Визволення України та “чорні свитки”.

Визволення України та “чорні свитки”.

                                                 Сьогодні В.Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих.

                                                                         О.Довженко. Щоденник. 28/ХІ 1943р.

                         Міфи творяться двома характерними способами: замовчуванням незручної істини та нав’язуванням суспільству свідомої неправди чи напівправди. Спочатку сталінські ідеологи зробили “вівісекцію” періоду дружби з Гітлером і трагічного 1941р., які майже цілковито було вилучено з живої пам’яті суспільства. А потім радянські міфотворці вже не шкодували бронзи і глянцю до перемог Червоної армії. Щодо визволення України з-під німецької окупації, то цей украй складний і контроверсійний період історії мав, із погляду радянської влади, вагомі причини для його “переробки”. Одним з таких незручних питань була загальна мобілізація на територіях визволених від німців місцевого населення, котре радянські генерали використовували як справжнє “гарматне м’ясо”. Після майже двох років німецької окупації сталінська влада розглядала українське населення як суцільно винне у “зв’язках” з ворогом. (Згодом це знайшло своє офіційне відображення в сумнозвісній графі радянської анкети -  “Чи були ви або ваші родичі на окупованій території”). У період 1942-1943рр. у Червоній армії катастрофічно не вистачало людських ресурсів. Ставка верховного головнокомандування 9.02.1942р. видає наказ, де було зазначено: “Оскільки діюча армія повинна своєчасно діставати поповнення живою силою, ... військові ради армій дістають дозвіл на самостійне поповнення своїх частин живою силою в ході наступу”. Армійські призовні комісії рекрутувавши чоловіків віком від 17 до 50 років, зобов’язані були терміново сформувати запасні полки, що мали здійснювати відбір і 15-денну бойову підготовку мобілізованого контингенту в зоні дії своїх армій. Проте була разюча відмінність між офіційними наказами та методами їх практичного виконання, що проявлялося у безвідповідальному, безжальному використанні місцевого людського континґенту в наступальних боях. З одного боку, це було продовженням практики ведення війни ціною будь-яких утрат, а з другого – виявом хворобливої підозрілості та недовіри сталінського режиму до осіб, котрі залишилися під окупацією. Оперативне використання щойно рекрутованих стало невід’ємною частиною планування та здійснення стратегічних операцій. На думку радянського командування, всі, хто перебував на окупованій території і не пішов у партизани, були зрадниками, і тому мали спокутувати “вину перед Батьківщиною” власною кров’ю. Розрахунок був на те, що “чорна піхота” (щойно рекрутовані) виснажать німців і змусять вистріляти запас боєприпасів, аби потім уже свіжі військові частини змусили противника відступити із займаних позицій. Те що “чорносвитники” масово гинули під час операцій нікого не цікавило. Наймасштабніше використовували “чорносвитників” восени 1943р. під час форсування Дніпра. Ставлення червоних до свого населення, особливо до новобранців, дивувало навіть німців, які називали “чорносвитників” – Beutesoldaten (“трофейні солдати”).

                          Ось деякі спогади очевидців.

                          Алєксандр Лєбєдінцев – офіцер піхотинець 38 стрілецької дивізії: “Із невеличкого села Долина лише в наш полк 14 листопада ми призвали 72 чоловіків. Однофамільців Киянець було тринадцять, Киященків і Плютно дев’ять. З нового поповнення було сформовано два стрілецькі батальйони. У чому були одягнені військово зобов’язані, в тому і вийшли на оборону свого рідного села з власними лопатами. Коли відрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за 10км від рідної домівки поблизу Германівскої Слобідки, де впродовж 27-28 грудня дивізія втратила 132 чоловіків убитими й 285 пораненими”.

                         Анатолій Дімаров – письменник: “... Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років – всіх, аби була рука-нога (а чи сліпий-глухий не важливо), - стали брати до війська. Нас “озброїли” – дали по пів цеглини, і – “йдіть, іскупайте вину кров’ю”, бо ми були на окупованій території. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти – якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур висотою метрів три. Попробуй по кризі до нього добігти та через нього перелізти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було – там сиділи смершівці з націленими нам в спину кулеметами. Вибухнула міна, мене контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що із 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом 10 тис. таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту – мов заціпило”.

                      За матеріалами журналу “Український тиждень”,  №6, 8-14 лютого, 2013р.