Августин Волошин.
Це найбільший син нашого народу. Отець
Волошин усе життя від ранньої своєї
молодості працює
на нас... У ті найтяжчі
часи лихоліття він стоїть на чолі нашої
боротьби, воює словом і пером.
Василь Гренжа-Донський, письменник.
Народився Августин Волошин 17 березня
1874р. в селі Лелечин, що на межі Закарпаття і Галичини. На той час Закарпаття
входило до складу Австро-Угорської імперії, точніше до угорської частини – так
званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії
кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні
погляди, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим
національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях
під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації.
В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883-1892рр., викладання
велося мадярською мовою. За словами Гренжі-Донського з дитячих літ він “по-мадярськи мало
знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав
труднощі”. Навчання продовжив у Будапешті на
теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув
звання професора математики та фізики, а в 1897р. одержав диплом учителя
народних шкіл. Того ж року його висвятили на священика. З 1900 до 1917рр. працює
професором Ужгородської учительської
семінарії, а з 1917 по 1939рр. – її директором. У 1915р. Августин Волошин повторив
вчинок зроблений раніше Маркіяном Шашкевичем у Галичині. Угорська влада вимагала
перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Отець рішуче
виступив проти таких планів. У Будапешті на нараді керівників єпархій у
присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів сказав: “Обвинувачую
тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою
можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої в історії ми не знаємо. Турки
не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам; москалі
залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... Але “патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб
лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт”. Кирилицю для українців було збережено.
Після Першої світової війни
Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини – країни, що стала на демократичний
шлях розвитку. Українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали
сприятливі умови для національно-культурного життя. Августин Волошин докладав
великих зусиль для утвердження в краї української літературної мови. За його
ініціативою 1920р. заснували товариство “Просвіта”, а наступного року в
Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським.
Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою “Народне
читання”. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою
промовою не виступав Августин Волошин. Блискуче виявив він себе і на письменницькій
ниві. Про Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були
вилучені з обігу й, на жаль, і досі не перевидані. Августин Волошин разом з
однодумцями зініціював створення кооперативів, Підкарпатського банку і низки
фабрик. Як політик заснував Народно-християнську партію, від якої його обрали
послом до чехословацького парламенту в 1925-1929рр.
1938р. з мовчазної згоди західних
держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність,
надав українцям Закарпаття право на самовизначення і Карпатська Україна стала
автономним краєм з власним урядом і сеймом. 15 березня 1939р. сейм Карпатської
України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом
Августина Волошина. Було прийнято конституційний закон, згідно з яким
українську мову оголошували державною, затверджували герб “Тризуб” та гімн “Ще
не вмерла Україна”. За допомогою членів ОУН у краї формувалися збройні сили “Карпатська
Січ”. Однак Гітлер, вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, дав
Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України і 40-тисячне угорське військо
рушило на Закарпаття. З перших годин угорського вторгнення “Карпатська Січ”
вела криваві бої. На Красному полі під Хустом загинули сотні українців. Велика
кількість січовиків полягла в інших місцях.
18 березня 1939р. закарпатське військо залишило Хуст і Карпатська Україна
перестала існувати. Уряд Волошина виїхав в еміграцію. В кінці березня мадяри
декілька сотень полонених галичан з “Карпатської Січі” на Верецькому перевалі
передали польській стороні. Поляки всіх їх там таки відразу і розстріляли (українська
Катинь). В пам’ять про цю подію на Верецькому перевалі у 2008р. встановлено
скромний хрест.
Августин Волошин поселився в
Празі, працював в Українському вільному університеті. В УВУ він пройшов шлях
від завідуючого кафедри до ректора. Коли радянські війська вступили в Європу,
Волошину радили виїхати з Праги дальше на Захід. Він відмовився. Говорив: “Усе,
що я зробив, було на користь Карпатській Україні, крім того я ніколи й нікому
не робив шкоди”. Волошин не уявляв собі
все страхіття і підступність комуністичного режиму, для якого будь-який
український громадський чи політичний діяч підлягав знищенню. Після вступу радянських
військ до Праги, СМЕРШ заарештував Августина Волошина і перевіз у Москву в Лефортовську
в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71-річний Волошин
відмовився співпрацювати з режимом. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був
громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, йому
ставили “злочин”: “Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність
проти СРСР”. У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало:
ув'язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому
волі, боронив українську мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В
Радянському Союзі цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом
народу і знищити її. Численні тортури людини похилого віку призвели до смерті.
Місце поховання Августина Волошина – невідоме. 15 березня 2002р. указом
Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно
звання Героя України (посмертно).
Скорочено з
статті Ю.Косинської і О.Крука:
“Той, що вірив у наше воскресіння”.
Україна молода. 19. 03 2013р.
Немає коментарів:
Дописати коментар