понеділок, 29 вересня 2014 р.

Володимир Антонович.



    Володимир Боніфатійович Антонович – особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих – був істориком та громадським діячем, якого небезпідставно вважали “мозковим центром” українського руху другої половини ХІХ століття.
    Володимир Антонович народився 6 січня 1834р. у селі Махнівці на Київщині, сьогодні Житомирська область. Його матір’ю була полька Моніка Гурська, - позашлюбний нащадок роду Любомирських, батьком Янош Джиджай – син угорського революціонера Матяша Джиджая. Офіційний батько – Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник Кременецького ліцею та ґувернер, який став законним, леґітимним чоловіком пані Моніки, а згодом – усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (1840-1844рр.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: “Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, ґувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила”. Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки, Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіонаті свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: “Тобі треба дуже багато вчитися, дуже багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю”. Йому це вдалося – завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878-1903рр.), членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук (1902р.), деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1880-1883рр.), дійсним статським радником, кавалером орденів св. Станіслава ІІст., св. Володимира ІІ і ІІІст. та автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви (Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви” 1866р., “Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХVІІ до конца ХVІІІ ст.” 1871р.), історії козаччини (“Последние времена казачества на правой стороне Днепра” 1868р., “Исследование в гайдамачестве” 1876р.), біографій Хмельницького, Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва (“Киев, его судьба и значение с ХIV по ХVI ст.” 1882р., “Киев в дохристианское время” 1897р.), фундаментальної монографії “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” 1877р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів … Це величезний внесок “в русское дело і чим пояснити той факт, що люди найрізноматнійших поглядів та політичних орієнтацій – від жандармських чинів до чільних діячів Громади, Просвіти і Наукового товариства ім. Шевченка – вважали особисто дійсного статського радника професора Володимира Боніфатійовича Антоновича мозковим центром, інтелектуальним мотором українського руху 1870-1890рр.?
    В 1890р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка вибрало Володимира Боніфатійовича своїм почесним членом і вручило йому відповідний диплом, це саме зробила і львівська “Просвіта” вибравши його почесним членом. В березні 1908р., одразу після смерті Антоновича, львівська газета Діло, яка дотримувалася чітких національно орієнтованих поглядів, писала: Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців  пошевченківської доби. Сергій Єфремов свого часу писав: “Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної і Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, “мужем совіта”, ...”. А на думку історика й громадського діяча Б.Крупницького, Антонович через київську “Громаду” “тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії”.
    Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича, особистості доволі обережної, не схильної до відвертості з незнайомими людьми, стриманої в наукових публікаціях? (Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції). О.Лотоцький, який добре знав Антоновича, відзначав, що “він був реалістичним, далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично. Впродовж десятиліть самовідданої праці на науковій та громадянській ниві Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самостійним народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою – а не “южной ветвью единого русского народа”. Це було, по суті, справою всього життя Володимира Боніфатійовича. Як і справою його життя було “оскарження історичної Польщі”, тобто критичний аналіз “цивілізаційної місії” польської шляхти на українських теренах впродовж XIV-XVIII ст.. Це оскарження бере свій початок від знаменитої Моєї сповіді В.Антоновича (1862р.). За це його колишні “запеклі друзі” зі шляхетського середовища (конкретно – Тадеуш Падалиця – псевдонім польського письменника і публіциста Зенона Фіша) назвали відступником від польської справи та “перевертнем”. Антонович відповів: ... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южно-русском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности – или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом. …” Цей публістичний виступ викликав зливу ненависті й злоби; зауважимо лише тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ ст. ...
    Задекларувавши неґативну роль для України історичної Польщі, Антонович, видатний культурник, надзвичайно критично (щоправда в приватних розмовах і лекціях) ставився й до ролі російської держави, її культури зокрема. “Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної культури і літератури. Нехай молодь вчиться іноземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури”.
    Михайло Грушевський, віддаючи данину памяті свого вчителя сказав: ... невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське імя.


                      Cкорочено. І.Сендюков. “Неможливий для схоплення”  Антонович. День, № 2-3, 10-11 січня 2014р.    

середа, 24 вересня 2014 р.

Кримська війна.


    Війна, яка точилася на Кримському півострові 1853-1856рр. відома на Заході як Східна, а в нас як Кримська війна. Росія віддавна прагнула виходу у Середземне море. Влітку 1853р. Росія відправила до Молдавії і Валахії свої війська, під приводом захисту православ’я, загрожуючи турецьким володінням на Балканах і тим самим прагнучи здобути контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Невдовзі царські війська почали наступ на Балканах і Кавказі, а Чорноморський флот обявився біля берегів Туреччини. 18 листопада 1853р. в битві під Синопом російський флот на чолі з віце-адміралом Нахімовим майже цілком знищив турецьку ескадру. Синопська перемога означала, що російські кораблі можуть опинитися в Середземному морі, а це радикально змінювало баланс сил у Європі, усталений Віденським конґресом 1815р. і потрясіннями 1848р. Франція висунула вимогу про негайне повернення російських військ додому. У відповідь 9 лютого 1854р. Ніколай І розірвав дипломатичні відносини з Парижем і Лондоном. Оформилася антиросійська коаліція з Франції, Англії, Туреччини і Сардинії. Деякі англійські та французькі судна рушили до Кронштадта й на Камчатку, аби там блокувати російські залоги, але основний флот з численним франко-англійським континґентом на борту попрямував до Варни, на той час чорноморського порту Османської імперії. Треба сказати, що російський флот був здебільшого застарілий – вітрильний, в той час як англійський паровий. У квітні 1854р. союзний флот бомбардував Одесу. 12 травня кілька його кораблів спробували висадити там десант. Через погану погоду англійський пароплав Тигр сів на мілину, з берега супротивник вислав абордажну команду і 225 англійських матросів стали першими полоненими Східної війни. Союзне командування спланувало висадку в Криму, знищення Чорноморського флоту й бази в Севастополі та повернення півострова Османській імперії. Висадка французьких, англійських та турецьких військ почалася під Євпаторією 2 вересня 1854р. Російська армія, яка перебувала в районі міста, не змогла скинути союзний десант у море і союзники почали марш у глиб півострова. Між російською армією та її супротивниками відбулося декілька битв: 8 вересня на Альмі, 13 жовтня під Балаклавою та 5 листопада під Інкерманом. Усі ці бої закінчилися відступом росіян. Оскільки одним із завдань війни було знищення російського флоту і порту, союзне командування зосередило увагу на захопленні Севастополя. 5 жовтня 1854р. місто і порт були взяв в облогу. Російські війська встигли звести навколо Севастополя потужні укріплення з артилерією, знятою з затоплених на вході в Севастопольську бухту російських кораблів. Відтак наступила фаза позиційної війни. Навколо міста були збудовані французькі та англійські батареї. Облога міста тривала до 27 серпня 1855р. Внаслідок одного з бомбардувань частина севастопольських укріплень була зруйнована і союзники пішли на штурм. Фінальний бій відбувся на Малаховому кургані в Севастополі. Обидві сторони зазнали величезних утрат. Через руйнацію укріплень російське командування прийняло рішення здати місто. Після того як воно перейшло під контроль союзного командування, французький генерал МакМагон наказав зробити братську могилу й поховати в ній офіцерів та солдатів усіх армій. Взяття Севастополя стало кульмінацією Східної війни. Хоч Росія була знекровлена війною в Криму, людські втрати, яких зазнали Велика Британія та Франція були настільки численні, що їхня влада відмовилася від дальшої ескалації конфлікту. В цей час на російському троні був більш обачний та обережний Алєксандр ІІ. (Ніколай І – помер 18 лютого 1855р., після отримання звістки від генерала Хрульова про невдачу під Євпаторією). Почалися мирні переговори, наслідком яких стало укладення 18 березня 1856р. в Парижі мирного договору. Севастополь повертався в Російську імперію в обмін на турецьку фортецю Карс на Кавказі, яку росіяни захопили 16 листопада 1855р.
    Варто зазначити, що велику частку серед офіцерів та солдатів російської армії в Східній війні становили вихідці з України. Тоді ще не було залізниць для швидкої передислокації війська, тому воно поповнювалося переважно мешканцями регіону розміщення. Полки та екіпажі Чорноморського флоту, які на передодні Східної війни перебували на території нинішньої України, значною мірою укомплектували місцевими жителями. Вихідці з Волині служили в Селенгинському, Охотському та Камчатському полках, які прийшли до Криму з районів Луцька і Рівного. Попри такі екзотичні назви цих підрозділів, вони вже півстоліття дислокувались на території України й укомплектувалися місцевим людом. Чимало полтавчан та харків’ян служило в Єлецькому, Севському, Брянському та Орловському полках. У Центральному державному історичному архіві у Києві зберігаються документи, які свідчать, що предки адмірала Павла Нахімова, були козацькими старшинами Нахіменками.

   Скорочено. Я.Тинченко. Кримська війна: 160 років тому.”                                               Український тиждень, №10, 7-13 березня 2014р.