Гелій Снєгірьов і його “Набої для розстрілу”.

    СВУ – Спілка визволення України – сумнозвісна “справа”, яку слухано в березні-квітні 1930р. в Харківському театрі опери та балету. Правда про цей процес на багато років була піддана фальсифікації та замовчуванню. Все менше залишалося очевидців і тих нечисленних підсудних, що знесли жорстоку наругу сталінізму. І от 1972 року, в час, коли українську інтеліґенцію спіткали нові переслідування, талановитий кінорежисер і письменник Гелій (Євген) Снєгірьов насмілився обнародувати свою лірико-публіцистичну розвідку “Набої для розстрілу” – твір про сумну долю самовідданих людей – вчених, літераторів, котрі стали жертвою обмови, сфабрикованої репресивними органами влади. Ця лірико-публіцистична “розвідка” є не що інше, як пристрасна і водночас доскіпливо аналітична розмова з молодою людиною, якій, коли вона хоче йти до громадянського, духовного, морального одужання, не оминути розрахунку з минулим, а зокрема, і з тим у цьому минулому, що визначило трагедію та комплекси української інтеліґенції. Чому Гелій Снєгірьов замість робити те, що дозвалялося і личило радянському літераторові, взяв на свої плечі вельми небезпечну і вельми тяжку справу?

    Гелій Іванович Снєгірьов (1927 р.н.) був актором, викладачем у середній школі й інституті; працював у редакції газети “Літературна Україна” та на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів – режисером, завідувачем сценарного відділу. До 1972р. він видав декілька збірок оповідань та повістей. Саме в 1972р., коли почалася нова хвиля репресій і переслідувань, від Снєгірьова вимагали публічно засудити письменника Віктора Некрасова, з яким він дружив і на захист якого він виступав. Він відмовився. Але не обмежився цим, а сам став публічно критикувати окремі антидемократичні акти влади. В середині 70-х років його вже твердо внесено до чорного списку “дисидентів” і шляхи до “леґальної” літературної діяльності було перекрито. Саме в цей час хворий і зацькований Снєгірьов працює над “лірико-публіцистичною розвідкою” “Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)”.

    Поштовх до написання “розвідки” дав письменник Вадим Собко, який схиляв свого небіжа до співпраці з владою. Він поставив за приклад Гелію його матір, а свою сестру Наталю Собко, яка буцім то, бувши зразковою комсомолкою, сигналізувала в ЦК ЛКСМУ про ворожу діяльність своїх друзів, що, мовляв, і поклало початок розслідуванню  “справи” “СВУ”. Це повідомлення тяжко вразило Гелія Снєгірьова, і він вирішив самостійно з’ясувати цю обставину. Але далі цей суто особистий стимул був підсилений ширшим і глибшим: бажанням, потребою розповісти людям, своєму народові, світові про один із підлих злочинів сталінізму, про одну з тяжких наруг над гідністю української інтеліґенції, про один із отруйних ударів, завданих українській культурі та суспільству. Крім віртуозного й дотепного аналізу всіх перипетій “процесу”, праця Снєгірьова цінна ще й тим, що він зібрав спогади і свідчення  тих небагатьох ще живих тоді людей, які мали пряме або посереднє відношення до “справи” “СВУ”. Свій рукопис письменник передав на Захід із проханням опублікувати його. Знав, що тяжко за це поплатиться, але вважав своїм обов’язком розказати світові ту правду, яка викрилася. Лиха розплата не забарилася. За кожним його кроком стежили і 22 вересня 1977р. арештували. У слідчому ізоляторі КДБ загострилися тяжкі його недуги. Але у репресивних органів – жорстокий розрахунок: вирвати у напівживої людини листа, в якому вона засудила б не лише себе, а й свого кращого друга – Віктора Некрасова (дуже треба було скомпроментувати Некрасова, за будь-яку ціну). 28 грудня 1977р. в тяжких муках Гелій Снєгірьов помирає, а 1 квітня 1978р. лист за підписом Снєгірьова з’являється в газеті “Радянська Україна”. Цей лист викликав багато пересудів, але зразок того, як слід ставитися до листа, показав сам “головний адресат” – Віктор Некрасов. Він підтвердив свої щирі дружні почуття до Гелія Снєгірьова і висловив глибоке співчуття до його нелюдських страждань.

    Страдницький образ Гелія Снєгірьова, його свідома жертва залишаться в пам’яті людей. Ім’я його буде серед тих, ким пишатиметься українська література.

  Скорочено. Іван Дзюба. “Сьогодні заново слухається справа “СВУ” ...” передмова до розвідки “Набої для розстрілу"ю

РОЗШУКАЙТЕ  ТА ПРОЧИТАЙТЕ розвідку “Набої для розстрілу” !

"Тактика легкої піхоти для дій малих груп" - Крістофер Е.Ларсон

Книга тут !!!  

Тисни і забирай.

       Сьогодні вже є потреба і таку літературу читати, щоб не бути наївним романтиком...

Василь Вишиваний.

    В історії України було багато іноземців, які симпатизували і прислужилися українській справі. Однин з них - ерцгерцоґ Вільгельм Габсбурґ, третій син адмірала імператорського і королівського флоту Австро-Угорщини Карла Стефана Габсбурґа, брата імператора Франца Йосифа, та доньки герцоґа Тосканського Марії Терези. Важко пояснити, чому юний ерцгерцоґ Вільгельм, племінник Франца Йосифа, якогось дня сам-один дременув у Карпати на полонину і волочився там кілька тижнів. Утікач повернувся до імператорських покоїв залюбленим у душу народу з верховин. “Омужичення” ерцгерцоґа викликало спражний шок у родині. Про його затяте українолюбство всюди шепталися як про якусь злощасну хворобливу напасть. Треба сказати, що в цісарському австрійському дворі карпатських українців презирливо вважали тубільним бидлом, думку про це вміло сіяли польські шляхтичі, яких було чимало в імператорському оточенні.

    Під час Першої світової війни офіцеру Вільгельму Габсбурґу дозволили 1915 року вербувати з українців на російсько-українському фронті окрему сотню в 13 піхотному полку. Отоді один з його підлеглих, тернополянин родом, привіз своєму командирові, що був улюбленцем усіх солдатів, розкішну вишиванку. Із тих пір під мундиром ерцгерцоґа завжди можна було угледіти барвисто вишитий комір сорочки. Від неї ж і отримав своє леґендарне ім’я: Василь Вишиваний. Точніше, з доброї власної волі був висвяченим під цим ім’ям не менш леґендарним, ніж сам, митрополитом Андреєм Шептицьким. За правління гетьмана Скоропадського, 1918 року, як командир загону Січових Стрільців, Вільгельм Габсбурґ з їх регулярними частинами здійснює великий безкровний вояж степами південної України, швидше за все, як експерт, вивчаючи бойову спроможність численних українських повстанських армій: від махновських полків до загонів меншовартісної сили, веде переговори з їхними лідерами. Василь Вишиваний так до кінця не зрозумів, що завадило загалом величезній українській повстанській силі сконсолідуватися і поміж собою, і згодом із військом УНР, аби добитися жаданої національної свободи.

    Згодом Вільгельм Габсбурґ, повернувшись в рідні європейські пенати, стане палким пропаґандистом українства. Навіть поетом українським стане, написавши та видавши 1921р. збірку “Минають дні”. Мислення “по-українськи” дедалі більше віддаляло його від “чистокровних” родичів. І вже зовсім накликало на нього гнівне родинне табу його одруження з колишньою повією у Парижі. Перед Другою світовою війною до Вишиваного тягнуться лідери націоналістичних угрупувань українців. Мельниківці, бандерівці мали підпільні зустрічі з ним. Багатьом Вільгельм Габсбурґ писав рекомендаційні листи до знайомих можновладців у Англії та інших європейських країнах. Прийшовши до влади, й гітлерівці всіляко домагалися від нього згоди якщо не відверто допомагати їм у поході на Схід, то бути бодай консультантом. Сам він симпатизував антифашистам, допомагав коштами, зробив свою квартиру для них явочною. Після розгрому Гітлера, віденська квартира, в якій проживав Василь Вишиваний опинилася в секторі міста, окупованому американськими військами. Одначе це не завадило оперативникам СМЕРШу таємно вивезти звідти колишнього командира Українських Січових Стрільців і відправити на допити до Києва. Важко хворіючи на туберкульоз, без жодної медичної допомоги, він згас тихо, немов свіча, в застінках НКВС 18 серпня 1948р. Де його могила – невідомо. Десь лежать в архівах стоси документів, зібраних слідством, протоколи допитів. Це безцінний матеріал про людину, яка сама у собі народила Україну всупереч родовому табу на саме це слово.

                   Скорочено. М.Каменюк. “Леґенда про ерцгерцоґа в українській вишиванці”. Слово “Просвіти”, №44, 7-13 листопада, 2013р.

Сидір Білий – козацький флотоводець.

    Ми знаємо командувача Чорноморського флоту, часів утвердження Російської імперії на Чорному морі, Федора Ушакова і зовсім не знаємо про українців, які брали активну участь у боротьбі проти турецького панування на Чорному морі.

    1774 рік. За Кючук-Кайнарджийським мирним договором між Росією і Туреччиною, Кримське ханство отримує незалежність від турків. 1782р. Росія, придушивши повстання татар проти царського ставленика хана Шагін-Ґерая, окупувала Крим і 1783р. згідно царського маніфесту Кримське ханство приєднується до Російської імперії. Після приєднання Криму розпочалася розбудова російського чорноморського флоту. 1 травня 1783р. з Херсону до Севастопольської бухти кошовий отаман Війська вірних козаків полковник Сидір Білий привів ескадру з 16 новозбудованих кораблів. На той час не було людини, яка б краще отамана знала район плавання. Новозбудовані кораблі склали ескадру “великого моря” під командуванням контр-адмірала Марка Войновича. У цій ескадрі  лінійним кораблем “Святий Павло” командував Федір Ушаков. Російсько-турецька війна 1787-1791рр. застала російську чорноморську ескадру адмірала Войновича не в кращому стані. Напередодні початку бойових дій вона значно постраждала від шторму, більшість кораблів були виведені з ладу, частина потонула. Боєздатною залишалася Лиманська (Дніпровська) флотилія меньших веслувальних суден, авангардом якої командував той же Сидір Білий. Турецькі адмірали володіли ситуацією на морі, тож основний тягар початку війни на Чорному морі випав на долю Лиманської веслувальної флотилії. 7 червня 1788р. турецький адмірал Гасан-паша привів під Очаків проти Лиманської козачої флотилії 57 бойових кораблів: лінійних, фрегатів і меньших. Сидір Білий вийшов у лиман назустріч противнику і спалахнув бій. Підсумок цієї битви привів у своїй реляції фельдмаршалу Г.Потьомкіну генерал-аншеф О.Суворов: “Ура! Светлейший князь. У нас шебека 18-пуш., корабль – 60-пуш., не палит, окружен. Адмиральский корабль – 70 пуш. cпустил свой флаг. Наши на нем”. В цьому бою турецький флот втратив три лінійні кораблі і відступив. Та 17 червня розгорілася в Дніпровському лимані нова битва між турецьким флотом та Дніпровським веслувальним флотом. Про підсумки цієї перемоги генерал-фельдмаршал князь Г.Потьомкін звітував до столиці: “Флот капітан-паші веслувальною флотилією розгромлений, 6 лінійних кораблів спалено та 2 піддалися..., 30 суден розбиті... Між кораблями знищені капітан-пашинський та віце-адміральський, у полон взято людей з 3000, побито не менше... Ця перемога здобута малими, новозбудованими за небувалим калібром, веслувальними суднами... Цими суднами переважно управляли запорожці...” У цій битві Сидір Білий отримав важке поранення, від якого помер. Похований біля фортеці Кінбурн.  Ці перемоги в районі лиману, дали можливість поправити стан чорноморської ескадри “великого моря”. У 1790р. командувачем Чорноморської ескадри стає Федір Ушаков. Ушаков, який досконало вивчив тактику бою козацького веслувального флоту проти флоту турецького, зумів успішно перенести козацьку тактику на тактику і дії флоту “великого моря”, ставши “новатором у тактиці вітрильного флоту”.

    Ось така правда про роль українців у російському завоюванні Чорного моря, яка і сьогодні росіянами старанно замовчується.

              Скорочено: М.Мамчак. “ Федір Ушаков і Сидір Білий.” Газета “ Кримська світлиця” №43 від 25 жовтня 2013р.

Вересень 1939 рік.  Львів.

    1 вересня 1939р. німці напали на Польщу, а вже надвечір 9 вересня передова група німецької 1-ї гірської дивізії (командувач генерал-майор Л.Кюблер) перетнула демаркаційну лінію (згідно “Договору про ненапад між Німеччиною та Радянським Союзом” від 23 серпня 1939р., демаркаційна лінія проходила по ріках Нарев – Вісла – Сян), форсувавши ріку Сян у районі Сянока. Продовжуючи стрімкий наступ, частини цієї дивізії 11 вересня зайняли Самбір, і перед німцями відкрилася дорога на Львів. Опівдні 12 вересня 1-а гірська дивізія розпочала бої за Львів проти 15-тисячного польського ґарнізону генерала В.Лянґера. О 14³⁰ того дня в район вулиці Городоцької й костела Ельжбети ввірвалася перша німецька колона – 7 мотоциклів і 14 бронемашин, наступ яких зупинили прицільні удари польської артилерії і численні барикади. Гітлерівці почали вести постійний артобстріл міста, бомбардували вокзали, летовища (аеродроми), навіть цвинтарі. Німецькі авіа удари частково нейтралізували 10 протиповітряних гармат. Місто залишилося без води, світла, телефонного зв’язку, радіо, не вистачало харчів. Поранених звозили до шпиталів, один з яких був розташований у Політехніці. На цей час більшість з 13 консулів залишалася у місті. Львів був переповнений біженцями з західної частини Польщі, насамперед євреями, які прагнули отримати в радянському консульстві дозвіл виїхати на схід. Вранці 13 вересня гітлерівці захопили Збоїська, Кортумову гору – важливий стратегічний об’єкт польської оборони й фактично заблокували роботу Головного двірця, а 14 вересня взяли Сихів. Львів опинився оточеним з півдня, заходу і півночі. Командування гарнізону на чолі з Лянґнером робило все можливе, щоб виконати наказ головнокомандувача польського війська Е.Ридз-Сміґли: втримуючи Львів, відволікати на себе німецькі сили і дати змогу польському війську організовано відійти у бік Румунії, на новий рубіж опору: Дністер – Стрий. Українці також були серед оборонців Львова. Тисячі львівських українців (а загалом понад 120 тис.) вступили до лав польського війська. Цьому сприяло те, що 2 вересня 1939р. на засіданні сейму лідер центристського Українського національно-демократичного об’єднання В.Мудрий закликав українців виконати свій громадянський обов’язок й стати в “обороні держави”. З подібним закликом виступив і митрополит Греко-католицької церкви А.Шептицький. Багато українців у цей час воювало в 9-й Підляській піхотній дивізії у Помор’ї, а в складі Львівської дивізії обороняли Варшаву. Щоправда, зафіксовано збройні сутички невеликих загонів ОУН з польськими військовиками під Щирцем, Миколаєвом, Стриєм, на Товмаччині.

    17 вересня СРСР вступив у війну проти Польщі. 19 вересня вночі червоноармійці здійснили першу атаку на Львів – польські барикади і лінію оборони на Личакові, а пополудні наступного дня між союзниками несподівано зав’язався несанкціонований командуванням бій у Винниках. Гітлерівці підбили тоді дві бронемашини, один танк, убили трьох і поранили чотирьох червоноармійців. Радянські танкісти підбили три протитанкові гармати, загинули три офіцери, декілька солдат, дев’ятьох було поранено. До сьогодні невідомо достеменно чи це була випадковість, чи взаємне випробування сил та нервів, але ця сутичка на коротко затримала загальний наступ на Львів. Ввечері 20 вересня генерал Лянґнер провів нараду штабу оборони міста. Насамперед повідомив про ультиматум німців: “Якщо Львів здасться німцям, то Львів залишиться в Європі, якщо більшовикам, то – навічно в Азії”. Однак командування переговори відкинуло. Відтак генерал заявив підлеглим, що не хоче приректи мешканців Львова на смерть, а місто на знищення, тому обирає переговори про капітуляцію з більшовиками. Він вважав, що “брати слов’яни” будуть  гуманнішими щодо переможених. Деяка частина військових все ж  обрала німецький полон. Після переговорів польського і радянського командування у Винниках 22 вересня о 11⁰⁰ підписано протокол, згідно з яким Львів о 14⁰⁰ передали Червоній армії, польський гарнізон склав зброю і відходив до Курович (у сторону Золочева). 1500 офіцерам гарантувалася недоторканість і свобода, право на виїзд до інших країн. Проте радянська сторона брутально порушила умови цього договору: при виході з міста обеззброєні колони були оточені частинами Червоної армії та НКВС і офіцери відправлені у концентраційні табори. Незважаючи на невдоволення командного складу вермахту (у боях за Львів кілька сотень німецьких вояків було вбито і поранено), німці відводили своє військо в сторону Перемишля за ріку Сян. У місті розпочався військовими грабіж автомобілів, коней, велосипедів, складів стрілецької зброї.

                        За матеріалами часопису Галицька брама, № 7-9, липень-вересень, 2009р.

Бджолиний рій - тактика партизанської війни ХХІ століття

zoofirma.ru

"Якщо в двобої лицарів, замість одного з них в бій запустити бджолиний рій, іншому не допоможуть, ані досконале володіння зброєю, ані найкращі облаштунки. Результат один - смерть, захищеного з ніг до голови, воїна".

В умовах загальних змін функціонування світу, через розвиток інформаційних технологій, відбувається відрив від матеріальної складової в бік її зміщення інформаційною складовою. Переважаючим типом людської поведінки стає мережева поведінка. Виникає новий тип структурності – інформаційна мережа, що руйнує попередній тип структурності, який базувався на територіальній близькості.

Мережеві структури породили мережево-центричну війну (network-centric warfare), головною характеристикою якої стає відхід обов'язковості щодо фізичної концентрації маси в одному місці. Сила та єдність досягається завдяки інформаційним можливостям, коли усі діючі особи максимально обмінюються інформацією, створюючи таким чином інформаційне домінування:
- інформаційна перевага дає глибше розуміння ситуації;
- дії відбуваються з іншою швидкістю і точністю та досягають масованості ефектів на противагу масованості сили минулого;
- як наслідок, виникає припинення дій супротивника і шок, що зупиняє його стратегію.

Таким чином мережево-центрична війна не потребує концентрації великих сил - у ній беруть участь багато розрізнених учасників.
Вони представляють собою мережу невеликих груп - "роїв". Подібно до бджіл, вони розосереджені, але об'єднані загальною операційною концепцією та синхронністю в атакуванні цілі.

Це дає можливість "роям" в найкоротший термін сконцентрувати весь свій потенціал на якійсь одній цілі, нанести максимальні збитки та щезнути.

Ціль, що переважає  їх силою та потенціалом, вимушена лише пасивно реагувати на кожен такий дрібний "укус" кожного "рою", яких - маса, і вони - "тут і не тут, скрізь і ніде".

Протистояти такій тактиці "роїння", що має характер скоординованих, розосереджених та всюдисущих дій, невимовно складно, через що в стані ворога виникає внутрішній колапс.

Принципи функціонування "роїв":

1. Розуміння загальної мети при автономній діяльності на місці.
2. Існування мобільних, тактичних, невиликих за чисельністю груп - "роїв" (від 3-х до 20-30 чоловік).
2. Розосередження, швидкість та оперативна координація дій.
4. Точна ідентифікація ворожих об'єктів та їх потенціалу.

Кожен "рій" обирає для себе "здобич" (ціль) за своїми параметрами діяльності: від явочного шляху та прямої дії до інформаційної роботи та правозахисту.

Фазами ведення дій є:

1. Вибір об'єкту;
2. Збір інформації;
3. Планування;
4. Нанесення удару.

При цьому не треба забувати два головних принципи:
- дистанційність (тримання ворога на відстані).
- асиметричність (ефективні синхронізовані "укуси" в найбільш уразливі місця ворога).

Як зазначив Джон Аркілла, професор оборонного аналізу Вищої військово-морської школи США: "Ті, хто має справу з бджолиними роями, отримають поразку, якщо використовуватимуть проти них великі сили. Рій легко вислизає від таких ударів та боляче жалить".

Найкращим прикладом збройних сил, які складалися з великої кількості малих одиниць, що воювали проти ворогів усіх розмірів, був римський легіон.

Маніпули легіонерів (лат. "жменьки") у своїх гнучких формаціях у вигляді шахівниці перемагали, як масивні та неповороткі фаланги традиційних ворогів, так само і вміло розправлялись із розрізненими групами варварських племен.

Forever!

Автор: Сергій Чаплигін

матер'ял з сайту http://molotoff.info

Крим 1941-1942рр.

ЗО червня 1941 року у Львові відбулися Укра­їнські Національні Збо­ри, які проголосили Акт відновлення Української самостійної держави. Відновлена держава за­явила про військовий союз з Німеччиною, а збройною опорою оголосила наці­ональні військові легіони «Нахтіґаль»та «Роланд».

Уряд (Державне прав­ління) складався з пред­ставників провідних по­літичних сил (ОУН, УНДО, УСПР, ФНЄ). Головою Державного правління став Ярослав Cтецько. Акт відновлення держави проголосили по радіо, а на Замковій Горі було піднято жовто-синій прапор.

Проте Німеччина була проти відновлення неза­лежності України, бо пла­нувала знову розірвати її на шматки - Галичина на правах окремого регіону мала увійти до складу ні­мецької Генеральної гу­бернії разом із Польщею, а на решті території ство­рювався Рейхскомісаріат Україна зі столицею у м. Рівне - окупаційне адмі­ністративне утворення на чолі з іноземним коміса­ром. На землях між Дні­стром та Південним Бугом була   утворена Трансні­стрія зі столицею в Одесі, яку контролювала Руму­нія, до Румунії відійшла і Буковина.

За кілька днів після оголошення Акту віднов­лення держави лідерів ОУН Степана Бандеру, Ярослава Стецька та ще близько 300 їхніх сорат­ників було арештовано та заслано до концтаборів. Українські військові легіо­ни «Нахтіґаль» і «Роланд» розформували, з їхніх во­яків створили допоміжний батальйон шуцманшафт, або «шума», який служив у Білорусі до закінчен­ня контракту з Німеччи­ною. Після того німецьке командування вимагало від українських офіцерів продовжити контракт з Вермахтом, але ті відмо­вилися, за що були зааре­штовані й ув'язнені.

Кримські татари, які також піднялися на бо­ротьбу з комуністичним режимом, не оголошували державності, а тому не ма­ли конфлікту з німцями. У Криму було створено Му­сульманський комітет, а потім Кримськотатарський національний центр  по­літичні організації, які ко­ординували життя крим­ських татар і відстоювали їхні інтереси перед оку­паційною владою. Газета «Азат Кирим» стала голо­вним друкованим органом цих організацій. Кримські татари сформували 8 на­ціональних шуцманшафт батальйонів - «шума», які у складі німецької армії несли допоміжну та охоронну службу в Криму. Натхненником боротьби  за  відновлення державності   кримських татар був письменник Амет Озенбашли, якого свого часу більшовики засуди­ли до страти за участь у кримськотатарському на­ціональному русі, але об­межилися 10-ма роками таборів.

5 жовтня у Києві бу­ло здійснено нову спробу створення національного уряду і засновано Укра­їнську Національну Раду на чолі з Миколою Величковським. До її складу вхо­дили зокрема поет Олег Ольжич та колишній член Центральної Ради Кирилг Осьмак. Рада почала ак­тивно формувати адміні­стративні органи на місцях, але так само, як Держав­не правління, була швид­ко ліквідована німецькою владою.

Одночасно на Волині, на прифронтовій терито­рії, виникла українська повстанська республіка в Олевську (нині Житомир­ська обл.). Тарас Бульба-Боровець, що мав дорученя Уряду УНР у вигнанні, організував там повстан­ську республіку Поліська Січ. За задумом Боровця, вона мала стати зарод­ком майбутньої держави. Він запросив до співпраці колишніх військових ар­мії УНР, зокрема отамана полку Чорних Запорожців Петра Дяченка, однак той не повірив, що із селян можна створити боєздатні частини. Поліська Січ одразу звернулася до німецького командування із заявою про свій нейтралітет до німців при умові, що ті при­пинять масові репресії. За кілька місяців через відмо­ву українців брати участь у розстрілах євреїв, Січ перейшла у підпілля під за­грозою війни з боку німців.

Водночас на інших укра­їнських територіях повсюд­но виникали самостійні військові формування, які ставили собі за мету бо­ротьбу за незалежну Укра­їну - зокрема Українська національна революційна армія (УНРА), Фронт укра­їнської  революції (ФУР),

Буковинська самооборона (БУСА) тощо. Вони вико­ристовували зброю, що її залишили червоноармійці, відступаючи, захищали мирне населення від оку­пантів та мародерів, про­водили ідеологічну роботу.

Ці спалахи державотво­рення на звільнених від ра­дянської колонізації землях вкотре засвідчили волю українців до незалежності.

                                                                             кн. Історія незалежності України
                                                                                   Брати Капранови        

                                                                

Книга тут, натисни і читай чи закачуй.                           Січинський В. Крим

                   Автор: Січинський В.                   Опубліковано: Нью-Йорк, 1954                   Сторінок: 31 с. Опис: 

Організація Оборони Чотирьох Свобід України