах те­перішнього Севастополя). На берегах Керченської протоки виникла навіть ціла грецька держава -Боспорське царство. Крім торгівлі, греки зі скіфами переймали одні у одних ремесла, звичаї, культуру. Не рідкістю були грецько-скіфські шлюби навіть се­ред знатних родів.
  Скіфи були чудовими воїнами, ходили походами до Малої Азії, Палестини, Єгипту, утім мали досить миролюбну вдачу. Коли 514 року до н. е. на чолі 700-тисячного війська на них пішов війною перський цар Дарій І, скіфи просто відійшли у степи. На запи­тання: чому? - вони відпо­віли, що не люблять вою­вати, а проте попередили, щоб перси не чіпали їхніх могил, бо інакше буде ли­хо. Перси не послухали і в результаті були розбиті за допомогою вправної пар­тизанської тактики - скіфи випалювали степ перед завойовниками, щоб по­збавити їхніх коней паші, громили валки із запасами та дрібні загони ворога. Дарій мусив відступити.
У 331 році до н. е. скі­фів намагалося підкорити військо Александра Маке­донського, однак славетні легіонери, що згодом ді­йшли аж до Індії, зазнали поразки від скіфів і надалі мусили оминати скіфські володіння.
Наукова думка та мис­тецтво скіфів залишили великий слід у європей­ській історії. Скіфський філософ Анахарсіс стояв коло витоків грецької фі­лософії та увійшов до «се­ми мудреців стародавньої Греції», а майстерні золоті прикраси, зокрема пекто-ралі, і сьогодні є окрасою мистецьких колекцій.
Українці ж, окрім цього, успадкували від скіфів об­ряд побратимства, який скріпляється символічним обміном частками крові, звичай пити вино, не роз­бавляючи його водою та наполегливе прагнення справедливості, що його відзначали у скіфів грецькі історики.

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.




четвер, 9 жовтня 2014 р.

Історія Братів Капранових_3_вступ


                  Люди споконвіку цікавилися минулим. Монах Нестор, наприклад, вивчав записи своїх попере­дників і писав «Повість минулих літ», а архимандрит Петро Могила розкопував руїни Десятинної церкви. Історія та археологія завжди ідуть поруч, даруючи нам знання про те, як і навіщо жили наші предки, за що боролися, про що мріяли. І допомагають знайти відповідь на питання - наві­що ми є на цій землі. Бо сучасне виростає з минулого. Так само, як і ми продовжимо своє життя у наступних поколіннях.

  Історія - це не набір фактів і дат. Це безперервний процес, який не зупиняється ані на мить. Той, хто розуміє його, зможе зробити вірний вибір сьогодні.
Саме для цього, спираючись на праці гігантів української історії, археології та етнографії, ми вибудували цей єдиний ланцюг подій минулого, що врешті призвели до появи на мапі світу не­залежної держави із назвою Україна. Нашої Батьківщини.










                   Матеріал взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови 













четвер, 2 жовтня 2014 р.

Історія Братів Капранових_2

     Викладаю вам два рисунки-схеми з яких видно що українска державність не припинялась на протязі тисячоліть і до наших днів включно.




Історія Братів Капранових



   Доброго дня. Мені дуже сподобалась історія братів Капранових і мені захотілось вас ознайомити з цією чудовою книгою.   Дозволу я не просив у авторів чи видавництва тому викладати в оригіналі не буду, а от ознайомити всіх українців і людей які цікавляться історією України треба (буду викладати по главах).   Після прочитання цієї книги у Вас в голові буде сформована  повноцінна картина Української історії. 



понеділок, 29 вересня 2014 р.

Володимир Антонович.



    Володимир Боніфатійович Антонович – особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих – був істориком та громадським діячем, якого небезпідставно вважали “мозковим центром” українського руху другої половини ХІХ століття.
    Володимир Антонович народився 6 січня 1834р. у селі Махнівці на Київщині, сьогодні Житомирська область. Його матір’ю була полька Моніка Гурська, - позашлюбний нащадок роду Любомирських, батьком Янош Джиджай – син угорського революціонера Матяша Джиджая. Офіційний батько – Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник Кременецького ліцею та ґувернер, який став законним, леґітимним чоловіком пані Моніки, а згодом – усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (1840-1844рр.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: “Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, ґувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила”. Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки, Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіонаті свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: “Тобі треба дуже багато вчитися, дуже багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю”. Йому це вдалося – завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878-1903рр.), членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук (1902р.), деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1880-1883рр.), дійсним статським радником, кавалером орденів св. Станіслава ІІст., св. Володимира ІІ і ІІІст. та автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви (Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви” 1866р., “Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХVІІ до конца ХVІІІ ст.” 1871р.), історії козаччини (“Последние времена казачества на правой стороне Днепра” 1868р., “Исследование в гайдамачестве” 1876р.), біографій Хмельницького, Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва (“Киев, его судьба и значение с ХIV по ХVI ст.” 1882р., “Киев в дохристианское время” 1897р.), фундаментальної монографії “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” 1877р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів … Це величезний внесок “в русское дело і чим пояснити той факт, що люди найрізноматнійших поглядів та політичних орієнтацій – від жандармських чинів до чільних діячів Громади, Просвіти і Наукового товариства ім. Шевченка – вважали особисто дійсного статського радника професора Володимира Боніфатійовича Антоновича мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху 1870-1890рр.?
    В 1890р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка вибрало Володимира Боніфатійовича своїм почесним членом і вручило йому відповідний диплом, це саме зробила і львівська “Просвіта” вибравши його почесним членом. В березні 1908р., одразу після смерті Антоновича, львівська газета Діло, яка дотримувалася чітких національно орієнтованих поглядів, писала: Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців  пошевченківської доби. Сергій Єфремов свого часу писав: “Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної і Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, “мужем совіта”, ...”. А на думку історика й громадського діяча Б.Крупницького, Антонович через київську “Громаду” “тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії”.
    Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича, особистості доволі обережної, не схильної до відвертості з незнайомими людьми, стриманої в наукових публікаціях? (Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції). О.Лотоцький, який добре знав Антоновича, відзначав, що “він був реалістичним, далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично. Впродовж десятиліть самовідданої праці на науковій та громадянській ниві Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самостійним народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою – а не “южной ветвью единого русского народа”. Це було, по суті, справою всього життя Володимира Боніфатійовича. Як і справою його життя було “оскарження історичної Польщі”, тобто критичний аналіз “цивілізаційної місії” польської шляхти на українських теренах впродовж XIV-XVIII ст.. Це оскарження бере свій початок від знаменитої Моєї сповіді В.Антоновича (1862р.). За це його колишні “запеклі друзі” зі шляхетського середовища (конкретно – Тадеуш Падалиця – псевдонім польського письменника і публіциста Зенона Фіша) назвали відступником від польської справи та “перевертнем”. Антонович відповів: ... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южно-русском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности – или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом. …” Цей публістичний виступ викликав зливу ненависті й злоби; зауважимо лише тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ ст. ...
    Задекларувавши неґативну роль для України історичної Польщі, Антонович, видатний культурник, надзвичайно критично (щоправда в приватних розмовах і лекціях) ставився й до ролі російської держави, її культури зокрема. “Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної культури і літератури. Нехай молодь вчиться іноземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури”.
    Михайло Грушевський, віддаючи данину памяті свого вчителя сказав: ... невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське імя.


                      Cкорочено. І.Сендюков. “Неможливий для схоплення”  Антонович. День, № 2-3, 10-11 січня 2014р.    

середа, 24 вересня 2014 р.

Кримська війна.


    Війна, яка точилася на Кримському півострові 1853-1856рр. відома на Заході як Східна, а в нас як Кримська війна. Росія віддавна прагнула виходу у Середземне море. Влітку 1853р. Росія відправила до Молдавії і Валахії свої війська, під приводом захисту православ’я, загрожуючи турецьким володінням на Балканах і тим самим прагнучи здобути контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Невдовзі царські війська почали наступ на Балканах і Кавказі, а Чорноморський флот обявився біля берегів Туреччини. 18 листопада 1853р. в битві під Синопом російський флот на чолі з віце-адміралом Нахімовим майже цілком знищив турецьку ескадру. Синопська перемога означала, що російські кораблі можуть опинитися в Середземному морі, а це радикально змінювало баланс сил у Європі, усталений Віденським конґресом 1815р. і потрясіннями 1848р. Франція висунула вимогу про негайне повернення російських військ додому. У відповідь 9 лютого 1854р. Ніколай І розірвав дипломатичні відносини з Парижем і Лондоном. Оформилася антиросійська коаліція з Франції, Англії, Туреччини і Сардинії. Деякі англійські та французькі судна рушили до Кронштадта й на Камчатку, аби там блокувати російські залоги, але основний флот з численним франко-англійським континґентом на борту попрямував до Варни, на той час чорноморського порту Османської імперії. Треба сказати, що російський флот був здебільшого застарілий – вітрильний, в той час як англійський паровий. У квітні 1854р. союзний флот бомбардував Одесу. 12 травня кілька його кораблів спробували висадити там десант. Через погану погоду англійський пароплав Тигр сів на мілину, з берега супротивник вислав абордажну команду і 225 англійських матросів стали першими полоненими Східної війни. Союзне командування спланувало висадку в Криму, знищення Чорноморського флоту й бази в Севастополі та повернення півострова Османській імперії. Висадка французьких, англійських та турецьких військ почалася під Євпаторією 2 вересня 1854р. Російська армія, яка перебувала в районі міста, не змогла скинути союзний десант у море і союзники почали марш у глиб півострова. Між російською армією та її супротивниками відбулося декілька битв: 8 вересня на Альмі, 13 жовтня під Балаклавою та 5 листопада під Інкерманом. Усі ці бої закінчилися відступом росіян. Оскільки одним із завдань війни було знищення російського флоту і порту, союзне командування зосередило увагу на захопленні Севастополя. 5 жовтня 1854р. місто і порт були взяв в облогу. Російські війська встигли звести навколо Севастополя потужні укріплення з артилерією, знятою з затоплених на вході в Севастопольську бухту російських кораблів. Відтак наступила фаза позиційної війни. Навколо міста були збудовані французькі та англійські батареї. Облога міста тривала до 27 серпня 1855р. Внаслідок одного з бомбардувань частина севастопольських укріплень була зруйнована і союзники пішли на штурм. Фінальний бій відбувся на Малаховому кургані в Севастополі. Обидві сторони зазнали величезних утрат. Через руйнацію укріплень російське командування прийняло рішення здати місто. Після того як воно перейшло під контроль союзного командування, французький генерал МакМагон наказав зробити братську могилу й поховати в ній офіцерів та солдатів усіх армій. Взяття Севастополя стало кульмінацією Східної війни. Хоч Росія була знекровлена війною в Криму, людські втрати, яких зазнали Велика Британія та Франція були настільки численні, що їхня влада відмовилася від дальшої ескалації конфлікту. В цей час на російському троні був більш обачний та обережний Алєксандр ІІ. (Ніколай І – помер 18 лютого 1855р., після отримання звістки від генерала Хрульова про невдачу під Євпаторією). Почалися мирні переговори, наслідком яких стало укладення 18 березня 1856р. в Парижі мирного договору. Севастополь повертався в Російську імперію в обмін на турецьку фортецю Карс на Кавказі, яку росіяни захопили 16 листопада 1855р.
    Варто зазначити, що велику частку серед офіцерів та солдатів російської армії в Східній війні становили вихідці з України. Тоді ще не було залізниць для швидкої передислокації війська, тому воно поповнювалося переважно мешканцями регіону розміщення. Полки та екіпажі Чорноморського флоту, які на передодні Східної війни перебували на території нинішньої України, значною мірою укомплектували місцевими жителями. Вихідці з Волині служили в Селенгинському, Охотському та Камчатському полках, які прийшли до Криму з районів Луцька і Рівного. Попри такі екзотичні назви цих підрозділів, вони вже півстоліття дислокувались на території України й укомплектувалися місцевим людом. Чимало полтавчан та харків’ян служило в Єлецькому, Севському, Брянському та Орловському полках. У Центральному державному історичному архіві у Києві зберігаються документи, які свідчать, що предки адмірала Павла Нахімова, були козацькими старшинами Нахіменками.

   Скорочено. Я.Тинченко. Кримська війна: 160 років тому.”                                               Український тиждень, №10, 7-13 березня 2014р.


середа, 23 липня 2014 р.

Юрій Липа.



    Видатні українські інтелектуали задумувалися над проблемою духовного стану українського народу, яким декілька століть старанно опікувався наш північний сусід. Питанню малоросіянства та зрадництва українців свої праці присвячували В.Антонович, М.Міхновський, Є.Маланюк, М.Хвильовий Д.Донцов та інші.
    У нормальній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні умовні рефлекси національного інстинкту: чорне - біле, добре – зле, вірно – невірно, чисте – нечисте, Боже –диявольське. У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. Історичне малоросійство цю нормальну психіку або наркотизувало різними міфами (спільна віра, спільний цар, спільний соціалізм, чи брак географічних кордонів) або – просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму. Росія маючи в своєму розпорядженні шкільництво з відповідно підібраною літературою та подаючи певні напрями науці Історії забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи. Одночасно систематично плекається комплекс меншовартості (“ніколи не мали держави”, “глупий хохол”, “темне селянство” і т.п.) та насмішкувате ставлення до національних цінностей і святощів (глузування та анекдотизування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю). У результаті малоросіянство – це, образно кажучи, капітуляція ще перед боєм.
    Похідною від малоросіянства, а може самостійною складовою є зрадництво. Серед народів російської імперії здавна культивувався обряд, який би можна назвати навязання зрадою. Народ навернутий (включений) до імперії зраджував під страшенним тиском свої звичаї, святині, предків. Своїми виявлялися тільки нові хазяї, всі інші – ворогами, а зраджена батьківщина викликала патологічну ненависть. І зрадник мститься, він нелюд помсти, якій підлягає весь світ, але найбільше – рідна зраджена батьківщина. Саме ця ненависть до зрадженої батьківщини і є найтривалішим ґрунтом для єдності народів Російської імперії. Інородці в ній ніколи не набудуть статусу корінних, проте це не руйнує державної єдності, а служить зайвим стимулом до вислужування перед імперською владою. Покоління за поколіннями такі зрадники, на яких “шапка горить”, виховують своїх дітей. І важко знайти більш фанатичних вихователів “вірнопідданих”, ніж відступники.
    Демонтажу внутрішнього малоросійства і формуванню української структури духа – цій місії була присвячена вся творчість Юрія Липи – і поета, й історіософа. Ю.Липа був одним з тих хто активно включився в процес  українського відродження міжвоєнного двадцятиліття. Почався цей процес українізацією 20-х років на Наддніпрянщині, галицьке ж відродження – “ренесанс Антонича” – прозвучало як його відлуння у 30-ті роки. Це було формування нової української людини на ґрунті волюнтаристичного активізму, на ґрунті віри в ресурси власного “я”. Люди типу Юрія Липи теж формувалися в унісон з цим ритмом, хоч проживав він за межами українського етнічного масиву (Варшава).
    Народився Юрій Липа в 1900р. в Одесі. Батько поета був активним діячем українського відродження. Він один із основоположників Братерства Тарасівців, а потому Братерства Самостійників. У часи української державності був комісаром міста Одеси, а згодом – міністром в уряді УНР. Після захоплення Одеси більшовиками, родина переїздить до Камянця- Подільського, а пізніше в Галичину. У 1929р. Юрій Липа закінчує медичний факультет університету в Познані, трохи згодом – школу військових лікарів у Варшаві. Тут же, у Варшаві, він розпочинає свою лікарську практику й живе в цьому місті до 1943р. Пацієнти, що знали його як сумлінного лікаря, не здогадувалися, що ввечері, після закінчення праці, починається, так би мовити, друге життя цієї людини. “Як лікар, Липа віддавав медицині свій день. Як мистець працював уночі – каже у своїх спогадах Богдан Стеблинський, відомий український мистецтвознавець. У 1922р. читач отримує першу друковану річ Юрія Липи поему Князь Полонений. У 1925р. зявляється збірка його поезій Світлість, в 1931р. – Суворість, а в 1938р. – поетична книга Вірую. Але прижиттєву славу йому дарували історіософічні твори: “Українська доба”, “Українська раса”, та твір його життя “Призначення України”. У цьому творі Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабкість. Саме на цей твір звернули увагу на Луб’янці і зробили висновки. У 1943р. Ю.Липа переселяється з Варшави до Яворова під Львовом, рідного міста дружини, відкинувши думку про еміґрацію. Його часто викликали, як лікаря, у ліс до поранених воїнів УПА. 21 серпня 1944р. офіцер НКВС попросив у нього допомоги для пораненого червоноармійця, давши чесне слово  дружині, що чоловік скоро повернеться додому. Не повернувся. Його вбили в якомусь селі коло Яворова.


                     Скорочено. В.Мороз, передмова Горіти надзвичайним світлом” до “ Призначення України. Львів, 1992р. 

пʼятниця, 13 червня 2014 р.

Маркіян Шашкевич.



   6 листопада 1811р. у селі Підлисся, на Львівщині, в сім'ї священика Симеона Шашкевича та його дружини Єлизавети народився син Маркіян. Дитячі роки пройшли в селах Підлисся та Княже, де о. Симеон був парохом. Його початковою освітою займався дяк, потім навчався в золочівській школі, німецькій львівській та бережанській гімназіях. З 1829р. навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. У лютому 1831р. його виключено з семінарії. Він залишається у Львові в материного брата Захара Авдиковського, управителя міського "Будинку вбогих". Захар Авдиковський був знаною людиною у Львові. Він належав до тієї групи людей, які пов'язували долю галицьких русинів (українців) з українцями Російської імперії, тобто не були ані австрофілами, ані полонофілами, ані москвофілами. Дякуючи йому, Денис Зубрицький найняв Маркіяна переписати свою "Хроніку Ставропігійського братства у Львові". Також Шашкевич вчиться церковної мови та письма з кандидатами в дяки у священика Волоської церкви Якова Неровича. Восени 1833р. він поновлюється в семінарії. Тут він організовує гурток патріотів рідного слова, в якому за найближчих друзів були Яків Головацький та Іван Вагилевич. Гуртківці підготували до друку український збірник "Син Русі". Рукопис цього збірника зберігся до наших днів: це оригінальні поезії упорядників. У 1834р. гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію. Для підкреслення своєї солідарності з слов'янщиною та її національно-визвольним рухом гуртківці прибрали характерні слов'янські імена: Шашкевич - Руслан, Головацький - Ярослав, Вагилевич -Далибор. Недруги зневажливо обізвали трьох приятелів "руською трійцею", але з часом ця назва прибрала іншої барви і весь гурток Шашкевича назвався "Руською трійцею".
Основним у діяльності "трійці" було спочатку "ходіння у народ".
Програма була така: шляхом освіти та літературного поступу розбудити
свідомість західноукраїнського населення, вибороти йому кращу долю.
Негайного вирішення на той час вимагала проблема правопису. Гурток після
тривалих суперечок вирішив застосувати фонетичний правопис, що ним
пішла сербська лінгвістична реформа Вука Караджича: "Пиши як чуєш, а
читай як бачиш". Цей принцип був втілений у збірниках "Руської трійці":
"Зорі" та "Русалці Дністровій". За тогочасною семінарською традицією
кожне релігійне свято чи ювілей високопоставленої особи відзначали
урочистими промовами. Семінаристи переважно виголошували їх латиною, а
часом, німецькою чи-польською мовами. Коли Шашкевичеві припала черга
виступати в день шістдесятиліття цісаря Франца І, то він виголосив її
руською мовою. Це викликало страшне обурення клерикалів. Ця ювілейна
ода "Голос галичан" була першим друкованим твором Шашкевича. Восени
1836р. Шашкевич, Устиянович і Величківський одночасно виголосили
українською мовою проповіді у трьох львівських церквах, що теж було
сміливим викликом польським асиміляторам 
В середині 30х років XIX ст. в Галичині розгорілася так звана азбучна
війна. Приводом послужила стаття Й.Лозинського "О wprowadzeniu abecadla polskego do pismennictwa ruskego". Шашкевич дав рішучу відсіч посяганням
на українську азбуку в полемічній брошурі "Азбука і abecadlo", яка вийшла в Перемишлі в 1836р. Це був другий друкований твір Шашкевича.
Й.Лозинський, Д. Зубрицький твердили, що українська мова не придатна для
розвитку літератури, бо вона мовляв не вироблена і не має граматики. І
Шашкевич береться за написання граматики. Взагалі на початку XIX ст..
були готові деякі роботи з української граматики: І.Могильницького,
І.Лаврівського, М.Лучкая та И.Левицького, проте підготовчі матеріали
свідчать, що його граматична праця мала бути найрадикальнішою, науково
найспроможнішою на той час.
В 1836р. Шашкевич склав першу "Читанку" (слово "Читанка" вийшло саме від Шашкевича) українською мовою для дітей. Незважаючи на соціально обмежений зміст "Читанки" її вороже зустріла цензура і тільки 1850р. її видав Головацький.
На початку 1838р. Маркіян одружується з Юлією Крушинською. Тільки тепер він з'являється перед випускною семінарською комісією. Після довгих вагань йому надали право займати парафію в сільських місцевостях. Якщо Шашкевичу вдалося уникнути арешту після "Русалки Дністрової"", то не вдалося позбутися дальших переслідувань. Неблагонадійному священникові діставалися найгірші парафії і, за неповних п'ять літ, він з сім'єю змушений був тричі переселятися - в Гумниська, Нестаничі, Новосілки. Останні роки поетового життя були безрадісні. Через нужденність селян парафії страждала і його сім'я. Державна казна не давала Шашкевичеві законного утримання через його неблагонадійність. Смерть молодшого сина викликала в поета тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу, на який він захворів ще будучи семінаристом. Весною 1843р. він остаточно втрачає слух і зір, а 7 червня помер.

В.Щурат. На досвітку нової доби. До біографії Маркіяна Шашкевича. Львів, 1919р.

Маркіян Шашкевич. Твори. Упорядник М. Шалата.Київ, 1964р.