Показ дописів із міткою Діячі культури. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Діячі культури. Показати всі дописи

вівторок, 15 січня 2013 р.

Павло Чубинський – творець тексту гімну України


                    Павло Чубинський – творець тексту гімну України.

    Доля розпорядилася сумістити воєдино дати народження й смерті Павла Чубинського з різницею всього в один день (27.1. 1839р. – 26.1. 1884р.), як у Шевченка. Звершеного ним вистачило б на кілька життів, йому ж доля відміряла всього 45 років.
    Правник за освітою (в 1861р. закінчив відповідний факультет Петербурзького університету),  він своє покликання знайшов у народознавстві (етнографія, фольклористика) українців, білорусів, молдаван, чим займався все свідоме життя (навіть перебуваючи у засланні 7 років). Спорядив і очолював статистично-етнографічні експедиції, очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. І небезуспішно, про що свідчать численні нагороди та міжнародне визнання, зокрема золоті медалі Російського географічного товариства (1873р.) і міжнародного конґресу в Парижі (1875р.) та Уваровська премія Російської АН (1879р.).
    Скромною збірочкою віршів “Сопілка” (під псевдонімом Павлусь), що вийшла у Києві в 1871р., Чубинському як поетові судилося б зайняти скромне місце в історії української літератури. Та одному віршеві Чубинського доля приготувала довге, якщо не вічне життя, а його авторові – безсмертя. Цей вірш – гімн (“Ще не вмерла Україна”) народився в 1862р. і відразу ж впав в око царським властям: у донесеннях про народницьку пропаґанду, “українофільську діяльність ” поета і його незмірну любов до України (за що Чубинського того ж року й було вислано в Архангельську губернію) він фіґурує як крамольний. Можна без перебільшення сказати, що після шевченкового “Заповіту” це був найпопулярнійший твір української поезії. Він, до речі, й побачив уперше світ в одній із “Заповітом” збірці (як вірш Шевченка) часопису “Мета” №4, що вийшов у грудні 1863р. у Львові. Слід відзначити також активну громадську діяльність Чубинського: у філіях (Петербурзька, згодом - Київська) “Громади”, що видавала задуманий ще Шевченком часопис “Основа”; скликання й проведення у Києві (з ініціативи й за участі  керованого Чубинським Південно-Західним відділом Російського географічного товариства) ІІІ Всеросійського (фактично міжнародного) з'їзду археологів (1874р.); просвітницьку роботу серед селян, зокрема Київщини; частково зреалізовано намір заснування безкоштовної школи у рідному Борисполі.

вівторок, 11 грудня 2012 р.

Михайло Старицький


                                                             Михайло  Старицький


    Михайло Старицький – багатогранний культурний діяч: поет, драматург, прозаїк, перекладач, організатор українського театру.
    Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинцях Золотоніського повіту на полтавщині, в шляхтянській сім’ї. Батько його офіцер, помер, коли Михайлові пішов  п’ятий рік. Невдовзі померла й мати і хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері В.Лисенко, батько відомого українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851р. вступає до полтавської гімназії. Навчаючись там, він почав писати вірші, спершу російською, а потім українською мовою. Щороку влітку Михайло Старицький та Микола Лисенко разом відпочивали у родинному маєтку Лисенків у селі Гриньках.
    Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858р. вступають на фізико-математичний факультет харківського університету. 1860р. Старицький та Лисенко переводяться до київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному , а потім на юридичному факультетах. Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, татральних та хорових гуртках. В 1865р. успішно закінчує університет і деякий час працює в київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає українською поезії Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.
    З 1871р. організовує з Миколою Лисенком “Товариство українських сценічних акторів”, яке поставило ряд українських п’єс, опер і оперет. 1883р. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв: М.Кропивницький, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич та інші. Цьому театру Старицький віддає всі свої сили, уміння, організаторські здібності та кошти, які він виручив, продавши свій маєток. 
    Понад десять років оддав Старицький справі українського театру. Він пише 11 ориґінальних п’єс та понад два десятки перероблених п’єс інших авторів. Часті переїзди підривають здоров’я Старицького. Він тяжко хворіє і з 1893р. займається виключно літературною діяльністю. Пише роман-хроніку “Богдан Хмельницький”, роман  “Розбійник Кармелюк”, повість  “Облога Буші”. Його творча спадщина видана в середині шістдесятих років двадцятого століття  окремим виданням у восьми томах (десяти книгах).
    Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904р. і похований на Байковому кладовищі. Микола Лисенко сказав над могилою:  “Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому ти служив і віддав сили, брате Михайле ”.

вівторок, 21 серпня 2012 р.

В’ячеслав Липинський.

Вячеслав Липинський.

 

 ...він  був людиною пуританської моральної чистоти
нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало
йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.


четвер, 16 серпня 2012 р.

Літературна спадщина Івана Франка

       
                                              

                                          В його характері і нетрадиційній, майже не українській
                                       волі саме сконцентрована його велич і тієї величі  таємниця”.
                                                                                                       Є. Маланюк.

    Всебічно обдарований, енциклопедично освідчений і надзвичайно працьовитий, Іван Франко виявив себе в багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів черпав з життя і боротьби рідного народу, а також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був “золотим мостом” між українською та світовими культурами. 
    Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він найвизначнійший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже друга його збірка “З вершин і низин”(1887), яка охоплювала головні твори його суспільної лірики (“Товаришам з тюрми”,  “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Земля моя”, “Тюремні сонети” та ін.). Вона революціонізувала молоде покоління, через що була заборонена в Росії. Вершиною інтимної лірики Франка є його “Зів’яле листя”(1896). У збірці  “Мій ізмарагд”(1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро і зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя.  Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій увіковічнено страждання рідного народу (“По селах”,  “До Бразілії” та ін.). Драму власного життя Франко  відобразив у збірці “Із днів журби”(1900). Програмова збірка  Semper tiro”(1906) є мистецьким кредом поета-борця. Велику майстерність виявив І.Франко і в ширших епічних поемах “Панські жарти”, “Сурка”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”. В найвизначнішій поемі  “Мойсей” Франко відобразив конфлікт вождя з народом, засуджує зраду національних інтересів та проголошує ідею служіння рідному народові.
    Проза І.Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів, які відзначаються жанровим багатством  і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.  Початок становить т.зв.  “бориславський цикл”, де подано жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірок “В поті чола”(1890) і “Галицькі образки”(1897). Вершиною прози є повість “Boa constrictor” і соціальний роман  “Борислав сміється”. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість “Захар Беркут”(1882) про героїчну боротьбу верховинців проти монголів. До історичних творів ще належить “Герой поневолі”(1904) про революцію 1848р. у Львові та  “Великий шум”(1907) про скасування панщини. Моральному розкладові “верхів” тогочасного суспільства в Галичині він присв’ятив романи “Для домашнього вогнища”(1892), “Основи суспільності”(1895) і “Перехресні стежки”(1899-1900).
    У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Визначніші з них “Украдене щастя”(1893) та “Сон князя Святослава”(1895). Він збагатив українську дитячу літературу – “Коли ще звірі говорили”(1899), “Лис Микита”(1890), “Пригоди Дон-Кіхота”(1891), “Коваль Бассім”, “Абу-Касимові капці”(1895). Особливо треба відзначити його перекладницьку діяльність. Він перекладав з ориґіналів Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона, Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Міцкевича, Асника, Гавлічка-Боровського, Халупку та інших.
    Праці Франка з теорії та історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації “Варлаам і Йоасаф…”(1895) та габілітаційної - “Розбір “Наймички” Шевченка”(1895) є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання “Апокрифів і леґенд з українських рукописів”(1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з науковим аналізом. До студій з старої та середньо доби належать “Св.Климент у Корсуні”(1902-1904), “Карпато-руське письменство ХVII-XVIII ст.”(1900), “До історії українського вертепа XVIIIв.”(1906). З нової літератури він присв’ятив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, С. Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок присв’ятив російській, польській, а також західноєвропейській літературам. Підсумком літературознавчих студій та монографій була стаття “Южнорусская литература”(1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890р.”(1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у “З секретів поетичної творчості”(1898) та “Теорія і розвій історії літератури”(1899).
    Велику увагу Іван Франко присвятив питанням літературної мови: “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, “Літературна мова і діалекти”(1907), “Причинки до української ономастики”(1906), де відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпряських діалектах та збагачену західноукраїнськими говірками. За праці з царини філології Харківський університет в 1906р. нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох словянських наукових товариств. Пропозиція О.Шахматова і Ф.Корша про обрання І.Франка членом Російської АН, не була здійснена через заборону царського уряду.
                                                           

  Енциклопедія українознавства. 

Автор: Іван ФранкоОпубліковано: Нью-Йорк, 1968Сторінок: 158 с.Опис:Українська Вільна Академія Наук Статті Юрія Шевельова


Автор: Лука ЛуцівОпубліковано: Джерзі Ситі-Нью-Йорк, 19Сторінок: 654 с.Опис:Видавництво “Свобода” 


Тут книга (djvu) "Франко І. Чотири казки"
Тут книга (pdf)
Автор: Франко І.Опубліковано: Нью-Йорк, 1918Сторінок: 32 с.Опис:Наклад Мирослава Січинського 


Автор: Ірена Книш
Опубліковано: Вінніпег, 1956Сторінок: 154 с.Опис: 
Накладом авторки


Тут книга (pdf)
Автор: Упоряд. Богдан КравцівОпубліковано: Нью-Йорк, 1966Сторінок: 260 с.Опис: Видавництво “Пролог” Суспільно-політична бібліотека ч. 17
Автор: Володимир ЛевинськийОпубліковано: Скрентон, 1957Сторінок: 116 с.Опис: Український робітничий Союз Національно-освітня бібліотека

Автор: Леонід РудницькийОпубліковано: Мюнхен, 1974Сторінок: 226 с.Опис:Український Технічно-Господарський Інститут 













вівторок, 14 серпня 2012 р.

Шевченко у казематі


Шевченко у казематі.

    На Різдвяні свята 1847р. в Києві в будинку біля Андріївської церкви зібралися Костомаров, Гулак, Шевченко та колишний студент Харківського університету Савич. Розмови точилися навколо слов’янської ідеї, майбутньої федерації слов’янського племені. Розмовляли не криючись і не підозрюючи, що хтось їх може підслухати. В цьому будинку, у священника квартирував студент Петров, який підслухав ці розмови. На другий день він почав Гулаку виявляти палкі бажання слов’янської єдності і той мав необережність відкрити свої найпотаємніші думи та розповісти про намір заснувати товариство. Втершися в довір’я братчиків, Петров отримав статут товариства і переписав собі його. 28 лютого Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М.Юзефовича і зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня у присутності Юзефовича Петров подав спочатку усний, а потім письмовий донос куратору округи О.Траскіну. Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д.Бібікову. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства у ІІІ відділ, де справі надали великого значення. (Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії – орган політичного розшуку і слідства у Росії створений 1826р. У функції третього відділу входила боротьба проти революційних і опозиційних організацій. О.Герцен так писав про ІІІ відділ: “Там у флігелі, містилася світська інквізиція, запроваджена Миколою; не завжди люди, які виходили у задні ворота, перед якими ми зупинялися, тобто, може й виходили, але для того, щоб загубитися в Сибіру, загинути в Алексєєвському равеліні ”.) Начальник ІІІ відділу, шеф жандармів граф Орлов доповів про це царю Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. 22 березня ІІІ відділ наказав припровадити всіх заарештованих до Петербурґа. 5 квітня, при в’їзді в Київ на правому березі Дніпра, був заарештований Шевченко і в нього вилучили рукописну книжку з віршами. Київський цивільний губернатор І.Фундуклей відразу ж відіслав у ІІІ відділ цю книжку та приватне листування Шевченка. Через день відіслано і самого Шевченка.  Братчиків і Шевченка ув’язнили в казематі ІІІ відділу біля Ланцюгового мосту. Папери відібрані в Шевченка відразу стали предметом особливої уваги. Готуючися до допиту Шевченка, О.Орлов звернувся до президента Академії мистецтв герцога М. Лейхтенберґського про поведінку поета в Академії. Прийшла обєктивна відповідь: “… Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии”. 
    Допит заарештованих переконував жандармів, що сама по собі організація не була монолітною і, незважаючи на свою дуже радикальну програму, не становила особливої небезпеки для царату. Інша справа, Шевченко з його творами такими як Сон,Чигирине,Чигирине, які були старанно вивчені ними. Вони зрозуміли, що на членів товариства мала вплив, хоча й різною мірою, поезія Шевченка. На допиті поету дали 22 запитання й докладно записали відповіді. На запитання, що стосувалися Кирило-Мефодіївського товариства він дав негативні відповіді. На питання: “С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства , читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли подготовить этим восстание в Малороссии?” була відповідь: “Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал”. Наступне питання: “Какими  случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично ваших благотворителей, столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния? ” На першу половину запитання Шевченко відповів не кривлячи душею, а другу залишив без уваги: “Будучи еще в Петербурге, слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства…” Відповідями Шевченка жандарми залишилися невдоволені. В кінці травня слідство по Кирило-Мефодіївському братству закінчилося. У ньому Шевченка виділено окремо. ІІІ відділ дійшов висновку: “Шевченко… сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятной дерзостью  изливал клеветы и желчь на особ императорского дома… Сверх того, что все запрещенное увлекает молодежь и людей со слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников…”
    Слідством було винесено Шевченку найсуворіший вирок: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Затверджуючи в цілому доповідь О.Орлова в справі братчиків, Микола І біля абзаца про Шевченка додав: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. 30 травня оголошено вирок, і того ж дня поета передали в розпорядження військового міністерства. М. Костомаров крізь заґратоване вікно бачив, як Тараса Григоровича, густо зарослого бородою, вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Шевченко подивився на вікна, де сиділи увязнені, усміхнувся, прощаючися з друзями. “Я заплакал, глядя на него, а он не переставал улыбаться, снял шляпу, садясь в телегу, а лицо было такое же спокойное, твердое”.

                  
                    Т.Г.Шевченко. Біографія.
                    Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах.
                    Спогади про Тараса Шевченка.           

четвер, 26 липня 2012 р.

Леся Українка

                                                 Леся Українка

    Леся Українка народилася 25 лютого 1871р. в м. Новоград-Волинському (Звягелі). Батько – Петро Косач, дворянин голова зїзду мирових посередників й урядник для особливих доручень при генерал-губернаторі по селянських справах. Мати відома письменниця Олена Пчілка (Ольга Косач), сестра професора-історика, письменника та громадського діяча, Михайла Драгоманова. Вона була однією з тих, що їздили в Петербург до тодішнього Міністра освіти Російської імперії з просьбою скасування заборон вживання української мови.
    Коли Леся підростає до гімназійного віку, мама бере добрих учителів до дому і Леся разом з старшим братом Михайлом проходить курс по програмі хлопячої гімназії. В той час як її шкільні товариші і товаришки не чують про Україну і слова, як школа калічить їм рідну мову, коли вони її знали, а інших учить гордувати нею як мужицькою, Леся вже знає ціну української слова, бо навчання проходило за українськими підручниками, більшість яких мати отримувала з Галичини. Леся вчиться теж латинської та грецької мови і знає останню на стільки, що може читати й перекладати Гомера. Сама мати вчить дітей російської, німецької та французької мов. Вже з 16 років Леся починає переклади з французької, німецької, польської. Особливо їй подобається Гейне.
    Великий вплив на Лесю справляли поїздки батьків до Києва. Тут вона знайомиться з шевченківськими вечорами, українською трупою Ашкаренка, де грають талановиті артисти М.Кропивницький і М. Садовський, зачаровується музикою М. Лисенка. Також знайомиться з гуртками культурників, які мають на меті працювати для рідної культури, виключаючи всяку політику. Вони звертають свої погляди на Галичину, де українське слово звучить вільно, але рівень його низький. Леся береться за допомогу дитячому журналові Дзвіночок: пише вірші, укладає влучні віршовані поради для дітей. Тут, у Києві, вона знайомиться і стає членом таємного гуртка драгоманівців. Драгоманов закликав українську інтелігенцію ставати в ряди соціалістів. Знаючи добре англійську, французьку і німецьку мови, для неї не становило труднощів ознайомитися з деякими соціалістичними творами. Влітку 1907р. вона одружується з музичним етнографом Климентом Квіткою.
    Ще ранньому віці Леся захворіла на туберкульоз. Хвороба наклала на її життя і діяльність вагомий відбиток. Маленькою мусить лежати, в той час як довкола буяє природа, дорослою дівчиною розпрощатися з піаніном і ставати перелітним птахом на великий період життя.  На 19 році життя піддається важкій операції і від того часу часто виїжджає на зиму в Одесу, Ялту, Дагестан, Єгипет, Італію. Незважаючи на важку, невиліковну хворобу, вона натхненно творить. Тематично багату її лірику, трохи умовно, можна розділити на особисту, пейзажну й громадську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета і роль поетичного слова. Один з перших віршів присвячує матері:
                           У маленькій хатинці, у тихім куточку,
                           Мати спить і дитина маленька,
                           У віконце одчинене линуть з садочку
                           Урочисті пісні соловейка.
                           Мати спить, над колискою сина схилившись,
                           Певне, пісню малому співала,
                           А тепер, як приспала його, - утомившись,
                           Край його і сама задрімала.
                                                                           Місячна легенда.
Після перебування в Софії з дядьком М, Драгомановим її громадсько- політична лірика досягає надзвичайної сили й мужності, революційного протесту проти Росії – тюрми народів, палкої ненависті до самодержавного гнобительського ладу, картання слабодухої інтелігенції, звеличення сміливих борців – “нащадків Прометея”. Елемент епосу властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов повне втілення в баладах, поемах, перекладах не на українські сюжети, але проектованих на актуальні проблеми національного визволення українського народу (Самсон”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Одно слово та інші). Але найбільш повно як художник, мислитель і новатор Л.Українка виявила себе в драматургії. Вона розвинула новий жанр – драматичну поему (Одержима”, “Вавілонський полон”, “Касандра”, “На руїнах”, “Руфін і Прісцілла”, “Бояриня”, “Камінний господар та інші).
    Л. Українка стала в аванґарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.
    Померла вона на Кавказі в м. Сурамі 1 серпня 1913р. Поховали Лесю Українку 8 серпня на Байковому цвинтарі. Віддати їй шану прийшла велика сила народу: родичі, товариші, знайомі, громадські діячі, літератори, художники, артисти й усі, що цінили її талант. Похорон перетворився в політичну акцію і поліція докладала всі сил, щоб не допустити маніфестації. Заборонено було всякі промови над могилою.


А.Музичка.  Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість.       1925р.