Маловідомі битви (Сині Води, Ворскла)

Маловідомі битви.

Сині Води.

    Великий литовський князь Ольгерд (1296-1377), одружившись із княжною Марією Ярославною Вітебською, успадкував трон тестя і виступив як  “збирач земель Русі”. Просування литовців в Русь (Україну) відбувалося легко і швидко. Ольгерд першим розпочав реальне та успішне визволення руських земель від Золотої Орди. Населення вітало визволителів, тим більше, що його військо складалося в основному з білорусів та українців. Кредо влади Ольгерда було –   “Старого ми не змінюємо, а нового не заводимо”. До 1360р. Ольгерд уже витіснив татар з Гомельщини, Сіверщини, з Переяславської землі. Хоча Золоту Орду й роздирали внутрішні чвари, кочові племена, що переміщались на південь від річок Ягорлика, Синюхи і Тясьмину становили загрозу як українцям, так і білорусам, і полякам. Тому з подільськими ордами князь дотримувався якщо не миру то був з ними обережний. Коли Ольгерд почав претендувати на Львівську, Белзьку і Холмську землі і польський король Казимир Великий підкупив татарських князів проти литовців, тоді Великий князь, уклавши мир з хрестоносцями, пішов на татар.  

    Восени 1362р. неподалік фортеці Торговиця (сьогодні село Новоархангельського району Кіровоградської області) відбулася битва, яка увійшла в історію як битва на Синіх Водах. Це, за відомих причин, найменш досліджена сторінка нашої історії. Перший опис битви зробив польський історик Мацей Стрийковський. Ольгерд мав приблизно 30 тис. війська. Стільки ж війська було у трьох татарських князів Кутлуг-бея, Хаджі-бея та Дмитра. З Ольгердом вирушили чотири його племінники (сини  брата по батькові Коріата): Олександр, Костянтин, Юрій і Федір. Коли армія Ольгерда минула Канів і Черкаси та дійшла до урочища Сині Води, то побачила там велику татарську орду. Ординське військо було поділене на три загони і стояло готовим до битви. Ольгерд вишикував своє військо півколом, щоб татари не змогли вдарити з флангів. Почали бій татари. Вони “засипали литву густим залізним градом з луків” (М.Стрийковський), відтак почала навальну атаку в центр кіннота. Центр литовського війська розступився, заманивши татар під удари списів, самострілів і мечів. Маневр виявився настільки вдалим, що татари не витримали й почали відступати, відтак – безладно втікати. Погром був великий. Загинули всі татарські князі та мурзи. Татарська армія була практично знищена. Ольгерд переслідував вцілілих аж до Криму.  Як наслідок битви – центральна Україна та Поділля були визволені від золотоординців назавжди (відтак її окупувала інша орда), могутність Золотої Орди була підірвана настільки, що більше загрожувати Європі вона вже не могла, а Литовсько-Руське князівство простягнулося “від моря до моря” – від Балтійського до Чорного.

Ворскла.

    На кінець XIVст. Великим литовським князем був Вітовт (1348-1430). Він продовжує політику свого дядька Ольгерда – намагається розширити кордони держави на схід і південний схід. У цей час в Литві перебували два вельможні татарські вигнанці: хан Золотої Орди – Тохтамиш та Хаджі-Гірей (майбутній засновник Кримського ханства). Між Вітовтом і почесними татарами була укладена угода: Вітовт допомагає Тохтамишеві повернути собі Золоту Орду, Тохтамиш же видає Вітовту ярлик на Московське князівство, крім того і Хаджі-Гірей і Тохтамиш зрікаються претензій на українські землі. Почалося підготування до битви на сході з іншими татарськими ордами. Було задіяно весь матеріальний і організаційний ресурс, продуктивно працювала і дипломатія. Папа Римський Боніфацій ІХ не тільки благословив похід, а видав спеціальну буллу духовенству, в якій учасникам походу відпускалися всі гріхи. Тож у Вітовта були не тільки русичі (основний склад) й татари Тохтамиша, а й поляки, волохи, німці та 500 тевтонських рицарів, закутих разом з кіньми в залізо. Рицарі привезли у табір ще й артилерію – пищалі та гармати. З Вітовтом ішло 50 княжих родів, майже вся тодішня українська аристократія.

    Похід готувався не таємно. Ще перед виступом, до Вітовта звернувся Темір-Кутлук хан Заволзької Орди, а він уже також вів армію до кордонів Русі, - аби той видав Тохтамиша. Вітовт відмовив. 5серпня 1399р. військо Вітовта досягло ріки Ворскли. Він вибрав для бою стратегічно вигідне місце. Табір з 75 тис. воїнів захищався водами Дніпра і Ворскли, а з відкритого боку – скованими ланцюгами возами. Позиція підсилювалася артилерією і практично була неприступною. Це розумів і Темір-Кутлук, який уже стояв на лівому березі Ворскли з двадцятитисячною ордою і чекав на підхід стотисячного війська мурзи Едигея. В таборі Вітовта почалися суперечки: чи виходити з табору, чи тримати оборону. Бувалі воїни наполягали на обороні, проте перемогла безпринципна хвацькість: вийти з табору. Князь частину війська залишив у таборі (татар Тохтамиша), а з іншою перейшов Ворсклу і кинувся на татар, які відразу почали відступати. Найбільша і найкривавіша битва XIV-XV ст. почалася  12 (19) серпня 1399р. в другій половині дня. Січа була страшна. Русичі вже почали перемагати Едигея  та в цей час орда Темір-Кутлука вдарила з тилу. Воїни Вітовта не сподівалися такого нападу і на мить розгубилися. Тохтамиш, замість битися з ордою, вирішив, що Вітовт програв, пограбував обоз свого покровителя і втік. Близько сьомої вечора було все скінчено. Полягли всі рицарі, полягли княжі та боярські родини. Знищена під корінь молода парость нації. З Вітовтом врятувалася втечею десь третина вцілілого війська. Шлях Литовсько-Руської держави до Чорного моря знову було відрізано. Кілька годин – і щезли завоювання десятиліть, втрачена перспектива кількох народів. Надія про створення міцної держави в литовців, білорусів та українців померла.

                                  Скорочено. Я.Трінчук, В.Мороз, Т.Наконечний. Сині  Води й Ворскла: тріумф і трагедія. Дзвін, №5-6, 2012р.

Степан Бандера - борець за волю України

                                              Степан  Бандера - борець за волю України.

                                                            Кожний думай, що на Тобі міліонів стан стоїть,

                                                                           Що за долю міліонів мусиш дати Ти одвіт.

                                                                                                                             І. Франко.

    Народився Степан Бандера 1січня 1909р. в селі Угринові Старому Калуського

повіту на Франківщині, в багатодітній сім'ї грекокатолицького священника. Дитинство припало на надзвичайно важкі роки: Перша світова та Польсько-українська війни. З 1919р.  по  1927р. навчався в українській класичній  гімназії в Стрию. Тутвін ознайомився з різними філософськими течіями. З 1922р. член Пласту. Гімназія і Пласт відіграли важливу роль в процесі політичного росту С. Бандери. З 1928р. по 1933р. він навчається на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної школи. Дипломного іспиту скласти він не встиг через ув'язнення за політичну діяль-ність. З 1928р. Бандера стає членом Української Військової Організації (УВО). В 1929р. виникає ОУН і УВО стала її складовою. Спочатку Бандера працював по лінії пропаганди (Крайова референтура пропаганди ОУН). Йому було доручено переправу підпільних видань з-за кордону і розповсюдження їх на теренах Галичини. Після страти В. Біласа і Д. Данилишина, в 1933р. С. Бандера призначається на найвищий пост у Крайовій Екзекутиві ОУН Західноукраїнських земель. За час його керівництва в КЕ ОУН було вчинено два політичних замахи. Протестним актом, за вчинення більшовиками голодомору в Україні, був замах на радянського консула у Львові 21. 10.1933р. Другим актом протесту проти польської шовіністично-екстремістської політики, проти винищування українців, насильницької асиміляції та пацифікацій було вбивство польського міністра внутрішних справ Б. Пєрацького 15. 06. 1934р. Суд засудив С. Бандеру та ще декількох чоловік до страти, яку пізніше було замінено довічним ув'язненням. Він перебував у суворій ізоляції у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц  і "Береза Картуська" біля Бресту до середини вересня 1939р., коли розпочалася Друга світова війна.

     Після вбивства в Роттердамі, П. Судоплатовим провідника ОУН Є.Коновальця, головою ОУН в серпні 1938р. було обрано полковника Андрія Мельника. А.Мельник - чесна людина, особистість військового гарту, з глибоким почуттям дисципліни і порядку був слабким політиком. Його нездатність орієнтуватися в складних умовах грозових 1939-1941 років, а також вождизм в керуванні, привели до розламу в ОУН. Між прихильниками А.Мельника та С.Бандери витворилися два протилежні погляди щодо низки найголовнійших питань: відношення до німців, справа О.Сеника та Я.Барановського, участі ОУН в радянсько-фінській війні, прийнятті  рішень в проводі ОУН. 10 лютого 1940р. створилося революційне крило ОУН під  головуванням Бандери. Проголошення "Акту відновлення Української держави" 30 червня 1941р. у Львові ОУН(р), підтвердило марність сподівань мельниківсь-кого проводу на лояльність німців до України. Реакція Берліну була майже блискавичною: 5 липня  всіх чільних діячів ОУН(р) арештовано. Після невдалих умовлянь відкликати "Акт…" їх депортовано в Берлін. 14 серпня Бандера передав меморандум ОУН, в якому ствердив, що "співпраця з Німеччиною можлива лише тоді, коли вона визнає Українську державу та її уряд". Це послужило запроторенням його в концтабір Заксенгауз. Восени 1944р. гітлерівці випускають Бандеру з концтабору, але він знову відмовляється співпрацювати з ними. Він почав зорганізовувати закордонні частини ОУН. З 1954р. замешкує в Мюнхені. Веде активне політичне життя, відстоюючи ідею незалежності України. 15 жовтня 1959р. Степана Бандеру вбито. Довший час німецька поліція і прокуратура губилися в здогадках про виконавців злочину. Більшовики поширювали найрізноманітніші версії, щоб відсунути від себе підозру про замах і перекинути звинувачення на інших. Через два роки, рятуючи своє життя, вбивцяагент КДБ Б.Сташинський втікає в ФРН, де у всьому зізнається. Судовий процес в Карлсрує показав справжнє обличчя СРСР, розвінчуючи заяву М. Хрущова, що Москва відреклася від сталінських методів політичного насилля.

                                                     П.Дужий.  С. Бандера - символ нації.

Павло Чубинський – творець тексту гімну України

                    Павло Чубинський – творець тексту гімну України.

    Доля розпорядилася сумістити воєдино дати народження й смерті Павла Чубинського з різницею всього в один день (27.1. 1839р. – 26.1. 1884р.), як у Шевченка. Звершеного ним вистачило б на кілька життів, йому ж доля відміряла всього 45 років.

    Правник за освітою (в 1861р. закінчив відповідний факультет Петербурзького університету),  він своє покликання знайшов у народознавстві (етнографія, фольклористика) українців, білорусів, молдаван, чим займався все свідоме життя (навіть перебуваючи у засланні 7 років). Спорядив і очолював статистично-етнографічні експедиції, очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. І небезуспішно, про що свідчать численні нагороди та міжнародне визнання, зокрема золоті медалі Російського географічного товариства (1873р.) і міжнародного конґресу в Парижі (1875р.) та Уваровська премія Російської АН (1879р.).

    Скромною збірочкою віршів “Сопілка” (під псевдонімом Павлусь), що вийшла у Києві в 1871р., Чубинському як поетові судилося б зайняти скромне місце в історії української літератури. Та одному віршеві Чубинського доля приготувала довге, якщо не вічне життя, а його авторові – безсмертя. Цей вірш – гімн (“Ще не вмерла Україна”) народився в 1862р. і відразу ж впав в око царським властям: у донесеннях про народницьку пропаґанду, “українофільську діяльність ” поета і його незмірну любов до України (за що Чубинського того ж року й було вислано в Архангельську губернію) він фіґурує як крамольний. Можна без перебільшення сказати, що після шевченкового “Заповіту” це був найпопулярнійший твір української поезії. Він, до речі, й побачив уперше світ в одній із “Заповітом” збірці (як вірш Шевченка) часопису “Мета” №4, що вийшов у грудні 1863р. у Львові. Слід відзначити також активну громадську діяльність Чубинського: у філіях (Петербурзька, згодом - Київська) “Громади”, що видавала задуманий ще Шевченком часопис “Основа”; скликання й проведення у Києві (з ініціативи й за участі  керованого Чубинським Південно-Західним відділом Російського географічного товариства) ІІІ Всеросійського (фактично міжнародного) з'їзду археологів (1874р.); просвітницьку роботу серед селян, зокрема Київщини; частково зреалізовано намір заснування безкоштовної школи у рідному Борисполі.

ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ

                                                      ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ.

  Після ультиматуму Ради Народних Комісарів Центральній Раді, кінець 1917р. позначився успішним наступом більшовиків на Україну: вони захопили Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів. У самому Києві більшовики готували повстання проти українського уряду. Ця практика відносин з більшовиками переконала Центральну Раду, що про рівноправну федерацію України з Росією (на що були фактично скеровані три попередні універсали) годі думати. Одночасно Центральна Рада почала активніше шукати миру з Центральними державами, тобто Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Ці обставини вимагали проголошення самостійної, суверенної української держави. І от 25 січня (хоч підписано 22 січня) 1918р. Центральна Рада оголосила документ, який став наріжним каменем українського самостійного руху ХХ століття, - четвертий універсал. В ньому проголошується: "...од нині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною вільною суверенною державою українського народу.  З усіма сусідніми державами,як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та іншими, ми хочемо жити в злагоді та приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. ... Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться українські Установчі Збори будемо рядити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який од нині матиме назву “Ради Народних Міністрів”. Документ накреслює коло найважливіших практичних завдань, які належить виконати українському урядові. Насамперед Рада Народних Міністрів мала вести переговори з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця. Дальше універсал приписував урядові твердо і рішуче вести боротьбу проти “большевиків та інших напасників, що нищать і руйнують наш край”. У земельній справі універсал повідомляв, що спеціальна комісія вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. У справах фінансових документ зобов’язував установити державно-народний контроль над усіма банками, які досі “допомагали визискувати кляси трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудового населення...”

  Четвертий універсал був поворотним пунктом в українській революції. Нарешті українці рішучим чином заявили, що метою їхньої боротьби є суверенна держава, яка турбується інтересами українського народу.

                       Т.ГУНЧАК. УКРАЇНА. ПЕРША ПОЛОВИНА XX СТОЛIТТЯ.          

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

  29 січня (16 за ст. ст.) 1918р. біля залізничної станції Крути на лінії Москва-Бахмач-Київ  відбувся  бій  сотні  юнацької  школи  ім.гетьмана Б.Хмельницького, сотні студентського куреня стрільців та чоти гайдамак (разом біля 600 бійців)  з  4000  тисячним  більшовицьким  загоном. Опір під  Крутами стримав на декілька днів здобуття Києва більшовиками, що дозволило українській делегації успішно укласти Брестську  угоду. Не меншим  було моральне  значення бою, який став символом жертовності  молоді. Але повстає питання, як трапилося, що Київ - столицю України, фактично,  не було  кому захистити і необстріляна юнь підставила свої груди під більшовицькі багнети Муравйова.

  Лютнева революція в Росії збудила з летаргічного сну також і Україну. Відразу ж  виникає  Центральна  Рада. У Києві  наприкінці  березня  1917р. створюється український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка і засновується український військовий  організаційний комітет,  до  якого  ввійшли  полковники  Глинський, Волошин,  поручик  Міхновський. Виникають  українські  військові ради і в інших частинах імперії: в Москві, Одесі, Мінську. Створюються перші українські полки: ім. І.Гонти - в Умані,  ім. П.Сагайдачного - в Житомирі,  ім. П.Дорошенка - в Сімферополі, ім. І.Мазепи - в Саратові, український Запорізький полк у Москві. Та  все  це  відбувається  стихійно, без  державної опіки і координації з боку Ц.Ради. З другої сторони, йшла шалена протидія з боку російських "єдінонєдєлімих сил". Та незважаючи  на  перепони  і  залякування,  арешти  більш менш активних військових  діячів, 18-21 травня 1917р. в Києві було  скликано перший військовий з'їзд, на який  прибуло 400 делегатів з фронту,  чорноморського та балтійського флотів і біля 300 - з гарнізонів і тилу. Так як Ц.Рада репрезентувала українську владу, вона  очолила  з'їзд.  Соціалісти,  які  переважали  в Ц.Раді були проти як творення національної  армії  так і  самої  незалежної  української держави. В.Винниченко,  лідер  української  соціал-демократичної  робітничої  партії, заступник голови Ц.Ради з трибуни з'їзду  заявив: "Україні  нема  пощо  творити своєї армії,  бо  вона  нікого  поневолювати  не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й уладнати  разом з працюючими  російськими класами нове життя у спільній державі Росії". Це  було  сказано  в  той  час, коли в Польщі творилися польські легіони, в Фінляндії - єгери  (національні  загони), в Прибалтиці - національні формування. І все  ж  з'їзд ухвалив  провести "негайну націоналізацію армії на національно-територіальному  принципі",  "виділити  частини  з  українською більшістю".

  4-11  червня,  2-12  листопада  1917р.  відбуваються  другий  і  третій Всеукраїнські  військові  з'їзди.  Наприкінці  червня  в  Києві  самочинно організувався  другий  український  полк  ім.  гетьмана  П.Полуботка. Виникає український  корпус  під  командуванням  генерала  Скоропадського. Та Ц.Рада не підтримала цих заходів: "нам вашої охорони не треба, бо на забезпеку в будь-який момент може приїхати півтори міліони українських вояків". Вона всюди виступала проти самостійницьких домагань військовиків,  сіючи  зневіру  і  розлад.  Вона вважала, що Україні потрібна тільки  міліція,  до створення якої  так і не приступила.  Ц.Рада,  окрім  хибної  політичної  позиції,  не  довіряла  вищому офіцерству, боялася військової диктатури. Так зволікаючи з створенням міліції і розсіявши та змарнувавши те, що було повстало  незважаючи на пасивність Ц.Ради у цій справі, Україна залишилася зовсім без організованих збройних сил.

  Тим часом в Росії вибухає Жовтнева революція і вже 17 грудня 1917р. раднарком РРФСР надсилає  до  Києва  свій  ультиматум,  фактично, це було оголошення війни Україні.  25 грудня 1917р.  більшовики  під  командою  Антонова-Овсієнка (якого Ленін на цей час  перейменував  на  Овсієнка)  починають  наступ на Україну. Аж тепер у проводирів  Ц.Ради  наступило  прозріння  відносно  Росії, але було вже пізно. З сторони Харківщини на  Київ  рухалися  муравйовці.  На  оборону Ц.Ради “півтори міліони війська” не зібралося, а залишки військових частин розкладалися більшовицькою пропагандою.  І як наслідок, трагедія Крут.

                        Герої Крут. Дрогобич. 1995р.

                        І.Нагаєвський. Історія української держави

                                       двадцятого століття. 1993р.

   

Андрій Мельник – Голова Проводу Українських Націоналістів

  Андрій Мельник народився 12 грудня 1890р. в Якубовій Волі на Дрогобиччині, в середньо-заможній селянській сім’ї. Батько Атанас Мельник належав до інтеліґенції села. Він передплачував газети, журнали, був знайомий з Іваном Франком і його хата була осередком просвітницької діяльності. Спочатку Андрій навчається в міській школі в Дрогобичі, потім в дрогобицькій гімназії, а дальше в Стрию. Він був надзвичайно здібним і працьовитим. На формування його світогляду, крім батька, мав великий вплив провідний галицький політик, довголітній посол до Віденського парламенту, доктор Євген Олесницький. Після закінчення стрийської гімназії поступає до Вищої земельної школи у Відні, але вже в 1914р. перериває навчання, ставши добровольцем Українських Січових Стрільців (УСС). Гартувався в боях під Маківкою. У вересні 1916р. під час боїв на г. Лисоні під Потуторами на Бережанщині попадає з цілим легіоном УСС в російський полон і опиняється в Дубовці під Царіцином. Тут він зустрівся і заприязнився з своїми майбутніми побратимами Романом Сушком та Євгеном Коновальцем. Коли в 1917р. захиталася Російська імперія, вони відразу почали виношувати план втечі з полону і в кінці року з’являються в Києві. Це був дуже складний час для України. Вони створюють з полонених галичан формування січових стрільців (СС), які на початку 1918р. ведуть запеклі бої з більшовиками, що намагаються захопити Київ. Два тижні оборони Києва дозволили українській делегації підписати мирну угоду в Бресті. Під час Гетьманату СС розформували, але Коновалець і Мельник залишаються в Києві, перейшовши в підпілля. Вони беруть активну участь в підтримці Директорії. У січні 1919р. А. Мельник стає шефом штабу Дієвої Армії УНР. Через деякий час він стає помічником командира корпусу СС Є.Коновальця. В грудні 1919р. А.Мельник захворів тифом і після видужання призначається ревізором військових місій УНР з осідком у Празі. Після невдачі українських визвольних змагань повертається до перерваних студій, навчаючися в Чехословаччині. В липні 1922р., після завершчення навчання, повертається до Львова. В цей період в Галичині колишні українські військовики створили підпільну організацію “Українська військова організація” (УВО), яку очолив Є.Коновалець. В цьому ж 1922р. польська поліція заарештовує Мельника, підозрюючи у зв’язках з УВО, але через брак доказів відпускає, встановлюючи за ним невпинний нагляд. Після від’їзду Коновальця за кордон, Мельник стає крайовим комендантом УВО. Весною 1924р. А.Мельника разом з О.Басараб заарештовують і його засуджують на 5 років ув’язнення. Після виходу з в’язниці, в кінці 1928р., стає адміністратором митрополичих доменів (лісів) і одночасно бере участь на громадських роботах (голова молодіжної організації “Орли”, в товаристві українських комбатантів  “Молода Громада”). Цього року він одружується з Софією Федак сестрою дружини Коновальця. Будучи на посаді адміністратора він підтримує зв’язки з українським підпіллям – ОУН. Після загибелі голови ОУН Є.Коновальця в 1938р., Мельник виїжджає за кордон і там його обирають головою Проводу Українських Націоналістів. Складність тогочасного політичного європейського процесу проявлялася в нуртуваннях у лавах ОУН. Суперечки викликали стосунки до Німеччини, стосунки Москви з Німеччиною, ситуація в СРСР та Карпатській Україні. Весною 1940р. стався розкол в рядах ОУН: сформувалося революційне крило ОУН під проводом С.Бандери, яке відійшло від організації очолюваної А.Мельником. На початку війни з СРСР німці ізолюють Мельника і його справу в підпіллі у мельниківському відламі продовжив Олег Ольжич. В 1944р. Мельника кидають в концтабір Саксенгауз. Після війни Мельник оселяється в Люксембурзі. Тепер він все своє життя посвячує консолідації закордонного українського політичного та громадського життя. В 1959р. висунув ідею українського світового конгресу і союзу українців (ця ідея втілилася в життя в 1967р. виникненням Світового Конгресу Вільних Українців).  Він був також ініціатором і головою фундації вшанування пам’яті Є.Коновальця. Помер полковник Андрій Мельник 1 листопада 1964р. в Люксембурзі де і похований.

   

Різдво

Дещо про Різдво.

    За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима є маленьке містечко Вифлеєм (Бейт-Лехем – “дім хліба” з єврейської), оточене густими садами та нивами. Маленьке, нічим непримітне містечко хліборобів та дрібних ремісників, і зникнути б йому безслідно зі сторінок історії, якби не подія, що відбулась тут дві тисячі років тому.

    Саме тут, у Вифлеємі, Діва Марія "породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них". (Лука, 2,7). Чоловік Марії _ Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало "Спаситель". Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу - печери для утримання худоби, а весь навколишній світ уже змінився. Ангел зійшов на поля вифлеємські, і зачудовані пастухи поспішали привітати дитятко Боже, бо почули: "Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь" (Лука 2,12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, "і на землі мир, у людях добра воля!" (Лука 2,14). Нова яскрава зірка з'явилась на небі й повела трьох мудреців зі Сходу до Ісуса.

    Так сповіщає про народження Ісуса Біблія. Із найдавнійших часів у пам'ять про цю подію святкує весь христіянський світ Різдво Христове (25 грудня - католики, 7 січня - православні).

    Різдво, зимові свята на Україні - то був колись особливий, неповторний час, найбільш очікувана пора року. Вечір напередодні Різдва - "Свят-вечір", "Вілія", "кутя" був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні та буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. А панувала у Свят-вечір кутя – головна обрядова страва – каша з цілого збіжжя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водилися) несе кутю на покуть господиня, а діти завзято мекають, квокчуть, іржуть – щоб уся живність плодилась, щоб курчата водились. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися.  Друга - для самого морозу, щоб, отак задобрений, він не чинив збитків, не  морозив посівів. На святковому столі дванадцять страв і геть усі пісні. Риба-просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, сливами, яблуками… Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечерять; починали з куті. На коротку мить свята кутя з'єднувала увесь світ: людину та стихію, чужих і родичів, живих і померлих, людей та тварин. Різдвяна ніч повнилася чудесами: з колодязя можна було напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в той час; вода з трьох криниць, принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда. цієї ночі, як ніколи, гуляє злая сила.

    Наставало Різдво, і все живе славило Христа народженого. І розлягалось од співу село. І лунали коляди - "Нова радість стала", "Бог Предвічний" та інші. А ще на Різдво "ходили з вертепом". Звичай цей виник під впливом католицьких релігійних містерій. Вертеп-дерев'яна скринька з фіґурками біблійних персонажів з дозволу господаря заносили до хати. Починалась вистава в якій, окрім ангелів, пастухів, Ірода, брали участь щей особи історичні: князі Володимир та Данило Галицький, а також побутові персонажі – Смерть, Дід-міхоноша.

    Різдво… Народилось нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжку щоденну працю.

                                                                                                            Людина і світ.