Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.

    “Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.

   


Тут книга(коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні автори

Опубліковано: Без місця, без року.

Сторінок: 24с.

Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав


Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності

    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.

    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з в’язниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.

    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.

    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.

                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.

                                             С.Петлюра. Статті.

Книга тут! Тисни на текст і отримуй книгу!

Додано: 17 Травеня 2017р.

Автор: Петро Сагайдачний

Опубліковано: Нью-Йорк, 1951р.

Сторінок: 64с.

Опис: "Українське Видавництво"

В’ячеслав Липинський.

 

 ”...він  був людиною пуританської моральної чистоти

нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало

йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.”

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.



1848рік. Галичина, Львів.

1848рік. Галичина, Львів.

    Рік 1848, названий “весною народів” потряс Австрійською імперією. Революційний рух, який розпочався у Відні, так звана березнева революція, викликав цісарську прокламацію від 15 березня 1848р., якою проголошувалося виконати бажання “вірних” народів реорганізувати державний устрій: створення конституційного державного сейму та ліквідація кріпацтва. Звістка про революцію у Відні блискавично досягла Львова і тут знайшла благодатний ґрунт у польської спільноти, яка завжди мріяла про відновлення польської держави. Поляки негайно взялися за укладення  “адреса до цісаря”, в якому виклали своє бачення відбудови Польщі у федерації з Австрією та подальшу долю Галичини. Потім вони почали збирати підписи під “адресом” заохочуючи при цьому і русинів (українців), мовлячи про відбудову “нашої і вашої вітчизни”. Коли Кирило Вінковський, член Ставропігійського Інституту, від імені русинів, зажадав, щоб в тій петиції було згадано також і русинів, то поляки обурилися: Тут (в Галичині) нема русинів! Се зрадник москаль!  Ця подія витверезила українців, які хотіли йти в польські революційні організації. 15 квітня поляки засновують “Раду народову”, яка мала взяти в свої руки керівництво революційним рухом в Галичині. Така діяльність поляків спонукала русинів призадуматися над своєю національною долею та перейти зі свого боку до самостійної активності. 19 квітня крилошанин о. Михайло Куземський на чолі руської делегації вручає галицькому наміснику графу Студіону свою петицію до монарха. Основні вимоги: в округах, де більшість українського населення шкільна наука викладалася українською мовою; накази і розпорядження, які поступають від вищого уряду подавалися українською мовою; урядовці розуміли українську мову; зрівняні права греко-католицького, католицького та вірменського духовенства та щоб українці могли працювати в урядових закладах.

    2 травня 1848р. в консисторійному залі собору св. Юра о шостій годині після обіду зібралися понад триста русинів різного стану і віку, для заснування своєї організації “Ради народної руської”. На ці збори прийшли також і поляки, щоб зашкодити створенню проводу русинів. Спочатку на зборах вшанували пам’ять Маркіяна Шашкевича, пізніше виступив о. Іван Жуковський з церкви св. Петра і Павла, з промовою про потребу створення керівної організації русинів у такій “святій годині”. Його промову перервав поляк п. Сускі, який почав розводитися про інспірацію чорної справи незгоди між народами побратимами. На це “сильним голосом” богослов Олексій Заклинський заявив, що русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Поляки зрозумівши, що нічого не вдіють полишили збори. Було вибрано керівництво Ради, якими стали о. Михайло Куземський, схоластик та Іван Борисикевич, правник (юрист). Учасники зборів “з радости при розході цілувалися, а старці тішилися як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними…”. Після утворення Ради Народної Руської у Львові, почали творитися окружні ради по інших містах Галичини. В цей же час також засновано газету “Зоря Галицька”, першим редактором якої став Антін Павенський.

    9 травня  на петицію русинів прийшла відповідь міністра внутрішних справ Піллєрсдорфа.

    10 травня 1848р. чільні представники Ради Народної Руської випустили відозву до руського народу Галичини. В ній галицькі провідники:

-         причисляють галицьких русинів до великого, 15 мільйонного, українського народу, який користується однаковою мовою як в Австрійській так і Російській імперіях;

-         дають широкий історичний екскурс руського народу - від княжих часів до сьогоднішного злиденного стану, коли “великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованє”;

-         закликають бути лояльними до австрійської влади, яка тепер, згідно Конституції, надала можливостей різних політичних свобод;

-         накреслюють програму дій Ради:

“а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священників наших з правами других обрядків.

  б) Розвивати і взносити народність нашу всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримуваннєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу слав’янського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних.”

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від усякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити”.

Підписали цю відозву: Григорій Яхимович, єпископ, голова, його заступники: Михайло Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник і секретарі: Михайло Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст кредитного товариства. 15 травня 1848р. ця відозва була видрукована в першому номері “Зорі Галицької”. Згодом львівську Раду Народну Руську перейменували на Головну Руську Раду.

Всі ці події становили перші кроки політичного життя галицьких українців.

К.Левицький. Історія політичної думки галицьких українців.  1924р.     

ЦЕHТРАЛЬHА РАДА.

ЦЕHТРАЛЬHА  РАДА.

    12   березня    (27   лютого   за старим стилем)  1917р.,  після кількаденних політичних демонстрацій робітників  Петрограду, було повалено самодержавство в Росії. 13 березня в Україну прийшла телеграма члена Державної   Думи  Бублікова,  який повідомляв населення  Росії,  що царська влада в Росії впала, а революцію очолив комітет  Державної  Думи.    Спочатку громадсько-політичні діячі України, переживши лихоліття царських переслідувань підчас війни, ставились дуже обережно до всяких новин. Тим часом революція поширювалася на всі верстви населення і втримати рамки старого суспільства було неможливо. Використовуючи ці настрої,   Товариство   Українських Поступовців (ТУП) 17 березня вирішило створити об'єднавчий центр, який переріс в Українську Центральну Раду. До складу Центральної Ради крім ТУП (Є.Чикаленко, С. Єфремов,  Д. Дорошенко) ввійшли соціал-демократи на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою та Українська партія  соціалістів-революціонерів, яку репрезентували М.Ковалевський,    П.Христюк   та  М.Шаповал.   Головою   Ц.Ради обрали, заочно,  професора  Михайла Грушевського, який ще не повернувся з заслання. Так українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган, який в першій половині 1917р. одержував дедалі зростаючу підтримку. Hайпалкійшими прихильниками  Центральної  Ради  були сільські вчителі, нижче духовенство, дрібне чиновництво, земські урядники, молоді офіцери та заможне селянство.  Проте в Україні були також суспільні та етнічні групи, які не підтримували Центральну Раду.   Російські консерватори побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу  “єдиної і неподільної  Росії”.   З  другої сторони російські радикали підозрювали, що український національний рух порушить “єдність робітничого класу”.  Скоса позирала на   Ц.Раду і значна частина євреїв,  багато з яких ототожнювали себе з російською культурою і активно діяли в російських соціалістичних партіях. В цих умовах, щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили в Україні, 23 червня 1917р.   Центральна Рада   видала перший універсал, в якому проголошувалося:  “"Хай   Україна   буде вільною.   Hе відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків з російською державою,  хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї”. Проте дуже скоро виявилося, що  Ц.Раді  бракує розуміння державотворення. Більшість політиків  Ц.Ради, вік яких коливався в межах 20-30 років,   згаяли час у безкінечних суперечках,  відстоюючи вузькі партійні та класові інтереси.   Центральна   Рада відмовилася від своєї підтримки церквою. В неї було неґативне ставлення до чиновництва, яке вважалося як уособлення старої гнобительської буржуазної держави. Дуже великою помилкою було нерозуміння необхідності мати армію.   Ц.Рада була переконана, що  “Україна   утримає   свою самостійність без армії,   тільки сильною вірою в соціалістичне братерство...”.  Зукраїнізовані військові корпуси ґенерала  П.Скоропадського були розпущені.   Дуже скоро виявилася недолугість цих міркувань:   підчас більшовицького походу Муравйова на Київ --  нікому було боронити столицю. Це був початок кінця Центральної   Ради.   Потім був  Гетьманат...

                   Т.ГУHЧАК.      УКРАЇHА. ПЕРША ПОЛОВИHА XX ст.

                   О.СУБТЕЛЬHИЙ.  УКРАЇHА. ІСТОРІЯ.

  І.HАГАЄВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇHСЬКОЇ ДЕРЖАВИ     ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ.

Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

               

                Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

    Роман Шухевич народився 30 червня 1907р. у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша,2. Дід його, Володимир Шухевич був етнографом, автором знаменитої п’ятитомної розвідки про побут гуцулів “Гуцульщина”. Середню освіту Роман здобув у філії української академічної гімназії у Львові. Студіював на львівській політехніці.              

   В 1923р., маючи заледве шістнадцять років, вступає в ряди української військової організації (УВО), а з 1929р. – один з перших членів ОУН і займає довгий час пост бойового референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Бере живу участь у пластовому житті. Покликаний до служби в польському війську наполегливо студіює в старшинській школі, однак його, як політично підозрілого, усувають зі школи і посилають дослужувати звичайним гарматчиком в одному з ґарнізонів на Волині. В 1934р., у зв’язку з вбивством польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, його арештують і засилають до концтабору в Березу Картуську. В 1938р. звільнений завдяки амністії з в’язниці, він переходить в Карпатську Україну, де бере участь у визвольних змаганнях проти угорської окупації Закарпаття. В 1939-1941рр. працює в проводі ОУН як референт зв’язку з українськими землями в СРСР. 

    30 червня 1941р. майор Тур-Шухевич у складі українського леґіону входить до Львова. Після проголошення 30 червня 1941р. Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН німецька влада заарештувала. Романові Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення, однак згодом він залишає службу і переходить у підпілля. Пізніше він, як комендант допоміжної поліційної частини, організовує перехід відділів української поліції на Волині та Поліссі до УПА. За цю акцію його схопило ґестапо і вдруге засуджує до страти, але йому вдається втекти з в’язниці. В серпні 1943р. ІІІ Надзвичайний Збір обирає Шухевича-Тура (псевдонім Тарас Чупринка) головою проводу ОУН. Постановою УГВР з 9 лютого 1946р. підполковник Т. Чупринка був підвищений до ступеня ґенерала. На протязі 1943-1950рр. Р. Шухевич керує визвольною боротьбою багатотисячної УПА проти гітлерівських та більшовицьких військ.

    Ранком 5 березня 1950р. Р. Шухевич загинув геройською смертю в бою з спецвідділами МВД-МҐБ в селі Білогорща, біля Львова. Про місце поховання його до сьогодні не відомо.

    Вічна слава героям!

    П.Мірчук. Українська повстанська армія 1942-52роки.

   Д.Свідник. Загибель ґенерала Чупринки. Газета “Поступ” 7.03. 05р.

Книга тут - автор Мірчук П. "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир Армії Безсмертних"



















  Книга тут (Тарас Чупринка-Роман Шухевич-Тур-Р. Лозовський)

Книга тут "ШУХ-ТУР-Пластун"

Книга тут "Шухевич-Чупринка людина і символ"

Книга тут "Генерал Роман Шухевич (дві доповіді)"

Книга тут - автор д-р. Степан Шухевич "Моє життя"

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА

                                ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

                                                                                       Чи чулисьте браття

                                                                                       Як боролось Закарпаття.

                                                                                       З народної пiснi.

Розпад Австро-Угорської iмперiї в 1918р. розбудив Закарпаття, яке до цього нидiло в обiймах Угорської олiгархiї. По мiстах i  мiстечках Закарпаття творилися народнi ради, якi виявивляли полiтичнi прагнення щодо майбутньої долi Закарпаття. Основними  течiями були: приєднання Закарпаття  до новоствореної  Чехословаччини,  приєднання  до  УНР, приєднання  до  Угорщини  та  створення   самостiйної  держави. Долю Закарпаття  вирiшила  емiгрантська  органiзацiя - Американська  Руська народна  рада. Плебiсцит  серед  закарпатських  громад  США  висловився бiльшiстю  за  приєднання Закарпаття до Чехословаччини (732 делегати за приєднання до ЧСР; 310 - за приєднання до УНР; 27 - за самостiйнiсть; 10 - за приєднання до Росiї; 9 - за приєднання до Угорщини; 1 - за приєднання до Галичини). І так Закарпаття пробуло в складi ЧСР до 1938р.

В 1938p. внаслiдок Мюнхенської угоди, до Нiмеччини вiдiйшли  Судети.  З мовчазної згоди захiдних держав, Гітлер планував подальше розчленування Чеської держави. При пiдтримцi нiмцiв словаки одержали автономiю в межах Чехословацької  республiки. 11 жовтня 1938p. Закарпаття  отримало  вiд чехiв самоврядування. 26 жовтня 1938p. автономний уряд Закарпаття очолив о. Августин  Волошин - найвизначнiйша  постать за створення української держави  на  Закарпаттi. Згiдно  нового  полiтично-правового  статусу законодавча  влада  повинна  була  перебувати в руках обраного Карпато-Українського Сойму.  Пiсля  Вiденського  арбiтражу (2.11. 1938р.) до Угорщини вiдiйшли Ужгород, Мукачево, Берегово i столицю краю перенесено до Хусту. З великим пiднесенням розпочалося будiвництво рiзних дiлянок нацiонального життя на українському Закарпатті. 12 лютого 1939p на виборах  до  Сойму Карпатської України  здобуває  перемогу українське  нацiональне об'єднання i формує новий  парламент.  Однак  мiжнароднi  подiї  перешкодили  нормальному розвитковi  автономiї  Карпатської  України. 15 березня 1939p. вермахт розпочав окупацiю Чехiї. В цей же день, виражаючи волю народу, парламент Карпатської України висловлюється за те, щоб Августина Волошина вибрати президентом. За  його  ж  iнiцiативою,  того  ж  самого дня  проголошено самостiйнiсть  Карпатської України. І в цей же день в нiч на 16 березня розпочалася угорська навала проти Карпатської України. На оборону стали вiддiли  "карпатської сiчi", але  десятикратне  по  чисельностi угорське вiйсько швидко окупувало  Карпатську Україну i уряд Волошина перейшов до Румунiї. На  Закарпаттi  почалася  нова  нiч  пiд  крилом  Угорщини. Так закiнчилася  ще  одна  сторiнка  визвольної  боротьби  України  за  свою незалежнiсть.

                              В.Пачовський.  Срiбна Земля.

                              енциклопедiя українознавства. т2.