Голодомор в Україні

                                                    Трагічні  роковини  голодомору  в  Україні.

                                                                                                     Неврожай  від  Бога,

                                                                                                     а  голод  від  людей.

    Кожного року в листопаді місяці відзначаються трагічні роковини страшного голоду в Україні. Померлих від голоду, за різними підрахунками, від 7 до 10 млн. людей. Голод 1932- 1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів.

                          
 1. Тут книга (djvu). Читайте і пам'ятайте!   

Автор: Макогон Ф.Опубліковано: Торонто, 1983Сторінок: 43 с.Опис: “Анабазис” 

  2. Тут книга (pdf)

  В 1925р. на XIV з'їзді ВКП(б) проголошено курс на соціалістичну індустріалізацію СРСР. Ресурси для цієї мети створюються за рахунок внутрішніх джерел. Для можливості одержання коштів, прискореними темпами запроваджується колективізація. В 1928р. в Україні було колективізовано лише 2.5% господарств (9734 колгоспи) або ,9% землі. В 1929р. колективізовано 8,9% господарств і 8,9% земель. В січні 1932р. колгоспами вже охоплено 70% господарств та 73,5% посівної площі. Зі зростанням кількості колективних господарств формується вивіз зерна за кордон. Так в 1930р. із зібраних 835млн. центнерів хліба, було вивезено 48,4млн. центнерів; в 1931р. з 695млн. - 51,8млн. центнерів. В 1932р. план заготівель зерна в Україні було збільшено на 44%. Рішення про збільшення плану заготівлі зерна й та жорстокість, з якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Реалізовували цю політику посіпаки зверху донизу, яким була абсолютно байдужа, навіть чужа, доля українського села. 

 Тут книга
Автор: Сова Г.Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 17 с.Опис: УВП З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки      Відвертим цинізмом віє від заяв тодішних верховодів України. П.Постишев, секретар ЦК КП(б)У: «Нужно поса-дить мужика на картошечку, а хлеб сдать государству. Вплоть до семян…». М. Хатаєвич, секретар Дніпропетровського комітету КП(б)У: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це  боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну.» 
 1. Тут книга (djvu) Автор: Роман Млиновецький (Роман Бжеський)Опубліковано: Торонто, 1982Сторінок: 308 с.Опис: The Basilian Press З фондів Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua2. Тут книга (pdf)  А виконавці-бійці, які вели війну з селянством, тверді і нещадні в прийнятті каральних рішень, жорсткі й винахідливі пронози під час трусів на селянському обійсті повністю позбавляли селянські сім'ї будь якого харчу. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору, листя. Мали місце численні випадки канібалізму. Першими помирали чоловіки, потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Один з партійних функціонерів, Віктор Кравченко, згодом писав:" У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток. Висохлі, як скелети, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар". Тут книга 
Автор: Іван ГерасимовичОпубліковано: Нью-Йорк, 1973Сторінок: 296 с.Опис: Українське Видавництво “Говерля”   Новітні комуністи, в наш час, незважаючи на опубліковані в Україні матеріали, спогади очевидців голодомору, заперечують і всіляко применьшують злочинні дії своїх попередників, тим самим проявляють своє істинне відношення до долі України та її народу.
                                                 Голод 1933 року в Україні.  1993р. Дніпропетровськ-Мюнхен.Голод. Народна книга-меморіал.  1991р. Київ. 


Тут книга

Автор: Поль Половецький

Опубліковано: Мюнхен, 1955
Сторінок: 30 с.Опис: Накладом “Українського Видавництва” в Мюнхені З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки

Тут книга Автор: М. ХвощовийОпубліковано: Вінніпег, 1983Сторінок: 15 с.Опис: Інф. відсутня 

Тут книга Автор: Б/а
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 15 с.Опис:Видання Проводу ОУН 

1. Тут книга (djvu) Автор: Соловій д.
Опубліковано: Детройт, 1952Сторінок: 88 с.Опис: Українська Вільна Громада в Америці Політично-наукова бібліотека ч. 1
2. Тут книга (pdf)

1. Тут книга (djvu) Автор: Михайло СмикОпубліковано: Детройт, 1993Сторінок: 25 с.Опис: Доповідь виголошена 12/09/1993 на Жалібній академії в Детройті 
2. Тут книга (pdf)

Хрущов Крим Україні подарував ?

                                  Хрущов Крим Україні подарував ?

  Керівництво Кримської області  звернулося до Ради Міністрів РРФСР з проханням передати Крим в склад України. Рада Міністрів РРФСР, яка позитивно відреагувала на це прохання (ось яким було офіційне обґрунтування: “учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР”), звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР. Президія Верховної Ради РРФСР 19 лютого 1954р., за участю представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутній його голова “тов. Сосницький”. М.Л.) Рад депутатів трудящих,  розглянула пропозицію  Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області та звернулася ( прийнявши відповідний Указ) до Президії Верховної Ради СРСР -  про це, зокрема, детально розповідав на сторінках центральних газет Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Це (разом зі згодою України позитивно відреагувати на прохання РРФСР – також прийнятим відповідним Указом Президії Верховної Ради УРСР) створило необхідну правову базу для прийняття  відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР. Остаточним вирішенням цього питання став закон, який прийняла Верховна Рада СРСР 26 квітня 1954р. Ось його зміст:

“Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

1.     Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передання Кримської області зі складу РРФСР в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2.     Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР”.

Після цього, прийняттям відповідних законів були внесені зміни в республіканські Конституції Верховними Радами РРФСР і УРСР.

                                М.Лукінюк. “Краткий Экскурс в Кримско-российско-украинскую историю”. Кримська світлиця №34 від 24 серпня 2012р.    

  З вище викладеного ви дізнались про факти законного переходу Криму (не исконно руского полуострова) Україні  для розбудови інфраструктури і підняття економічного розвитку після розрухи.     
  
   Знизу є книга (31 ст.), прочитавши яку ви зрозумієте, як проходила "асиміляція" населення, руйнація архітектурної спадщини криму, захоплення його за допомогою тогочасних на швидкоруч зформованих "козачків" (читаючи її розумієш, що історія має здатність повтоюватись).

http://prosvitafenix.blogspot.com/2014/03/1941.html        Історія незалежності України (Брати Капранови), глава про Крим.

  

Автор: Січинський В.Опубліковано: Нью-Йорк, 1954Сторінок: 31 с.Опис: Організація Оборони Чотирьох Свобід України

Книга тут !!!

                  

Українська Повстанська Армія

                  

                                     

"На всій Україні, а можливо, і в усьому

 Совєтському союзі немає, мабуть,

ні однієї людини, яка нічого не чула б сьогодні

 про ту визвольну протибольшевицьку боротьбу, що її, головно в західноукраїнських областях,

веде український народ..."

                                                                 П. Полтава (з підпільної брошури 1947р.)

  Перші місяці побуту німців в Україні 1941р. привели до загального розчарування. Терор НКВС замінився терором ґестапо. Знищення українського проводу після проголошення акту 30 червня виявило справжні наміри німців щодо України. Галичину приєднують до Генерал-Губернаторства, Буковину і Бесарабію віддано Румунії, ще раніше Закарпаття було кинуте на поталу Угорщині. Німецька політика була визиваючим глузуванням з українських державницьких аспірацій та з національних почувань  українського народу взагалі.                   

    На початку 1942р. особливо нестерпні умови склалися на Поліссі та Волині. Тут населення страждає з однієї сторони від свавілля радянських партизан, які заполонили лісові хащі і відносилися до українського населення вороже, трактуючи його як самостійників-націоналістів, а з другого боку від брутальних відплатних акцій фашистів за атаки партизан на німецькі ґарнізони. Дошкульних ударів завдають також польські колоністи об’єднані в “ліґеншафти” та  “пляцуфкі”, одні співпрацюючи з німцями, а другі – з червоними партизанами. Все це, а також “добровільне” висилання на роботу в Німеччину, зумовило стихійну появу в середині 1942р. загонів самооборони. З цих загонів твориться “Поліська Січ” з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем та перші відділи УПА під керівництвом Довбешки-Коробки (Перегійняк, уродженець Волині, член ОУН) та Остапа. Спочатку відбивши охоту більшовицьким партизанам та польським “пляцуфкам” гуляти по українських селах, обидва загони УПА скеровують свої удари проти німців. Популярність діяльності УПА приводить до чисельного зростання повстанців та до охоплення визвольною боротьбою все більших районів. Літом 1943р. починає переорганізовуватися в повстанську армію Українська Народна Самооборона в Галичині і приймає назву УПА-Захід на відміну від підрозділів Полісся і Волині, які названо  УПА-Північ. Восени 1943р. створюється Буковинська Самооборонна Армія. Пост головного командира УПА займає Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Восени 1943р. на теренах Галичини, Волині, Полісся існували за німецьким визначенням “бандитські райони”, де німецька адміністрація нічого не могла вдіяти. Крім збройної боротьби УПА вела ідейно-політичну пропаґанду з чітко окресленими гаслами боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Значення цієї зброї добре розуміли вороги українського народу і робили все можливе, щоб підірвати довір’я народу. Німці: “ОУН це національно замаскована більшовицька бойова частина. Воюючи проти німецьких вояків, вона допомагає червоній Москві!” Більшовицькі летючки: “Керівна верхівка ОУН контактується з ґестапо і робить все, щоб відірвати народні маси від радянських партизан, які ведуть боротьбу проти німців.” В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає також особливу увагу на пропаґанду визвольної боротьби серед інших поневолених Москвою та Берліном народів. Сили УПА на початку 1944р. становили 50 куренів – біля 80т. українських воїнів і біля 20т. воїнів інших національностей.

    Наближення Червоної Армії поставило перед УПА завдання переходу німецько-радянського фронту, щоб залишитися на українських землях. Перші спроби переходу великими з’єднаннями на відтинку фронту Шепетівка-Рівне-Збараж (березень 1944р.) виявилися фатальними. Більшовики, використовуючи цілі дивізії з усіма родами зброї, завдали великих втрат північному крилу групи “УПА-Північ”. Тому приймається рішення про перехід малими групами, коли Червона Армія, переслідуючи німців, вже немала великих можливостей вступати в бій з частинами УПА. Це був період проривів з оточення, засідок та наскоків. З віддаленням фронту розпочався період безжалісної боротьби з дивізіями НКВС. Більшовики поставили собі мету зліквідувати УПА до закінчення війни. Після року найбільших зусиль МВС-МДГ, УПА діяла дальше і своєю збройною боротьбою доводила, що український народ прийняв більшовиків як нових загарбників. В 1946р. влада міняє тактику боротьби: творення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинну та маєткову відповідальність, публічні катування та провокації.  Міняється тактика і УПА: несподівані напади на більші і меньші НКВСівські з’єднаннями, наскоки на адміністративні центри (для звільнення арештованих, розбивання в’язниць та нищення заготівельних пунктів), руйнування комунікаційних споруд та засобів зв’язку, саботажні акції. Безкомпромісна боротьба ведеться проти сил НКВС та активних членів більшовицької партії, в той же час з захопленими в полон червоноармійцями обмежувалися тільки роз’яснювальною роботою та відпускали їх на волю.

    В 1945р. для допомоги українцям Закерзоння проти польських банд, які насильно змушували українців до переселення в СРСР, декілька відділів УПА прориваються через польсько-радянський кордон. Якийсь час вони успішно протидіють переселеню, але після операції  “Вісла” (квітень-серпень 1947р.) перебування УПА в Закерзонні тратить сенс і частина відділів йде рейдом на Захід, а решта повертається на терени УРСР.

    В період післявоєнного миру український визвольний рух діє у формі збройного підпілля та ширення  ідей протибільшовицької боротьби. Для цього використовують збройно-пропаґандивні рейди відділів УПА на території сусідних держав для інформування  про характер і мету боротьби українського народу та ширення правди про імперіалістично-більшовицькі наміри проти цих держав. Так на протязі 1947-1949рр. здійснені рейди в Польщу, Білорусію, Чехословаччину, Мадярщину, Прусію та Румунію. Але починає відчуватись брак медикаментів, зброї та амуніції. 5 березня 1950р. було завдано болючого удару УПА, коли загинув, оточений спецвідділами МВС, головний командир УПА ґенерал Роман Шухевич. Та незважаючи на цю втрату, боротьба УПА не припиняється. В жовтні 1952р. головний командир УПА полковник Василь Кук відзначив 10-річчя УПА окремим наказом, підкреслюючи в ньому тверде, незламне рішення кожного бійця і командира – вести визвольну боротьбу за всіх умов аж до повної перемоги нашої правди.

           П.Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952рр. Документи і матеріали.

Лебідь М. УПА: Українська Повстанська Армія

Книга тут !

Додано: Грудень 17, 2012

Автор: Микола ЛебідьОпубліковано: Б.м., 1946Сторінок: 100 с. + 31 фото
Опис: Видання Пресового Бюра УГВР

К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           

                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.

                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:

  -Польща визнає право України на незалежність;

  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);

  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.

  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було “Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемир’я. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.

Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.

    “Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.

   


Тут книга(коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні автори

Опубліковано: Без місця, без року.

Сторінок: 24с.

Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав


Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності

    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.

    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з в’язниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.

    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.

    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.

                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.

                                             С.Петлюра. Статті.

Книга тут! Тисни на текст і отримуй книгу!

Додано: 17 Травеня 2017р.

Автор: Петро Сагайдачний

Опубліковано: Нью-Йорк, 1951р.

Сторінок: 64с.

Опис: "Українське Видавництво"

В’ячеслав Липинський.

 

 ”...він  був людиною пуританської моральної чистоти

нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало

йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.”

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.



1848рік. Галичина, Львів.

1848рік. Галичина, Львів.

    Рік 1848, названий “весною народів” потряс Австрійською імперією. Революційний рух, який розпочався у Відні, так звана березнева революція, викликав цісарську прокламацію від 15 березня 1848р., якою проголошувалося виконати бажання “вірних” народів реорганізувати державний устрій: створення конституційного державного сейму та ліквідація кріпацтва. Звістка про революцію у Відні блискавично досягла Львова і тут знайшла благодатний ґрунт у польської спільноти, яка завжди мріяла про відновлення польської держави. Поляки негайно взялися за укладення  “адреса до цісаря”, в якому виклали своє бачення відбудови Польщі у федерації з Австрією та подальшу долю Галичини. Потім вони почали збирати підписи під “адресом” заохочуючи при цьому і русинів (українців), мовлячи про відбудову “нашої і вашої вітчизни”. Коли Кирило Вінковський, член Ставропігійського Інституту, від імені русинів, зажадав, щоб в тій петиції було згадано також і русинів, то поляки обурилися: Тут (в Галичині) нема русинів! Се зрадник москаль!  Ця подія витверезила українців, які хотіли йти в польські революційні організації. 15 квітня поляки засновують “Раду народову”, яка мала взяти в свої руки керівництво революційним рухом в Галичині. Така діяльність поляків спонукала русинів призадуматися над своєю національною долею та перейти зі свого боку до самостійної активності. 19 квітня крилошанин о. Михайло Куземський на чолі руської делегації вручає галицькому наміснику графу Студіону свою петицію до монарха. Основні вимоги: в округах, де більшість українського населення шкільна наука викладалася українською мовою; накази і розпорядження, які поступають від вищого уряду подавалися українською мовою; урядовці розуміли українську мову; зрівняні права греко-католицького, католицького та вірменського духовенства та щоб українці могли працювати в урядових закладах.

    2 травня 1848р. в консисторійному залі собору св. Юра о шостій годині після обіду зібралися понад триста русинів різного стану і віку, для заснування своєї організації “Ради народної руської”. На ці збори прийшли також і поляки, щоб зашкодити створенню проводу русинів. Спочатку на зборах вшанували пам’ять Маркіяна Шашкевича, пізніше виступив о. Іван Жуковський з церкви св. Петра і Павла, з промовою про потребу створення керівної організації русинів у такій “святій годині”. Його промову перервав поляк п. Сускі, який почав розводитися про інспірацію чорної справи незгоди між народами побратимами. На це “сильним голосом” богослов Олексій Заклинський заявив, що русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Поляки зрозумівши, що нічого не вдіють полишили збори. Було вибрано керівництво Ради, якими стали о. Михайло Куземський, схоластик та Іван Борисикевич, правник (юрист). Учасники зборів “з радости при розході цілувалися, а старці тішилися як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними…”. Після утворення Ради Народної Руської у Львові, почали творитися окружні ради по інших містах Галичини. В цей же час також засновано газету “Зоря Галицька”, першим редактором якої став Антін Павенський.

    9 травня  на петицію русинів прийшла відповідь міністра внутрішних справ Піллєрсдорфа.

    10 травня 1848р. чільні представники Ради Народної Руської випустили відозву до руського народу Галичини. В ній галицькі провідники:

-         причисляють галицьких русинів до великого, 15 мільйонного, українського народу, який користується однаковою мовою як в Австрійській так і Російській імперіях;

-         дають широкий історичний екскурс руського народу - від княжих часів до сьогоднішного злиденного стану, коли “великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованє”;

-         закликають бути лояльними до австрійської влади, яка тепер, згідно Конституції, надала можливостей різних політичних свобод;

-         накреслюють програму дій Ради:

“а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священників наших з правами других обрядків.

  б) Розвивати і взносити народність нашу всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримуваннєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу слав’янського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних.”

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від усякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити”.

Підписали цю відозву: Григорій Яхимович, єпископ, голова, його заступники: Михайло Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник і секретарі: Михайло Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст кредитного товариства. 15 травня 1848р. ця відозва була видрукована в першому номері “Зорі Галицької”. Згодом львівську Раду Народну Руську перейменували на Головну Руську Раду.

Всі ці події становили перші кроки політичного життя галицьких українців.

К.Левицький. Історія політичної думки галицьких українців.  1924р.