Вересень 1939 рік.  Львів.

    1 вересня 1939р. німці напали на Польщу, а вже надвечір 9 вересня передова група німецької 1-ї гірської дивізії (командувач генерал-майор Л.Кюблер) перетнула демаркаційну лінію (згідно “Договору про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом” від 23 серпня 1939р., демаркаційна лінія проходила по ріках Нарев – Вісла – Сян), форсувавши ріку Сян у районі Сянока. Продовжуючи стрімкий наступ, частини цієї дивізії 11 вересня зайняли Самбір, і перед німцями відкрилася дорога на Львів. Опівдні 12 вересня 1-а гірська дивізія розпочала бої за Львів проти 15-тисячного польського ґарнізону генерала В.Лянґера. О 14³⁰ того дня в район вулиці Городоцької й костела Ельжбети ввірвалася перша німецька колона – 7 мотоциклів і 14 бронемашин, наступ яких зупинили прицільні удари польської артилерії і численні барикади. Гітлерівці почали вести постійний артобстріл міста, бомбардували вокзали, летовища (аеродроми), навіть цвинтарі. Німецькі авіа удари частково нейтралізували 10 протиповітряних гармат. Місто залишилося без води, світла, телефонного зв’язку, радіо, не вистачало харчів. Поранених звозили до шпиталів, один з яких був розташований у Політехніці. На цей час більшість з 13 консулів залишалася у місті. Львів був переповнений біженцями з західної частини Польщі, насамперед євреями, які прагнули отримати в радянському консульстві дозвіл виїхати на схід. Вранці 13 вересня гітлерівці захопили Збоїська, Кортумову гору – важливий стратегічний об’єкт польської оборони й фактично заблокували роботу Головного двірця, а 14 вересня взяли Сихів. Львів опинився оточеним з півдня, заходу і півночі. Командування гарнізону на чолі з Лянґнером робило все можливе, щоб виконати наказ головнокомандувача польського війська Е.Ридз-Сміґли: втримуючи Львів, відволікати на себе німецькі сили і дати змогу польському війську організовано відійти у бік Румунії, на новий рубіж опору: Дністер – Стрий. Українці також були серед оборонців Львова. Тисячі львівських українців (а загалом понад 120 тис.) вступили до лав польського війська. Цьому сприяло те, що 2 вересня 1939р. на засіданні сейму лідер центристського Українського національно-демократичного об’єднання В.Мудрий закликав українців виконати свій громадянський обов’язок й стати в “обороні держави”. З подібним закликом виступив і митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький. Багато українців у цей час воювало в 9-й Підляській піхотній дивізії у Помор’ї, а в складі Львівської дивізії обороняли Варшаву. Щоправда, зафіксовано збройні сутички невеликих загонів ОУН з польськими військовиками під Щирцем, Миколаєвом, Стриєм, на Товмаччині.

    17 вересня СРСР вступив у війну проти Польщі. 19 вересня вночі червоноармійці здійснили першу атаку на Львів – польські барикади і лінію оборони на Личакові, а пополудні наступного дня між союзниками несподівано зав’язався несанкціонований командуванням бій у Винниках. Гітлерівці підбили тоді дві бронемашини, один танк, убили трьох і поранили чотирьох червоноармійців. Радянські танкісти підбили три протитанкові гармати, загинули три офіцери, декілька солдат, дев’ятьох було поранено. До сьогодні невідомо достеменно чи це була випадковість, чи взаємне випробування сил та нервів, але ця сутичка на коротко затримала загальний наступ на Львів. Ввечері 20 вересня генерал Лянґнер провів нараду штабу оборони міста. Насамперед повідомив про ультиматум німців: “Якщо Львів здасться німцям, то Львів залишиться в Європі, якщо більшовикам, то – навічно в Азії”. Однак командування переговори відкинуло. Відтак генерал заявив підлеглим, що не хоче приректи мешканців Львова на смерть, а місто на знищення, тому обирає переговори про капітуляцію з більшовиками. Він вважав, що “брати слов’яни” будуть  гуманнішими щодо переможених. Деяка частина військових все ж  обрала німецький полон. Після переговорів польського і радянського командування у Винниках 22 вересня о 11⁰⁰ підписано протокол, згідно з яким Львів о 14⁰⁰ передали Червоній армії, польський гарнізон склав зброю і відходив до Курович (у сторону Золочева). 1500 офіцерам гарантувалася недоторканість і свобода, право на виїзд до інших країн. Проте радянська сторона брутально порушила умови цього договору: при виході з міста обеззброєні колони були оточені частинами Червоної армії та НКВС і офіцери відправлені у концентраційні табори. Незважаючи на невдоволення командного складу вермахту (у боях за Львів кілька сотень німецьких вояків було вбито і поранено), німці відводили своє військо в сторону Перемишля за ріку Сян. У місті розпочався військовими грабіж автомобілів, коней, велосипедів, складів стрілецької зброї.

                        За матеріалами часопису Галицька брама, № 7-9, липень-вересень, 2009р.

Бджолиний рій - тактика партизанської війни ХХІ століття

zoofirma.ru

"Якщо в двобої лицарів, замість одного з них в бій запустити бджолиний рій, іншому не допоможуть, ані досконале володіння зброєю, ані найкращі облаштунки. Результат один - смерть, захищеного з ніг до голови, воїна".

В умовах загальних змін функціонування світу, через розвиток інформаційних технологій, відбувається відрив від матеріальної складової в бік її зміщення інформаційною складовою. Переважаючим типом людської поведінки стає мережева поведінка. Виникає новий тип структурності – інформаційна мережа, що руйнує попередній тип структурності, який базувався на територіальній близькості.

Мережеві структури породили мережево-центричну війну (network-centric warfare), головною характеристикою якої стає відхід обов'язковості щодо фізичної концентрації маси в одному місці. Сила та єдність досягається завдяки інформаційним можливостям, коли усі діючі особи максимально обмінюються інформацією, створюючи таким чином інформаційне домінування:
- інформаційна перевага дає глибше розуміння ситуації;
- дії відбуваються з іншою швидкістю і точністю та досягають масованості ефектів на противагу масованості сили минулого;
- як наслідок, виникає припинення дій супротивника і шок, що зупиняє його стратегію.

Таким чином мережево-центрична війна не потребує концентрації великих сил - у ній беруть участь багато розрізнених учасників.
Вони представляють собою мережу невеликих груп - "роїв". Подібно до бджіл, вони розосереджені, але об'єднані загальною операційною концепцією та синхронністю в атакуванні цілі.

Це дає можливість "роям" в найкоротший термін сконцентрувати весь свій потенціал на якійсь одній цілі, нанести максимальні збитки та щезнути.

Ціль, що переважає  їх силою та потенціалом, вимушена лише пасивно реагувати на кожен такий дрібний "укус" кожного "рою", яких - маса, і вони - "тут і не тут, скрізь і ніде".

Протистояти такій тактиці "роїння", що має характер скоординованих, розосереджених та всюдисущих дій, невимовно складно, через що в стані ворога виникає внутрішній колапс.

Принципи функціонування "роїв":

1. Розуміння загальної мети при автономній діяльності на місці.
2. Існування мобільних, тактичних, невиликих за чисельністю груп - "роїв" (від 3-х до 20-30 чоловік).
2. Розосередження, швидкість та оперативна координація дій.
4. Точна ідентифікація ворожих об'єктів та їх потенціалу.

Кожен "рій" обирає для себе "здобич" (ціль) за своїми параметрами діяльності: від явочного шляху та прямої дії до інформаційної роботи та правозахисту.

Фазами ведення дій є:

1. Вибір об'єкту;
2. Збір інформації;
3. Планування;
4. Нанесення удару.

При цьому не треба забувати два головних принципи:
- дистанційність (тримання ворога на відстані).
- асиметричність (ефективні синхронізовані "укуси" в найбільш уразливі місця ворога).

Як зазначив Джон Аркілла, професор оборонного аналізу Вищої військово-морської школи США: "Ті, хто має справу з бджолиними роями, отримають поразку, якщо використовуватимуть проти них великі сили. Рій легко вислизає від таких ударів та боляче жалить".

Найкращим прикладом збройних сил, які складалися з великої кількості малих одиниць, що воювали проти ворогів усіх розмірів, був римський легіон.

Маніпули легіонерів (лат. "жменьки") у своїх гнучких формаціях у вигляді шахівниці перемагали, як масивні та неповороткі фаланги традиційних ворогів, так само і вміло розправлялись із розрізненими групами варварських племен.

Forever!

Автор: Сергій Чаплигін

матер'ял з сайту http://molotoff.info

Крим 1941-1942рр.

ЗО червня 1941 року у Львові відбулися Укра­їнські Національні Збо­ри, які проголосили Акт відновлення Української самостійної держави. Відновлена держава за­явила про військовий союз з Німеччиною, а збройною опорою оголосила наці­ональні військові легіони «Нахтіґаль»та «Роланд».

Уряд (Державне прав­ління) складався з пред­ставників провідних по­літичних сил (ОУН, УНДО, УСПР, ФНЄ). Головою Державного правління став Ярослав Cтецько. Акт відновлення держави проголосили по радіо, а на Замковій Горі було піднято жовто-синій прапор.

Проте Німеччина була проти відновлення неза­лежності України, бо пла­нувала знову розірвати її на шматки - Галичина на правах окремого регіону мала увійти до складу ні­мецької Генеральної гу­бернії разом із Польщею, а на решті території ство­рювався Рейхскомісаріат Україна зі столицею у м. Рівне - окупаційне адмі­ністративне утворення на чолі з іноземним коміса­ром. На землях між Дні­стром та Південним Бугом була   утворена Трансні­стрія зі столицею в Одесі, яку контролювала Руму­нія, до Румунії відійшла і Буковина.

За кілька днів після оголошення Акту віднов­лення держави лідерів ОУН Степана Бандеру, Ярослава Стецька та ще близько 300 їхніх сорат­ників було арештовано та заслано до концтаборів. Українські військові легіо­ни «Нахтіґаль» і «Роланд» розформували, з їхніх во­яків створили допоміжний батальйон шуцманшафт, або «шума», який служив у Білорусі до закінчен­ня контракту з Німеччи­ною. Після того німецьке командування вимагало від українських офіцерів продовжити контракт з Вермахтом, але ті відмо­вилися, за що були зааре­штовані й ув'язнені.

Кримські татари, які також піднялися на бо­ротьбу з комуністичним режимом, не оголошували державності, а тому не ма­ли конфлікту з німцями. У Криму було створено Му­сульманський комітет, а потім Кримськотатарський національний центр  по­літичні організації, які ко­ординували життя крим­ських татар і відстоювали їхні інтереси перед оку­паційною владою. Газета «Азат Кирим» стала голо­вним друкованим органом цих організацій. Кримські татари сформували 8 на­ціональних шуцманшафт батальйонів - «шума», які у складі німецької армії несли допоміжну та охоронну службу в Криму. Натхненником боротьби  за  відновлення державності   кримських татар був письменник Амет Озенбашли, якого свого часу більшовики засуди­ли до страти за участь у кримськотатарському на­ціональному русі, але об­межилися 10-ма роками таборів.

5 жовтня у Києві бу­ло здійснено нову спробу створення національного уряду і засновано Укра­їнську Національну Раду на чолі з Миколою Величковським. До її складу вхо­дили зокрема поет Олег Ольжич та колишній член Центральної Ради Кирилг Осьмак. Рада почала ак­тивно формувати адміні­стративні органи на місцях, але так само, як Держав­не правління, була швид­ко ліквідована німецькою владою.

Одночасно на Волині, на прифронтовій терито­рії, виникла українська повстанська республіка в Олевську (нині Житомир­ська обл.). Тарас Бульба-Боровець, що мав дорученя Уряду УНР у вигнанні, організував там повстан­ську республіку Поліська Січ. За задумом Боровця, вона мала стати зарод­ком майбутньої держави. Він запросив до співпраці колишніх військових ар­мії УНР, зокрема отамана полку Чорних Запорожців Петра Дяченка, однак той не повірив, що із селян можна створити боєздатні частини. Поліська Січ одразу звернулася до німецького командування із заявою про свій нейтралітет до німців при умові, що ті при­пинять масові репресії. За кілька місяців через відмо­ву українців брати участь у розстрілах євреїв, Січ перейшла у підпілля під за­грозою війни з боку німців.

Водночас на інших укра­їнських територіях повсюд­но виникали самостійні військові формування, які ставили собі за мету бо­ротьбу за незалежну Укра­їну - зокрема Українська національна революційна армія (УНРА), Фронт укра­їнської  революції (ФУР),

Буковинська самооборона (БУСА) тощо. Вони вико­ристовували зброю, що її залишили червоноармійці, відступаючи, захищали мирне населення від оку­пантів та мародерів, про­водили ідеологічну роботу.

Ці спалахи державотво­рення на звільнених від ра­дянської колонізації землях вкотре засвідчили волю українців до незалежності.

                                                                             кн. Історія незалежності України
                                                                                   Брати Капранови        

                                                                

Книга тут, натисни і читай чи закачуй.                           Січинський В. Крим

                   Автор: Січинський В.                   Опубліковано: Нью-Йорк, 1954                   Сторінок: 31 с. Опис: 

Організація Оборони Чотирьох Свобід України

 

Визволення України та “чорні свитки”.

Визволення України та “чорні свитки”.

                                                 Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих.

                                                                         О.Довженко. Щоденник. 28/ХІ 1943р.

                         Міфи творяться двома характерними способами: замовчуванням незручної істини та нав’язуванням суспільству свідомої неправди чи напівправди. Спочатку сталінські ідеологи зробили “вівісекцію” періоду дружби з Гітлером і трагічного 1941р., які майже цілковито було вилучено з живої пам’яті суспільства. А потім радянські міфотворці вже не шкодували бронзи і глянцю до перемог Червоної армії. Щодо визволення України з-під німецької окупації, то цей украй складний і контроверсійний період історії мав, із погляду радянської влади, вагомі причини для його “переробки”. Одним з таких незручних питань була загальна мобілізація на територіях визволених від німців місцевого населення, котре радянські генерали використовували як справжнє “гарматне м’ясо”. Після майже двох років німецької окупації сталінська влада розглядала українське населення як суцільно винне у “зв’язках” з ворогом. (Згодом це знайшло своє офіційне відображення в сумнозвісній графі радянської анкети -  “Чи були ви або ваші родичі на окупованій території”). У період 1942-1943рр. у Червоній армії катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Ставка верховного головнокомандування 9.02.1942р. видає наказ, де було зазначено: “Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, ... військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу”. Армійські призовні комісії рекрутувавши чоловіків віком від 17 до 50 років, зобов’язані були терміново сформувати запасні полки, що мали здійснювати відбір і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій. Проте була разюча відмінність між офіційними наказами та методами їх практичного виконання, що проявлялося у безвідповідальному, безжальному використанні місцевого людського континґенту в наступальних боях. З одного боку, це було продовженням практики ведення війни ціною будь-яких утрат, а з другого – виявом хворобливої підозрілості та недовіри сталінського режиму до осіб, котрі залишилися під окупацією. Оперативне використання щойно рекрутованих стало невід’ємною частиною планування та здійснення стратегічних операцій. На думку радянського командування, всі, хто перебував на окупованій території і не пішов у партизани, були зрадниками, і тому мали спокутувати “вину перед Батьківщиною” власною кров’ю. Розрахунок був на те, що “чорна піхота” (щойно рекрутовані) виснажать німців і змусять вистріляти запас боєприпасів, аби потім уже свіжі військові частини змусили противника відступити із займаних позицій. Те що “чорносвитники” масово гинули під час операцій нікого не цікавило. Наймасштабніше використовували “чорносвитників” восени 1943р. під час форсування Дніпра. Ставлення червоних до свого населення, особливо до новобранців, дивувало навіть німців, які називали “чорносвитників” – Beutesoldaten (“трофейні солдати”).

                          Ось деякі спогади очевидців.

                          Алєксандр Лєбєдінцев – офіцер піхотинець 38 стрілецької дивізії: “Із невеличкого села Долина лише в наш полк 14 листопада ми призвали 72 чоловіків. Однофамільців Киянець було тринадцять, Киященків і Плютно дев’ять. З нового поповнення було сформовано два стрілецькі батальйони. У чому були одягнені військово зобов’язані, в тому і вийшли на оборону свого рідного села з власними лопатами. Коли відрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за 10км від рідної домівки поблизу Германівскої Слобідки, де впродовж 27-28 грудня дивізія втратила 132 чоловіків убитими й 285 пораненими”.

                         Анатолій Дімаров – письменник: “... Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була рука-нога (а чи сліпий-глухий не важливо), - стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по пів цеглини, і – “йдіть, іскупайте вину кров’ю”, бо ми були на окупованій території. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур висотою метрів три. Попробуй по кризі до нього добігти та через нього перелізти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам в спину кулеметами. Вибухнула міна, мене контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що із 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом 10 тис. таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило”.

                      За матеріалами журналу “Український тиждень”,  №6, 8-14 лютого, 2013р.