Показ дописів із міткою УНР (Українська народна республіка). Показати всі дописи
Показ дописів із міткою УНР (Українська народна республіка). Показати всі дописи

вівторок, 4 вересня 2012 р.

К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           
                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.
                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:
  ольща визнає право України на незалежність;
  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);
  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.
  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемиря. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.

четвер, 30 серпня 2012 р.

Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.
    Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.
   
Тут книга (коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 24 с.Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав 

  Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності
    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.
    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з вязниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.
    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.
    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.



                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.
                                             С.Петлюра. Статті.

вівторок, 21 серпня 2012 р.

В’ячеслав Липинський.

Вячеслав Липинський.

 

 ...він  був людиною пуританської моральної чистоти
нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало
йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.


середа, 8 серпня 2012 р.

ЦЕHТРАЛЬHА РАДА.

ЦЕHТРАЛЬHА  РАДА.

    12   березня    (27   лютого   за старим стилем)  1917р.,  після кількаденних політичних демонстрацій робітників  Петрограду, було повалено самодержавство в Росії. 13 березня в Україну прийшла телеграма члена Державної   Думи  Бублікова,  який повідомляв населення  Росії,  що царська влада в Росії впала, а революцію очолив комітет  Державної  Думи.    Спочатку громадсько-політичні діячі України, переживши лихоліття царських переслідувань підчас війни, ставились дуже обережно до всяких новин. Тим часом революція поширювалася на всі верстви населення і втримати рамки старого суспільства було неможливо. Використовуючи ці настрої,   Товариство   Українських Поступовців (ТУП) 17 березня вирішило створити обднавчий центр, який переріс в Українську Центральну Раду. До складу Центральної Ради крім ТУП (Єикаленко, С. Єфремов,  Д. Дорошенко) ввійшли соціал-демократи на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою та Українська партія  соціалістів-революціонерів, яку репрезентували М.Ковалевський,    П.Христюк   та  М.Шаповал.   Головою   Ц.Ради обрали, заочно,  професора  Михайла Грушевського, який ще не повернувся з заслання. Так українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган, який в першій половині 1917р. одержував дедалі зростаючу підтримку. Hайпалкійшими прихильниками  Центральної  Ради  були сільські вчителі, нижче духовенство, дрібне чиновництво, земські урядники, молоді офіцери та заможне селянство.  Проте в Україні були також суспільні та етнічні групи, які не підтримували Центральну Раду.   Російські консерватори побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу  “єдиної і неподільної  Росії”.   З  другої сторони російські радикали підозрювали, що український національний рух порушить “єдність робітничого класу”.  Скоса позирала на   Ц.Раду і значна частина євреїв,  багато з яких ототожнювали себе з російською культурою і активно діяли в російських соціалістичних партіях. В цих умовах, щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили в Україні, 23 червня 1917р.   Центральна Рада   видала перший універсал, в якому проголошувалося:  “"Хай   Україна   буде вільною.   Hе відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи звязків з російською державою,  хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї”. Проте дуже скоро виявилося, що  Ц.Раді  бракує розуміння державотворення. Більшість політиків  Ц.Ради, вік яких коливався в межах 20-30 років,   згаяли час у безкінечних суперечках,  відстоюючи вузькі партійні та класові інтереси.   Центральна   Рада відмовилася від своєї підтримки церквою. В неї було неґативне ставлення до чиновництва, яке вважалося як уособлення старої гнобительської буржуазної держави. Дуже великою помилкою було нерозуміння необхідності мати армію.   Ц.Рада була переконана, що  “Україна   утримає   свою самостійність без армії,   тільки сильною вірою в соціалістичне братерство...”.  Зукраїнізовані військові корпуси ґенерала  П.Скоропадського були розпущені.   Дуже скоро виявилася недолугість цих міркувань:   підчас більшовицького походу Муравйова на Київ --  нікому було боронити столицю. Це був початок кінця Центральної   Ради.   Потім був  Гетьманат...


                   Т.ГУHЧАК.      УКРАЇHА. ПЕРША ПОЛОВИHА XX ст.
                   О.СУБТЕЛЬHИЙ.  УКРАЇHА. ІСТОРІЯ.
  І.HАГАЄВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇHСЬКОЇ ДЕРЖАВИ     ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ.

четвер, 2 серпня 2012 р.

Зимовий похід 1919-1920рр.



        Листопад 1919 року. Військо і уряд УНР та Українська Галицька Армія (УГА) опинилися на території обмеженій лінією Вінниця – Житомир – Староконстантинів – Проскурів (Хмельницький) – Камянець-Подільський. Навколо цього “чотирикутника смерті” ворожі армії: з півдня Денікіна, з півночі Червона Армія, з заходу і південного заходу поляки і румуни, а всередині лютує тиф. Поляки мріють про кордони Польщі 1772 року. Денікін відбудовує Росію в довоєнних кордонах. Українці борються за Соборну Українську державу і стоять всім поперек. В українському таборі протиріччя між наддніпрянцями та західняками дійшли до крайньої межі. З тактичних міркувань, щоб порізнити український національний табір, росіяни згідні вести сепаратні переговори з Начальною Командою УГА Є.Петрушевичем, а поляки – з наддніпрянцями С.Петлюрою, а разом, щоб нанести найболючіший удар українській ідеї: остаточно розколоти український табір. В цей час частина старшин УНР, на чолі з отаманом Волохом, розагітована більшовиками, повіривши, що твориться військо Української Соціалістичної Республіки, відкололася і перейшла на сторону червоних. УГА остаточно переходить на сторону Денікіна, з умовою, що ніколи не буде використовуватися проти своїх.
        На початку грудня 1919р. в Новій Чорториї, за відсутності Петлюри (він поїхав до Варшави), відбувається спільна нарада військових і уряду УНР.  Вирішено: армія переходить до ведення партизанської війни по тилах противника, щоб показати що боротьба за незалежність продовжується. Похід почався з територій зайнятих УГА. Не було ніякого тертя між обома арміями, а навіть сприяння: у м. Пикові Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові з галицької артилерії. Дальше був прорив між Козятином і Калинівкою з виходом на Липівець. Поява Української Армії була для денікінців великою несподіванкою, бо вони вважали, що її вже не існує. Денікінці та їхня адміністрація відкочувалися на Одесу. Втікаючи, вони зганяли злість на  євреях. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, Пятигори, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережило масові погроми. На кінець січня 1920р. Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Тут в Умані було видруковано листівки:До інтелігенції України,Селянам, “Офицерамъ, казакамъ и солдатамъ Добровольческой Армии”. Зміст листівок складався, щоб вибити ґрунт з-під ворожої агітації білих і червоних. В цей час денікінці в особі полковника Попова намагаються навязати контакти з наддніпрянцями, але переговори були безрезультатними, через неспроможність Денікіна пагодитися на існування незалежної України. Вважаючи Добровольчу армію трупом, якому підтримує життя Антанта, поступово Українська Армія переключилася на боротьбу з більшовиками. В цей час УГА, яка через велику кількість хворих на тиф була нерухома, знову опинилася оточена росіянами, але тепер червоними. Більшовики відразу почали схиляти галичан на свою сторону, обіцяючи допомогу проти поляків у відвоюванні Східної Галичини. Галичани повірили Москві, що вони зможуть внести свою лепту в побудову, хай правда, Соціалістичної Соборної України. Провід УГА не знав, що більшовики загони Волоха розформували, його самого мало не стратили, але потім помилували усуненням від військових справ. Як у східній мудрості: зрада пригодиться, зі зрадником не возиться. Серед стрільців проводиться спритна агітація проти провідників УГА, мотивуючи це необхідністю спільної боротьби проти поляків. У Вінниці твориться Революційний Комітет УГА і в цей же час Москва намагається таємно домовитися з Варшавою про поділ України.
        Волох і боротьбисти, визнання УГА радянської влади, складна стратегічна ситуація, важкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома – все це вкупі викликало хитання в наддніпрянців. Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що вирували в Україні. В кінці січня в с. Гусівці на Єлисаветщині нарада командирів українських дивізій вирішила йти на терени зайняті більшовиками: Канів, Черкаси, Чигирин, які й були звільнені на початку лютого. 12 лютого Українська Армія переходить на лівий берег Дніпра і захоплює Золотоношу, робить демонстрацію в сторону Лубен, Хорола і Кременчука. Наступна нарада командуючих в с. Москалівка в другій половині лютого постановляє повернутися на правий берег і йти на захід на зближення з УГА. При підході до Бершаді довелося зробити зупинку так як там був розташований збільшовичений корпус УГА. Не бажаючи братнього кровопролиття, наддніпрянці повертають на південь, захоплюють Гайсин, Умань, Ольвіопіль, Христинівку. В квітні армія продовжуючи маневрувати по запіллю червоних, виходить в район Анієва, Балти, Бірзулі, стягуючи на на свою голову прокльони червоних “боліє злостних контрреволюціонеров, чєм сам Дєнікін”. В цей час дійшли звістки, що УГА розпочало бойові дії проти Москви. Гадали, що УГА допомагає полякам, бо ті відмовилися від Галичини. І знову наддніпрянці прямують на північ на зєднання з УГА. Червона Армія знесилина виступом УГА, операціями Української армії в районі між Бугом і Дністром відходила на схід і південний схід. За ними посувалися поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська. На початку травня армія УНР опинилася поруч з поляками. В цей час прийшла звістка, про відмову Петлюри від Галичини, Холмщини та Волині на користь Польщі і про приєднання Наддніпрянської армії до поляків для походу на Київ. Так завершився перший зимовий похід армії УНР.

четвер, 26 липня 2012 р.

Ольга Басараб.

                                              Ольга   Басараб.

                                           Хто не знає свого минулого,
                                           Той не вартий свого майбутнього.
                                           Хто не шанує видатних  людей свого народу
                                           Той сам не гідний пошани.

    1 вересня 1889р. в селі Підгороддя, біля Рогатина, в родині священника Михайла Левицького народилася донька Ольга. Отець Михайло був людиною суворої вдачі, жив майже аскетичним життям і дітей своїх привчив до чесної праці. Навчання своє Ольга розпочала в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері на Шлеську в монахинь. Після чотирирічного початкового навчання, батько віддає її до ліцею в Перемишлі, який називався Інститутом для українських дівчат. Звідси виходили справжні патріотки і свідомі громадяни свого народу. Після закінчення ліцею продовжує навчання у Відні в торгівельній академії. У Відні в той час було багато різних українських організацій і товариств. Ольга з головою поринає у суспільно-політичну діяльність. Вступає в “Союз українок”, Червоний Хрест, студентське товариство Січ. До цих організацій належав також Дмитро Донцов та інші, в майбутньому славні діячі, які шукали шлях боротьби за незалежну Україну. Після завершень студій повертається до Львова і влаштовується бухгалтером у Земельному банку. В позаробочий час відвідує сходини студентів, створені Просвітою” курси неписьменних та порядкує бібліотеку Жіночої громади. Разом з Оленою Степанів є членами “Пласту”.
    З вибухом першої світової війни, Ольга і Олена Степанів організовують першу жіночу стрілецьку чоту з жінок і дівчат. Сюди ввійшли всі члени товариства Січ: О.Левицька, Г.Дмитерко, К.Пацулівна, П.Михайлишин, М.Петруняк та інші. Командиром чоти призначили Олену Степанів. В 1914р. Ольга виходить заміж за випускника львівської політехніки, голову студентського товариства “Основа” – Дмитра Басараба. Його як офіцера-резервіста забирають до австрійського війська і посилають на італійський фронт, де він невдовзі гине. Ольга тяжко переносить втрату чоловіка.
    З виникненням УНР у 1918р., працює недовго в посольстві у Хельсінкі, а  в листопаді цього ж року повертається до Відня. У Відні бере активну участь в Українському жіночому Союзі, організовує школу для українських дітей, опікується інвалідами. З 1919р. працює в українському посольстві у Відні, як радник посольства. В 1920р. полковник Є.Коновалець створив УВО і Ольга, як член колишньої чоти Українських Січових Стрільців, вступає до неї і працює зв’язковою. Це був час великого протистояння українських організацій та новоповсталої польської держави на Галичині. 9лютого 1924р. Ольгу разом з товаришкою С.Савицькою арештовують і поміщають у вязницю по вул. Яховича (сьогодні Кучера). Допитував Ольгу один з найжорстокіших комісарів – Міхал Кайдан. Щоб вирвати від неї таємниці УВО, їй ламали пальці, викручували кінцівки, лили воду в легені, пускали електричний струм через вуха. Незважаючи на знущання, Ольга не зломилася. Зранку 13 лютого 1924р.,  Ольгу знайдено було повішеною в тюремній камері. Поліція продовжувала приймати передачі, боячися небажаного розголосу, але не давала дозволу на побачення. Згодом її таємно влада поховала.Пізніше, під тиском громадскості, поліція повідомляє, що причиною смерті стало самогубство-повішання.  На домагання брата Северина створено комісію і в присутності лікарів: Панчишина  і Дмитрука та адвокатів: Бачинського і Шухевича, відкрито домовину. Було констатовано: що так катована людина не в стані повіситися. Буквально зразу після смерті, у в'язничній келії, де вона перебувала, був знайдений, вишкрябаний нігтями, напис на стіні:За кров, за сльози, за руїну, верни нам Боже Україну, а нижче “Вмираю замучена - помстіться”.
    Пам'ять про Ольгу Басараб ніколи не згасне в нашому народі і не згасне вогник свічки на її могилі на Янівському цвинтарі.