Показ дописів із міткою Культура Закарпаття. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою Культура Закарпаття. Показати всі дописи

пʼятниця, 13 червня 2014 р.

Олександр Духнович – будитель Закарпаття.




                                                                             Я русин был, єсьм і буду,
                                                                                Я родился Русином,
                                                                             Чесной мой род не забуду,
                                                                                 Останусь его сином.
                                                                              Вручаніє.  О.Духнович.

    Є люди, яких за життя підносять до небес, а після смерті за ними ані пес не забреше. Праця інших справжнього визнання досягає тільки під кінець життя чи лишень по смерті. Та є визначні постаті, що ні при житті, ні довгі роки після смерті не дочекаються належного порозуміння й правдивої оцінки своєї праці. До останніх належить і найбільший, найвидатніший культурно-освітний діяч закарпатських русинів-українців ХІХ ст. Олександр Духнович. Олександр Духнович – складна постать. Жити і працювати йому доводилося чи у не найскладніших умовах, які коли-небуть випали на долю його краян русинів-українців. Звідси і висновок І.Франка, який побачив в особі Духновича людину “без сумніву доброї волі і не малих здібностей” і разом з тим його “невлічиму заплутаність в язикові та політичні доктрини”.
    Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803р. у селі Тополя (сьогодні Гуменського округу на Словаччині) у родині священика. Його предок по батьківській лінії, за походженням українець-волиняк, поселився на Пряшівщині в с. Вишній Мрошів на початку XVIII ст. Няньо (батько) Олександра старався виховати сина в руському національному дусі, як зазначав сам Духнович. Батько і брат дружини – Дмитро Герберій, священик в Старині, займалися його початковою освітою. Потім навчання в сільській школі в Клокочові, про яку залишилися вкрай неґативні враження, і далі – навчання в Ужгороді (1816-1821рр.). У 1816р. помер батько і всі турботи по вихованню шести дітей лягли на маму, вона й спонукала його як найстаршого до студіювання богословія. По закінченні філософських студій у Кошіцях (1821-1823рр.) та богословської семінарії в Ужгороді (1823-1827рр.), Олександр Духнович був висвячений по целібату (неодруженим) у священика і його було призначено архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві. Про цей період свого життя він згадував: Тяжкою була моя доля в єпархіальному уряді. Бо хоч я працював старанно, не дістав я ані одного динара нагороди і зазнав тяжких злиднів. В 1830р. він переїжджає до Ужгорода, де його ласкаво прийняв ужгородський єпископ О.Почі. Та під кінець 1832р. єпископ пряшівський Таркович, під загрозою позбавлення сану священика, змусив Духновича повернутися до Пряшева і “знову поновилася  мстива вдача єпископа”. У 1838р. новопризначений єпископ Мукачівської єпархії В.Попович запросив Духновича до себе в Ужгород і призначив його консисторіальним нотаріусом єпархії. Тут він мав змогу добре опрацювати як величезні архіви, так і багату бібліотеку. На  цій посаді Духнович працював до початку 1844р., коли знову – тепер уже назавжди – переїхав до Пряшева і, як священик-канонік працював там до кінця своїх днів. В 1847-1848рр. він був вибраний представником пряшівської капітули до крайового сейму у Братіславі. Революції 1848-1849рр. в Угорщині Духнович не підтримав. Основною причиною її неприйняття ним, як й іншими культурними діячами, що представляли закарпатських українців, було те, що угорці “поставили собі за принцип заснувати велику угорську державу і вирішили, що тільки єдина угорська мова має запанувати і що кожен громадянин повинен і то негайно, почати вивчати цю мову і на ній розмовляти”, а Духнович обстоював рівноправність всіх народів Австрійської імперії. Помер Олександр Васильович 30 березня 1865р. у Пряшеві, де його і поховано.
    Умови та обставини, в яких жив і творив Олександр Духнович, були дуже складні і вкрай тяжкі. Руське населення в Карпатах було відносно малочисленне, економічно не являло собою жодної сили, провадило натуральний спосіб господарювання. Закарпатські українці не були в тісних зв’язках з основною масою українського народу. В середині ХІХ ст. один з діячів русинів-українців Іван Раковський писав: Ми в таковом уже состоянії были, же не много дбали єсьме, хотяй імя народа нашего і цілком стертоє будет, бо не чувствовали єсьме в собі більше сили, даби ми себе от настоящего заглаждения предохранити возмогли. Олександр Духнович розгорнув велику культурно-освітню, педагогічну, літературну та видавничу діяльність. Він видав молитовник “Хліб душі”, літературні альманахи (“Поздравленія Русинов”), народні календарі (“Місяцеслови”), п’єси “Добродітель превишаєт багатство” та “Головний тарабанщик” (бубнар), “Краткий землепис для молодих Русинов”, “Істинная історія Карпато-Россов”, “Літургіческий катехизис”, “Єстественно-духовния рассужденія”, “Забавки”, “Логографи”, “Історія Пряшівської єпархії” та багато інших. Ці твори разом із літературними спробами його сучасників, яких він заохочував і організовув друкування їх творів, були чи не єдиним друкованим словом для народу – літературним, патріотичним, релігійним, виховним та розважальним, - що могло потрапити в руки учня чи дорослого читача. Написані вони були зрозумілою народові мовою. Він організував перше літературне товариство русинів-українців Літературноє заведеніє Пряшівскоє, збирав експонати для майбутнього народного музею (які передавав до Львова).
    Хоча керівники угорської революції не визнавали жодних прав меншин на розвиток їх національного життя, таж революція сама по собі активізувала інтеліґенцію та свідому частину населення цих меншин. Отож, посилює та активізує культурно-освітню діяльність й Олександр Духнович, активно включається в політичну діяльність Адольф Добрянський, Олександр Павлович та інші. Так як в той час українці Закарпаття не мали своїх періодичних видань, що гальмувалося Будапештом, то Духнович дописує до галицьких видань, друкується у віденському Віснику. Тут друкує знамениту статтю Состояніє Русинів в Угорщині (1849р.). У цій статті Духнович твердить, що історія галицьких і закарпатських русинів до мадярського панування тая самая, что всего народу руського, понєже до часу сего од общеруського племені одділені не были. З цих міркувань і його погляди на літературну мову закарпатських русинів-українців. Я стараюся о мові карпато ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой,... і цього постулату він вперто тримався. Після революції частина закарпатської та галицької інтелігенції, сконцентрувавши свої погляди на Росію (після Віденського конґресу 1814-1815рр. Росія посилила свій вплив на слов’янський етнос Австрійської імперії й Балкан), сподіваючися на її допомогу, вимагає замість пропонованої ними раніше у вжитку церковно-слов’янської мови, прийняти до використання російської літературної мови як своєї літературної мови. Тенденція поширення російської мови охопила тоді всі слов’янські народи Австрійської імперії. Щоправда, серед діячів слов’янського світу переважала думка прийняття російської мови як міжслов’янської літературної мови і використання її поруч з своїми літературними мовами. Духнович літературні твори для народу завжди писав народною мовою, як його Послідна піснь створена 1862р. так і Мамко, мамко куп ми книжку написану 1842р. Але з часом, в умовах жорсткого і нерідко жорстокого пресингу москвофільства, а також давалося взнаки, що після революції сам він перебував під постійним наглядом поліції, Духнович, на жаль, не зумів зостатися у мовних питаннях до кінця послідовним. Твори наукового характеру писав і церковно-словянською, і наближеною до російської літературної мови.
    Духнович був невтомним борцем за розвиток народного шкільництва. Він звертається до батьків, до самих дітей, учителів та священиків, проводить велику організаторську роботу, аґітує, використовує всі свої можливості для розвитку освіти. “Тут потрібно, - пише він, - щиру мати волю, щоб кожен дітей маючий хотів їх просвіщати, щоб священики, сіє завдання усиловно виконували, щоб собі за перший обов’язок своєї служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки “службу науки не так з обов’язку, як з любови кінчили”. Духнович заснував 71 школу, сам значним тиражем видав кілька разів Книжицю читальную та інші видання для народних шкіл. Сам написав і видав для учительства “Народную педагогію...”, в якій на найдемократичніших і найпроґресивніших принципах тодішньої педагогічної думки розглянув десятки педагогічних, дидактичних та методологічних питань, серед них і такі, що їх інші визначні педагоги почали розбирати пізніше. Його теорія навчання і виховання побудована на активній участі учнів у навчальному процесі, свідомій, цілеспрямованій діяльності учителів-вихователів та батьків у навчально-виховному процесі, розумінні неперехідного значення освіти та виховання молодого покоління для народу в
цілому.
    Вся творчість і діяльність Олександра Духновича була спрямована на будительство, тобто він був визначним культурно-освітним діячем закарпатоукраїнського населення, який активно працював у всіх сферах духовного життя народу і – як будитель – у багатьох з них досягав помітних зрушень. Отже Олександр Духнович, нехай не зовсім послідовний, хай навіть невлічимо заплутаний, зостається до сьогодні великим. Ніхто досі на історичному Закарпатті не виявив такого глибокого розуміння широкого спектру народних інтересів, такої наснаги, такої величезної і безкорисливої діяльності на хосен народу, такої любові до народу і жертовності собою.

        Скорочено. Ю.Бача. Передмова до Олександр Духнович. Твори. Ужгород, 1993р.