Тут Ви знайдете безліч книг, які не придбаєте в жодному магазині і не знайдете в бібліотеці!
понеділок, 22 грудня 2014 р.
Пороблено в Украине - Лжец Лжец, если бы Дмитрий Киселев говорил правду.
неділя, 21 грудня 2014 р.
"Никогда мы не будем братьями" Заза Заалишвили Н. Дмитрук
Прощальный марш
Подивіться Вадим Дубовский на YouTube, не пожалкуєте.
середа, 26 листопада 2014 р.
Пам'ятник кобзарю
Центром будь-яких заходів, пов’язаних з ім’ям Тараса Григоровича Шевченка уже давно є бронзовий
монумент Великого українця встановлений навпроти “червоного” корпусу Київського національного
університету. Пам’ятник було відкрито 6 березня 1939р. Відкрито з п’ятої
спроби, після тривалої боротьби за саму можливість такого увічнення пам’яті Шевченка.
Перший у світі пам’ятник-погруддя Шевченку
створив 1899р. відомий російський скульптор В.Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст
придбала сім’я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і
встановила у своєму садку перед будинком у Харкові (нині цей бюст експонується
в музеї Т.Г,Шевченка у Києві). Ідея створення великого пам’ятника у Києві
почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих мешканців “Південно-Західного краю” та їх земляків у інших містах Російської імперії на початку ХХ ст. Чи не першими на
практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: 1904р. з ініціативи
Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам’ятник.
Ініціатива набула розголосу і свої кошти на спорудження монумента почали
надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905р.
було організовано Особливий комітет зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку.
Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект; головою журі
було обрано скульптора Леоніда Позена, автора пам’ятника І.Котляревському у
Полтаві.
Очільників держави і чиновників
різних рангів непокоїло, що відзначення століття дня народження Шевченка може
набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи.
Активно перешкоджали увічненню пам’яті Шевченка
і представники деяких громадських
організацій правомонархічного спрямування. Цих слуг режиму надзвичайно болісно
вразив той факт, що на перший конкурс на найкращий проект пам’ятника Шевченку
1909р. надійшло 64 роботи, тоді як на конкурс зі створення пам’ятника
імператору Олександру ІІ, що у той самий період тривав у Києві, - лише 20. Попри
велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому
невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911р. журі, яке очолював
тепер Опанас Сластіон, розглянуло 46 проектів і знову таки переможця не
визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було присуджено викладачу мистецької школи в Києві
Федору Балавенському, третю – учневі
Сластіона скульптору М.Гаврилку.
Тим часом у місті точилася боротьба за
місце для пам’ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що,
мовляв, на Михайлівській площі перед “російським
навчальним закладом” (там розміщувалося Перше реальне
училище) не можна ставити пам’ятник діячеві, який усе життя був ворогом
монархії і запропонували встановити там пам’ятник княгині Ользі. Урешті-решт
міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який уже було дано “височайший”
дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської і Великої
Васильківської (нині площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже
навпроти майбутнього пам’ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік
містилася редакція правомонархічної газети “Киевлянин”, навколо були розсипані
неохайні дрібні крамнички. Різко проти цього місця виступили і Об’єднаний
комітет, і українська громадськість. Комітет зупинився на двох варіантах:
основним були обрані Дніпрові кручі Петровської алеї, за відомим патонівським
парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського
костелу. Що ж до проекту Балавенського, який Об’єднаний комітет запропонував
авторові доопрацювати, то вписати його в
простір Караваєвської площі той не спромігся, чи радше, не схотів. Тож було
оголошено черговий, третій за ліком, конкурс. Його результати були розглянуті в
грудні 1912р. Жоден із 37 проектів журі також не підтримало, тому у травні
наступного року Об’єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до
участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. В лютому
1914р. журі нарешті визначилося і рекомендувало спорудити пам’ятник за проектом
російського скульптора Л.Шервуда. Але комітет, склад якого, так само, як і
склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем
оголосив італійського майстра А.Шіортіно, проект якого із самого початку
зазнавав критики. “Враховуючи, що рішення Комітету в засіданні 3-го лютого
1914р. про встановлення пам’ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на
нашу думку, художніх достоїнств, - написали у своєму листі до голови
Об’єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч,
директор Міського музею М.Біляшевський та відомий архітектор і художник
В.Кричевський, - є образою і наругою над пам’яттю поета-художника, ми, не
бажаючи брати участі у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше
членами Комітету”. Проте Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам’ятника
в Римі. Та невдовзі почалася
Перша світова війна і все, пов’язане з українським життям, потрапило під
заборону.
“Історичну справедливість” відновили
більшовики у 1919р., які згідно з ленінським планом “монументальної пропаганди”
скинули пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на це місце
встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи
скульптора Бернарда Братко. Простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи
то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у
Києві. І лише, як сказано вище, в 1939р. з нагоди стодвадцятип’ятиліття Кобзаря
пам’ятник було встановлено в Києві. Авторами стали скульптор Матвій Манізер,
архітектором – Євген Левінсон. Тут можна говорити про історичну справедливість
без усяких лапок: пам’ятник встановлено на тому самому місці, де до революції
стояв пам’ятник Миколі І – найлютішому
ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса
Шевченка.
Д.Стефанович. Скорочено. “Монумент духовного безсмертя”.
День, №27-28,
14-15 лютого 2014р.
вівторок, 21 жовтня 2014 р.
6_Сарматський союз та Венеди
У III столітті до н. е.
виснажені війнами з грецькими містами- держава-ми і Римом царські скіфи
уступили першість у союзі кочовим племенам сарма-тів - нащадкам племен
скіфів-скотарів.
Греки вважали, що сармати - це нащадки шлюбних звязків
скіфів з міфічними амазонками -войовничими жінками з північного Причорномор'я.
Причиною було те, що у кочовиків-сарматів жінки воювали нарівні з чоловіками,
а дівчатам дозволяли виходити заміж тільки після того, як вони вбивали
першого ворога.
До того ж жінки у сар-матів могли посідати високі
посади, навіть керували державою. Найвідомішою з сарматських цариць була Амага,
яка забрала владу у свого чоловіка-пияка і успішно царювала, проводячи
військові кампанії та розставляючи у захоплених поселеннях власні гарнізони.
У релігійних питаннях сарматські жінки також були
рівноправними - вони могли бути жрицями і так само, як чоловіки, правити
служби.
За своїм способом життя сармати мало відрізнялися від кіммерійців та
скіфів-скотарів: вони кочували разом із худобою, жили у домівках-возах, накритих
шатрами з вовни. Важливим джерелом прожитку слугували мисливство й
рибальство.
Крім скотарства, сармати мали розвинене ремісництво. Щоправда, за
якістю їхні вироби значно поступалися рівню напівосілих скіфів.
Кочовий спосіб життя сприяв широкій торгівлі -сармати
торгували із грецькими та римськими містами у Причорномор'ї, везли товари зі
східних країв - Кавказу та навіть Китаю.
На відміну від скіфів велику частину доходу самати
мали з війни - як від військової здобичі, так і на-йманства. Кожен - сармат чи
сарматка - був воїном і вправним вершником. Озброєння складали лук, меч, спис,
а тіло закривав панцир з товстої шкіри та залізних пластин.
Сарматське царство не було державою у сучасній формі -
це швидше були тимчасові союзи споріднених племен. Одного разу вони спільно
обстоювали свої інтереси, але іншого вже могли воювати поміж собою.
У сарматські часи вперше на українських землях
з'явилося християнство. Нова релігія розповсюдилася досить широкого, так що із
III ст. до IX ст. у Константинопільському патріархаті існувала окрема Скіфська
єпархія.
Племена що жили на землях скіфів-орачів, називали у той
час венедами, антами або склавинами -це були землероби, які мали добре
розвинені ремесла: ковальство, ткацтво, гончарство, зброярство тощо, однак
ремісництво тільки почало відокремлюватися
від сільськогогосподарства. Про них нам
відомо з пам'яток археологічної зарубинецької культури. Венеди жили у
городищах і мали родовий устрій. Із своїми сусідами - сарматами - вони
встановили співпрацю та широкий товарообмін. Сармати-воїни захищали
сусідів-землеробів від загарбників, водночас обкладаючи даниною.
На півдні сучасної України між Дунаєм та Дніпром
кочували сарматські племена язигів. У своєму рухові на захід язиги досягли придунайських
територій Римської імперії. Вони розорювали міста, беручи полонених та
здобич. Врешті після дворічної війни Рим погодився платити сарматам данину.
Згодом загони язигів-союзників
або й найманців - воювали у складі римського війська навіть у Британії, а
племена розселялися на підримських землях - у теперішній Румунії, Угорщині, аж
до Франції та Італії. На переконання деяких істориків, саме сарматські воїни
разом і королем Артуром складали легендарне коло Лицарів круглого столу.
Римський поет Овідій,
якого було заслано на сарматські землі, у віршах описує
місцеве населення так: «Кожен - із сагайдаком, і лук, і стріли при ньому,
Вістрям в отруту змії вмочена вбивча стріла». Або «Через прозорі мости, що під
ними ковзає хвиля, Тягнуть за возом віз дужі сарматські воли». І навіть зізнається: «Мушу і я тут серед сарматів,
Римлянин, римський співець, їхньої мови вживать!»
Інші
сарматські племена - роксолани - які жили між Дніпром та Доном, освоювали
північні терени, а також слідом за язигами придунайські землі.
Назва саме
цих племен - роксолани - врешті стала однією з назв українців.
Крім того, сарматському кореню
ми завдячуємо відомою усім силою характеру та войовничістю українських жінок,
а також тим високим становищем, яке традиційно посідає жінка в українській
родині та суспільстві.
5_Велика Скіфія
Найдавнішою державою на території України, про яку збереглося багато письмових відомостей є Скіфія.
Скіфія - царство, яке об'єднувало культурно споріднені
племена, що жили на наших землях в середині першого тисячоліття до нашої ери.
Про життя скіфів (або ж скитів)
нам відомо переважно від грецьких та римських авторів, бо власних писемних
пам'яток скіфи не залишили. Проте залишили величезні могили - поховання
знатних людей, що дають археологам багатий матеріал для вивчення: зброю, знаряддя,
твори мистецтва, зокрема золоті прикраси. Знамениті скіфські баби -великі
кам'яні скульптури - увінчували степові кургани подекуди аж до XX століття.
Головними племенами Скіфії
вважають царських скіфів, а місцевість, де вони жили - Таврія - називають
столичним регіоном. Царські скіфи жили напівкочовим звичаєм. Інші племена
союзу, що кочували на півночі, називають скіфами-скотарями, а споріднені осілі
племена верхнього правобережжя Дніпра - скіфами-орачами.
Найбільше відомостей збереглося
про царських скіфів, які називали себе околотами і вели свій родовід від трьох
синів царя Таргитая, що їм з неба впали золоті плуг, ярмо, сокира і чаша. Ці
священні символи зберігалися у скіфських царів як символ влади.
Греки, що жили по сусідству,
вважали, що скіфи походять від Геракла та півжінки-півзмії, яку він зустрів у
Гілеї (теперішній Таврії). Жінка народила йому трьох синів, молодший з яких
отримав ім'я Скіф. Він виявився най-сильнішим і успадкував батькові реліквії.
Так воно було, чи інак, але скіфські баби часто мають
на собі зображення священного символу з цих легенд - чаші-рогу.
Правитель Скіфії - цар - очолював військо, виконував роль верховного судді, але влада його не була абсолютною.
Народні збори, які звалися Радою скіфів, розглядали найважливіші державні
питання і могли навіть вирішувати долю царів.
Багата земля дарувала працелюбним скіфам пасовиська
для худоби і добрі врожаї збіжжя, тому вони продавали зерно та інші продукти
сільського господарства сусідам, годуючи не тільки давню Грецію, але й інші
народи.
Землі понад Чорним морем
активно заселяли також греки - вони будували там свої міста-поліси,
Феодосія, Херсонес (в межах теперішнього Севастополя). На берегах Керченської протоки виникла навіть ціла грецька держава -Боспорське царство. Крім торгівлі, греки зі скіфами переймали одні у одних ремесла, звичаї, культуру. Не рідкістю були грецько-скіфські шлюби навіть серед знатних родів.
Скіфи були чудовими воїнами, ходили походами до Малої
Азії, Палестини, Єгипту, утім мали досить миролюбну вдачу. Коли 514 року до н.
е. на чолі 700-тисячного війська на них пішов війною перський цар Дарій І,
скіфи просто відійшли у степи. На запитання: чому? - вони відповіли, що не
люблять воювати, а проте попередили, щоб перси не чіпали їхніх могил, бо
інакше буде лихо. Перси не послухали і в результаті були розбиті за допомогою
вправної партизанської тактики - скіфи випалювали степ перед завойовниками,
щоб позбавити їхніх коней паші, громили валки із запасами та дрібні загони ворога.
Дарій мусив відступити.
У 331 році
до н. е. скіфів намагалося підкорити військо Александра Македонського, однак
славетні легіонери, що згодом дійшли аж до Індії, зазнали поразки від скіфів і
надалі мусили оминати скіфські володіння.
Наукова думка та мистецтво скіфів залишили великий
слід у європейській історії. Скіфський філософ Анахарсіс стояв коло витоків
грецької філософії та увійшов до «семи мудреців стародавньої Греції», а
майстерні золоті прикраси, зокрема пекто-ралі, і сьогодні є окрасою мистецьких
колекцій.
Українці ж,
окрім цього, успадкували від скіфів обряд побратимства, який скріпляється
символічним обміном частками крові, звичай пити вино, не розбавляючи його
водою та наполегливе прагнення справедливості, що його відзначали у скіфів
грецькі історики.
четвер, 9 жовтня 2014 р.
Історія Братів Капранових_3_вступ
Люди споконвіку цікавилися минулим. Монах Нестор, наприклад, вивчав записи своїх попередників і писав «Повість минулих літ», а архимандрит Петро Могила розкопував руїни Десятинної церкви. Історія та археологія завжди ідуть поруч, даруючи нам знання про те, як і навіщо жили наші предки, за що боролися, про що мріяли. І допомагають знайти відповідь на питання - навіщо ми є на цій землі. Бо сучасне виростає з минулого. Так само, як і ми продовжимо своє життя у наступних поколіннях.
Історія - це не набір фактів і дат. Це безперервний процес, який не зупиняється ані на мить. Той, хто розуміє його, зможе зробити вірний вибір сьогодні.
Саме для цього, спираючись на праці гігантів української історії, археології та етнографії, ми вибудували цей єдиний ланцюг подій минулого, що врешті призвели до появи на мапі світу незалежної держави із назвою Україна. Нашої Батьківщини.
Підписатися на:
Дописи (Atom)