Показ дописів із міткою Алексей Шахматов. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Алексей Шахматов. Показати всі дописи

понеділок, 4 травня 2015 р.

Про походження української мови.


     Теорія походження східнослов’янських мов Алєксєя Шахматова, за якою всі східнослов’янські народи – росіяни, українці, білоруси – та їхні мови походять від “общерусского единства” й відповідно “общерусского праязыка”, стала, як відомо, основою російської імперської політики, совєтської і нинішньої, путінської. За Шахматовим, общерусское единство розпалось у ІХ ст., а його численні наступники продовжили життя цієї спільності навіть до XIV ст., проте  основне не час її існування, а далеко важливішим у цій теорії є стрижневий постулат про неперервність цього “единства”. Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів – явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне общерусское единство.
     Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький , який у німецькомовній Граматиці рутенської (української) мови, виданій 1913р. у Відні, наважився заперечити існування общерусского языка. Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова. Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов. Критика влаштована Шахматовим, повинна була віднадити славістів від перегляду теорії “общерусского единства” та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.
     У міжвоєнний період провідні українські мовознавці – Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко – нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок своїх попередників: українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів зі здобутками західного мовознавства. Чудово усвідомлюючи наукову вразливість і потужну ідеологічну та державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. У праці “Проблеми формування білоруської мови”(1953) він довів, що білоруська мова повстала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон – полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду “общерусского языка”. А це означало, що “общерусского языка” просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова. У наступній праці “A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic” (1965) Юрій Шевельов розширяє своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких “спільних етносів”, а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. В наступному капітальному дослідженні “Історична фонологія української мови” (1979), Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI ст. на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова – общерусский язык, як твердив Шахматов, а аж п’ять мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський. Трансформація цих п’ятьох первісних мовно-територіальних у пізніші три східнослов’янські мови – українську, білоруську та російську – почалося ще в VI ст. й тривала аж до XI ст., що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов. На базі києво-поліської та галицько-подільської зон сформувалася українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської – російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській – білоруська. В одному з листів Шевельова до Олекси Ізарського, він признається: “Я дістав перший примірник своєї “Історичної фонології” мови нашої нещасної. Це було діло мойого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати – Нині отпущаєши””. Після виходу цієї фундаментальної праці несподівано згуртувалися здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський еміґрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Але ні академіки-патріоти, ні партфункціонери не змогли вберегти шахматовський Карфаген (за висловом Шевельова)  “общерусского единства.
     У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування общерусского единства и языка заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних  мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрей Залізняк. Так, Залізняк, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ ст. стверджує про існування давнього новгородсько-псковського діалекту (у Шевельова новгородсько-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки “общерусского языка”. Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ ст. новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ ст. один новгородець пише іншому:Я ходил в Русь, тобто мандрував з Новгорода в Київ чи Переяслав. (Грушевський пише, що новгородці називали свої землі - Ґосподин Новгород Великий.) Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова.  

                            Скорочено. Л.Белей. Як руйнували Карфаген общерусского единства, фундамент русского мира, Український тиждень, № 11, 20. 03. 2015р.    

понеділок, 12 січня 2015 р.

Алєксєй Шахматов.



    Національно-культурне відродження українців другої половини ХІХ ст. несло очевидну загрозу укладу Російської імперії: поставала серйозна небезпека, що українство вирветься з “общерусской” орбіти. Імперська ідеологія, офіційна російська наука гостро потребувала наукоподібної концепції, яка заперечувала б будь-які спроби усамостійнення українців. Реалізація цього надскладного завдання випала на долю відомого російського лінґвіста Алєксєя Шахматова (1864-1920), обдарованого вченого.
    В історії російсько-українських культурних взаємин Алєксєй Шахматов посідає, без сумніву, чільне місце. Шахматов був одним зі співавторів доповідної записки “Про скасування обмежень малоросійського друкованого слова”, ухваленої Петербурзькою академією наук у 1905р.; спільно з М.Грушевським, Ф.Вовком, А.Кримським та іншими брав участь у підготуванні двотомного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914-1916); забрав із поліційної дільниці, зберігав, а потім передав власникові конфісковане російською окупаційною владою майно митрополита Андрея Шептицького, який під час Першої світової війни перебував в ув’язненні у Росії.
    У контексті такої активної українофільської життєвої позиції цілком зрозумілий особливий інтерес Шахматова до питання походження української мови. Його попередники, зокрема Міхаіл Поґодін та Алєксєй  Соболєвскій визнавали одвічну окремішність української та російської мов, а претензії росіян на багатющу культурну спадщину князівських часів (Х-ХІІІ ст.) вони вмотивовували цілком голослівними твердженнями, що автохтонними мешканцями Києва були нібито великороси, які після монгольської навали змушені були покинути свої землі, а на їхнє місце з району Карпат переселилися малороси. Усвідомлюючи наукову безпорадність намагань безцеремонного привласнення київської спадщини, Шахматов вибудовує власну концепцію генезису східнослов’янських мов, на основі ідеї про існування спільної для всіх східнослов’янських мов – білоруської, російської, української – спільноруської прамови: Между современными языками и общеславянской эпохой научное изучение истории русского языка открывает промежуточную эпоху, когда существовало общерусское единство, - которое определяет посредствующее звено между русскими языками и общеславянским праязыком в виде общерусского праязыка”. Це означає, що в історії української, російської та білоруської мов Алєксєй Шахматов виділяє окремий період спільного “общерусского” розвитку, коли пращури сучасних українців, росіян і білорусів розмовляли однією мовою та творили єдиний етнос. Така етномовна спільність, як твердив Шахматов, була особливістю історії лише східних слов’ян, бо західні і південні слов’яни виводилися безпосередньо з загальнослов’янської доби. Шахматов окреслює хронологічні рамки “общерусского единства” дописемною добою – VI-VIII ст. Свідченням існування східнослов’янської етномовної єдності вважає 11 звукових і 7 морфологічних явищ, спільних для російської, української та білоруської мов. Він професійно представив доказову  базу існування східнослов’янської етномовної єдності, тому його концепція здобула багато прихильників, у тому числі і серед неросійських науковців. За Шахматовим, росіяни, українці, білоруси – окремі слов’янські народи, щоправда, на відміну від інших слов’ян, не звичайні, а народи-брати, з поміж  усіх словян лише вони прожили понад три століття як єдиний народ із єдиною, спільною мовою. Згодом совєтські послідовники Шахматова легко підняли верхню хронологічну межу общерусского единства аж до кінця ХІІІ ст., а саме це общерусское единство з його общерусским праязыком стало міцним фундаментом, на якому до тепер тримається російська імперська політика. Незважаючи на широке використання фактів, почерпнутих із найдавніших східнослов’янських пам’яток та описів Русі, залишених мандрівниками чужинцями, а також даних топоніміки, історії тощо, концепція Алєксєя Шахматова має чимало вразливих місць. Це чудово усвідомлював і сам Шахматов, бо не раз переглядав та уточнював її доказову базу. У міжвоєнний період українські лінґвісти Всеволод Ганцов, Олена Курило, Степан Смаль-Стоцький та Євген Тимченко вказали на суттєві методологічні прорахунки Шахматова, а в повоєнний час Юрій Шевельов розвінчав її остаточно. Сьогодні навіть окремі російські славісти визнають застарілість та хибність концепції Алєксєя Шахматова. Втім дискусії щодо її лінгвістичної обґрунтованості мають явно другорядне значення. Адже Шахматов не стільки подав історію української, російської та білоруської мов, скільки запропонував наукоподібне обґрунтування споконвічності “Русского Мира”, який нібито своїми джерелами сягає сивої давнини – “общерусского периода”, тобто є таким самим давнім, як і східні слов’яни.  


                            Скорочено. Л.Белей. “Дволикий гросмейстер україно-російської    шахівниці”. Український тиждень, №48, 28 листопада – 4 грудня 2014р.