Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

  29 січня (16 за ст. ст.) 1918р. біля залізничної станції Крути на лінії Москва-Бахмач-Київ  відбувся  бій  сотні  юнацької  школи  ім.гетьмана Б.Хмельницького, сотні студентського куреня стрільців та чоти гайдамак (разом біля 600 бійців)  з  4000  тисячним  більшовицьким  загоном. Опір під  Крутами стримав на декілька днів здобуття Києва більшовиками, що дозволило українській делегації успішно укласти Брестську  угоду. Не меншим  було моральне  значення бою, який став символом жертовності  молоді. Але повстає питання, як трапилося, що Київ - столицю України, фактично,  не було  кому захистити і необстріляна юнь підставила свої груди під більшовицькі багнети Муравйова.

  Лютнева революція в Росії збудила з летаргічного сну також і Україну. Відразу ж  виникає  Центральна  Рада. У Києві  наприкінці  березня  1917р. створюється український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка і засновується український військовий  організаційний комітет,  до  якого  ввійшли  полковники  Глинський, Волошин,  поручик  Міхновський. Виникають  українські  військові ради і в інших частинах імперії: в Москві, Одесі, Мінську. Створюються перші українські полки: ім. І.Гонти - в Умані,  ім. П.Сагайдачного - в Житомирі,  ім. П.Дорошенка - в Сімферополі, ім. І.Мазепи - в Саратові, український Запорізький полк у Москві. Та  все  це  відбувається  стихійно, без  державної опіки і координації з боку Ц.Ради. З другої сторони, йшла шалена протидія з боку російських "єдінонєдєлімих сил". Та незважаючи  на  перепони  і  залякування,  арешти  більш менш активних військових  діячів, 18-21 травня 1917р. в Києві було  скликано перший військовий з'їзд, на який  прибуло 400 делегатів з фронту,  чорноморського та балтійського флотів і біля 300 - з гарнізонів і тилу. Так як Ц.Рада репрезентувала українську владу, вона  очолила  з'їзд.  Соціалісти,  які  переважали  в Ц.Раді були проти як творення національної  армії  так і  самої  незалежної  української держави. В.Винниченко,  лідер  української  соціал-демократичної  робітничої  партії, заступник голови Ц.Ради з трибуни з'їзду  заявив: "Україні  нема  пощо  творити своєї армії,  бо  вона  нікого  поневолювати  не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й уладнати  разом з працюючими  російськими класами нове життя у спільній державі Росії". Це  було  сказано  в  той  час, коли в Польщі творилися польські легіони, в Фінляндії - єгери  (національні  загони), в Прибалтиці - національні формування. І все  ж  з'їзд ухвалив  провести "негайну націоналізацію армії на національно-територіальному  принципі",  "виділити  частини  з  українською більшістю".

  4-11  червня,  2-12  листопада  1917р.  відбуваються  другий  і  третій Всеукраїнські  військові  з'їзди.  Наприкінці  червня  в  Києві  самочинно організувався  другий  український  полк  ім.  гетьмана  П.Полуботка. Виникає український  корпус  під  командуванням  генерала  Скоропадського. Та Ц.Рада не підтримала цих заходів: "нам вашої охорони не треба, бо на забезпеку в будь-який момент може приїхати півтори міліони українських вояків". Вона всюди виступала проти самостійницьких домагань військовиків,  сіючи  зневіру  і  розлад.  Вона вважала, що Україні потрібна тільки  міліція,  до створення якої  так і не приступила.  Ц.Рада,  окрім  хибної  політичної  позиції,  не  довіряла  вищому офіцерству, боялася військової диктатури. Так зволікаючи з створенням міліції і розсіявши та змарнувавши те, що було повстало  незважаючи на пасивність Ц.Ради у цій справі, Україна залишилася зовсім без організованих збройних сил.

  Тим часом в Росії вибухає Жовтнева революція і вже 17 грудня 1917р. раднарком РРФСР надсилає  до  Києва  свій  ультиматум,  фактично, це було оголошення війни Україні.  25 грудня 1917р.  більшовики  під  командою  Антонова-Овсієнка (якого Ленін на цей час  перейменував  на  Овсієнка)  починають  наступ на Україну. Аж тепер у проводирів  Ц.Ради  наступило  прозріння  відносно  Росії, але було вже пізно. З сторони Харківщини на  Київ  рухалися  муравйовці.  На  оборону Ц.Ради “півтори міліони війська” не зібралося, а залишки військових частин розкладалися більшовицькою пропагандою.  І як наслідок, трагедія Крут.

                        Герої Крут. Дрогобич. 1995р.

                        І.Нагаєвський. Історія української держави

                                       двадцятого століття. 1993р.

   

Андрій Мельник – Голова Проводу Українських Націоналістів

  Андрій Мельник народився 12 грудня 1890р. в Якубовій Волі на Дрогобиччині, в середньо-заможній селянській сім’ї. Батько Атанас Мельник належав до інтеліґенції села. Він передплачував газети, журнали, був знайомий з Іваном Франком і його хата була осередком просвітницької діяльності. Спочатку Андрій навчається в міській школі в Дрогобичі, потім в дрогобицькій гімназії, а дальше в Стрию. Він був надзвичайно здібним і працьовитим. На формування його світогляду, крім батька, мав великий вплив провідний галицький політик, довголітній посол до Віденського парламенту, доктор Євген Олесницький. Після закінчення стрийської гімназії поступає до Вищої земельної школи у Відні, але вже в 1914р. перериває навчання, ставши добровольцем Українських Січових Стрільців (УСС). Гартувався в боях під Маківкою. У вересні 1916р. під час боїв на г. Лисоні під Потуторами на Бережанщині попадає з цілим легіоном УСС в російський полон і опиняється в Дубовці під Царіцином. Тут він зустрівся і заприязнився з своїми майбутніми побратимами Романом Сушком та Євгеном Коновальцем. Коли в 1917р. захиталася Російська імперія, вони відразу почали виношувати план втечі з полону і в кінці року з’являються в Києві. Це був дуже складний час для України. Вони створюють з полонених галичан формування січових стрільців (СС), які на початку 1918р. ведуть запеклі бої з більшовиками, що намагаються захопити Київ. Два тижні оборони Києва дозволили українській делегації підписати мирну угоду в Бресті. Під час Гетьманату СС розформували, але Коновалець і Мельник залишаються в Києві, перейшовши в підпілля. Вони беруть активну участь в підтримці Директорії. У січні 1919р. А. Мельник стає шефом штабу Дієвої Армії УНР. Через деякий час він стає помічником командира корпусу СС Є.Коновальця. В грудні 1919р. А.Мельник захворів тифом і після видужання призначається ревізором військових місій УНР з осідком у Празі. Після невдачі українських визвольних змагань повертається до перерваних студій, навчаючися в Чехословаччині. В липні 1922р., після завершчення навчання, повертається до Львова. В цей період в Галичині колишні українські військовики створили підпільну організацію “Українська військова організація” (УВО), яку очолив Є.Коновалець. В цьому ж 1922р. польська поліція заарештовує Мельника, підозрюючи у зв’язках з УВО, але через брак доказів відпускає, встановлюючи за ним невпинний нагляд. Після від’їзду Коновальця за кордон, Мельник стає крайовим комендантом УВО. Весною 1924р. А.Мельника разом з О.Басараб заарештовують і його засуджують на 5 років ув’язнення. Після виходу з в’язниці, в кінці 1928р., стає адміністратором митрополичих доменів (лісів) і одночасно бере участь на громадських роботах (голова молодіжної організації “Орли”, в товаристві українських комбатантів  “Молода Громада”). Цього року він одружується з Софією Федак сестрою дружини Коновальця. Будучи на посаді адміністратора він підтримує зв’язки з українським підпіллям – ОУН. Після загибелі голови ОУН Є.Коновальця в 1938р., Мельник виїжджає за кордон і там його обирають головою Проводу Українських Націоналістів. Складність тогочасного політичного європейського процесу проявлялася в нуртуваннях у лавах ОУН. Суперечки викликали стосунки до Німеччини, стосунки Москви з Німеччиною, ситуація в СРСР та Карпатській Україні. Весною 1940р. стався розкол в рядах ОУН: сформувалося революційне крило ОУН під проводом С.Бандери, яке відійшло від організації очолюваної А.Мельником. На початку війни з СРСР німці ізолюють Мельника і його справу в підпіллі у мельниківському відламі продовжив Олег Ольжич. В 1944р. Мельника кидають в концтабір Саксенгауз. Після війни Мельник оселяється в Люксембурзі. Тепер він все своє життя посвячує консолідації закордонного українського політичного та громадського життя. В 1959р. висунув ідею українського світового конгресу і союзу українців (ця ідея втілилася в життя в 1967р. виникненням Світового Конгресу Вільних Українців).  Він був також ініціатором і головою фундації вшанування пам’яті Є.Коновальця. Помер полковник Андрій Мельник 1 листопада 1964р. в Люксембурзі де і похований.

   

Різдво

Дещо про Різдво.

    За сім з половиною кілометрів на південь від Єрусалима є маленьке містечко Вифлеєм (Бейт-Лехем – “дім хліба” з єврейської), оточене густими садами та нивами. Маленьке, нічим непримітне містечко хліборобів та дрібних ремісників, і зникнути б йому безслідно зі сторінок історії, якби не подія, що відбулась тут дві тисячі років тому.

    Саме тут, у Вифлеємі, Діва Марія "породила свого Первенця Сина, і Його сповила, і до ясел поклала Його, бо в заїзді місця не стало для них". (Лука, 2,7). Чоловік Марії _ Йосиф назвав хлопчика Ієшуа (грецька форма імені Ісус), що давньоєврейською означало "Спаситель". Богонемовля ще тихо спало собі на сіні в яслах убогого вертепу - печери для утримання худоби, а весь навколишній світ уже змінився. Ангел зійшов на поля вифлеємські, і зачудовані пастухи поспішали привітати дитятко Боже, бо почули: "Сьогодні в Давидовім місті народився для вас Спаситель, який є Христос Господь" (Лука 2,12). Світ змінився, бо просвітліли серця людські, і була в цю мить радість на небі, "і на землі мир, у людях добра воля!" (Лука 2,14). Нова яскрава зірка з'явилась на небі й повела трьох мудреців зі Сходу до Ісуса.

    Так сповіщає про народження Ісуса Біблія. Із найдавнійших часів у пам'ять про цю подію святкує весь христіянський світ Різдво Христове (25 грудня - католики, 7 січня - православні).

    Різдво, зимові свята на Україні - то був колись особливий, неповторний час, найбільш очікувана пора року. Вечір напередодні Різдва - "Свят-вечір", "Вілія", "кутя" був магічним часом творення іншого, вимріяного буття. Звичні та буденні предмети, речі набували чарівної сили, а господар ставав домашнім жерцем. А панувала у Свят-вечір кутя – головна обрядова страва – каша з цілого збіжжя. Поклавши в рукавицю гроші (щоб водилися) несе кутю на покуть господиня, а діти завзято мекають, квокчуть, іржуть – щоб уся живність плодилась, щоб курчата водились. І перша ложка куті була для бджіл – кидали її до стелі, щоб рої велися.  Друга - для самого морозу, щоб, отак задобрений, він не чинив збитків, не  морозив посівів. На святковому столі дванадцять страв і геть усі пісні. Риба-просіл, пісний борщ, вареники, гречаники й пироги, пироги з капустою, грибами, квасолею, сливами, яблуками… Зійшла вечірня зоря, й можна сідати вечерять; починали з куті. На коротку мить свята кутя з'єднувала увесь світ: людину та стихію, чужих і родичів, живих і померлих, людей та тварин. Різдвяна ніч повнилася чудесами: з колодязя можна було напитися вина, потрібно було тільки втрапити до нього в той час; вода з трьох криниць, принесена в роті, віщувала дівчатам про заміжжя. Правда. цієї ночі, як ніколи, гуляє злая сила.

    Наставало Різдво, і все живе славило Христа народженого. І розлягалось од співу село. І лунали коляди - "Нова радість стала", "Бог Предвічний" та інші. А ще на Різдво "ходили з вертепом". Звичай цей виник під впливом католицьких релігійних містерій. Вертеп-дерев'яна скринька з фіґурками біблійних персонажів з дозволу господаря заносили до хати. Починалась вистава в якій, окрім ангелів, пастухів, Ірода, брали участь щей особи історичні: князі Володимир та Данило Галицький, а також побутові персонажі – Смерть, Дід-міхоноша.

    Різдво… Народилось нове сонце, народився Христос. Наші предки вірили їм обом, і це додавало їм снаги на тяжку щоденну працю.

                                                                                                            Людина і світ.       

СВЯТКУВАННЯ НОВОГО РОКУ.

СВЯТКУВАННЯ НОВОГО РОКУ.

    Найпершими зустрічають новий рік жителі островів архіпелагу Фіджі. Найчастіше святкують на індонезійському острові Балі. Це відбувається тому, що рік на острові триває тільки 210 днів.

    На весняне рівнодення припадав Новий рік у стародавніх вірменів. Згодом початок року перенесли на серпень і лише потім – на 1 січня. У день весняного рівнодення відзначали Новий рік дагестанські лезгини і гірські таджики.

У В’єтнамі Новий рік відзначають двічі: 1 січня і в день, який випадає за місячним календарем, а це відбувається наприкінці січня – на початку лютого, коли підходить час садіння весняного рису. У новорічну ніч рідним, друзям і знайомим дарують розквітлі гілочки персикового дерева з ніжними блідорожевими квітами і маленькі мандаринові деревця з соковитими золотистими плодами.

    Бірманці зустрічають Новий рік у квітні, поливаючи один одного водою. У такий своєрідний спосіб вони приносили подяку природі у зв’язку зі закінченням тропіних злив.

    У середині квітня, після закінчення збирання врожаю рису, відзначала Новий рік основна частина сингалів Шрі Ланки. Свято проходило в декілька етапів: проводжали Старий рік, сумували за померлим божеством. У період між смертю старого божества і народженням нового ніхто не мав права їсти і пити, запалювати вогні, працювати. Можна було брати участь у спільних походах і релігійних співах. Із символічним воскресінням божества починалося святкування новоріччя і Свята Весни. Запалювали домашні вогнища. Члени сім’ї збиралися на першу трапезу. По її закінченні з новорічними привітаннями і подарунками йшли на гостину до родичів, друзів, наносили візити знайомим.

    У середині літа, в день, вирахуваний за місячним календарем, відзначають Новий рік племена чакма, що населяють джунглі на півдні Бангладеш. У цей день, прийнято святкувати сімейні свята, весілля, відбуваються масові народні гуляння. Стовпи, прикрашені гірляндами з яскравих тропічних квітів, слони, що беруть участь в урочистостях, з  такими ж гірляндами, створюють неповторний новорічний настрій.

    У різний час святкують Новий рік жителі Індії. На півдні країни – у березні, на півночі – в квітні, на заході – в жовтні, в штаті Корал – то в липні, то в серпні. І все тому, що тут відзначають чотири ери – Саліваха, Вікрамдиття, Джайна і Будди.

    19-20 липня розпочинався Новий рік у Древньому Єгипті. Ця приємна подія відбувалася в час, коли на широті міста Мемфіс вперше сходив Сиріус – найяскравіша зірка небосхилу.

    До другої половини XVI століття вважалось початком Нового року в Німеччині 25 грудня. Декілька разів мінялась дата зустрічі Нового року у Франції. За велінням короля Карла IX 1564 рік почався з січня. Велика французька революція внесла свої корективи: початком нового року почали вважати 22 вересня 1793 року – день утворення Республіки. У 1809 році в хід подій втрутився Наполеон. Він скасував нововведення  і французи повернулися до старого підрахунку часу.

    Курйозний випадок відбувся у середньовічній Англії. Рішенням парламенту хотіли перенести святкування Нового року з 26 березня на 1 січня 1752 року. “Парламент не має права зробити жінок на багато днів старшими,” – заявила спікеру делеґація обурених англійок.

Діти Марії.  №1, січень 2005р.

Виникнення товариства “ПРОСВІТА”

Виникнення товариства “ПРОСВІТА”

    “Весна народів” 1848p. не лише призвела до скасування панщини і створення зародків конституційного ладу в Австрійській імперії, але і сприяла розбудженню національної свідомості українського люду Галичини, Буковини і Закарпаття. “Головна Руська Рада” та “Собор руських учених” стали першими форумами української громадськості, які поставили питання про державну самостійність українського народу, злуку єдинокровних братів “від Сяну до Дону” та розвиток національної культури  та освіти.

    На жаль, більшість діячів українського відродження 40-50 років XIXст. не  витримували спротиву австрійського поліційно-бюрократичного апарату та польської шляхти і піддалися слов’янофільським впливам православної викодержавної Росії, розраховуючи на підтримку царського уряду. Живу народну мову у виданнях “Ставропігійського інституту”, “Галицько-Руської Матиці” замінили на штучне  “язичіє”, пояснюючи це необхідністю боронитися від нав’язуваного тодішнім намісником Галичини  Агенором Глуховським латинського абецядла та інших колонізаційних впливів. На противагу “москвофілам” почав зароджуватися новий політичний рух – “народовці-українофіли”. В основу свого мислення і в програму своєї діяльності народовці ставили освітню та організаційну працю в народних масах, вживали в мові та в письмі чисту народну мову та намагалися впроваджувати її в літературний вжиток і товариське життя, пресу і театр, школу і науку. В 1861р. засновано товариство “Руська Бесіда” а з квітня 1867р. почала виходити газета “Правда”. За зразками чеської  “Матиці люду” та польського “Товариства приятелів освіти люду” назрівала необхідність створення української освітньої установи, ініціатором якої й став о. С.Качала. Його заклик підтримала народовецька молодь. На початку 1868р. було утворено організаційний комітет, до якого увійшли професори  гімназії та учительської семінарії: А.Вахнянин, Ю. Романчук, О.Партацький, О.Борковський; урядники: К.Сушкевич, М.Коссак; студенти А.Січинський та О.Огоновський. 2 вересня 1868р. розпорядженням №3491 віденське міністерство освіти прийняло статут до відома і дозволило заснувати товариство “Просвіта”.

    8 грудня 1868р. у Львові скликано Перший Загальний збір Товариства “Просвіта”, на якому було фактично започатковано діяльність цієї заслуженої для України громадської організації. Організатори збору надіялися на те, що прибуде багато учасників з-поза меж Львова. На жаль, сподівання не виправдалося, бо крім 64 львів’ян серед засновників був лише один представник з провінції – о. Й.Заячківський, парох з села Лоп’янки коло Долини. “Москвофіли”, які фактично розпоряджалися тоді Народним Домом, не надали приміщення для проведення установчих зборів Товариства і тому збори  “Просвіти” відбулися в залі польської міщанської Стрільниці у Львові по вулиці Курковій (сьогодні М.Лисенка). Серед засновників найбільше було молодих людей – студентів, урядовців, вчителів, журналістів, до яких звертався представник старшого покоління українських діячів о. Заячківський: “Бідна Україна мати, бідні і ви, сини її. Правда – це ваш капітал, з котрого маєте сплатити довг народові. Так, ви знаєте, і нарід того свідомий, що ваша нинішня наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий нарід криваво працює. А як доробитеся куска хліба, щоби вас Бог охороняв від тої сьогочасної чуми, від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності, - то держіться свойого народу, …хоч як високо піднесла би вас доля, не дайтеся відірвати від вашої матері – від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а нарід вами славний! О то просить вас нарід моїми устами”. Відповідаючи, студент А.Січинський у своїй промові говорив: “Кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить перед усім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішньої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього”.

    Першим головою новоствореного Товариства обрано молодого, але загальновідомого музиканта, диригента та письменника, професора академічної гімназії Анатоля Вахнянина. До керівного органу Товариства обрано професорів академічної гімназії О.Борковського, О.Огоновського,  Ю.Романчука, професора учительської гімназії О.Партицького, студента університету І.Комарницького, урядників М.Коссака, К.Сушкевича, докторанта прав М.Михаляка, художника і письменника К.Устияновича. Майже всі вони відіграли важливу роль не лише в самій “Просвіті”, але й в українському суспільному житті взагалі.

                                                                                                     Ігор Мельник.

        

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

    Петро Могила народився 21 грудня 1596р. в родині молдавського воєводи Симеона Могили й угорської княжни Маргарет. Рід Могили займав високі пости в молдавському князівстві. Симеон був господарем Валахії (з кінця 1606р), а відтак Молдавії (1606-1607р.). Один з братів Симеона – Георгій у 1587-1589р. займав молдавський метрополичий престол, а другий брат - Єремія з 1595 по 1606р. був молдаським господарем. Після смерті Симеона, восени 1607р. сім’я його перебирається до Польщі, бо рід Могил здавна підтримував тісні звя’зки з Річчюпосполитою і високі пости завдячував польській підтримці. Крім того чотири сестри Петра Могили були одружені з українсько-польськими аристократами: Вишневецькими, Потоцькими, Корецькими. Разом з тим родина Могил відчувала духовну близькість з українським релігійно-культурним середовищем. Загальновідомим і меценатство Єремії Могили щодо розбудови львівської Успенської церкви, яку зводило Львівське братство.                                                

   Петро Могила мав блискучу освідченість і ґрунтовну обізнаність у тогочасній європейській філософії і теології, що яскраво себе проявило в його пізнійшій діяльності. Він обирає шлях духовного служіння і цей шлях приводить його до Києво-Печерської Лаври. Є припущення, що шлях до Києва проторував йому П. Конашевич-Сагайдачний, з яким  Могила познайомився під час Цецорської та Хотинської битв. Тут він потрапляє в середовище української культурної еліти, чільні представники якої тоді були, як правило, великими церковними діячами. Саме це справило вирішальний вплив на молодого  Могилу, який вже до кінця своїх днів вірою і правдою служив ідеї збереження і примноження української духовності. 1625р.він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі під іменем Петра (світське ім’я досі невідоме). В 1627р., після смерті архимандрита Києво-Печерської Лаври відомого письменника-богослова  Захарія Копистенського, його місце займає П.Могила. Тут він проявив себе вмілим організатором та реформатором  монастирсько-церковного життя. Він високо підняв  релігійно-духовний престиж  Печерської Лаври, приділив  велику увагу лаврській друкарні, яку поповнив латино-польським шрифтом. Та вершиною його діяльності на посту  архимандрита була організація ним в 1632р. школи нового  типу - Києво-Могилянської колегії (згодом академія).  Hовизна цієї школи полягала в запозиченні європейського науково-освітнього досвіду. Для забезпечення високого рівня навчання Могила за власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів, серед них – славетного Інокентія Гізеля. Тут формувалася церковна й культурна еліта тогочасної України. В 1633р., за складних умов протистояння представників української світської еліти і  Московської патріархії,  П.Могила стає  Київським митрополитом, незважаючи на дискредитацію останнього: що він знищить "істинну христіянську віру", тобто  православ’я, і все східне богослуження за велінням папи Римського переведе на латинський обряд, а православні церкви перетворить у костели.

   Дванадцятирічна церковна кар’єра Могили (1627-1647р.) припадає на часи, коли проблема церков в Україні стояла особливо гостро. Силою різних об’єктивних і суб’єктивних обставин  Берестейська унія була сприйнята в  Україні далеко не однозначно. Могила заходився відроджувати істинний дух українського православ’я. Він намагався примирювати і поєднувати церковні традиції сходу і заходу, прагнучи створити вселенскість на базі української церкви. Своєю новаторською діяльністю в царині богословських видань і студій він створював  ідейні підвалини для зближення і воз’єднання церков. Для примирення “Русі з Руссю” Могила з перших днів свого архимандритства в Києві пішов на порозуміння з уніатською ієрархією, маючи на увазі створення єдиного спільного   Київського патріархату. Помер  Петро Могила в 1647р. у Києві і похований у великій лаврській церкві.

   Hайбільшою заслугою П.Могили перед українським  христіянством є те, що свої реформи по відродженню й оновленню православ’я в Україні він здійснював на ґрунті місцевих українських традицій.

   1996 року, до 400-річчя від народження, Петра Могилу канонізували в Українській Православній Церкві всіх конфесій, а також 15 автокефальних Церков Вселенської Церкви.

    I.ПАСЛАВСЬКИЙ. "ЗА ВIЛЬHУ УКРАЇHУ" N149  1996р.

Михайло Старицький

                                                             Михайло  Старицький

    Михайло Старицький – багатогранний культурний діяч: поет, драматург, прозаїк, перекладач, організатор українського театру.

    Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинцях Золотоніського повіту на полтавщині, в шляхтянській сім’ї. Батько його офіцер, помер, коли Михайлові пішов  п’ятий рік. Невдовзі померла й мати і хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері В.Лисенко, батько відомого українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851р. вступає до полтавської гімназії. Навчаючись там, він почав писати вірші, спершу російською, а потім українською мовою. Щороку влітку Михайло Старицький та Микола Лисенко разом відпочивали у родинному маєтку Лисенків у селі Гриньках.

    Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858р. вступають на фізико-математичний факультет харківського університету. 1860р. Старицький та Лисенко переводяться до київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному , а потім на юридичному факультетах. Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, татральних та хорових гуртках. В 1865р. успішно закінчує університет і деякий час працює в київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає українською поезії Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.

    З 1871р. організовує з Миколою Лисенком “Товариство українських сценічних акторів”, яке поставило ряд українських п’єс, опер і оперет. 1883р. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв: М.Кропивницький, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич та інші. Цьому театру Старицький віддає всі свої сили, уміння, організаторські здібності та кошти, які він виручив, продавши свій маєток. 

    Понад десять років оддав Старицький справі українського театру. Він пише 11 ориґінальних п’єс та понад два десятки перероблених п’єс інших авторів. Часті переїзди підривають здоров’я Старицького. Він тяжко хворіє і з 1893р. займається виключно літературною діяльністю. Пише роман-хроніку “Богдан Хмельницький”, роман  “Розбійник Кармелюк”, повість  “Облога Буші”. Його творча спадщина видана в середині шістдесятих років двадцятого століття  окремим виданням у восьми томах (десяти книгах).

    Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904р. і похований на Байковому кладовищі. Микола Лисенко сказав над могилою:  “Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому ти служив і віддав сили, брате Михайле ”.