Показ дописів із міткою Янош Джиджай. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Янош Джиджай. Показати всі дописи

понеділок, 29 вересня 2014 р.

Володимир Антонович.



    Володимир Боніфатійович Антонович – особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих – був істориком та громадським діячем, якого небезпідставно вважали “мозковим центром” українського руху другої половини ХІХ століття.
    Володимир Антонович народився 6 січня 1834р. у селі Махнівці на Київщині, сьогодні Житомирська область. Його матір’ю була полька Моніка Гурська, - позашлюбний нащадок роду Любомирських, батьком Янош Джиджай – син угорського революціонера Матяша Джиджая. Офіційний батько – Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник Кременецького ліцею та ґувернер, який став законним, леґітимним чоловіком пані Моніки, а згодом – усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (1840-1844рр.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: “Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, ґувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила”. Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки, Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіонаті свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: “Тобі треба дуже багато вчитися, дуже багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю”. Йому це вдалося – завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878-1903рр.), членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук (1902р.), деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1880-1883рр.), дійсним статським радником, кавалером орденів св. Станіслава ІІст., св. Володимира ІІ і ІІІст. та автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви (Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви” 1866р., “Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХVІІ до конца ХVІІІ ст.” 1871р.), історії козаччини (“Последние времена казачества на правой стороне Днепра” 1868р., “Исследование в гайдамачестве” 1876р.), біографій Хмельницького, Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва (“Киев, его судьба и значение с ХIV по ХVI ст.” 1882р., “Киев в дохристианское время” 1897р.), фундаментальної монографії “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” 1877р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів … Це величезний внесок “в русское дело і чим пояснити той факт, що люди найрізноматнійших поглядів та політичних орієнтацій – від жандармських чинів до чільних діячів Громади, Просвіти і Наукового товариства ім. Шевченка – вважали особисто дійсного статського радника професора Володимира Боніфатійовича Антоновича мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху 1870-1890рр.?
    В 1890р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка вибрало Володимира Боніфатійовича своїм почесним членом і вручило йому відповідний диплом, це саме зробила і львівська “Просвіта” вибравши його почесним членом. В березні 1908р., одразу після смерті Антоновича, львівська газета Діло, яка дотримувалася чітких національно орієнтованих поглядів, писала: Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців  пошевченківської доби. Сергій Єфремов свого часу писав: “Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної і Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, “мужем совіта”, ...”. А на думку історика й громадського діяча Б.Крупницького, Антонович через київську “Громаду” “тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії”.
    Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича, особистості доволі обережної, не схильної до відвертості з незнайомими людьми, стриманої в наукових публікаціях? (Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції). О.Лотоцький, який добре знав Антоновича, відзначав, що “він був реалістичним, далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично. Впродовж десятиліть самовідданої праці на науковій та громадянській ниві Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самостійним народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою – а не “южной ветвью единого русского народа”. Це було, по суті, справою всього життя Володимира Боніфатійовича. Як і справою його життя було “оскарження історичної Польщі”, тобто критичний аналіз “цивілізаційної місії” польської шляхти на українських теренах впродовж XIV-XVIII ст.. Це оскарження бере свій початок від знаменитої Моєї сповіді В.Антоновича (1862р.). За це його колишні “запеклі друзі” зі шляхетського середовища (конкретно – Тадеуш Падалиця – псевдонім польського письменника і публіциста Зенона Фіша) назвали відступником від польської справи та “перевертнем”. Антонович відповів: ... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южно-русском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности – или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом. …” Цей публістичний виступ викликав зливу ненависті й злоби; зауважимо лише тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ ст. ...
    Задекларувавши неґативну роль для України історичної Польщі, Антонович, видатний культурник, надзвичайно критично (щоправда в приватних розмовах і лекціях) ставився й до ролі російської держави, її культури зокрема. “Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної культури і літератури. Нехай молодь вчиться іноземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури”.
    Михайло Грушевський, віддаючи данину памяті свого вчителя сказав: ... невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське імя.


                      Cкорочено. І.Сендюков. “Неможливий для схоплення”  Антонович. День, № 2-3, 10-11 січня 2014р.