Чому для російських і німецьких окупантів постать митрополита Шептицького була небезпечною?

«Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави»

Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)

Галина Терещук

06.07.2015

Львів – У радянський час окремий відділ КДБ працював лише над тим, щоб оббріхувати ім’я митрополита УГКЦ Андрея Шептицького. Попередник КДБ – НКВС за життя митрополита завів проти нього таємну справу і вербував людей, щоб стежили і доносили на провідника церкви. Чому радянська влада і німецькі окупанти боялись митрополита Андрея Шептицького? Чому досі постать митрополита для окремих сил є небезпечною?

    Митрополит Андрей Шептицький прагнув і працював задля єдності «Христової Церкви» і мріяв про українську незалежну державу, наділену християнською душею. Власне, така його позиція та ідея життя найбільше викликала боязнь в окупантів.

    Коли у вересні 1939 радянська влада запанувала в Галичині на 22 місяці, то не наважилась арештувати чи знищити митрополита Андрея. Надто впливовим провідник церкви був у світі і не тільки серед своїх вірних. «Цю владу можна пояснити лише диявольським впливом на маси людей», – писав у 1939 році митрополит Андрей.

    Влітку 1941 року радянського окупанта змінив інший – німецький. Одразу на тлі жахливих звірств, що чинили в Галичині комуністи, німецька влада багатьма людьми сприйнялась, як рятівник. Але невдовзі всі побачили, що в окупанта – одне обличчя і бажання лише панувати.

   Німецькі офіцери відвідали митрополита на Святоюрській горі і були заскочені його скромним побутом, тим, що на столі була картопля і вода. На що митрополит Андрей зауважив, що їсть те, що й його народ. Німецька влада не наважилась арештувати митрополита – провідника церкви, а відтак не просто графа, а впливову особу.

   З приходом радянських «визволителів» вдруге у липні 1944-го, почались репресії проти греко-католицького духовенства. Для тоталітарної системи постать митрополита Шептицького надалі була дуже небезпечною.

Радянська влада ступала там, де чула підґрунтя під ногами. Галичина була для неї небезпечною територією, радянські провідники розуміли, що арешт митрополита ще більше поглибив би кризу

Юстин Бойко

   «Радянська влада боялась митрополита Андрея і, мабуть, основною причиною було те, що вона боялась становлення України, як держави. І, відповідно, вбачала в УГКЦ, а, особливо, в її провідникові Андрею Шептицькому велику небезпеку. Митрополит був унікальною особою як народний керманич. Він зумів створити на базі церковної структури майбутню структуру української держави. Тобто, по суті, де-факто, українська держава існувала за часів митрополита у тих межах, де існувала УГКЦ. Радянська влада, якщо аналізувати її політику, ступала там, де чула підґрунтя під ногами. Галичина була для неї небезпечною територією, радянські провідники розуміли, що арешт митрополита ще більше поглибив би кризу у Західній Україні і радянський уряд зустрівся б із протестним рухом і невідомо, чи радянські окупанти надовго б затримались. Можна собі лише уявити що було б, якби вони зачепили митрополита чи УГКЦ за його життя. Швидше за все вони бачили в ньому велику небезпеку для будування тоталітарної системи», – зауважив ієромонах УГКЦ Юстин Бойко.

Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)

Шептицький не боявся режимів

Диктаторська система тримається на страхові, у який заганяє людей. Митрополит Андрей Шептицький бажав української вільної держави для українського народу, вбачав вічне щастя у релігійній єдності, він не боявся жодних режимів. У 1914 році уряд царської Росії арештував митрополита Андрея і він відбував ув’язнення три роки в Суздальському Спасо-Євфиміїському монастирі (Росія). Після звільнення провідник УГКЦ писав: «Не три роки ув’язнення, а ціле своє життя радо провів би у в’язниці, лиш би тебе, дорогий мій український народе, бачити свобідним і вільним».

Двічі митрополит просив в Апостольської столиці дозволу на мученицьку смерть за віру.

Після смерті митрополита Шептицького 1 листопада 1944 року радянська влада активно взялась за нищення УГКЦ – арештувала владик, монахів, багатьох вірних, скликала псевдособор у 1946 році, на якому було ліквідовано Греко-католицьку церкву, яку понад 40 років творив митрополит Андрей.

Під час судових слухань одним із запитань до засуджених греко-католицьких єпископів, монахів, отців, вірних було, в яких стосунках вони були з митрополитом. Однак 70 років після смерті провідника УГКЦ радянська ідеологія і далі вбачає велику небезпеку у постаті митрополита. Під час військової агресії Росії в Криму у 2014 році, коли затримували і арештовували греко-католицьких священиків, то їх називали послідовниками митрополита Андрея Шептицького і цікавились їхнім ставленням до цієї постаті.

Думаю, що досі митрополит Андрей Шептицький є більмом для радянської ідеології, яка ще не вмерла

Юстин Бойко

«Думаю, що досі митрополит Андрей Шептицький є більмом для радянської ідеології, яка ще не вмерла. Можливо, вона доживає останні роки, але вона живе в головах багатьох людей, які пережили тоталітарний режим і вийшли з нього не очищеними. Далеко не треба йти, тому що і у Львові є сили, які, з одного боку, захищають сквер навпроти собору Юра, але реально мають ціль – зірвати вшанування ювілейного року митрополита Андрея у Львові. Я переконаний, що за цим стоїть політична сила», – наголосив отець Юстин Бойко.

Шептицький дбав про Церкву і народ

Митрополит Андрей Шептицький був символом боротьби, нескореності, УГКЦ, образом катакомбної церкви, яка після його смерті і ліквідації єдина чинила опір радянській владі і тоталітарній системі, зауважує голова Асоціації єврейських організацій і громад України, дисидент Йосип Зісельс, який домагається від Ізраїльського інституту «Яд Вашем» визнання митрополита Андрея Шептицького «Праведником народів світу».

Нині, у рік вшанування митрополита, дуже мало книг про нього, не так якби мало бути висвітлюють у курсах історії, не так багато знають, яким він був в роки радянської і німецької окупацій для України. Згадаймо його подвиг, коли митрополит врятував десятки євреїв

Йосип Зісельс

«Це зрозуміло, що митрополит Андрей Шептицький, який був символом цього руху-опору, при чому духовного опору, він навіював страхи радянській владі, тому з ним так і поводились, з його пам’яттю. Взагалі не хотіли, щоб навіть була згадка про митрополита. Нині, у рік вшанування митрополита, дуже мало книг про нього, не так якби мало бути висвітлюють у курсах історії, не так багато знають, яким він був в роки радянської і німецької окупацій для України. Згадаймо його подвиг, коли митрополит врятував десятки євреїв і став прикладом для інших священиків і переховував євреїв», – каже Йосип Зісельс.

Митрополит Андрей Шептицький (архівне фото)

«Якби я був народився французом чи англiйчиком, я був би то саме зробив, так само я вступив би до чину, до монашого чину схiдного обряду... Посвячуючись Схiднiй церквi, справi унiї, я мав на оцi лиш мотив всесвiтового характеру», – писав митрополит Шептицький про те, чому він обрав саме УГКЦ.

Андрей Шептицький інформував Апостольську столицю, зокрема Святіших отців, про церковну, релігійну, суспільну, політичну ситуацію, говорив про ті потреби, які переживає український народ, писав і про Голодомор в Україні у 1932-1933 роках, просив світ про допомогу для українського народу і не мовчати на зло, закликав відомих людей захищати українців і їхнє право на незалежну державу. У 1941 році митрополит Шептицький написав послання «Наша державність» («Як будувати рідну хату»), яке досі актуальне. Він наголошує, що головним чинником у побудові української держави є людина і спільнота, а провідники народу мають діяти за принципами чеснот, дбати про добро тих, кому служать і не зловживати владою.

Подвиг генерала Григоренка. (культ особи)

    7 вересня 1961р. один із найвизначніших українців ХХ ст. генерал Петро Григорович Григоренко здійснив вчинок, який враз раптово поламав усе його життя, його рідних і близьких,коли треба було повстати за Правду, пробитися до неї – чого б це не коштувало. Трапилось це, коли генерал Григоренко попросив слова на партконференції Ленінського району Москви (наближався ХХІІ з’їзд КПРС і треба було “одноголосно підтримати” нову Програму партії  і особисто товариша М.С.Хрущова). Що саме і чому відбулося, як цей день назавжди розділив життя Григоренка на “до” і “після”, - про це найкраще розповів сам Петро Григорович у вражаючій книжці-сповіді про свій шлях: “У підпіллі можна зустріти тільки щурів” (видана 1980р. в Парижі та Нью-Йорку, вже після позбавлення генерала радянського громадянства та його висилки з СРСР).

     Народився Петро Григорович 16 жовтня 1907р. в селі Борисівка Приморського району Запорізької області. Втратив матір у 4-річному віці. Один з перших комсомольців у рідному селі (1922р.). Член партії з 1927р. Член ЦК комсомолу України (1929-1931рр.). В юності працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паротяга. Учасник Другої світової війни, двічі поранений. Закінчив війну у званні полковника на посту начальника штабу дивізії. Пізніше присвоєно звання генерал-майора. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. Кандидат військових наук (1948р.), багаторічний керівник Науково-дослідного відділу Військової академії імені Фрунзе у Москві, один з фундаторів військової кібернетики в СРСР. Улітку 1961р. подав до захисту дисертацію на здобуття ступеня доктора військових наук. І ось ця “успішна людина” в 54роки збунтувалася. Навіщо бунтувати, звідки взагалі цей бунт, чи не є він божевільним? Слово Петру Григоровичу Григоренку ( “У підпіллі можна зустріти тільки щурів”).

     “Останні роки (1958-1961рр.) були в мене незвичайно напружені й у службовому, й громадському сенсі. Я дедалі більше пізнавав життя, все критичніше ставився до діяльності влади. Щораз важче мені ставало не реагувати на беззаконня і дурисвітство владоможців”. Відбувалася хрущовська девальвація. Хрущов заявив, що внаслідок заміни грошей ніхто нічого не виграв і не програв. Мовилося, що справа лише в тому, щоб зменшити грошову масу і не змінити купівельної спроможності (наводився зовнішньо переконливий приклад: коробка сірників коштувала 10 коп., а тепер 1 коп.). Григоренко звернув увагу на інше: забезпечення нових грошей золотом зменшилося вдвічі. Це його і обурило. Слово Григоренку. “Пишу в журнал “Комуніст”, прошу пояснити. У відповідь щось заплутане і з головним мотивом: “У соціалістичному суспільстві золоте забезпечення не має значення. Гроші забезпечуються всією власністю Радянського Союзу”. Пишу у відповідь на те: “Якщо золоте забезпечення не має значення, то навіщо його зменшувати. Лишили б попереднє або навпаки – збільшили б”. На це не відповідають. Нагадую кілька разів - мовчать”.  Петра Григоровича дуже засмучувало, а пізніше обурювало, що після ХХ з’їзду партії, після всіх лицемірних розмов про культ Сталіна творився новий культ Хрущова. Його починає переслідувати думка: годі мовчати – треба виступати! А пізніше й інша думка: не минеться йому після такого виступу, не подарують. Себе занапастить і родину також. І так з ним було: від однієї крайності (виступити) до другої (змовчати, що генеральські погони набридли?). Наближалася партконференція. Знову слово Петру Григоровичу. “Конференція відкрилась о 10 год. ранку. Перша доповідь – “Про програму партії”.  Щойно оголосили порядок денний конференції, я подав записку з проханням надати мені слово після першої доповіді… Списки тих, хто виступає, складають заздалегідь, а такі, як моє “дикі” прізвища, нотують після списків. Виступати дають можливість тільки тим, хто є в списку. Щоб надали слово “дикунові”, за це ще треба поборотися… Думаю про дружину і сина Андрія. За цими думками я й не помітив, як закінчилася доповідь, хоч разом з усіма поплескав доповідачеві за те що закінчив… Почалися дебати. І чим далі вони посувалися, тим тривожніше стукало моє серце. Треба було вирішувати… Голова президії оголосив черговий виступ, не згадуючи, кому слід підготуватися. Мені ясно: після цього виступу президія запропонує припинити дебати. Величезний зал, по береги виповнений безликою й ворожою масою, сковує мою волю. У голову лізе найпростіший висновок: мовчати.

     Підвівся голова: “Товариші! Є пропозиція – дебати припинити”. І в цю мить мене хтось підхопив і поставив на ноги. Хоч і не маючи ніякого рішення, я голосно і чітко вимовив: “Прошу слова з цього приводу!” – “Так, говоріть, товаришу Григоренко – тицьнув олівцем у мою сторону голова. Вам надається слово. 10 хвилин”.

     Я встав і пішов. Що діялось зі мною в той час, я ніколи розповісти не зможу. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на страту. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була і моя зореносна година… “ 

     Уривки з виступу П. Григоренка на партконференції.

“Товариші! Я довго думав, чи говорити, чи не говорити і не порушувати спокійного перебігу конференції, а потім подумав, як Ленін, якби він побажав що-небудь сказати – він би підвівся.

Я особисто вважаю, що в проекті програми не цілком повно опрацьоване питання про шляхи відмирання держави, питання про можливості появи нового культу особи. Сталін став над партією: це ЦК довів. Постає питання: значить, є якісь негаразди в самій організації стану всього діла партії, які уможливлюють це. Що сталося в нашій партії? Уявіть собі, що змогли б Хрущова знищити, як багатьох інших. Адже то чиста випадковість, що в ЦК до моменту смерті Сталіна знайшлися сильні люди, здатні піднести партію з ленінською силою. Чиста випадковість, що Сталін помер, він міг жити й до дев’яноста літ. (Великий шум в залі)…

Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджується культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився. А особа може статися, з’явитися. (Шум в залі)…”

     Потім було: за свої переконання Григоренко відбуде шість років у радянських спецпсихлікарнях, витримає багаторічне цькування і переслідування гебістів (спочатку робилися десятки разів пропозиції “покаятися – а то вам же гірше буде”), стане національним героєм кримськотатарського народу, зрештою, стане одним з відомих у цілому світі лідерів дисидентського і правозахисного руху в СРСР. І завжди пам’ятатиме про своє українське коріння. Ось рядки з його статті “Дорога у Всесвіт” (1982р.): “Прагнення до державності протягом віків оволодівало українським народом. Полум’я боротьби за вільну, самостійну, соборну Українську державу то яскраво палахкотіло в усій Україні, то згасало під жорстокою стопою і лише жевріло в глибинах народних. Але ніколи не було того, щоб воно згасло зовсім. Із якою силою не придушувалося те стремління, як би не топтали іскорки згаслого вогнища, воно знов і знов розгоралось і набувало нової сили”.

     Воістину так! І 7 вересня 1961р. Генерал зробив перший (тільки перший, але вирішальний) крок на шлях до Правди, до захисту національних інтересів й права на свободу як українського,так і всіх інших народів колишнього СРСР.

           Скорочено. І.Сюндюков. “Порив до правди. Генерал Петро Григоренко: вагомість морального вибору”. День, №164-165, 5-6 вересня 2014р.      

      

2 част._(6 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

2 част._(5 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

2 част._(4 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

2 част._(3 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

2 част._(2 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

2 част._(1 лекція з 6) Бойові дії між Вермахтом і Червоною армією на території України в 1941-1942рр

1. 6 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. 5 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. 4 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

3 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ...

1част.(2 лекція з 6 )_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Про походження української мови.

     Теорія походження східнослов’янських мов Алєксєя Шахматова, за якою всі східнослов’янські народи – росіяни, українці, білоруси – та їхні мови походять від “общерусского единства” й відповідно “общерусского праязыка”, стала, як відомо, основою російської імперської політики, совєтської і нинішньої, путінської. За Шахматовим, “общерусское единство” розпалось у ІХ ст., а його численні наступники продовжили життя цієї спільності навіть до XIV ст., проте  основне не час її існування, а далеко важливішим у цій теорії є стрижневий постулат про неперервність цього “единства”. Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів – явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне “общерусское единство”.

     Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький , який у німецькомовній “Граматиці рутенської (української) мови”, виданій 1913р. у Відні, наважився заперечити існування “общерусского языка”. Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова. Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов. Критика влаштована Шахматовим, повинна була віднадити славістів від перегляду теорії “общерусского единства” та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.

     У міжвоєнний період провідні українські мовознавці – Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко – нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок своїх попередників: українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів зі здобутками західного мовознавства. Чудово усвідомлюючи наукову вразливість і потужну ідеологічну та державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. У праці “Проблеми формування білоруської мови”(1953) він довів, що білоруська мова повстала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон – полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду “общерусского языка”. А це означало, що “общерусского языка” просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова. У наступній праці “A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic” (1965) Юрій Шевельов розширяє своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких “спільних етносів”, а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. В наступному капітальному дослідженні “Історична фонологія української мови” (1979), Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI ст. на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова – общерусский язык, як твердив Шахматов, а аж п’ять мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський. Трансформація цих п’ятьох первісних мовно-територіальних у пізніші три східнослов’янські мови – українську, білоруську та російську – почалося ще в VI ст. й тривала аж до XI ст., що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов. На базі києво-поліської та галицько-подільської зон сформувалася українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської – російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській – білоруська. В одному з листів Шевельова до Олекси Ізарського, він признається: “Я дістав перший примірник своєї “Історичної фонології” мови нашої нещасної. Це було діло мойого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати – “Нині отпущаєши””. Після виходу цієї фундаментальної праці несподівано згуртувалися здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський еміґрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Але ні академіки-“патріоти”, ні партфункціонери не змогли вберегти шахматовський Карфаген (за висловом Шевельова)  “общерусского единства”.

     У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування “общерусского единства и языка” заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних  мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрей Залізняк. Так, Залізняк, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ ст. стверджує про існування давнього новгородсько-псковського діалекту (у Шевельова новгородсько-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки “общерусского языка”. Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ ст. новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ ст. один новгородець пише іншому: “Я ходил в Русь”, тобто мандрував з Новгорода в Київ чи Переяслав. (Грушевський пише, що новгородці називали свої землі - “Ґосподин Новгород Великий”.) Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова.  

                            Скорочено. Л.Белей. Як руйнували Карфаген “общерусского единства”, фундамент “русского мира”, “Український тиждень”, № 11, 20. 03. 2015р.    

1. 1 лекція з 6

1. 1 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

Залізниці на Гуцульщині.

     У 1870р. у Відні був детально розроблений проект Карпатської маґістралі для з’єднання угорської столиці Будапешта з Одесою через Мішкольц, Сігет, Коломию, Чернівці, Ясси і Кишинів. Це був найкоротший шлях з Угорщини до Одеси, що одночасно проходив через галицьку залізницю. Для досягнення цієї мети потрібно було прокласти близько 150 км колії Гуцульщиною (Сігет – Рахів – Ясіня – Ділятин – Коломия). У будівництві цієї колії австрійський уряд вбачав державні інтереси: якщо не з’єднати Чорноморський регіон (Одесу) з Європою через Австро-Угорщину, тоді торгівельні шляхи перехопили б Румунія і Туреччина. Були і локальні інтереси: багатий лісом регіон слід було нарешті з’єднати з іншими регіонами імперії.

     Після завершення будівництва залізниці від Львова до Мукачева у 1885р. через головний Карпатський хребет у межах Воловецького перевалу, наступним кроком для об’єднання Східної Європи з Центральною та Західною було прокладення залізничної лінії Станіславів (Івано-Франківськ) – Надвірна – Воронєнка з галицького боку та Мараморош – Сігет – Рахів – Ясіня з півдня. Будівництво лінії Станіславів – Надвірна – Воронєнка, після підготовчих робіт, розпочалося у 1893р., коли на початку року в Ділятині створили три будівельні підприємства для будівництва окремих відтинків дороги: Надвірна – Ділятин, Ділятин – Микуличин і Микуличин – Воронєнка. На будівництво прибули сотні спеціалістів з Італії, адже вони мали досвід подібних робіт в Альпах. Великі масштаби робіт і скупчення в долині Пруту тисяч робітників змусили підприємців будувати бараки, склади, крамниці та їдальні. Такі місцини як Микуличин, Татарів та Ворохта змінили свій сільський вигляд і стали містечками. Для послуг приїжджих спеціалістів та місцевого населення у Дорі й Татарові 1 червня 1893р. вікрито пошту, а 10 лютого в Татарові – телеграф. Складні споруди будували італійці, а земляні роботи виконували місцеві люди, тобто гуцули. На трасі пробили три тунелі – Ямній, Микуличині й Воронєнці (1221 м). У долині Пруту побудовано девять кам’яних мостів. Найбільшим з них був міст у Яремчі на ріці Прут, мав 190 м довжини, розмах арки – 65 м та висоту – 23 м. Відкриття залізничної лінії Станіславів – Воронєнка , на якому були присутні: барон Вітек, президент австро-угорських державних доріг Билинський, генерал Крак та інші офіційні особи, відбулося 19 лютого 1894р. Потяг зупинявся в Надвірній, Ділятині, біля мосту в Яремчі та у Воронєнці. Під час стоянки у Яремчі місцеві жителі піднесли Билинському хліб і сіль, на що він відповів короткою промовою українською мовою.  

     Продовженням цієї залізничної лінії за карпатським хребтом була гілка Мараморош – Сігет – Великий Бичків – Требушани (тепер с. Ділове – суходільний центр Європи) – Рахів – Ясіня. Прокладати цю гілку розпочали на весні 1893р. від м. Сігет. Щоб її збудувати, необхідно було провести великі підготовчі роботи. Зокрема, насипати земляні насипи з високими схилами, розрити землю в гористих місцях, в окремих із них, з допомогою вибухівки, підривати скелі тощо. Під час прокладання залізниці на Закарпатській Гуцульщині споруджено 8 мостів, три тунелі. Збудовано 10 залізничних станцій зі станційними спорудами, серед яких найбільшими були Ясіня, Рахів, Требушани, Вішовилдь (тепер у Румунії). Всю залізницю споруджували за вкрай  важких умов. Складний гірський рельєф, численні скельні виходи, швидка течія ріки Тиси та її численних приток значно ускладнювали будівництво. Досі вражає міцність підпорних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменю, що за століття витримали не одну повінь бурхливих, часто-густо грізних гірських вод.

     Під час будівництва були і трагічні події. Окрім загибелі окремих працівників, тут зафіксовано спалахи епідемій – холери, тифу і кору. Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, яка відносилася до дільниці Рахова, де змінили русло ріки Тиса, що призвело до підмивання водою місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні інфекційні хвороби. І до нинішнього часу ця місцевість називається Чумаґ (від чума). Померлих під час епідемій ховали у братських могилах, посипаючи вапном. (Місцеві жителі не дозволяли ховати у діючих цвинтарях). У цих братських могилах поховані люди різних національностей, серед яких найбільше італійців.

     Офіційно залізничну вітку здали в експлуатацію 15 серпня 1895р. Завершення будівництва всієї залізниці Станіславів – Сігет закінчилося урочистостями в місті Кошіце, куди приїхав сам цісар Франц-Йосиф. За його розпорядженням залізницею туди прибула гуцульська делегація, гуцули брали активну участь у будові залізниці, на чолі з гуцулом Василем Попадюк-Базьом. Відтоді потяги почали курсувати по всій залізничній гілці Станіславів – Сігет.

     Трасу залізниці Ділятин – Коломия почали вивчати в 1893р. В травні 1896р. розпочалося будівництво, але з невідомих причин в 1898р. припинилося, внаслідок чого в Ділятині зосередилося величезне число робітників, які не могли знайти роботу. З цього приводу у липні 1898р.галицький намісник Бадені особисто приїжджав контролювати хід робіт і вона була введена в 1899р.

     Залізниця була прибутковою. Курсували пасажирські потяги. Так, наприклад, залізницею Ділятин – Коломия у 1901р. скористалися 192 пасажири І класу, 5961 – ІІ та 197126 – ІІІ класу, прибутки від чого склали  118,3 тис. корон. Та більші прибутки були від вантажних перевезень. Основними вантажами були деревина та пиломатеріали, вапно, цегла та камінь, вугілля, машини, нафта та нафтопродукти, зерно й картопля, жива худоба, борошно, крупа, горілка, пиво. Будівництво залізниці в гірській місцині, без сумніву, стало своєрідним “вікном у Європу”, що сприяло соціально-економічному розвитку Карпатського регіону. Але це призводило також до більш інтенсивного пограбування місцевих природних ресурсів, особливо деревини, перетворюючи край у сировинний придаток Австро-Угорської імперії. Та й заробітки місцевих жителів на лісорозробках та сплаву лісу на річках Черемош, Прут і Тиса були мізерними і про значне зростання добробуту говорити не доводилося.

                Скорочено. М.Ткач, М.Волощук - “Залізниці на Гуцульщині”,  Гуцульський календар, 2015р.                                                                                                                     

Володимир Самійленко.

     “Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета” – так писав про творчість поета Володимира Самійленка Іван Франко.

     Народився Володимир Самійленко 3 лютого 1864р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. “Родина моєї матері належала до так званих дворових, тому при визволі від кріпацтва 1861р. не одержала земельного наділу… Тож моя мати мусіла йти в найми”, - писав В.Самійленко в автобіографії. Дівчина була гарна, ніжна і з бистрим розумом, мала приємний голос і вміла трохи грати на скрипці. Вона була взята “до покоїв” поміщиці Лисевич. Син поміщиці – Іван Лисевич, багатий землевласник, мав власний оркестр музикантів, сам грав на скрипці, був неодруженим. Побачивши гарну дівчину Олександру, він звернув на неї увагу, та коли треба було женитись, він запропонував замість шлюбу гроші та землю. Олександра, не взявши нічого, відійшла до своїх батьків, де й народила сина Володимира. “Охрестили мене в церкві св. Спаса, - пише В.Самійленко, - до метрики записано як незаконного сина “крестьянки Александры  Кондратьевны Самойленко””.

     Першою вчителькою грамоти була його мати. Початкову освіту одержав у дяка, потім навчався у Миргодській початковій школі. Мати Самійленка в той час була економкою в домі старого поміщика-ліберала і блискуче освіченого шляхтича Олексія Трохимовського, який взявся дати хлопцеві освіту. (Між іншим, якраз у хаті його батька, Михайла Трохимовського, й народився Микола Гоголь). По смерті Трохимовський залишив у спадок матері Володимира 30 десятин землі, чималу суму грошей та пенсію на виховання сина. Завдяки цьому Володимир вступив до Полтавської гімназії. Там вперше виявилось поетичне обдарування хлопця. Одна-дві спроби в російській мові, якою здійснювалося навчання в гімназії, а тоді рішучий перехід до рідної, української мови. В старших класах, здобувши певні знання з курсу іноземних мов, береться перекладати твори російських письменників та твори античної літератури. “Скінчивши гімназію в Полтаві 1884р., я вибрав для університетських студій Київ… Я знав тоді дуже добре, що Київ – то є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які виходили у світ, друкувалися майже тільки у Києві, чув, що в Києві діють українські гуртки, що там мешкають українські письменники й наші вчені”, - пише В.Самійленко.

     Роки навчання у Київському університеті (1884-1890рр.) Володимир Іванович згодом назве найщасливішими в житті. Перша збірка “З поезії В.Самійленка” вийшла 1891р. Друга збірка – “Україна” була видана І.Франком у Львові 1906р. В поезії  В.Самійленко не міг не оминути сатиричного сарказму проти всього деструктивного в українському суспільстві. У вірші” Людяність”, - поет іронізуючи, подає духовний стан суспільства:

                         Найкращі пориви, гарячі почуття

                         Розсікли ми ножем холодним міркування,

                         І склали ми собі розмірене життя

                         Без глибини думок, без сили поривання.    

Свій душевний гнів до збайдужілого українця вилив Самійленко у поезії з промовистою назвою “На печі”:

                         Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,

                         Але я завжди був патріотом:

                         За Вкраїну свою чи то вдень, чи в ночі,

                         Моє серце сповнялося клопотом.

Не міг Самійленко мовчанкою оминути північного сусіда, з його традиційно-шовіністичною природою панування над іншими народами, що і подав у віршах: “Заклопотаний росіянин”, “Російська серенада”; сатиричній комедії “У Гейхан Боя”. Написав він також драматичні твори: “Герострат”,  “Маруся Чураївна” і “Драма без горілки”. Однак літературна творчість не приносила коштів на прожиття. Доводилось шукати роботу на державній службі. Через те, що Самійленко був людиною непрактичною, як пише Дорошенко “увесь вік поет прожив бідаком-невдахою”. Часто міняв місце праці: Чернігів, Миргород, Катериноград на Кубані, Київ. 1903р. Самійленко разом з видатними діячами культури бере участь у відкритті пам’ятника І.Котляревському у Полтаві. 1907р. Самійленко складає іспит на нотаріуса і переїжджає на Чернігівщину, де відкриває нотаріальну контору. Нудна бюрократична робота його не цікавила і в 1917р. поет переїздить до Києва і бере активну участь у відновлених українських часописах. Після окупації України більшовиками еміґрує разом з українським урядом в Галичину. Там він працює в “Просвіті” і продовжує писати та перекладати. У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично і морально, втративши сподівання на національне відродження, 1924р. повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно, холодно і навіть вороже. Хворий, знесилений Самійленко, який все своє життя і творчість присвятив українському народу, ще більше пригнічений морально та фізично, терпів крайнє зубожіння і злидні. Віра Олександрівна Матушевська, дружина редактора київської “Ради”, Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні в Боярці, утримувала своїм коштом старого і хворого письменника аж до його смерті і своїм коштом поховала в Боярці, під Києвом, 12 серпня 1925р.

     Не стало поета Володимира Самійленка, але його вогнисте слово, що лунало, як бойові сурми, і закликало до бою – родило творчу думку і будило приспані почування українського духу.

                             Скорочено. А.Чернов. “Сатирик від Бога”.” День”, №27-28, 14-15    лютого 2014р. 

16_Постання війська Запорізького і війська Донського.

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

15_Відновлення Київського князівства. Кримське ханство.

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

14_Визволенн Половецьких земель з-під Орди. Союзи і конкуренція з Польщею.

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.