пʼятниця, 27 березня 2015 р.

Залізниці на Гуцульщині.


     У 1870р. у Відні був детально розроблений проект Карпатської маґістралі для з’єднання угорської столиці Будапешта з Одесою через Мішкольц, Сігет, Коломию, Чернівці, Ясси і Кишинів. Це був найкоротший шлях з Угорщини до Одеси, що одночасно проходив через галицьку залізницю. Для досягнення цієї мети потрібно було прокласти близько 150 км колії Гуцульщиною (Сігет – Рахів – Ясіня – Ділятин – Коломия). У будівництві цієї колії австрійський уряд вбачав державні інтереси: якщо не з’єднати Чорноморський регіон (Одесу) з Європою через Австро-Угорщину, тоді торгівельні шляхи перехопили б Румунія і Туреччина. Були і локальні інтереси: багатий лісом регіон слід було нарешті з’єднати з іншими регіонами імперії.
     Після завершення будівництва залізниці від Львова до Мукачева у 1885р. через головний Карпатський хребет у межах Воловецького перевалу, наступним кроком для об’єднання Східної Європи з Центральною та Західною було прокладення залізничної лінії Станіславів (Івано-Франківськ) – Надвірна – Воронєнка з галицького боку та Мараморош – Сігет – Рахів – Ясіня з півдня. Будівництво лінії Станіславів – Надвірна – Воронєнка, після підготовчих робіт, розпочалося у 1893р., коли на початку року в Ділятині створили три будівельні підприємства для будівництва окремих відтинків дороги: Надвірна – Ділятин, Ділятин – Микуличин і Микуличин – Воронєнка. На будівництво прибули сотні спеціалістів з Італії, адже вони мали досвід подібних робіт в Альпах. Великі масштаби робіт і скупчення в долині Пруту тисяч робітників змусили підприємців будувати бараки, склади, крамниці та їдальні. Такі місцини як Микуличин, Татарів та Ворохта змінили свій сільський вигляд і стали містечками. Для послуг приїжджих спеціалістів та місцевого населення у Дорі й Татарові 1 червня 1893р. вікрито пошту, а 10 лютого в Татарові – телеграф. Складні споруди будували італійці, а земляні роботи виконували місцеві люди, тобто гуцули. На трасі пробили три тунелі – Ямній, Микуличині й Воронєнці (1221 м). У долині Пруту побудовано девять кам’яних мостів. Найбільшим з них був міст у Яремчі на ріці Прут, мав 190 м довжини, розмах арки – 65 м та висоту – 23 м. Відкриття залізничної лінії Станіславів – Воронєнка , на якому були присутні: барон Вітек, президент австро-угорських державних доріг Билинський, генерал Крак та інші офіційні особи, відбулося 19 лютого 1894р. Потяг зупинявся в Надвірній, Ділятині, біля мосту в Яремчі та у Воронєнці. Під час стоянки у Яремчі місцеві жителі піднесли Билинському хліб і сіль, на що він відповів короткою промовою українською мовою.  
     Продовженням цієї залізничної лінії за карпатським хребтом була гілка Мараморош – Сігет – Великий Бичків – Требушани (тепер с. Ділове – суходільний центр Європи) – Рахів – Ясіня. Прокладати цю гілку розпочали на весні 1893р. від м. Сігет. Щоб її збудувати, необхідно було провести великі підготовчі роботи. Зокрема, насипати земляні насипи з високими схилами, розрити землю в гористих місцях, в окремих із них, з допомогою вибухівки, підривати скелі тощо. Під час прокладання залізниці на Закарпатській Гуцульщині споруджено 8 мостів, три тунелі. Збудовано 10 залізничних станцій зі станційними спорудами, серед яких найбільшими були Ясіня, Рахів, Требушани, Вішовилдь (тепер у Румунії). Всю залізницю споруджували за вкрай  важких умов. Складний гірський рельєф, численні скельні виходи, швидка течія ріки Тиси та її численних приток значно ускладнювали будівництво. Досі вражає міцність підпорних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменю, що за століття витримали не одну повінь бурхливих, часто-густо грізних гірських вод.
     Під час будівництва були і трагічні події. Окрім загибелі окремих працівників, тут зафіксовано спалахи епідемій – холери, тифу і кору. Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, яка відносилася до дільниці Рахова, де змінили русло ріки Тиса, що призвело до підмивання водою місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні інфекційні хвороби. І до нинішнього часу ця місцевість називається Чумаґ (від чума). Померлих під час епідемій ховали у братських могилах, посипаючи вапном. (Місцеві жителі не дозволяли ховати у діючих цвинтарях). У цих братських могилах поховані люди різних національностей, серед яких найбільше італійців.
     Офіційно залізничну вітку здали в експлуатацію 15 серпня 1895р. Завершення будівництва всієї залізниці Станіславів – Сігет закінчилося урочистостями в місті Кошіце, куди приїхав сам цісар Франц-Йосиф. За його розпорядженням залізницею туди прибула гуцульська делегація, гуцули брали активну участь у будові залізниці, на чолі з гуцулом Василем Попадюк-Базьом. Відтоді потяги почали курсувати по всій залізничній гілці Станіславів – Сігет.
     Трасу залізниці Ділятин – Коломия почали вивчати в 1893р. В травні 1896р. розпочалося будівництво, але з невідомих причин в 1898р. припинилося, внаслідок чого в Ділятині зосередилося величезне число робітників, які не могли знайти роботу. З цього приводу у липні 1898р.галицький намісник Бадені особисто приїжджав контролювати хід робіт і вона була введена в 1899р.
     Залізниця була прибутковою. Курсували пасажирські потяги. Так, наприклад, залізницею Ділятин – Коломия у 1901р. скористалися 192 пасажири І класу, 5961 – ІІ та 197126 – ІІІ класу, прибутки від чого склали  118,3 тис. корон. Та більші прибутки були від вантажних перевезень. Основними вантажами були деревина та пиломатеріали, вапно, цегла та камінь, вугілля, машини, нафта та нафтопродукти, зерно й картопля, жива худоба, борошно, крупа, горілка, пиво. Будівництво залізниці в гірській місцині, без сумніву, стало своєрідним “вікном у Європу”, що сприяло соціально-економічному розвитку Карпатського регіону. Але це призводило також до більш інтенсивного пограбування місцевих природних ресурсів, особливо деревини, перетворюючи край у сировинний придаток Австро-Угорської імперії. Та й заробітки місцевих жителів на лісорозробках та сплаву лісу на річках Черемош, Прут і Тиса були мізерними і про значне зростання добробуту говорити не доводилося.


                Скорочено. М.Ткач, М.Волощук - “Залізниці на Гуцульщині”,  Гуцульський календар, 2015р.                                                                                                                     

четвер, 12 березня 2015 р.

Володимир Самійленко.


     Се просто благотворно – смакувати духовні плоди такого поета – так писав про творчість поета Володимира Самійленка Іван Франко.
     Народився Володимир Самійленко 3 лютого 1864р. в селі Великі Сорочинці на Полтавщині. Родина моєї матері належала до так званих дворових, тому при визволі від кріпацтва 1861р. не одержала земельного наділу… Тож моя мати мусіла йти в найми, - писав В.Самійленко в автобіографії. Дівчина була гарна, ніжна і з бистрим розумом, мала приємний голос і вміла трохи грати на скрипці. Вона була взята до покоїв поміщиці Лисевич. Син поміщиці – Іван Лисевич, багатий землевласник, мав власний оркестр музикантів, сам грав на скрипці, був неодруженим. Побачивши гарну дівчину Олександру, він звернув на неї увагу, та коли треба було женитись, він запропонував замість шлюбу гроші та землю. Олександра, не взявши нічого, відійшла до своїх батьків, де й народила сина Володимира. Охрестили мене в церкві св. Спаса, - пише В.Самійленко, - до метрики записано як незаконного сина крестьянки Александры  Кондратьевны Самойленко””.
     Першою вчителькою грамоти була його мати. Початкову освіту одержав у дяка, потім навчався у Миргодській початковій школі. Мати Самійленка в той час була економкою в домі старого поміщика-ліберала і блискуче освіченого шляхтича Олексія Трохимовського, який взявся дати хлопцеві освіту. (Між іншим, якраз у хаті його батька, Михайла Трохимовського, й народився Микола Гоголь). По смерті Трохимовський залишив у спадок матері Володимира 30 десятин землі, чималу суму грошей та пенсію на виховання сина. Завдяки цьому Володимир вступив до Полтавської гімназії. Там вперше виявилось поетичне обдарування хлопця. Одна-дві спроби в російській мові, якою здійснювалося навчання в гімназії, а тоді рішучий перехід до рідної, української мови. В старших класах, здобувши певні знання з курсу іноземних мов, береться перекладати твори російських письменників та твори античної літератури. Скінчивши гімназію в Полтаві 1884р., я вибрав для університетських студій Київ… Я знав тоді дуже добре, що Київ – то є осередок українського руху, бачив, що ті нечисленні українські книжки, які виходили у світ, друкувалися майже тільки у Києві, чув, що в Києві діють українські гуртки, що там мешкають українські письменники й наші вчені”, - пише В.Самійленко.
     Роки навчання у Київському університеті (1884-1890рр.) Володимир Іванович згодом назве найщасливішими в житті. Перша збірка З поезії В.Самійленка вийшла 1891р. Друга збірка – Україна була видана І.Франком у Львові 1906р. В поезії  В.Самійленко не міг не оминути сатиричного сарказму проти всього деструктивного в українському суспільстві. У вірші Людяність, - поет іронізуючи, подає духовний стан суспільства:
                         Найкращі пориви, гарячі почуття
                         Розсікли ми ножем холодним міркування,
                         І склали ми собі розмірене життя
                         Без глибини думок, без сили поривання.    
Свій душевний гнів до збайдужілого українця вилив Самійленко у поезії з промовистою назвою На печі:
                         Хоч пролежав я цілий свій вік на печі,
                         Але я завжди був патріотом:
                         За Вкраїну свою чи то вдень, чи в ночі,
                         Моє серце сповнялося клопотом.
Не міг Самійленко мовчанкою оминути північного сусіда, з його традиційно-шовіністичною природою панування над іншими народами, що і подав у віршах: “Заклопотаний росіянин”, “Російська серенада”; сатиричній комедії “У Гейхан Боя”. Написав він також драматичні твори: Герострат,  Маруся Чураївна і Драма без горілки. Однак літературна творчість не приносила коштів на прожиття. Доводилось шукати роботу на державній службі. Через те, що Самійленко був людиною непрактичною, як пише Дорошенко увесь вік поет прожив бідаком-невдахою. Часто міняв місце праці: Чернігів, Миргород, Катериноград на Кубані, Київ. 1903р. Самійленко разом з видатними діячами культури бере участь у відкритті пам’ятника І.Котляревському у Полтаві. 1907р. Самійленко складає іспит на нотаріуса і переїжджає на Чернігівщину, де відкриває нотаріальну контору. Нудна бюрократична робота його не цікавила і в 1917р. поет переїздить до Києва і бере активну участь у відновлених українських часописах. Після окупації України більшовиками еміґрує разом з українським урядом в Галичину. Там він працює в Просвіті і продовжує писати та перекладати. У вигнанні Володимир Самійленко животів у злиднях, хронічно хворів, пережив смерть обох доньок. Виснажений фізично і морально, втративши сподівання на національне відродження, 1924р. повернувся до Києва. Батьківщина зустріла поета непривітно, холодно і навіть вороже. Хворий, знесилений Самійленко, який все своє життя і творчість присвятив українському народу, ще більше пригнічений морально та фізично, терпів крайнє зубожіння і злидні. Віра Олександрівна Матушевська, дружина редактора київської “Ради”, Федора Матушевського, яка працювала лікаркою земської лікарні в Боярці, утримувала своїм коштом старого і хворого письменника аж до його смерті і своїм коштом поховала в Боярці, під Києвом, 12 серпня 1925р.
     Не стало поета Володимира Самійленка, але його вогнисте слово, що лунало, як бойові сурми, і закликало до бою – родило творчу думку і будило приспані почування українського духу.


                             Скорочено. А.Чернов. Сатирик від Бога. День, №27-28, 14-15    лютого 2014р. 

вівторок, 3 березня 2015 р.

16_Постання війська Запорізького і війська Донського.








Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

15_Відновлення Київського князівства. Кримське ханство.







Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.


14_Визволенн Половецьких земель з-під Орди. Союзи і конкуренція з Польщею.











Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.



понеділок, 2 березня 2015 р.

13_Князівство Литовське і Руське, Визволення Руських земель з-під орди







Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

12_Галицько Волинське князівство. Визвольна бородьба проти Орди









Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.


11_Занепад Половецької держави і Києва як столиці Русі






Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.