Показ дописів із міткою Львів. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Львів. Показати всі дописи

понеділок, 20 серпня 2012 р.

1848рік. Галичина, Львів.

1848рік. Галичина, Львів.

    Рік 1848, названий “весною народів” потряс Австрійською імперією. Революційний рух, який розпочався у Відні, так звана березнева революція, викликав цісарську прокламацію від 15 березня 1848р., якою проголошувалося виконати бажання “вірних” народів реорганізувати державний устрій: створення конституційного державного сейму та ліквідація кріпацтва. Звістка про революцію у Відні блискавично досягла Львова і тут знайшла благодатний ґрунт у польської спільноти, яка завжди мріяла про відновлення польської держави. Поляки негайно взялися за укладення  “адреса до цісаря”, в якому виклали своє бачення відбудови Польщі у федерації з Австрією та подальшу долю Галичини. Потім вони почали збирати підписи під “адресом” заохочуючи при цьому і русинів (українців), мовлячи про відбудову “нашої і вашої вітчизни”. Коли Кирило Вінковський, член Ставропігійського Інституту, від імені русинів, зажадав, щоб в тій петиції було згадано також і русинів, то поляки обурилися: Тут (в Галичині) нема русинів! Се зрадник москаль!  Ця подія витверезила українців, які хотіли йти в польські революційні організації. 15 квітня поляки засновують “Раду народову”, яка мала взяти в свої руки керівництво революційним рухом в Галичині. Така діяльність поляків спонукала русинів призадуматися над своєю національною долею та перейти зі свого боку до самостійної активності. 19 квітня крилошанин о. Михайло Куземський на чолі руської делегації вручає галицькому наміснику графу Студіону свою петицію до монарха. Основні вимоги: в округах, де більшість українського населення шкільна наука викладалася українською мовою; накази і розпорядження, які поступають від вищого уряду подавалися українською мовою; урядовці розуміли українську мову; зрівняні права греко-католицького, католицького та вірменського духовенства та щоб українці могли працювати в урядових закладах.
    2 травня 1848р. в консисторійному залі собору св. Юра о шостій годині після обіду зібралися понад триста русинів різного стану і віку, для заснування своєї організації “Ради народної руської”. На ці збори прийшли також і поляки, щоб зашкодити створенню проводу русинів. Спочатку на зборах вшанували пам’ять Маркіяна Шашкевича, пізніше виступив о. Іван Жуковський з церкви св. Петра і Павла, з промовою про потребу створення керівної організації русинів у такій “святій годині”. Його промову перервав поляк п. Сускі, який почав розводитися про інспірацію чорної справи незгоди між народами побратимами. На це “сильним голосом” богослов Олексій Заклинський заявив, що русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Поляки зрозумівши, що нічого не вдіють полишили збори. Було вибрано керівництво Ради, якими стали о. Михайло Куземський, схоластик та Іван Борисикевич, правник (юрист). Учасники зборів “з радости при розході цілувалися, а старці тішилися як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними…”. Після утворення Ради Народної Руської у Львові, почали творитися окружні ради по інших містах Галичини. В цей же час також засновано газету “Зоря Галицька”, першим редактором якої став Антін Павенський.
    9 травня  на петицію русинів прийшла відповідь міністра внутрішних справ Піллєрсдорфа.
    10 травня 1848р. чільні представники Ради Народної Руської випустили відозву до руського народу Галичини. В ній галицькі провідники:
-         причисляють галицьких русинів до великого, 15 мільйонного, українського народу, який користується однаковою мовою як в Австрійській так і Російській імперіях;
-         дають широкий історичний екскурс руського народу - від княжих часів до сьогоднішного злиденного стану, коли “великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованє”;
-         закликають бути лояльними до австрійської влади, яка тепер, згідно Конституції, надала можливостей різних політичних свобод;
-         накреслюють програму дій Ради:
“а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священників наших з правами других обрядків.
  б) Розвивати і взносити народність нашу всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримуваннєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу слав’янського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних.”
в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від усякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити”.
Підписали цю відозву: Григорій Яхимович, єпископ, голова, його заступники: Михайло Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник і секретарі: Михайло Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст кредитного товариства. 15 травня 1848р. ця відозва була видрукована в першому номері “Зорі Галицької”. Згодом львівську Раду Народну Руську перейменували на Головну Руську Раду.
Всі ці події становили перші кроки політичного життя галицьких українців.

К.Левицький. Історія політичної думки галицьких українців.  1924р.     

четвер, 16 серпня 2012 р.

Літературна спадщина Івана Франка

       
                                              

                                          В його характері і нетрадиційній, майже не українській
                                       волі саме сконцентрована його велич і тієї величі  таємниця”.
                                                                                                       Є. Маланюк.

    Всебічно обдарований, енциклопедично освідчений і надзвичайно працьовитий, Іван Франко виявив себе в багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів черпав з життя і боротьби рідного народу, а також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був “золотим мостом” між українською та світовими культурами. 
    Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він найвизначнійший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже друга його збірка “З вершин і низин”(1887), яка охоплювала головні твори його суспільної лірики (“Товаришам з тюрми”,  “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Земля моя”, “Тюремні сонети” та ін.). Вона революціонізувала молоде покоління, через що була заборонена в Росії. Вершиною інтимної лірики Франка є його “Зів’яле листя”(1896). У збірці  “Мій ізмарагд”(1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро і зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя.  Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій увіковічнено страждання рідного народу (“По селах”,  “До Бразілії” та ін.). Драму власного життя Франко  відобразив у збірці “Із днів журби”(1900). Програмова збірка  Semper tiro”(1906) є мистецьким кредом поета-борця. Велику майстерність виявив І.Франко і в ширших епічних поемах “Панські жарти”, “Сурка”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”. В найвизначнішій поемі  “Мойсей” Франко відобразив конфлікт вождя з народом, засуджує зраду національних інтересів та проголошує ідею служіння рідному народові.
    Проза І.Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів, які відзначаються жанровим багатством  і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.  Початок становить т.зв.  “бориславський цикл”, де подано жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірок “В поті чола”(1890) і “Галицькі образки”(1897). Вершиною прози є повість “Boa constrictor” і соціальний роман  “Борислав сміється”. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість “Захар Беркут”(1882) про героїчну боротьбу верховинців проти монголів. До історичних творів ще належить “Герой поневолі”(1904) про революцію 1848р. у Львові та  “Великий шум”(1907) про скасування панщини. Моральному розкладові “верхів” тогочасного суспільства в Галичині він присв’ятив романи “Для домашнього вогнища”(1892), “Основи суспільності”(1895) і “Перехресні стежки”(1899-1900).
    У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Визначніші з них “Украдене щастя”(1893) та “Сон князя Святослава”(1895). Він збагатив українську дитячу літературу – “Коли ще звірі говорили”(1899), “Лис Микита”(1890), “Пригоди Дон-Кіхота”(1891), “Коваль Бассім”, “Абу-Касимові капці”(1895). Особливо треба відзначити його перекладницьку діяльність. Він перекладав з ориґіналів Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона, Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Міцкевича, Асника, Гавлічка-Боровського, Халупку та інших.
    Праці Франка з теорії та історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації “Варлаам і Йоасаф…”(1895) та габілітаційної - “Розбір “Наймички” Шевченка”(1895) є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання “Апокрифів і леґенд з українських рукописів”(1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з науковим аналізом. До студій з старої та середньо доби належать “Св.Климент у Корсуні”(1902-1904), “Карпато-руське письменство ХVII-XVIII ст.”(1900), “До історії українського вертепа XVIIIв.”(1906). З нової літератури він присв’ятив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, С. Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок присв’ятив російській, польській, а також західноєвропейській літературам. Підсумком літературознавчих студій та монографій була стаття “Южнорусская литература”(1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890р.”(1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у “З секретів поетичної творчості”(1898) та “Теорія і розвій історії літератури”(1899).
    Велику увагу Іван Франко присвятив питанням літературної мови: “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, “Літературна мова і діалекти”(1907), “Причинки до української ономастики”(1906), де відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпряських діалектах та збагачену західноукраїнськими говірками. За праці з царини філології Харківський університет в 1906р. нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох словянських наукових товариств. Пропозиція О.Шахматова і Ф.Корша про обрання І.Франка членом Російської АН, не була здійснена через заборону царського уряду.
                                                           

  Енциклопедія українознавства. 

Автор: Іван ФранкоОпубліковано: Нью-Йорк, 1968Сторінок: 158 с.Опис:Українська Вільна Академія Наук Статті Юрія Шевельова


Автор: Лука ЛуцівОпубліковано: Джерзі Ситі-Нью-Йорк, 19Сторінок: 654 с.Опис:Видавництво “Свобода” 


Тут книга (djvu) "Франко І. Чотири казки"
Тут книга (pdf)
Автор: Франко І.Опубліковано: Нью-Йорк, 1918Сторінок: 32 с.Опис:Наклад Мирослава Січинського 


Автор: Ірена Книш
Опубліковано: Вінніпег, 1956Сторінок: 154 с.Опис: 
Накладом авторки


Тут книга (pdf)
Автор: Упоряд. Богдан КравцівОпубліковано: Нью-Йорк, 1966Сторінок: 260 с.Опис: Видавництво “Пролог” Суспільно-політична бібліотека ч. 17
Автор: Володимир ЛевинськийОпубліковано: Скрентон, 1957Сторінок: 116 с.Опис: Український робітничий Союз Національно-освітня бібліотека

Автор: Леонід РудницькийОпубліковано: Мюнхен, 1974Сторінок: 226 с.Опис:Український Технічно-Господарський Інститут 













середа, 8 серпня 2012 р.

Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

               
                Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

    Роман Шухевич народився 30 червня 1907р. у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша,2. Дід його, Володимир Шухевич був етнографом, автором знаменитої пятитомної розвідки про побут гуцулів “Гуцульщина”. Середню освіту Роман здобув у філії української академічної гімназії у Львові. Студіював на львівській політехніці.              
   В 1923р., маючи заледве шістнадцять років, вступає в ряди української військової організації (УВО), а з 1929р. – один з перших членів ОУН і займає довгий час пост бойового референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Бере живу участь у пластовому житті. Покликаний до служби в польському війську наполегливо студіює в старшинській школі, однак його, як політично підозрілого, усувають зі школи і посилають дослужувати звичайним гарматчиком в одному з ґарнізонів на Волині. В 1934р., у звязку з вбивством польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, його арештують і засилають до концтабору в Березу Картуську. В 1938р. звільнений завдяки амністії з вязниці, він переходить в Карпатську Україну, де бере участь у визвольних змаганнях проти угорської окупації Закарпаття. В 1939-1941рр. працює в проводі ОУН як референт звязку з українськими землями в СРСР. 
    30 червня 1941р. майор Тур-Шухевич у складі українського леґіону входить до Львова. Після проголошення 30 червня 1941р. Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН німецька влада заарештувала. Романові Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення, однак згодом він залишає службу і переходить у підпілля. Пізніше він, як комендант допоміжної поліційної частини, організовує перехід відділів української поліції на Волині та Поліссі до УПА. За цю акцію його схопило ґестапо і вдруге засуджує до страти, але йому вдається втекти з в’язниці. В серпні 1943р. ІІІ Надзвичайний Збір обирає Шухевича-Тура (псевдонім Тарас Чупринка) головою проводу ОУН. Постановою УГВР з 9 лютого 1946р. підполковник Т. Чупринка був підвищений до ступеня ґенерала. На протязі 1943-1950рр. Р. Шухевич керує визвольною боротьбою багатотисячної УПА проти гітлерівських та більшовицьких військ.
    Ранком 5 березня 1950р. Р. Шухевич загинув геройською смертю в бою з спецвідділами МВД-МҐБ в селі Білогорща, біля Львова. Про місце поховання його до сьогодні не відомо.
    Вічна слава героям!


    П.Мірчук. Українська повстанська армія 1942-52роки.
   Д.Свідник. Загибель ґенерала Чупринки. Газета Поступ 7.03. 05р.