пʼятниця, 14 лютого 2014 р.

ПАСХА


ПАСХА

   Замiсть передмови. Спiлкуючись з рiзними людьми, неважко переконатись,
                    що  бiльшiсть з них, а навiть тi, що здатнi порушити всi
                       Божi заповiдi, аби довести спiврозмовниковi вищiсть 
                          своєї конфесiї, нiколи не читали святого письма.
                          Тому, мабуть, є сенс пригадати окремi подiї великого
                          тижня, коли найяскравiше виявились велич сина
                          Божого, а також усi риси людської природи - i
                          слабкiсть, i сила. "Блаженнi вбогi духом, бо їхнє
                          царство небесне" (Мт. 5.3.)
                    
  Майже два тисячолiття минуло вiд того погожого весняного дня, коли до Єрусалиму верхи на ослятi в'їхав той, хто найчастiше  називав себе "Сином людським". Вiтаючи його, мешканцi Єрусалиму та гостi, що прибули на свято Пасхи, вистелювали йому дорогу своїм одягом та гiлками, вигукували: "Осанна сину Давидовому". Через декiлька днiв цi ж люди заволають: "Роспни його!", але це буде пiзнiше, а зараз - "Благословенний, хто йде у Господнє iм'я" (Мт. 21.9). чотири Євангелiя не в змозi докладно описати всi дiї Ісуса Христа: "Багато є й iншого, що Ісус учинив. Але думаю, що коли б написати про все те зокрема про кожне, то й сам свiт не  вмiстив би написаних книг!".(Ів.21.25). Проте ми знаємо, що за 5 днiв перебування в Єрусалимi Ісус Христос вигнав мiнял з храму божого, оповiв притчi про слухняного i неслухняного сина, про злочинних винарiв, про мудрих i нерозумних дiв, про таланти. Вiн привернув увагу учнiв до вдовиної лепти, наказав вiддати  "Кесареве-кесаревi, а Боговi боже!"(Мp.12.17), розвiнчав книжникiв i фарисеїв. На запитання: "Котра заповiдь найбiльша в законi?" вiн же промовив йому: "Люби Господа Бога свого всiм серцем своїм, i всiєю душею своєю, i всiєю своєю думкою". Це найбiльша i найперша заповiдь. А друга однакова з нею: "люби свого ближнього, як самого себе"(Мт.22.36.39.). Дiзнались учнi про ознаки кiнця свiту, про з'явлення сина  людського та про останнiй суд.
  А потiм була тайна вечеря: "Приймiть, споживайте, це - тiло моє" (Мт.26.26) "Пийте з неї всi. Бо це - кров моя нового завiту, що за багатьох проливається на вiдпущення грiхiв!"(Мт.26.27). "Поправдi кажу вам, що один iз вас видасть мене..."(Мт.26.21). "Усi ви через мене спокуситесь ночi цiєї..."(Мт.26.30). Вiн каже Петрові "Поправдi кажу тобi, що сьогоднi, цiєї ось ночi, перше нiж заспiває пiвень двічі,-вiдречешся ти тричi вiд мене!"(Мр.14.30).
    А коли пiсля вечерi вiн пiшов до Гетсиманського саду, "Взявши з собою Петра, i Якова та Івана, вiн зачав сумувати й тужити..." (Мp.14.33). "І благав вiн: "Авва - отче, - тобi все можливе: пронеси мимо мене цю чашу! а проте, - не чого хочу я, але чого ти..." i вернувся, i знайшов їх, що спали..." (Мp.14.36,37). Після цього було схоплення Ісуса та нічний суд в Кайяфи. "І був розп'ятий за нас за Понтiя Пилата, i страждав, i був похований. i воскрес на третiй день, згiдно з писанням" ("Символ вiри"). Накінець поява Ісуса, який воскрес. "Того ж дня - дня першого в тижнi, - коли вечiр настав, а дверi, де учнi зiбрались були, були замкненi,... з'явився Ісус, i став посерединi, та й промовляє до них: "Мир Вам!" (Ів.20.19.).


Людина і світ.  1992р.



Володимир Кирилович Винниченко

   Володимир Винниченко - Голова першого уряду України.

    Володимир Винниченко один з найпопулярнійших політичних і громадських діячів, талановитий письменник, що присвятив найкращі роки свого життя боротьбі за національне відродження українського народу.
    Володимир Кирилович Винниченко народився 26 липня 1880р. у селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Кіровоградська обл.) в родині чабана. Навчався в Єлисаветградській гімназії, а після складання екстерном іспитів поступив на юридичний факультет Київського університету. Тут він прилучається до участі в русі за визволення українського народу з-під національного гніту російського царизму, вступає до Революційної української партії (РУП), яка з 1905р. стала називатися Українською соціал-демократичною робітничою партією (УСДРП). За революційну діяльність в 1903р. заарештований, виключений з університету і ув’язнений у Лук’янівській в’язниці Києва. Згодом йому вдається втекти, але незабаром новий арешт і знову втеча. Ризикуючи життям, неодноразово переходить кордон, беручи участь у переправці з-за кордону революційної літератури в Росію. Після чергового арешту і увязнення із загрозою довічної каторги, Винниченку вкотре вдається вирватися з рук царської охранки і, більше не спокушуючи долі, еміґрувати за кордон. Але на початку першої світової війни Володимир Кирилович повертається до Росії і до 1917р. живе під чужим імям переважно в Москві, займаючись літературною діяльністю.
    З 1902р. після опублікування в "Киевской старине"  оповідання "Краса і сила" стає відомим і як письменник. Його творами захоплюються І.Франко, М. Коцюбинський, М.Горький та інші відомі діячі культури того часу.
    Після Лютневої революції, в часи формування перших українських державних інституцій, Винниченка обирають заступником голови Центральної ради, а з червня Володимир Кирилович очолює Ґенеральний секретаріат. В.К. Винниченко - автор майже всіх декларацій та законодавчих актів УНР. У них чітко простежується еволюція його поглядів від "культурно-національної автономії" у складі Російської федеративної республіки до відродження самостійної української національної державності. За політичною орієнтацією Володимир Кирилович був близьким до більшовиків, але в своїх поглядах надавав велику вагу національному фактору. Наприкінці 1919р. Винниченко виходить з УСДРП і організовує у Відні закордонну групу українських комуністів. Але туга за Україною, змушує його шукати шляхів повернення на батьківщину. Він листовно звертається до уряду УСРР і наприкінці травня 1920р. разом з дружиною прибуває до Москви, де одержує пропозицію зайняти пост заступника голови Раднаркому УСРР з портфелем наркома освіти. Однак, ознайомившись з економічним і політичним становищем країни, державними відносинами між Україною та Росією, він вирішує вернутися в еміґрацію. Повернувшися до Відня, Винниченко виступає з критикою національної та соціальної політики РКП(б) та Радянського уряду. В еміґрації він уважно стежить за подіями в СРСР, займається літературною творчістю. Останні 25 років він провів у Франції. Під час фашистської окупації Франції його було кинуто до концтабору за відмову у співпраці з нацистами.

    Помер Володимир Кирилович Винниченко 6 березня 1951р. у містечку Мужен поблизу Канн у Франції.

ХРЕЩЕННЯ РУСІ


ХРЕЩЕННЯ  РУСІ

    В 988p. в Київській Русі сталася подія, яка повернула історію східного слов'янства: київський князь Володимир святив Русь у ріці Почайна на Дніпрі. Київська Русь після введення християнства набрала нового духовного змісту: введення церковно-слов'янської мови, створення церковної організації та власного письменства (в т.ч. писання літописів). Все це сприяло консолідації різних племен Київської Русі. Хрещення підняло Русь на вищий ступінь державності: Київ здобув визнання цивілізованого світу. Християнізація завжди відігравала позитивну роль. Досить згадати, що поганські мадярські племена, після переселення з-за Іртиша на Паннонійську долину, наводили жах на всю Європу своїми набігами, в яких доходили до Рима, Парижа. I тільки прийняття християнства втихомирило мадярські племена і вони почали будувати державу.
  В 1988p. відбулися урочистості на честь 1000 ліття хрищення Русі, але не на історичному місці, а в Москві. 1994 року було вирішено церковними ієрархами і Товариством “Просвіта” святкувати щорічно в Києві хрещення Русі. Того року це відбулося 31 липня - 1 серпня. В наступні роки - 14 серпня (1 серпня по ст. стилю) в час, який вказаний в "Повісті временних літ" Нестора. У святкуваннях беруть участь ієрархи всіх християнських конфесій: православні, католики східного обряду, римокатолики та протестанти.

        

НА ЗАСЛАННІ

НА ЗАСЛАННІ.
             
                    “Бодай і ворогові моєму лютому не 
                             доводилось так каратись, як я караюсь.
                                                                                 З листа до А.Лизогуба.

    За вісім днів перевезли Тараса Шевченка з петербургського каземату в Оренбург (це біля 2500 км). Вночі 9 червня 1847р. жандарм передав його в комендатуру Окремого Оренбурзького корпусу, де вязень провів ніч в передпокої на голій підлозі. Від першого дня заслання його відразу почали відвідувати земляки. Як згадував Ф.Лазаревський, чиновник оренбурзької прикордонної комісії,: “Не задумуючись, я побіг у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта. Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його Кобзар та  “Гайдамаки. Забувши про присутніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию. Неохоче підвівшись з нар, Тарас  Григорович заговорив зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання”. Через декілька днів Шевченка дальше переправили в Орську фортецю – Яман-Кала (погань місто, як називали киргизи). Тут він знайомиться з польськими політичними засланцями, а з деякими як Броніслав Залеський підтримує навіть дружні стосунки. Завдяки турботам коменданта фортеці Ісаєва життя його тут було досить стерпним, але після його смерті для Шевченка настали важкі часи. Батальйонний командир майор Мєшков показав над ним усю силу своєї влади. Він перевів його в казарми, де п’яні та брутальні солдати, нестерпне повітря, бруд і постійний галас, що дуже пригнічувало Шевченка.
    В 1848р. лейтенант О. Бутаков, керівник експедиції вивчення Аральського моря, звернувся до генерал-губернатора Окремого Оренбурзького корпусу В.Обручева з проханням відпустити Шевченка для виконання замальовок. Обручев погодився, хоч Шевченку, за височайшим наказом, заборонено було брати олівець в пальці. З травня 1848р. по жовтень 1849р. Шевченко брав участь в експедиції на Аральське море. При всіх труднощах перебування, він тут почував себе вільною людиною. Після завершення експедиції Шевченко опиняється в Оренбурзі, де він проживає на квартирах офіцерів, спочатку в Бутакова, а пізніше полковника Герна. Але тут трапилася прикрість. Десь в цей час, на службу в Оренбург прибув молодий прапорщик Ісаєв, який почав упадати біля дружини Герна. Шевченко, шануючи честь Герна, звернув йому на те увагу, тоді Ісаєв написав донос на поета. Шевченка негайно перевели в Богом забутий край: на півострів Мангишлак в Новопетровське укріплення. Тут він попадає під безпосереднє начальство самодура штабс-капітана М.Потапова, якому доручено здійснювати суворий нагляд. Але і тут знаходяться прихильні до Тараса Григоровича високопосадовці. Комендант Новопетровського укріплення підполковник Маєвський посприяв включенню Шевченка до каратаутської експедиції з вивчення корисних копалин. Керівник експедиції, гірничий інженер О.Антіпов не чинив перешкод Шевченку з створення “Живописних щоденників” досі невідомого краю. У вересні 1851р. експедиція повертається в Новопетровське укріплення і для Шевченка знову починається муштра, про яку він сам каже:- Не збагнути мені цієї премудрості – хоч ляж отут і вмри. Дякуючи його освіченості, вмінню вести бесіди та поводитися в товаристві Тараса Григоровича запрошували до себе вищі офіцери. Як згадувала дружина коменданта Новопетровського гарнізону А.Ускова: Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи поквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре  читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати. За весь час перебування в Новопетровському укріпленні Шевченко створив таємно багато пейзажів, кілька портретів, рисунків з побуту казахів, малюнків на біблійні теми та античної історії. Тут він написав російською мовою декілька повістей і почав вести щоденник.
    Завдяки старанням впливових осіб, таких як віце-президент Академії мистецтв графа Федора Толстого було виклопотано звільнення з заслання. 31 липня 1857р. комендант Новопетровського  гарнізону І.Усков згодився дати Шевченку перепустку просто в Петербург (за що Усков пізніше отримав догану) і 2 серпня о 9 годин вечора Шевченко полишає місце заслання, відпливши рибальським човном до Астрахані.

             Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах.
             Спогади про Тараса Шевченка.

             Т.Шевченко. Біографія.

Злука

До річниці проголошення Злуки всіх українських земель в єдину українську державу

    В історії українського народу 22 січня – особливий день. Адже саме цього дня у 1918 році Центральна Рада проголосила IУніверсалом – незалежність Української Народної Республіки, а рівно через рік, під дзвони Святої Софії під її стінами, Директорія УНР оголосила про злуку всіх українських земель.
    Під кінець першої світової війни, в період ослаблення і розвалу Російської і Австрійської імперій, утворилися самостійні, незалежні держави – Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка. На порядок денний постало питання обєднання України. 19 жовтня 1918р. у Львові в приміщенні будинку українських залізничників відбувся зїзд представників соціал-демократичної, радикальної та націонал-демократичної партій. Прибули на цей форум також делегати різних партій соціал-демократичного спрямування з Наддніпрянської України. Народні збори одностайно прийняли ухвалу, що складалася з трьох пунктів:
1)    розіслати листи-відозви до всіх соціал-демократичних партій країн Антанти з закликом висловити своє позитивне ставлення до справи відродження незалежної України і воззєднання її земель;
2)    повсюдно створювати Комітети воззєднання всіх українських земель;
3)    вибрати повноважну депутацію та скерувати її до Києва для подання заяви урядові УНР про злуку всіх українських земель.
Для розгляду справи воззєднання західноукраїнських земель в єдину українську державу, 3 січня 1919р. в Станіславові (Івано-Франківську) зібралася Українська Народна Рада – найвищий законодавчий орган ЗУНР. Народна Рада, виконуючи волю всього трудового народу Галичини, Буковини та Угорської (Закарпатської) України, постановила звернутися з проханням до уряду УНР – включити їх території до складу Соборної Української Держави. Ця постанова була з радістю прийнята широкою українською громадськістю.
     Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Л.Бачинським і С.Витвицьким
відбула зі Станіславова до Києва на конґрес. До її складу входили Д.Вітовський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, Т.Старух, В.Стефаник, всього – 36 чоловік. Відкриття конґресу було заплановано на 22 січня. Вранці 22 січня був легкий морозець, день видався погожим. Ще з вечора вулиці набули святкового вигляду. Звідусіль місцеві жителі поспішали на Софіївський майдан, що був уже в маєві державних прапорів. Незадовго до 12 години на площі зявились галицькі депутати. Тоді ж з Софіївського собору вийшло духовенство. Потім приїхали члени Директорії. Рівно о дванадцятій розпочався акт ЗЛУКИ. Лонгин Цегельський зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1919р. Опісля промовець передає грамоту з підписами президії Національної Ради голові Директорії Володимиру Винниченкові. У відповідь член Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний документ Універсал Директорії УНР.
       Реалізуючи акт Злуки , уряд УНР у березні 1919р. надіслав для знедоленого війною галицького населення допомогу : цукор, борошно, зерно та інші продукти. Передано великі партії гвинтівок, кулеметів, гармат, 20 літаків, перераховано 1 млн. гривень.
       На жаль на початку лютого Директорію було вибито Червоною Армією з
Києва, а вже в травні її представники зав’язують серйозний діалог з Варшавою, який галицькі політики розцінили як “грубу національну зраду”.
Відтак уряд ЗУНР наприкінці 1919р. в односторонньому порядку розриває акт
про Злуку.
        Проте, незважаючи на короткочасність дії, січнева Злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу, який прагнув до єднання. З висоти нинішнього дня по праву можемо сказати, що Злука 1919р. відіграла велику роль у відновленні Української Держави в 1991р. Памятаймо про цей глибинний сенс дати – 22 СІЧНЯ!

                                                         ЗВУ    № 11 1995р.

                                                         Українське слово № 3 1998р.       

Августин Волошин.



Августин Волошин.

                                           Це найбільший син нашого народу. Отець
                                           Волошин усе життя від ранньої своєї
                                            молодості працює на нас... У ті найтяжчі
                                            часи лихоліття він стоїть на чолі нашої
                                            боротьби, воює словом і пером.
                                                      Василь Гренжа-Донський, письменник.

    Народився Августин Волошин 17 березня 1874р. в селі Лелечин, що на межі Закарпаття і Галичини. На той час Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, точніше до угорської частини – так званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні погляди, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації. В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883-1892рр., викладання велося мадярською мовою. За словами Гренжі-Донського з дитячих літ він по-мадярськи мало знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі. Навчання продовжив у Будапешті на теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув звання професора математики та фізики, а в 1897р. одержав диплом учителя народних шкіл. Того ж року його висвятили на священика. З 1900 до 1917рр. працює професором  Ужгородської учительської семінарії, а з 1917 по 1939рр. – її директором. У 1915р. Августин Волошин повторив вчинок зроблений раніше Маркіяном Шашкевичем у Галичині. Угорська влада вимагала перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Отець рішуче виступив проти таких планів. У Будапешті на нараді керівників єпархій у присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів сказав: “Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої в історії ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам; москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... Але патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт. Кирилицю для українців було збережено.
    Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини – країни, що стала на демократичний шлях розвитку. Українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали сприятливі умови для національно-культурного життя. Августин Волошин докладав великих зусиль для утвердження в краї української літературної мови. За його ініціативою 1920р. заснували товариство “Просвіта”, а наступного року в Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським. Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою “Народне читання”. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Блискуче виявив він себе і на письменницькій ниві. Про Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були вилучені з обігу й, на жаль, і досі не перевидані. Августин Волошин разом з однодумцями зініціював створення кооперативів, Підкарпатського банку і низки фабрик. Як політик заснував Народно-християнську партію, від якої його обрали послом до чехословацького парламенту в 1925-1929рр.
    1938р. з мовчазної згоди західних держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність, надав українцям Закарпаття право на самовизначення і Карпатська Україна стала автономним краєм з власним урядом і сеймом. 15 березня 1939р. сейм Карпатської України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом Августина Волошина. Було прийнято конституційний закон, згідно з яким українську мову оголошували державною, затверджували герб “Тризуб” та гімн “Ще не вмерла Україна”. За допомогою членів ОУН у краї формувалися збройні сили “Карпатська Січ”. Однак Гітлер, вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України і 40-тисячне угорське військо рушило на Закарпаття. З перших годин угорського вторгнення “Карпатська Січ” вела криваві бої. На Красному полі під Хустом загинули сотні українців. Велика кількість січовиків полягла в інших місцях. 18 березня 1939р. закарпатське військо залишило Хуст і Карпатська Україна перестала існувати. Уряд Волошина виїхав в еміграцію. В кінці березня мадяри декілька сотень полонених галичан з Карпатської Січі” на Верецькому перевалі передали польській стороні. Поляки всіх їх там таки відразу і розстріляли (українська Катинь). В пам’ять про цю подію на Верецькому перевалі у 2008р. встановлено скромний хрест.
    Августин Волошин поселився в Празі, працював в Українському вільному університеті. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедри до ректора. Коли радянські війська вступили в Європу, Волошину радили виїхати з Праги дальше на Захід. Він відмовився. Говорив: “Усе, що я зробив, було на користь Карпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди”. Волошин не уявляв собі все страхіття і підступність комуністичного режиму, для якого будь-який український громадський чи політичний діяч підлягав знищенню. Після вступу радянських військ до Праги, СМЕРШ заарештував Августина Волошина і перевіз у Москву в Лефортовську в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71-річний Волошин відмовився співпрацювати з режимом. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, йому ставили “злочин”: “Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти СРСР”. У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало: ув'язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому волі, боронив українську мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В Радянському Союзі цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом народу і знищити її. Численні тортури людини похилого віку призвели до смерті. Місце поховання Августина Волошина – невідоме. 15 березня 2002р. указом Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно звання Героя України (посмертно).

          Скорочено з статті Ю.Косинської і О.Крука: 
           “Той, що вірив у наше воскресіння”. 
         Україна молода. 19. 03 2013р.