1. 5 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

1. 4 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

3 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ...

1част.(2 лекція з 6 )_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Про походження української мови.

     Теорія походження східнослов’янських мов Алєксєя Шахматова, за якою всі східнослов’янські народи – росіяни, українці, білоруси – та їхні мови походять від “общерусского единства” й відповідно “общерусского праязыка”, стала, як відомо, основою російської імперської політики, совєтської і нинішньої, путінської. За Шахматовим, “общерусское единство” розпалось у ІХ ст., а його численні наступники продовжили життя цієї спільності навіть до XIV ст., проте  основне не час її існування, а далеко важливішим у цій теорії є стрижневий постулат про неперервність цього “единства”. Іншими словами, поділ на росіян, українців, білорусів – явище пізнє, поверхове й ніяк не може підірвати споконвічне “общерусское единство”.

     Одним із перших методологічну хибність шахматовської теорії збагнув професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький , який у німецькомовній “Граматиці рутенської (української) мови”, виданій 1913р. у Відні, наважився заперечити існування “общерусского языка”. Однак Смаль-Стоцький, по суті, повторив помилку Шахматова: без достатньої та надійної доказової бази він спробував сконструювати власну концепцію української мови, щоб у такий спосіб заперечити де-факто недоведену теорію Шахматова. Як і можна було очікувати, найзавзятішим критиком Смаль-Стоцького став Алєксєй Шахматов. Критика влаштована Шахматовим, повинна була віднадити славістів від перегляду теорії “общерусского единства” та продемонструвати зацікавленим фахівцям, що це не звичайна наукова теорія, а догмат основного канону імперської Росії.

     У міжвоєнний період провідні українські мовознавці – Всеволод Ганцов, Олена Курило, Євген Тимченко – нагромадили й опрацювали цінний матеріал із діалектів та писемних джерел української мови. Доробок репресованих у 1930-ті роки Ганцова та Курило став важливою передумовою успішного творення наукової концепції історії української мови. Професорові Юрію Шевельову, харків’янину родом, який у повоєнний час спершу працював у Лундському університеті (Швеція), а згодом у Гарвардському та Колумбійському університетах (США), вдалося ефективно поєднати доробок своїх попередників: українських лінгвістів, істориків мови, діалектологів зі здобутками західного мовознавства. Чудово усвідомлюючи наукову вразливість і потужну ідеологічну та державну підтримку шахматовської концепції, Шевельов усе ж зважився стати на тривалу боротьбу з нею. У праці “Проблеми формування білоруської мови”(1953) він довів, що білоруська мова повстала внаслідок взаємодії давніх діалектних зон – полоцько-рязанської та києво-поліської, а не в результаті розпаду “общерусского языка”. А це означало, що “общерусского языка” просто не існувало й відповідно з нього не могла розвинутися й українська мова. У наступній праці “A Prehistory of Slavic. The Historical Phonology of Common Slavic” (1965) Юрій Шевельов розширяє своє дослідження на весь слов’янський простір, аби довести, що в доісторичні часи ні східно-, ні західно-, ні південнослов’янські мови (і народи!) не творили ніяких “спільних етносів”, а їхня мова споконвіку була діалектно диференційована. В наступному капітальному дослідженні “Історична фонологія української мови” (1979), Шевельов довів, що після розпаду праслов’янської мови у VI ст. на теренах східного слов’янства сформувалась не одна мова – общерусский язык, як твердив Шахматов, а аж п’ять мовно-територіальних регіонів: новгородсько-тверський, полоцько-смоленський, муромо-рязанський, києво-поліський та галицько-подільський. Трансформація цих п’ятьох первісних мовно-територіальних у пізніші три східнослов’янські мови – українську, білоруську та російську – почалося ще в VI ст. й тривала аж до XI ст., що й засвідчено найдавнішими писемними пам’ятками української та російської мов. На базі києво-поліської та галицько-подільської зон сформувалася українська мова, на основі новгородсько-тверської та муромо-рязанської – російська, а на полоцько-смоленській та києво-поліській – білоруська. В одному з листів Шевельова до Олекси Ізарського, він признається: “Я дістав перший примірник своєї “Історичної фонології” мови нашої нещасної. Це було діло мойого життя, і я його побачив. Тепер можу сказати – “Нині отпущаєши””. Після виходу цієї фундаментальної праці несподівано згуртувалися здавалось би, запеклі ідеологічні неприятелі: совєтський еміґрант, а згодом американський професор Роман Якобсон та совєтський академік Іван Білодід. Але ні академіки-“патріоти”, ні партфункціонери не змогли вберегти шахматовський Карфаген (за висловом Шевельова)  “общерусского единства”.

     У сучасній славістиці окрім Юрія Шевельова факт існування “общерусского единства и языка” заперечує низка не лише українських, а й зарубіжних  мовознавців, зокрема австрійський професор Міхаель Мозер та російський академік Андрей Залізняк. Так, Залізняк, проаналізував мову, записану на листах берести в Новгороді ХІ-ХІІІ ст. стверджує про існування давнього новгородсько-псковського діалекту (у Шевельова новгородсько-тверський мовно-територіальний регіон), розвиток якого не вписується в рамки “общерусского языка”. Що дуже важливо, Залізняк показує, що навіть у ХІ-ХІІІ ст. новгородці вважали Руссю не свої землі, а тільки Київщину, Переяславщину та Чернігівщину. Так, в одній із берестяних грамот ХІІ ст. один новгородець пише іншому: “Я ходил в Русь”, тобто мандрував з Новгорода в Київ чи Переяслав. (Грушевський пише, що новгородці називали свої землі - “Ґосподин Новгород Великий”.) Ці та інші приклади засвідчують правильність наукових пошуків Юрія Шевельова.  

                            Скорочено. Л.Белей. Як руйнували Карфаген “общерусского единства”, фундамент “русского мира”, “Український тиждень”, № 11, 20. 03. 2015р.    

1. 1 лекція з 6

1. 1 лекція з 6_УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В ПЕРШІ РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ.

Залізниці на Гуцульщині.

     У 1870р. у Відні був детально розроблений проект Карпатської маґістралі для з’єднання угорської столиці Будапешта з Одесою через Мішкольц, Сігет, Коломию, Чернівці, Ясси і Кишинів. Це був найкоротший шлях з Угорщини до Одеси, що одночасно проходив через галицьку залізницю. Для досягнення цієї мети потрібно було прокласти близько 150 км колії Гуцульщиною (Сігет – Рахів – Ясіня – Ділятин – Коломия). У будівництві цієї колії австрійський уряд вбачав державні інтереси: якщо не з’єднати Чорноморський регіон (Одесу) з Європою через Австро-Угорщину, тоді торгівельні шляхи перехопили б Румунія і Туреччина. Були і локальні інтереси: багатий лісом регіон слід було нарешті з’єднати з іншими регіонами імперії.

     Після завершення будівництва залізниці від Львова до Мукачева у 1885р. через головний Карпатський хребет у межах Воловецького перевалу, наступним кроком для об’єднання Східної Європи з Центральною та Західною було прокладення залізничної лінії Станіславів (Івано-Франківськ) – Надвірна – Воронєнка з галицького боку та Мараморош – Сігет – Рахів – Ясіня з півдня. Будівництво лінії Станіславів – Надвірна – Воронєнка, після підготовчих робіт, розпочалося у 1893р., коли на початку року в Ділятині створили три будівельні підприємства для будівництва окремих відтинків дороги: Надвірна – Ділятин, Ділятин – Микуличин і Микуличин – Воронєнка. На будівництво прибули сотні спеціалістів з Італії, адже вони мали досвід подібних робіт в Альпах. Великі масштаби робіт і скупчення в долині Пруту тисяч робітників змусили підприємців будувати бараки, склади, крамниці та їдальні. Такі місцини як Микуличин, Татарів та Ворохта змінили свій сільський вигляд і стали містечками. Для послуг приїжджих спеціалістів та місцевого населення у Дорі й Татарові 1 червня 1893р. вікрито пошту, а 10 лютого в Татарові – телеграф. Складні споруди будували італійці, а земляні роботи виконували місцеві люди, тобто гуцули. На трасі пробили три тунелі – Ямній, Микуличині й Воронєнці (1221 м). У долині Пруту побудовано девять кам’яних мостів. Найбільшим з них був міст у Яремчі на ріці Прут, мав 190 м довжини, розмах арки – 65 м та висоту – 23 м. Відкриття залізничної лінії Станіславів – Воронєнка , на якому були присутні: барон Вітек, президент австро-угорських державних доріг Билинський, генерал Крак та інші офіційні особи, відбулося 19 лютого 1894р. Потяг зупинявся в Надвірній, Ділятині, біля мосту в Яремчі та у Воронєнці. Під час стоянки у Яремчі місцеві жителі піднесли Билинському хліб і сіль, на що він відповів короткою промовою українською мовою.  

     Продовженням цієї залізничної лінії за карпатським хребтом була гілка Мараморош – Сігет – Великий Бичків – Требушани (тепер с. Ділове – суходільний центр Європи) – Рахів – Ясіня. Прокладати цю гілку розпочали на весні 1893р. від м. Сігет. Щоб її збудувати, необхідно було провести великі підготовчі роботи. Зокрема, насипати земляні насипи з високими схилами, розрити землю в гористих місцях, в окремих із них, з допомогою вибухівки, підривати скелі тощо. Під час прокладання залізниці на Закарпатській Гуцульщині споруджено 8 мостів, три тунелі. Збудовано 10 залізничних станцій зі станційними спорудами, серед яких найбільшими були Ясіня, Рахів, Требушани, Вішовилдь (тепер у Румунії). Всю залізницю споруджували за вкрай  важких умов. Складний гірський рельєф, численні скельні виходи, швидка течія ріки Тиси та її численних приток значно ускладнювали будівництво. Досі вражає міцність підпорних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменю, що за століття витримали не одну повінь бурхливих, часто-густо грізних гірських вод.

     Під час будівництва були і трагічні події. Окрім загибелі окремих працівників, тут зафіксовано спалахи епідемій – холери, тифу і кору. Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників у межах залізничної станції Берлибаш, яка відносилася до дільниці Рахова, де змінили русло ріки Тиса, що призвело до підмивання водою місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні інфекційні хвороби. І до нинішнього часу ця місцевість називається Чумаґ (від чума). Померлих під час епідемій ховали у братських могилах, посипаючи вапном. (Місцеві жителі не дозволяли ховати у діючих цвинтарях). У цих братських могилах поховані люди різних національностей, серед яких найбільше італійців.

     Офіційно залізничну вітку здали в експлуатацію 15 серпня 1895р. Завершення будівництва всієї залізниці Станіславів – Сігет закінчилося урочистостями в місті Кошіце, куди приїхав сам цісар Франц-Йосиф. За його розпорядженням залізницею туди прибула гуцульська делегація, гуцули брали активну участь у будові залізниці, на чолі з гуцулом Василем Попадюк-Базьом. Відтоді потяги почали курсувати по всій залізничній гілці Станіславів – Сігет.

     Трасу залізниці Ділятин – Коломия почали вивчати в 1893р. В травні 1896р. розпочалося будівництво, але з невідомих причин в 1898р. припинилося, внаслідок чого в Ділятині зосередилося величезне число робітників, які не могли знайти роботу. З цього приводу у липні 1898р.галицький намісник Бадені особисто приїжджав контролювати хід робіт і вона була введена в 1899р.

     Залізниця була прибутковою. Курсували пасажирські потяги. Так, наприклад, залізницею Ділятин – Коломия у 1901р. скористалися 192 пасажири І класу, 5961 – ІІ та 197126 – ІІІ класу, прибутки від чого склали  118,3 тис. корон. Та більші прибутки були від вантажних перевезень. Основними вантажами були деревина та пиломатеріали, вапно, цегла та камінь, вугілля, машини, нафта та нафтопродукти, зерно й картопля, жива худоба, борошно, крупа, горілка, пиво. Будівництво залізниці в гірській місцині, без сумніву, стало своєрідним “вікном у Європу”, що сприяло соціально-економічному розвитку Карпатського регіону. Але це призводило також до більш інтенсивного пограбування місцевих природних ресурсів, особливо деревини, перетворюючи край у сировинний придаток Австро-Угорської імперії. Та й заробітки місцевих жителів на лісорозробках та сплаву лісу на річках Черемош, Прут і Тиса були мізерними і про значне зростання добробуту говорити не доводилося.

                Скорочено. М.Ткач, М.Волощук - “Залізниці на Гуцульщині”,  Гуцульський календар, 2015р.