Ольга Басараб.

                                              Ольга   Басараб.

                                           Хто не знає свого минулого,

                                           Той не вартий свого майбутнього.

                                           Хто не шанує видатних  людей свого народу

                                           Той сам не гідний пошани.

    1 вересня 1889р. в селі Підгороддя, біля Рогатина, в родині священника Михайла Левицького народилася донька Ольга. Отець Михайло був людиною суворої вдачі, жив майже аскетичним життям і дітей своїх привчив до чесної праці. Навчання своє Ольга розпочала в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері на Шлеську в монахинь. Після чотирирічного початкового навчання, батько віддає її до ліцею в Перемишлі, який називався Інститутом для українських дівчат. Звідси виходили справжні патріотки і свідомі громадяни свого народу. Після закінчення ліцею продовжує навчання у Відні в торгівельній академії. У Відні в той час було багато різних українських організацій і товариств. Ольга з головою поринає у суспільно-політичну діяльність. Вступає в “Союз українок”, Червоний Хрест, студентське товариство Січ. До цих організацій належав також Дмитро Донцов та інші, в майбутньому славні діячі, які шукали шлях боротьби за незалежну Україну. Після завершень студій повертається до Львова і влаштовується бухгалтером у Земельному банку. В позаробочий час відвідує сходини студентів, створені “Просвітою” курси неписьменних та порядкує бібліотеку Жіночої громади. Разом з Оленою Степанів є членами “Пласту”.

    З вибухом першої світової війни, Ольга і Олена Степанів організовують першу жіночу стрілецьку чоту з жінок і дівчат. Сюди ввійшли всі члени товариства Січ: О.Левицька, Г.Дмитерко, К.Пацулівна, П.Михайлишин, М.Петруняк та інші. Командиром чоти призначили Олену Степанів. В 1914р. Ольга виходить заміж за випускника львівської політехніки, голову студентського товариства “Основа” – Дмитра Басараба. Його як офіцера-резервіста забирають до австрійського війська і посилають на італійський фронт, де він невдовзі гине. Ольга тяжко переносить втрату чоловіка.

    З виникненням УНР у 1918р., працює недовго в посольстві у Хельсінкі, а  в листопаді цього ж року повертається до Відня. У Відні бере активну участь в Українському жіночому Союзі, організовує школу для українських дітей, опікується інвалідами. З 1919р. працює в українському посольстві у Відні, як радник посольства. В 1920р. полковник Є.Коновалець створив УВО і Ольга, як член колишньої чоти Українських Січових Стрільців, вступає до неї і працює зв’язковою. Це був час великого протистояння українських організацій та новоповсталої польської держави на Галичині. 9лютого 1924р. Ольгу разом з товаришкою С.Савицькою арештовують і поміщають у в’язницю по вул. Яховича (сьогодні Кучера). Допитував Ольгу один з найжорстокіших комісарів – Міхал Кайдан. Щоб вирвати від неї таємниці УВО, їй ламали пальці, викручували кінцівки, лили воду в легені, пускали електричний струм через вуха. Незважаючи на знущання, Ольга не зломилася. Зранку 13 лютого 1924р.,  Ольгу знайдено було повішеною в тюремній камері. Поліція продовжувала приймати передачі, боячися небажаного розголосу, але не давала дозволу на побачення. Згодом її таємно влада поховала.Пізніше, під тиском громадскості, поліція повідомляє, що причиною смерті стало самогубство-повішання.  На домагання брата Северина створено комісію і в присутності лікарів: Панчишина  і Дмитрука та адвокатів: Бачинського і Шухевича, відкрито домовину. Було констатовано: що так катована людина не в стані повіситися. Буквально зразу після смерті, у в'язничній келії, де вона перебувала, був знайдений, вишкрябаний нігтями, напис на стіні: “За кров, за сльози, за руїну, верни нам Боже Україну”, а нижче “Вмираю замучена - помстіться”.

    Пам'ять про Ольгу Басараб ніколи не згасне в нашому народі і не згасне вогник свічки на її могилі на Янівському цвинтарі.