середа, 26 червня 2013 р.

Брат Шевченка

Троюрідний брат Тараса – Варфоломій.

Чоловік письменний і тямущий”.
Пантелеймон Куліш.

    Варфоломій Григорович Шевченко – троюрідний брат і свояк (поетів брат Йосип одружився з Мотрею – сестрою Варфоломія) відіграв значну роль у житті, а також після смерті Тараса Григоровича Шевченка.
    Народився Варфоломій в селі Кирилівка Звенигородського повіту (сьогодні с. Шевченкове) 11червня 1821р. Викупившись з кріпацтва, він у 1857р. з родиною оселився в Корсуні та став працювати управителем у князя Павла Лопухіна. Саме Варфоломію Григоровичу ми маємо завдячувати за спомини про дитячі роки Тараса та його перші спроби малювання. Він писав листи до поета від його брата Микити. Особливо заприязнив Тарас Григорович з Варфоломієм Григоровичем після повернення з заслання, коли в 1859р. приїхав у Корсунь. Він вільно себе почував у родині брата, був доглянутим і не змовкав розмовляючи з дружиною Варфоломія – Олександрою Антонівною, яку називав своєю сестрою”, а також спілкуючися з дітьми. Особливо любив Йосипа. Тарас Григорович довіряв братові сердечні справи: він мав намір одружитися і шукав собі наречену. Як згадував Варфоломій – дівчину українку, просту, не з панського роду, сироту і наймичку”. Тарас закохався у Варфоломієву прислужницю Харитину Довгополенко (1841р.н.) і просив брата висватати її за нього: дівчина відмовилася вийти заміж “за такого старого і лисого”. Допомагав поетові викупити родичів з кріпацтва. Безпосередньо Варфоломій турбувався про купівлю землі і хати для поета – вибирали разом в багатьох селах поблизу Дніпра. Зіткнувшись з небажанням місцевих поміщиків продати Тарасові землю, Варфоломій вирішив придбати ділянку на Чернечій горі, яка належала м.Каневу. Свого останнього листа в Україну Тарас Шевченко пише 28 січня 1861р. саме до Варфоломія: “Прощавай! Утомився! Неначе копу жита за одним заходом змолотив”.
    Варфоломій брав діяльну участь у перепохованні поета. Після тривалого вибору місця перезахоронення, показав те місце, яке так сподобалось Тарасу Григоровичу на Чернечій горі, за чотири кілометри від Канева. Понад 30 років – до останніх своїх днів – Варфоломій Шевченко клопотався про збереження й упорядкування Тарасової могили. Було це не просто, оскільки поміщики і влада, дізнавшись, хто є хто, намагалися швидше спекатися поетового брата. В його хаті збиралися друзі Т.Г.Шевченка – Г.Честахівський, О.Лазаревський, М.Чалий, М.Максимович, А.Красовський та інші. Він листувався з шанувальниками поета – В.Гнилосировим , П.Житецьким та іншими. Допомагав Є.Моссаківському і М.Чалому збирати матеріали до біографії поета. Займався розповсюдженням Кобзаря” (позацензурного, 1860р.) і Букваря южнорусского”. Його підозрювали у звязках з польськими повстанцями 1863р. За ним постійно стежили поліція та жандармерія. Все це заставляло його часто змінювати місце проживання родини і міняти роботу. У червні 1883р. Варфоломій Шевченко подав до Канівської міської управи прохання про впорядкування могили, так як деревяний хрест підгнив і звалився. Довго тривала тяганина, поки на одному з київських заводів замовили металеву огорожу та чавунний хрест. Несподівано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому табличка зі словами поета:
                                       Свою Україну любіть;
                                       Любіть її во время люте,
                                       В останню, тяжкую минуту  
                                       За неї Господа моліть.
Врешті-решт замовники вимушені були зняти табличку з хреста і в липні 1884р. на могилі було встановлено чавунний хрест. Тоді ж Варфоломій збудував хату для сторожа і як власник платив податок за землю, на якій була Шевченкова могила – 2 карбованці сріблом щороку. Незадовго перед смертю, він за 100 крб. сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою й подарував його місту Каневу. Разом з землею Варфоломій подарував місту ще й 3000 крб. сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили. Але межа турбот місцевої влади обмежувалася лише наглядом за відвідувачами Тарасової гори.
    Про щирість і добропорядність Варфоломія Шевченка переконливо свідчить і такий факт: 1876р. в Корсунь приїхав тяжко хворий Іван Сошенко, Варфоломій посилає доньку Ганну доглядати художника, а коли Сошенко помирає – хоронить Івана Максимовича за свій кошт на старому міському кладовищі, а потім встановлює на могилі гранітний надгробок.
    Помер Варфоломій Шевченко у день свого народження 11 червня 1892р. в селі Буряківці Радомишльського повіту (сьогодні – Борщівський район Тернопільської області), де доживав віку в своєї доньки. Жодне з українських видань ані словом не озвалось на його смерть. Могила втрачена ...

                                       Скорочено. В.Жадько. Троюрідний брат Тараса – Варфоломій.

                                       Кримська світлиця. №11 від 15. 03. 2013р.

понеділок, 3 червня 2013 р.

Шептицький

                                                    Митрополит  Андрей Шептицький

    Одним з найвизначнійших діячів української історії та культури в XX ст. був греко-католицький митрополит Андрей Шептицький.
    Народився Роман Шептицький в с. Прилбичі на Яворівщині 29 липня 1865р. Мати- Софія Шептицька донька видатного польського драматурга Олександра Фредро. Батько- граф Іван Шептицький, хоч римо-католик, українець за походженням. Його предки галицькі бояри, прибічники галицьких князів, отримали земельні володіння 1284р. від князя Льва Даниловича. Троє з роду Шептицьких у XVIII ст. були греко-католицькими єпископами та митрополитами. Крім Романа у подружжя Шептицьких було четверо синів: Юрій, Станіслав (польський генерал), Казимир (в монашестві Климентій- ігумен монастиря студитів) і Леон. Винятково здібний юнак цікавився філософією, юриспунденцією та історією.  Від дитинства відчував тягу до церкви. В 1883р. Роман склавши у Краківській гімназії св. Анни іспит зрілості, вступив до дійсної військової служби. Одночасно слухає лекції на юридичному факультеті Ягелонського університету. Продожив навчання у Вроцлаві на юридичному, теологічному та філософському факультетах. В 1886р., Роман повідомив батькам про бажання присвятитися духовному санові у східному обряді. Це наштовхнулося на брак розуміння, спершу на рішучу відмову. Лише мати намагалася зрозуміти його, і сама вона вирішальною мірою причинилася до прийняття родиною зміни обряду синами: Романом і Казимиром. Цього року він приймає греко-католицький обряд  і вступає до чину отців Василіян, прибравши ім'я Андрей. На питання кузини, черниці Кристи – чи вважає він себе поляком чи русином, Андрій відповів: “Я люблю Польщу, польську літературу, але мова народу, поміж якого я виріс, стала, моєю мовою, його пісня стала моєю піснею”. В 1888р. здобув вчений ступінь доктора теології. До 1890р. студіює правничі та філософські науки в Мюнхені та Відні. Великий вплив на молодого ченця мали знайомства з українською інтелегенцією: В. Антоновичем та М. Грушевським, з якими він познайомився в Києві. 1896р. А. Шептицького (31р.) призначено ігуменом монастиря оо. Василіян у Львові. В 1899р. висвячено на єпископа Станіславського, де він засновує греко-католицьку семінарію та вибудував приміщення для неї. В 1900р. Папа римський Лев ХІІІ призначив Андрея Шептицького митрополитом Галицьким і Львівським. Він стає впливовою політичною фігурою: в 1901р. обирається послом Галицького сойму, в 1903р. членом палати Панів у Відні.
    В 1914-1915р. Східну Галичину зайняла російська армія. З ініціативи губернатора Галичини графа Г. Бобринського, при сприянні москвофільської частини духовенства, в 1914р. Митрополита інтерновано. Його поміщають в суздальський монастир-в'язницю для єретиків і ворогів православ'я. Там в глибині Росії, він пропагуючи ідею злуки з Римом, висвятив для російських католиків екзарха, студита Л. Фьодорова. Після лютневої революції 1917р. повертається в Галичину. Палко вітає утворення ЗУНРу, протестує проти приєднання Східної Галичини до Польщі. З метою підтримки ЗУНРу здійснив низку поїздок до Риму, Парижа, Бельгії, Голандії, США, чим викликав ненависть до себе польських політичних кіл. Підчас періоду входження Східної Галичини до Польщі, митрополит Шептицький, крім духовних справ, скеровує свою енергію на підвалини національного відродження: розвиток освіти, національної господарки, створення банків, видавництв, політичних партій, союзів. Він заопікувався хворими і знедоленими. 1939-1941р. Митрополит залишався у Львові і був свідком більшовицьких злочинів супроти місцевого населення.  Андрей Шептицький благословив Акт проголошення самостійної Української держави 30 червня 1941р. Він був автором прокламації 1 липня в якій вітав Вермахт, помилково вважаючи, що німці несуть визволення Україні. Але після арешту членів уряду, ліквідації української державності та бачачи жорстокості окупаційної влади, він вже в грудні 1941р. виступає з рішучим осудом німецьких властей. Свідченням цього є лист до Папи Пія ХІІ, висланий восени 1942р. Він виступає також проти польсько-українських сутичок в листі до духовенства і вірних, затитулований ”Не вбивай!”.  В приміщеннях патріаршої бібліотеки та в підвалах собору Св. Юра переховувалися євреї.
    Помер митрополит Андрей Шептицький 1 листопада 1944р. У величавому похороні взяли участь представники всіх релігійних конфесій Галичини, представники радянської влади, тисячі вірних. Греко-католицька церква і український народ втратили свого захисника.  
    Митрополит Шептицький був меценатом української масової культури. Він підтримував діяльність культурно-освітних товариств, зокрема "Просвіти", матеріально субсидував художників, народних майстрів художнього промислу, піклувався церковними та світськими хорами. В 1913р. купив приміщення для національного музею (вул. Драгоманова) і подарував унікальну збірку українського мистецтва ХІ-ХХ ст. По вул. Пирогова на ділянці землі, купленій Митрополитом і за його значною фінансовою участю виникає доброчинна лікарня. Він був фундатором перших українських санаторіїв, водолікарень та таборів для молоді, опікуном "Пласту". Постійно підтримував морально і матеріально сільське господарство, кооперативний рух, середню, при цьому і спеціальну освіту, фінансував Українську Господарську Академію в Подебрадах (Чехословаччина). Такий не повний перелік цивільних діянь Митрополита.
    Митрополит був також прихильником польсько-українського порозуміння, стоячи на засадах права української нації на власну державність, за що зазнавав атак з польського боку. З другої сторони за намагання порозуміння, мав ворогів і в українському таборі.



                                                       Матеріали конференції присвяченої життю та діяльності
                                                                                 митрополита А. Шептицького.       
                                                                                          Львів    1990р. 
                                                        Стемпень С. Митрополит Андрей Шептицький та Польща.    


Дещо невияснене про походження Тараса Шевченка

Дещо невияснене про походження Тараса Шевченка.


    Вагомий внесок у вивчення родоводу Тараса Шевченка зробив Олександр Кониський, який упродовж десяти років старанно збирав матеріали для дослідження Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя.
    Як зазначає О.Кониський, села Моринці та Керелівка-Кирилівка (є версія, що назва села походить від Керелів ліс) відомі ще з XVII ст., як села посполитої (народної) людності, що входили до складу маєтностей величезного Віленського ключа хорунжини* коронної княгині Яблонської. 1730р. в Моринцях було 30 дворів посполитих, а в Керелівці в 1841р. – 130 хат з населенням близько 900 осіб. В обох селах у першій половині XVIII ст.. були церкви греко-католицького обряду, обидві – святого Івана Богослова. За Катерини II, ці маєтності перейшли до князя Потьомкіна, а пізніше до царського сановника Василя Васильовича Енгельгарда.
    Загальновідомі Шевченкові: дід – Іван Андрійович Грушівський (1761-1849р.); батько – Григорій Іванович Шевченко (Грушівський) (1781-1825р.); мати – Катерина Якимівна Бойко (1783-1823р.). О.Кониський вивчаючи родовід Шевченка зіткнувся з нестачею церковних метрик в керелівській церкві до 1806р. Справа в тому, що після другого поділу Польщі, коли Київщина була приєднана до Росії, в 1795р. вийшов царський указ про ліквідацію греко-католицької церкви і тоді було понищено багато архівних церковних документів. Деякі документи йому вдалося відшукати: це просьба керелівців до переяславського єпископа Гервасія і серед підписантів були Грицько Грушівський та Захарій і Євстрат Шевченки; повідомлення в Исповедной записи від 1806р.: Іван Шевченко 64 літ; жінка його Марта; діти Омелян, Савва, Павло, Григорій; доньки: Домнікія, Олена, Домнікія. По книгах 1814р. родина Григорія – жінка Катерина і донька Катерина вже пишуться під прізвищем Шевченко-Грушівські. Пізніше, як зауважує Кониський, з 20-х років XIX ст.. в метричних церковних книгах зникає прізвище Грушівський. Очевидно це було повязано з політичною лінією імперії на усунення всяких реальних і уявних польських впливів в Україні. Тому він не знайшов жодних належних документів, які б проливали світло на генеалогічні корені Грушівських. Рід Т.Шевченка міг мати різне походження. Правдоподібно, що поет був не простого кріпацького роду. Мабуть і своїх пращурів мав на увазі Т.Шевченко, коли писав:І скрізь на славній Україні // Людей у ярма запрягли // Пани лукаві // Гинуть, гинуть // У ярмах лицарські сини.

·        Хорунжий у давній Польщі й Великому князівстві Литовському урядовець, який                 носив коругву; також земський урядовець.


                  Н. Горбач. Життя та творчість Тараса Шевченка.



Переяславська угода

Переяславська угода.

    В 1653р. Хмельницькому та його оточенню здавалося неможливим відірвати Україну від Польщі без чужої допомоги. Спроби відбитися за допомогою Туреччини, Криму, переговори з Швецією не дали результату, тому Хмельницький все більше схилявся до плану союзу з Москвою, щоб з її допомогою остаточно звільнитися від Польщі. Коли Хмельницький, черговий раз, в  1653р. звернувся до Москви  з конкретними пропозиціями тісного союзу України і Москви проти Польщі, земський собор виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну  “Під свою високу руку задля православної віри й святих божих церков”. В Україну було вислане спеціальне посольство зложене з високих достойників, перекладачів, очолюване боярином Василем Бутурліним, яке прибуло в  Переяслав. 7 січня (17 за н.ст.) 1654р.  відбулася неофіційна зустріч гетьмана з  Бутурліним, потім пройшла таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію. 8 січня (18 січня за н.ст.) відбулася публічна церемонія: спочатку гетьман виголосив зібраному на майдані люду промову, в якій закликав  під царську руку, на що народ відповів схвальними вигуками; далі  Бутурлін передав гетьманові царську грамоту. По обіді всі вдалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга. Тут вийшла перша несподіванка. Коли Хмельницький заявив, що присяга повинна бути  обопільна і щоб Бутурлін заприсягся іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей українського суспільства, то Бутурлін відмовився, мотивуючи “що в московській державі давнійшим великим государям нашим, царям і великим князям всієї  Росії присягали їх піддані. А тож, щоб за государя присягати - не було ніколи і надалі не буде”. Вкінці українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку і гетьман з старшиною заприсягли. Якщо з козацького стану від присяги відмовилась незначна частина (полковник I. Богун, I. Сірко та полки Уманський і  Брацлавський), то з боку міщан виявилася опозиція до присяги, їх силою гнали до церкви. З примусу присягали митрополит  Київський та вище духовенство. Гетьман та старшина домагалися від  Бутурліна хоча б  писаної декларації про те, що права і вольності України залишаться незмінними, але  Бутурлін відмовився від цього так, як і від присяги. Прощання з посольством відбулося сухо і формально.
  Після Переяслава та березневих статей московських переговорів створилася ситуація, коли  Москва і Україна кожна по-своєму розуміли суть відносин між ними. Москва з перших же кроків намагалася обернути протекторат у включення  України в склад  Московії. Перше серйозне загострення відносин було викликане Віленським перемир'ям 1656р. між Москвою і Польщею, де козаків, які воювали в Білорусії на стороні Москви,  не допустили  на переговори. Сама постановка питання, на цих переговорах, про повернення України під владу короля, а також відношення до козацьких делеґатів під час переговорів викликали в Чигирині велике обурення. Хмельницький у перший момент гніву хотів навіть зразу ж розірвати спілку з Москвою. А  Андрусівський мир 1667р. між  Польщею і Московією, за яким Україна була поділена між ними по  Дніпру, не залишив останній ніяких ілюзій про відношення Росії до неї.
  М.Брайчевський досліджуючи наслідки Переяславського договору, у праці “ “Приєднання” чи возєднання” ” прийшов до висновку, що царська Росія, а пізніше Радянський Союз використовували угоду для оцінки найвизначнійших діячів України: “Якщо хтось обстоював ідею “возз’єднання” – здобував позитивну оцінку, незалежно від інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів, або боронь Боже, брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, - одержував ярлик “мерзенного зрадника, “ворожого ставленника” та “найлютішого ворога”, - знов же незалежно від своєї позиції та соціяльної програми”.

             Д.Дорошенко  Нарис історії України.
             М.Грушевський  Хто такі українці і чого вони хочуть.            

             П.Меріме  Богдан Хмельницький. 

Міхновський

               Речник української державності (Микола Міхновський).

    У період глибокого пригнічення всього українського російським колоніальним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї. Початком цієї тенденції була “Енеїда” І.Котляревського 200 років тому написана. Дев‘ятнадцяте століття породило Кирило-Мефодіївське братство та київську  “Стару громаду”. Під впливом шевченкових ідей у 1891р. група українських патріотів – Байздренко, Базькевич, Липа та Боровик – заснувала  “Братство Тарасівців” і, на могилі Кобзаря у Каневі, склала присягу боротися за волю України. Одним із найактивніших його членів став Микола Міхновський.


КЛІКАЙ ТУТ і ОТРИМУЙ БЕЗКОШТОВНО КНИГУ

Автор: Міхновський М.
Опубліковано: Б.М. (На чужині), 1948Сторінок: 32 с.Видавництво “Український Патріот”
Народився Микола Іванович Міхновський 26 листопада 1873р. в селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині в сім‘ї сільського священника. Після навчання у прилуцькій гімназії, поступив на правничий факультет Київського університету Св. Володимира. Тут розпочинається його громадсько-політична діяльність. В 1892р. він вступає до  “Братства Тарасівців”, головою якого був відомий лікар Іван Липа. Гаслом братчиків був клич Шевченка “і чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”. У 1893р. братство було ліквідоване. У січні 1900р. у Харкові бувші тарасівці Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич та М.Русов заснували першу на Наддніпрянщині українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП). Програму для РУПу написав М.Міхновський. Ідеологічною основою програми стала його праця “Самостійна Україна”, основним гаслом якої було: “Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу”. Вперше ставилося питання про відокремлення України від Росії.   З початком Першої світової війни М.Міхновський, як офіцер запасу в ранзі поручика скеровується працювати при Київському окружному військовому суді. Після створення Центральної Ради, він включається у формування українського війська.  Він провів перше українське військове віче, а вже 23 березня 1918р. в Києві відбувся Військовий з‘їзд з участю понад 1000 солдатів і старшин, де було обрано Військове бюро, до сладу якого увійшов М.Міхновський. До активної участі Міхновського у створенні української армії, Центральна Рада, в якій усі відомі діячі були соціалістами та федералістами, відносилася з підозрою. У цей період В.Винниченко виступав з гаслами: “не своєї армії нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Плани Міхновського-самостійника про організацію сильного військового центру, який би зміг підтримати Центральну Раду, потерпіли поразку. В противагу основним партіям Центральної Ради, які стояли на засадах федерації України з Росією, 12 липня 1917р. у Лубнах виникає Українська Демократично-Хліборобська Партія  (УДХП), яка ставить питання про повну незалежність України. До цієї партії належать М.Міхновський, Дм.Донцов, В.Липинський, Володимир та Сергій Шемети Підчас гетьманського перевороту, УДХП на стороні ґенерала П.Скоропадського. Скоропадський спочатку дав був згоду на призначення Міхновського прем‘єр-міністром у своєму уряді, але слова не дотримав. Під впливом російського оточення Скоропадський дедалі більше схилявся до відновлення Російської імперії, що змусило УДХП перейти в опозицію та підтримати повстання проти гетьмана. 18 грудня 1918р. Директорія УНР урочисто вступила в Київ. Боячися, що Директорія через політичну розрізненність може не вистояти перед більшовиками, Міхновський разом з Є.Коновальцем і П. Болбочаном планували створити військову диктатуру, яка могла б врятувати Україну. Їдучи на зустріч з отаманом Болбочаном, в Кременчуці він захворів на тиф. Більшовики захопивши Кременчук, арештували Міхновського, але завдяки борбістам йому вдається вирватися з лабет ЧК.    Далі про Міхновського відомо, що він 1919-1923р. перебував на Кубані, де викладав  у Педагогічному інституті. У 1923р. повертається до Києва і намагається виїхати за кордон. 3 травня 1924р., за офіційною версією, М.Міхновський наклав на себе руки, однак на це немає жодного доказу. Це була перша жертва в каскаді організованих більшовиками вбивств українських політичних діячів.
                                                        Речник української державності. І. Головацький.
                                                        Микола Міхновський.                   О. Голобуцький.        

Мазепа

                                                 Мазепа Іван

         "Від Богдана до Iвана,   не було у нас гетьмана" (Народний вислів).
 
  Точної дати і місця народження Iвана Мазепи не відомо: по одних джерелах 1640р. по інших - 1632р.;  Вольтер  писавазепа мав колись рангу шляхтича Польщі, бо народився  на  Поділлі", за іншими джерелами він  походив  з  Білоцерківщини. Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви, мати походила з визначної української родини Мокевських. Як тільки Iван подорослішав, мати висилає його на студії до Києва, де він опановує риторику та латину. Після закінчення студій, батько скерував його, як пажа, на двір польського короля Яна Казимира. Король виділяє його (за інтелектякби  тепер сказали) серед інших придворних і посилає на навчання за кордон.  Мазепа доповнює свою освіту в Німеччині, Франції  та  Iталії.  З  1659 р. він знову при дворі Яна Казимираале в результаті інтриґ королівських передпокоїв змушений покинути двір і можливо саме тоді в його враженій душі розбудилися патріотичні почування.  Україна переживала тоді страшні дні, як пише тодішний літописець Величко; "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудовували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів, в їхніх гордих колись мурах ховаються тільки вужі та ящірки... попусті, ліси, озера та очерети вкриває мох... на всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів..."  Туркитатариполяки, Москва йшли війною на землі України. Спочатку Мазепа опинився в стані Дорошенка, а потім у таборі Самойловича. Гетьман Самойловичвикористовуючи його природний дар до дипломатіїчасто посилає до Москви. В 1687 р. після невдалого походу московських військ разом з козаками проти Криму, Самойловича усувають і козацтво одноголосно генерального осаула Мазепу проголошує гетьманом. За весь час свого гетьманування він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою, якої вірним лишався завсігди.  Більшість чудових київських церков в стилі українського бароккощо й досі не втратили своєї красипобудовані або відновлені за Мазепи.  Він також усякими способами підтримував українську старшину, як потрібну вищу верству для війська та адміністрації, дбав про їх освіту та удосконалення у військовому та іншому технічному умінні.
  З 1689 р. в  Росії почалася доба Петра Першого, його сестру Софію зачинили в дівочому монастирі, а її фаворита Голіцина заслали в Сибір. Новий цар проводить затяжні війни спочатку з Туреччиною, а потім з Швецією і всюди мусять воювати за Москву козаки. Це приводить до розорення України, викликає невдоволення старшини та ремствування козацтва: Мазепа продався цареві і не дбає за Україну. В одному з листів цареві Мазепа пише: "За 12 літ від початку гетьманства я зробив 11 літних і 10 зимових походівто ж не тяжко всякому розсудити які убитки, трудності та розір від тих безперестанних походів терпить Україна". До  Мазепи доходили чутки і про обіцянки Петра польським сторонникам Росії у війні проти  Швеції відбудови польської України, а також наміри ліквідації козацького війська, перетворивши його в звичайну армію, як його власна. Мазепа починає розуміти, що Петро, розбудовуючи Росію, свідомо руйнує Україну і в нього потаємно зродилася думка про розрив з Москвою та навязання союзу з шведами. Тільки в листопаді 1708р. Мазепа оприлюднив свій план власних дій з шведами проти Росії. Цар Петро  кинувся в підлу демагогію одночасно вживаючи якнайлютійшого терору супроти всіх однодумців  Мазепи, щоб залякати інших. Потім були Батурин, Лебедин і  Полтава. Упадку України сприяли зрадникигенеральний писар Кочубейстаршина прилуцького полку Нос, полковник Галаган. Після поразки під Полтавою, Мазепа разом з  Карлом втікаючи, 1 серпня 1709 р. дісталися до Бендер. Думки повні відчаю за програну справу України, острах про видачу його цареві (хоч султан відмовився його видати Петру за 300 000 талярів), а також снажливий відступ привели до тогощо  2  жовтня гетьмана України Iвана  Мазепи не стало. Його в Бендерах, на турецькій території, схоронити не можна було, тому домовину перевезли у православну Молдову, яка була під протекторатом султана.  Поховали Мазепу в Галаці, в головній церкві Святоюрського монастиря.     
  Мазепа був перед усім патріотом, перед яким стояла ідея воззєднаної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність від Москви і від Варшави. Можливо, що Мазепа  зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не розяснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на верхи без участі широких народних мас, які в хвилину небезпеки не зуміли прокинутись і залишилися пасивними, бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготував.


                                                            IЛЬКО БОРЩАК, РЕНЕ МАРТЕЛЬ. IВАН МАЗЕПА. 

Коновалець

                                         Євген Коновалець- герой нації.

                                                                      Не “мета осв’ячує засоби”, а обставини-
                                                                      коли нація на грані життя і смерті-
                                                                      диктують засоби.
                                                                                             Я.Дашкевич.

                                                                                    “Був це вождь Богом даний і                            
                                                                                   правдивий, що в добі чорній
                                                                                   і похмурій орлом ширяв під
                                                                                   облаки і надію подолану і
                                                                                   закуту вмів ушикувати в
                                                                                   завзяті когорти до походу і
                                                                                   боротьби”.
                                                                                                        О.Ольжич.

     Від часу трагічних травневих подій 1938р., коли від руки більшовицького агента в Ротердамі загинув провідник ОУН полковник Євген Коновалець, увага до цієї постаті привертала і привертає особливе зацікавлення широкого українського загалу.
     Йому судилося бути свідком і учасником драматичних подій початку XX ст., коли боротьба за українську державність час від часу набирала драматичних   і трагічних форм. Доба УНР, Січові Стрільці, тріумф і трагедія молодої держави,
розчарування та апатія, пошук дороговказів - все це мало колосальний вплив на покоління       Є. Коновальця. І саме Полковник був тою особистістю, яка не просто була суб'єктом історії, а творила цю історію. Він брав активну участь на всіх етапах боротьби за українську державність, починаючи від створення Центральної Ради. У своїй діяльності він ніколи не відходив від принципової засади – необхідності збройної боротьби за повне визволення України. Соціалістичні  орієнтації тодішніх лідерів України (М. Грушевський, В. Винниченко) москвофільство П. Скоропадського як іржа роз'їдали українську політичну еліту. Натомість  Є. Коновалець послідовно і наполегливо протиставляв цьому військову дисципліну і рішучість боронити Україну від усіх окупантів. Саме Коновалець чи не єдиний державник, який у ті часи виразно і чітко зробив наголос на соборницьку ідею. Його знамените - “Шлях до Львова йде через Київ” - не просто крилата фраза, а новий якісний зрив у свідомості нації, яка відчула свою єдність і виявила рішучість цю єдність відстояти.
     Доля визначила Є. Коновальцю місце поруч Симона Петлюри, Головного Отамана армії УНР, теж одного з провідних діячів національного відродження 20-років, від якого він згодом перебрав прапор визвольної боротьби, прапор, який часто називали “петлюрівщиною” вкладаючи в це поняття безкомпромісність і збройну боротьбу за визволення України. Після краху визвольних змагань він створює в 1921р. Українську Військову Організацію. УВО стала тим стрижнем, довкола якого згуртувалися державницькі сили, готові не лише на рівні історичної пам'яті зберегти самостійницьку ідею, але чинно боротися за право нації мати свою державу. Найвищим здобутком праці та боротьби Є. Коновальця було підготування ґрунту і створення в 1929р. Організації Українських Націоналістів. ОУН не була явищем виключно політичним, вона забезпечувала майже всі ділянки суспільного функціонування нації в її  бездержавному періоді: від вироблення новітньої ідеології національного визволення - до збройного опору окупантові в Україні. Заслугою Коновальця є об'єднання довкола ОУН могутнього інтелектуального заряду - поборників ідеї Української Самостійної Держави. Його соратниками були: Микола Сціборський - автор проекту Конституції України; Юліан Висспянський - блискучий філософ; Олег Кандиба-Ольжич - поет, археолог Євген Онацький - політик, дипломат; доктор Ярослав Барановський - голова секретаріату, політик. Цей ряд можна продовжити.
     Підступне вбивство Є. Коновальця 23 травня 1938р. було справжньою трагедією для українського національно-визвольного руху, але Ідея зроджена ним висунула нових Героїв. Карпатська Україна, боротьба ОУН-УПА в роки другої світової війни та після неї наближала час нашої Незалежності і приведе до повного національного воскресіння.



                                          Газета  “ Українське слово”.
                                         
                                          Життя і смерть Євгена Коновальця.