Історія Братів Капранових

   Доброго дня. Мені дуже сподобалась історія братів Капранових і мені захотілось вас ознайомити з цією чудовою книгою.   Дозволу я не просив у авторів чи видавництва тому викладати в оригіналі не буду, а от ознайомити всіх українців і людей які цікавляться історією України треба (буду викладати по главах).   Після прочитання цієї книги у Вас в голові буде сформована  повноцінна картина Української історії. 

Володимир Антонович.

    Володимир Боніфатійович Антонович – особистість скромної вдачі, стримана, доволі замкнута для чужих – був істориком та громадським діячем, якого небезпідставно вважали “мозковим центром” українського руху другої половини ХІХ століття.

    Володимир Антонович народився 6 січня 1834р. у селі Махнівці на Київщині, сьогодні Житомирська область. Його матір’ю була полька Моніка Гурська, - позашлюбний нащадок роду Любомирських, батьком Янош Джиджай – син угорського революціонера Матяша Джиджая. Офіційний батько – Боніфатій Антонович, литвин з Віленщини, випускник Кременецького ліцею та ґувернер, який став законним, леґітимним чоловіком пані Моніки, а згодом – усиновив майбутнього видатного вченого, передавши йому своє прізвище. Життя було суворим до юного Володимира. Кілька років (1840-1844рр.) вихованням хлопчика займалася здебільшого мати; він згадував про цей час: “Я її дуже боявся; тон рішучий, деспотичний настрій, ґувернантська звичка виправляти манери і суворе переслідування всяких помилок з огляду на це так мене лякали, що я старався ховатись або утікати з хати, як тільки вона туди приходила”. Проте, попри психологічний терор з боку пані Моніки, Антонович не лише здобув хорошу освіту в одеському пансіонаті свого батька Яноша, вивчивши французьку, античні мови, історію, географію, математику, фізику, природничі дисципліни, а й, загартувавши волю, на все життя запам’ятав батькові слова: “Тобі треба дуже багато вчитися, дуже багато працювати, бо доведеться самому, своєю головою торувати собі дорогу в життю”. Йому це вдалося – завдяки вродженому таланту, розуму, цілеспрямованій праці. Антонович став професором Київського університету ім. св. Володимира (1878-1903рр.), членом-кореспондентом Російської імператорської академії наук (1902р.), деканом історико-філологічного факультету Київського університету (1880-1883рр.), дійсним статським радником, кавалером орденів св. Станіслава ІІст., св. Володимира ІІ і ІІІст. та автором знаменитих у Російській імперії та Європі праць з історії церкви (“Очерк отношений Польского государства к православию и православной церкви” 1866р., “Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России с половины ХVІІ до конца ХVІІІ ст.” 1871р.), історії козаччини (“Последние времена казачества на правой стороне Днепра” 1868р., “Исследование в гайдамачестве” 1876р.), біографій Хмельницького, Гонти, Сави Чалого, Данила Братковського, праць з історії Києва (“Киев, его судьба и значение с ХIV по ХVI ст.” 1882р., “Киев в дохристианское время” 1897р.), фундаментальної монографії “Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда” 1877р., а також сотень невеликих статей, рецензій, історичних оглядів … Це величезний внесок “в русское дело” і чим пояснити той факт, що люди найрізноматнійших поглядів та політичних орієнтацій – від жандармських “чинів” до чільних діячів “Громади”, “Просвіти” і Наукового товариства ім. Шевченка – вважали особисто дійсного статського радника професора Володимира Боніфатійовича Антоновича “мозковим центром”, “інтелектуальним мотором” українського руху 1870-1890рр.?

    В 1890р. Наукове товариство ім. Т.Шевченка вибрало Володимира Боніфатійовича своїм почесним членом і вручило йому відповідний диплом, це саме зробила і львівська “Просвіта” вибравши його почесним членом. В березні 1908р., одразу після смерті Антоновича, львівська газета “Діло”, яка дотримувалася чітких національно орієнтованих поглядів, писала: “Наш нарід поніс болючу втрату. Не стало між живими одного з найбільших Українців  пошевченківської доби”. Сергій Єфремов свого часу писав: “Стіни історичного будиночка на розі Кузнечної і Жилянської у Києві бачили в собі і збори представників од усієї України, і студентські загальні зібрання, і тихі наради центрального органа, що потім директивами розходились по громадах та керували їхньою роботою. Тут Антонович був справді, можна сказати, “мужем совіта”, ...”. А на думку історика й громадського діяча Б.Крупницького, Антонович через київську “Громаду” “тримав під своїм впливом взагалі український політичний і культурний рух у межах Російської імперії”.

    Якими ж були справжні політичні погляди Володимира Боніфатійовича, особистості доволі обережної, не схильної до відвертості з незнайомими людьми, стриманої в наукових публікаціях? (Антонович знав про десятки доносів персонально на нього, про кримінальні справи, заведені на цій підставі на початку 1860-х років, та й пізніше він перебував під негласним наглядом поліції). О.Лотоцький, який добре знав Антоновича, відзначав, що “він був реалістичним, далекоглядним політиком, для чого служили йому і природний хист, і історичний досвід ученого, і розважлива думка над сучасними подіями. Що ж до перспектив української справи в самій Росії, Володимир Боніфатійович мав ясне уявлення, що той колос, не опертий на добрій волі народних мас, мусить упасти; але до того моменту потрібно заховати максимум української національної сили, ту силу розвинути бодай культурно, коли не можна політично”. Впродовж десятиліть самовідданої праці на науковій та громадянській ниві Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самостійним народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою – а не “южной ветвью единого русского народа”. Це було, по суті, справою всього життя Володимира Боніфатійовича. Як і справою його життя було “оскарження історичної Польщі”, тобто критичний аналіз “цивілізаційної місії” польської шляхти на українських теренах впродовж XIV-XVIII ст.. Це оскарження бере свій початок від знаменитої “Моєї сповіді” В.Антоновича (1862р.). За це його колишні “запеклі друзі” зі шляхетського середовища (конкретно – Тадеуш Падалиця – псевдонім польського письменника і публіциста Зенона Фіша) назвали відступником від польської справи та “перевертнем”. Антонович відповів: “... Я удивлен, что поляки-шляхтичи, живущие в Южно-русском крае, имеют перед судом собственной совести только две исходные точки: или полюбить народ, среди которого они живут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда-то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью, по мере сил вознаградить все зло, причиненное ими народу, вскормившему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за кровь и пот платили презрением, ругательствами, неуважением его религии, обычаев, нравственности, личности – или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную польским народом. …” Цей публістичний виступ викликав зливу ненависті й злоби; зауважимо лише тільки, що ці міркування стосуються не лише поляків і не лише ХІХ ст. ...

    Задекларувавши неґативну роль для України історичної Польщі, Антонович, видатний “культурник”, надзвичайно критично (щоправда в приватних розмовах і лекціях) ставився й до ролі російської держави, її культури зокрема. “Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української – збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної культури і літератури. Нехай молодь вчиться іноземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу – це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури”.

    Михайло Грушевський, віддаючи данину пам’яті свого вчителя сказав: “... невмирущий могутній дух твій, в творах твоєї мислі, буде вічним учасником українського життя, доки житиме українське і’мя”.

                      Cкорочено. І.Сендюков. “Неможливий для схоплення”  Антонович. “День”, № 2-3, 10-11 січня 2014р.    

Кримська війна.

    Війна, яка точилася на Кримському півострові 1853-1856рр. відома на Заході як Східна, а в нас як Кримська війна. Росія віддавна прагнула виходу у Середземне море. Влітку 1853р. Росія відправила до Молдавії і Валахії свої війська, під приводом захисту православ’я, загрожуючи турецьким володінням на Балканах і тим самим прагнучи здобути контроль над протоками Босфор і Дарданелли. Невдовзі царські війська почали наступ на Балканах і Кавказі, а Чорноморський флот об’явився біля берегів Туреччини. 18 листопада 1853р. в битві під Синопом російський флот на чолі з віце-адміралом Нахімовим майже цілком знищив турецьку ескадру. Синопська перемога означала, що російські кораблі можуть опинитися в Середземному морі, а це радикально змінювало баланс сил у Європі, усталений Віденським конґресом 1815р. і потрясіннями 1848р. Франція висунула вимогу про негайне повернення російських військ додому. У відповідь 9 лютого 1854р. Ніколай І розірвав дипломатичні відносини з Парижем і Лондоном. Оформилася антиросійська коаліція з Франції, Англії, Туреччини і Сардинії. Деякі англійські та французькі судна рушили до Кронштадта й на Камчатку, аби там блокувати російські залоги, але основний флот з численним франко-англійським континґентом на борту попрямував до Варни, на той час чорноморського порту Османської імперії. Треба сказати, що російський флот був здебільшого застарілий – вітрильний, в той час як англійський паровий. У квітні 1854р. союзний флот бомбардував Одесу. 12 травня кілька його кораблів спробували висадити там десант. Через погану погоду англійський пароплав Тигр сів на мілину, з берега супротивник вислав абордажну команду і 225 англійських матросів стали першими полоненими Східної війни. Союзне командування спланувало висадку в Криму, знищення Чорноморського флоту й бази в Севастополі та повернення півострова Османській імперії. Висадка французьких, англійських та турецьких військ почалася під Євпаторією 2 вересня 1854р. Російська армія, яка перебувала в районі міста, не змогла скинути союзний десант у море і союзники почали марш у глиб півострова. Між російською армією та її супротивниками відбулося декілька битв: 8 вересня на Альмі, 13 жовтня під Балаклавою та 5 листопада під Інкерманом. Усі ці бої закінчилися відступом росіян. Оскільки одним із завдань війни було знищення російського флоту і порту, союзне командування зосередило увагу на захопленні Севастополя. 5 жовтня 1854р. місто і порт були взяв в облогу. Російські війська встигли звести навколо Севастополя потужні укріплення з артилерією, знятою з затоплених на вході в Севастопольську бухту російських кораблів. Відтак наступила фаза позиційної війни. Навколо міста були збудовані французькі та англійські батареї. Облога міста тривала до 27 серпня 1855р. Внаслідок одного з бомбардувань частина севастопольських укріплень була зруйнована і союзники пішли на штурм. Фінальний бій відбувся на Малаховому кургані в Севастополі. Обидві сторони зазнали величезних утрат. Через руйнацію укріплень російське командування прийняло рішення здати місто. Після того як воно перейшло під контроль союзного командування, французький генерал МакМагон наказав зробити братську могилу й поховати в ній офіцерів та солдатів усіх армій. Взяття Севастополя стало кульмінацією Східної війни. Хоч Росія була знекровлена війною в Криму, людські втрати, яких зазнали Велика Британія та Франція були настільки численні, що їхня влада відмовилася від дальшої ескалації конфлікту. В цей час на російському троні був більш обачний та обережний Алєксандр ІІ. (Ніколай І – помер 18 лютого 1855р., після отримання звістки від генерала Хрульова про невдачу під Євпаторією). Почалися мирні переговори, наслідком яких стало укладення 18 березня 1856р. в Парижі мирного договору. Севастополь повертався в Російську імперію в обмін на турецьку фортецю Карс на Кавказі, яку росіяни захопили 16 листопада 1855р.

    Варто зазначити, що велику частку серед офіцерів та солдатів російської армії в Східній війні становили вихідці з України. Тоді ще не було залізниць для швидкої передислокації війська, тому воно поповнювалося переважно мешканцями регіону розміщення. Полки та екіпажі Чорноморського флоту, які на передодні Східної війни перебували на території нинішньої України, значною мірою укомплектували місцевими жителями. Вихідці з Волині служили в Селенгинському, Охотському та Камчатському полках, які прийшли до Криму з районів Луцька і Рівного. Попри такі екзотичні назви цих підрозділів, вони вже півстоліття дислокувались на території України й укомплектувалися місцевим людом. Чимало полтавчан та харків’ян служило в Єлецькому, Севському, Брянському та Орловському полках. У Центральному державному історичному архіві у Києві зберігаються документи, які свідчать, що предки адмірала Павла Нахімова, були козацькими старшинами Нахіменками.

   Скорочено. Я.Тинченко. “Кримська війна: 160 років тому.”                                               Український тиждень, №10, 7-13 березня 2014р.

Юрій Липа.

    Видатні українські інтелектуали задумувалися над проблемою духовного стану українського народу, яким декілька століть “старанно опікувався” наш північний сусід. Питанню малоросіянства та зрадництва українців свої праці присвячували В.Антонович, М.Міхновський, Є.Маланюк, М.Хвильовий Д.Донцов та інші.

    У нормальній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні “умовні рефлекси” національного інстинкту: чорне - біле, добре – зле, вірно – невірно, чисте – нечисте, Боже –диявольське. У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. Історичне малоросійство цю нормальну психіку або наркотизувало різними міфами (спільна віра, спільний цар, спільний соціалізм, чи брак географічних кордонів) або – просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму. Росія маючи в своєму розпорядженні шкільництво з відповідно підібраною літературою та подаючи певні напрями науці Історії забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи. Одночасно систематично плекається комплекс меншовартості (“ніколи не мали держави”, “глупий хохол”, “темне селянство” і т.п.) та насмішкувате ставлення до національних цінностей і святощів (глузування та анекдотизування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю). У результаті малоросіянство – це, образно кажучи, капітуляція ще перед боєм.

    Похідною від малоросіянства, а може самостійною складовою є зрадництво. Серед народів російської імперії здавна культивувався “обряд”, який би можна назвати “нав’язання зрадою”. Народ навернутий (включений) до імперії зраджував під страшенним тиском свої звичаї, святині, предків. “Своїми” виявлялися тільки нові хазяї, всі інші – ворогами, а зраджена батьківщина викликала патологічну ненависть. І зрадник мститься, він нелюд помсти, якій підлягає весь світ, але найбільше – рідна зраджена батьківщина. Саме ця ненависть до зрадженої батьківщини і є найтривалішим ґрунтом для єдності народів Російської імперії. “Інородці” в ній ніколи не набудуть статусу “корінних”, проте це не руйнує державної єдності, а служить зайвим стимулом до вислужування перед імперською владою. Покоління за поколіннями такі зрадники, на яких “шапка горить”, виховують своїх дітей. І важко знайти більш фанатичних вихователів “вірнопідданих”, ніж відступники.

    Демонтажу внутрішнього малоросійства і формуванню української структури духа – цій місії була присвячена вся творчість Юрія Липи – і поета, й історіософа. Ю.Липа був одним з тих хто активно включився в процес  українського відродження міжвоєнного двадцятиліття. Почався цей процес українізацією 20-х років на Наддніпрянщині, галицьке ж відродження – “ренесанс Антонича” – прозвучало як його відлуння у 30-ті роки. Це було формування нової української людини на ґрунті волюнтаристичного активізму, на ґрунті віри в ресурси власного “я”. Люди типу Юрія Липи теж формувалися в унісон з цим ритмом, хоч проживав він за межами українського етнічного масиву (Варшава).

    Народився Юрій Липа в 1900р. в Одесі. Батько поета був активним діячем українського відродження. Він один із основоположників “Братерства Тарасівців”, а потому “Братерства Самостійників”. У часи української державності був комісаром міста Одеси, а згодом – міністром в уряді УНР. Після захоплення Одеси більшовиками, родина переїздить до Кам’янця- Подільського, а пізніше в Галичину. У 1929р. Юрій Липа закінчує медичний факультет університету в Познані, трохи згодом – школу військових лікарів у Варшаві. Тут же, у Варшаві, він розпочинає свою лікарську практику й живе в цьому місті до 1943р. Пацієнти, що знали його як сумлінного лікаря, не здогадувалися, що ввечері, після закінчення праці, починається, так би мовити, друге життя цієї людини. “Як лікар, Липа віддавав медицині свій день. Як мистець працював уночі” – каже у своїх спогадах Богдан Стеблинський, відомий український мистецтвознавець. У 1922р. читач отримує першу друковану річ Юрія Липи поему “Князь Полонений”. У 1925р. з’являється збірка його поезій “Світлість”, в 1931р. – “Суворість”, а в 1938р. – поетична книга “Вірую”. Але прижиттєву славу йому дарували історіософічні твори: “Українська доба”, “Українська раса”, та твір його життя “Призначення України”. У цьому творі Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабкість. Саме на цей твір звернули увагу на Луб’янці і зробили висновки. У 1943р. Ю.Липа переселяється з Варшави до Яворова під Львовом, рідного міста дружини, відкинувши думку про еміґрацію. Його часто викликали, як лікаря, у ліс до поранених воїнів УПА. 21 серпня 1944р. офіцер НКВС попросив у нього допомоги для пораненого червоноармійця, давши чесне слово  дружині, що чоловік скоро повернеться додому. Не повернувся. Його вбили в якомусь селі коло Яворова.

                     Скорочено. В.Мороз, передмова “ Горіти надзвичайним світлом” до “ Призначення України”. Львів, 1992р. 

Маркіян Шашкевич.

   6 листопада 1811р. у селі Підлисся, на Львівщині, в сім'ї священика Симеона Шашкевича та його дружини Єлизавети народився син Маркіян. Дитячі роки пройшли в селах Підлисся та Княже, де о. Симеон був парохом. Його початковою освітою займався дяк, потім навчався в золочівській школі, німецькій львівській та бережанській гімназіях. З 1829р. навчається у Львівській духовній семінарії і водночас є слухачем філософського відділу університету. У лютому 1831р. його виключено з семінарії. Він залишається у Львові в материного брата Захара Авдиковського, управителя міського "Будинку вбогих". Захар Авдиковський був знаною людиною у Львові. Він належав до тієї групи людей, які пов'язували долю галицьких русинів (українців) з українцями Російської імперії, тобто не були ані австрофілами, ані полонофілами, ані москвофілами. Дякуючи йому, Денис Зубрицький найняв Маркіяна переписати свою "Хроніку Ставропігійського братства у Львові". Також Шашкевич вчиться церковної мови та письма з кандидатами в дяки у священика Волоської церкви Якова Неровича. Восени 1833р. він поновлюється в семінарії. Тут він організовує гурток патріотів рідного слова, в якому за найближчих друзів були Яків Головацький та Іван Вагилевич. Гуртківці підготували до друку український збірник "Син Русі". Рукопис цього збірника зберігся до наших днів: це оригінальні поезії упорядників. У 1834р. гурток львівських семінаристів остаточно оформився в культурно-просвітню організацію. Для підкреслення своєї солідарності з слов'янщиною та її національно-визвольним рухом гуртківці прибрали характерні слов'янські імена: Шашкевич - Руслан, Головацький - Ярослав, Вагилевич -Далибор. Недруги зневажливо обізвали трьох приятелів "руською трійцею", але з часом ця назва прибрала іншої барви і весь гурток Шашкевича назвався "Руською трійцею".

Основним у діяльності "трійці" було спочатку "ходіння у народ".

Програма була така: шляхом освіти та літературного поступу розбудити

свідомість західноукраїнського населення, вибороти йому кращу долю.

Негайного вирішення на той час вимагала проблема правопису. Гурток після

тривалих суперечок вирішив застосувати фонетичний правопис, що ним

пішла сербська лінгвістична реформа Вука Караджича: "Пиши як чуєш, а

читай як бачиш". Цей принцип був втілений у збірниках "Руської трійці":

"Зорі" та "Русалці Дністровій". За тогочасною семінарською традицією

кожне релігійне свято чи ювілей високопоставленої особи відзначали

урочистими промовами. Семінаристи переважно виголошували їх латиною, а

часом, німецькою чи-польською мовами. Коли Шашкевичеві припала черга

виступати в день шістдесятиліття цісаря Франца І, то він виголосив її

руською мовою. Це викликало страшне обурення клерикалів. Ця ювілейна

ода "Голос галичан" була першим друкованим твором Шашкевича. Восени

1836р. Шашкевич, Устиянович і Величківський одночасно виголосили

українською мовою проповіді у трьох львівських церквах, що теж було

сміливим викликом польським асиміляторам 

В середині 30^х років XIX ст. в Галичині розгорілася так звана азбучна

війна. Приводом послужила стаття Й.Лозинського "О wprowadzeniu abecadla polskego do pismennictwa ruskego". Шашкевич дав рішучу відсіч посяганням

на українську азбуку в полемічній брошурі "Азбука і abecadlo", яка вийшла в Перемишлі в 1836р. Це був другий друкований твір Шашкевича.

Й.Лозинський, Д. Зубрицький твердили, що українська мова не придатна для

розвитку літератури, бо вона мовляв не вироблена і не має граматики. І

Шашкевич береться за написання граматики. Взагалі на початку XIX ст..

були готові деякі роботи з української граматики: І.Могильницького,

І.Лаврівського, М.Лучкая та И.Левицького, проте підготовчі матеріали

свідчать, що його граматична праця мала бути найрадикальнішою, науково

найспроможнішою на той час.

В 1836р. Шашкевич склав першу "Читанку" (слово "Читанка" вийшло саме від Шашкевича) українською мовою для дітей. Незважаючи на соціально обмежений зміст "Читанки" її вороже зустріла цензура і тільки 1850р. її видав Головацький.

На початку 1838р. Маркіян одружується з Юлією Крушинською. Тільки тепер він з'являється перед випускною семінарською комісією. Після довгих вагань йому надали право займати парафію в сільських місцевостях. Якщо Шашкевичу вдалося уникнути арешту після "Русалки Дністрової"", то не вдалося позбутися дальших переслідувань. Неблагонадійному священникові діставалися найгірші парафії і, за неповних п'ять літ, він з сім'єю змушений був тричі переселятися - в Гумниська, Нестаничі, Новосілки. Останні роки поетового життя були безрадісні. Через нужденність селян парафії страждала і його сім'я. Державна казна не давала Шашкевичеві законного утримання через його неблагонадійність. Смерть молодшого сина викликала в поета тяжкі переживання і сприяла загостренню туберкульозу, на який він захворів ще будучи семінаристом. Весною 1843р. він остаточно втрачає слух і зір, а 7 червня помер.

В.Щурат. На досвітку нової доби. До біографії Маркіяна Шашкевича. Львів, 1919р.

Маркіян Шашкевич. Твори. Упорядник М. Шалата.Київ, 1964р.

Олександр Духнович – будитель Закарпаття.

                                                                             Я русин был, єсьм і буду,

                                                                                Я родился Русином,

                                                                             Чесной мой род не забуду,

                                                                                 Останусь его сином.

                                                                              Вручаніє.  О.Духнович.

    Є люди, яких за життя підносять до небес, а після смерті за ними ані пес не забреше. Праця інших справжнього визнання досягає тільки під кінець життя чи лишень по смерті. Та є визначні постаті, що ні при житті, ні довгі роки після смерті не дочекаються належного порозуміння й правдивої оцінки своєї праці. До останніх належить і найбільший, найвидатніший культурно-освітний діяч закарпатських русинів-українців ХІХ ст. Олександр Духнович. Олександр Духнович – складна постать. Жити і працювати йому доводилося чи у не найскладніших умовах, які коли-небуть випали на долю його краян русинів-українців. Звідси і висновок І.Франка, який побачив в особі Духновича людину “без сумніву доброї волі і не малих здібностей” і разом з тим його “невлічиму заплутаність в язикові та політичні доктрини”.

    Олександр Васильович Духнович народився 24 квітня 1803р. у селі Тополя (сьогодні Гуменського округу на Словаччині) у родині священика. Його предок по батьківській лінії, за походженням українець-волиняк, поселився на Пряшівщині в с. Вишній Мрошів на початку XVIII ст. Няньо (батько) Олександра старався виховати сина “в руському національному дусі”, як зазначав сам Духнович. Батько і брат дружини – Дмитро Герберій, священик в Старині, займалися його початковою освітою. Потім навчання в сільській школі в Клокочові, про яку залишилися вкрай неґативні враження, і далі – навчання в Ужгороді (1816-1821рр.). У 1816р. помер батько і всі турботи по вихованню шести дітей лягли на маму, вона й спонукала його як найстаршого до студіювання богословія. По закінченні філософських студій у Кошіцях (1821-1823рр.) та богословської семінарії в Ужгороді (1823-1827рр.), Олександр Духнович був висвячений по целібату (неодруженим) у священика і його було призначено архіваріусом єпархіальної канцелярії у Пряшеві. Про цей період свого життя він згадував: “Тяжкою була моя доля в єпархіальному уряді. Бо хоч я працював старанно, не дістав я ані одного динара нагороди і зазнав тяжких злиднів”. В 1830р. він переїжджає до Ужгорода, де його ласкаво прийняв ужгородський єпископ О.Почі. Та під кінець 1832р. єпископ пряшівський Таркович, під загрозою позбавлення сану священика, змусив Духновича повернутися до Пряшева і “знову поновилася  мстива вдача єпископа”. У 1838р. новопризначений єпископ Мукачівської єпархії В.Попович запросив Духновича до себе в Ужгород і призначив його консисторіальним нотаріусом єпархії. Тут він мав змогу добре опрацювати як величезні архіви, так і багату бібліотеку. На  цій посаді Духнович працював до початку 1844р., коли знову – тепер уже назавжди – переїхав до Пряшева і, як священик-канонік працював там до кінця своїх днів. В 1847-1848рр. він був вибраний представником пряшівської капітули до крайового сейму у Братіславі. Революції 1848-1849рр. в Угорщині Духнович не підтримав. Основною причиною її неприйняття ним, як й іншими культурними діячами, що представляли закарпатських українців, було те, що угорці “поставили собі за принцип заснувати велику угорську державу і вирішили, що тільки єдина угорська мова має запанувати і що кожен громадянин повинен і то негайно, почати вивчати цю мову і на ній розмовляти”, а Духнович обстоював рівноправність всіх народів Австрійської імперії. Помер Олександр Васильович 30 березня 1865р. у Пряшеві, де його і поховано.

    Умови та обставини, в яких жив і творив Олександр Духнович, були дуже складні і вкрай тяжкі. Руське населення в Карпатах було відносно малочисленне, економічно не являло собою жодної сили, провадило натуральний спосіб господарювання. Закарпатські українці не були в тісних зв’язках з основною масою українського народу. В середині ХІХ ст. один з діячів русинів-українців Іван Раковський писав: “Ми в таковом уже состоянії были, же не много дбали єсьме, хотяй і’мя народа нашего і цілком стертоє будет, бо не чувствовали єсьме в собі більше сили, даби ми себе от настоящего заглаждения предохранити возмогли”. Олександр Духнович розгорнув велику культурно-освітню, педагогічну, літературну та видавничу діяльність. Він видав молитовник “Хліб душі”, літературні альманахи (“Поздравленія Русинов”), народні календарі (“Місяцеслови”), п’єси “Добродітель превишаєт багатство” та “Головний тарабанщик” (бубнар), “Краткий землепис для молодих Русинов”, “Істинная історія Карпато-Россов”, “Літургіческий катехизис”, “Єстественно-духовния рассужденія”, “Забавки”, “Логографи”, “Історія Пряшівської єпархії” та багато інших. Ці твори разом із літературними спробами його сучасників, яких він заохочував і організовув друкування їх творів, були чи не єдиним друкованим словом для народу – літературним, патріотичним, релігійним, виховним та розважальним, - що могло потрапити в руки учня чи дорослого читача. Написані вони були зрозумілою народові мовою. Він організував перше літературне товариство русинів-українців “Літературноє заведеніє Пряшівскоє”, збирав експонати для майбутнього народного музею (які передавав до Львова).

    Хоча керівники угорської революції не визнавали жодних прав меншин на розвиток їх національного життя, таж революція сама по собі активізувала інтеліґенцію та свідому частину населення цих меншин. Отож, посилює та активізує культурно-освітню діяльність й Олександр Духнович, активно включається в політичну діяльність Адольф Добрянський, Олександр Павлович та інші. Так як в той час українці Закарпаття не мали своїх періодичних видань, що гальмувалося Будапештом, то Духнович дописує до галицьких видань, друкується у віденському “Віснику”. Тут друкує знамениту статтю “Состояніє Русинів в Угорщині” (1849р.). У цій статті Духнович твердить, що історія галицьких і закарпатських русинів до мадярського панування “тая самая, что всего народу руського, понєже до часу сего од общеруського племені одділені не были”. З цих міркувань і його погляди на літературну мову закарпатських русинів-українців. “Я стараюся о мові карпато ілі бескидо-руській, народами в Галичині й Угорщині употребляємой,...” і цього постулату він вперто тримався. Після революції частина закарпатської та галицької інтелігенції, сконцентрувавши свої погляди на Росію (після Віденського конґресу 1814-1815рр. Росія посилила свій вплив на слов’янський етнос Австрійської імперії й Балкан), сподіваючися на її допомогу, вимагає замість пропонованої ними раніше у вжитку церковно-слов’янської мови, прийняти до використання російської літературної мови як своєї літературної мови. Тенденція поширення російської мови охопила тоді всі слов’янські народи Австрійської імперії. Щоправда, серед діячів слов’янського світу переважала думка прийняття російської мови як міжслов’янської літературної мови і використання її поруч з своїми літературними мовами. Духнович літературні твори для народу завжди писав народною мовою, як його “Послідна піснь” створена 1862р. так і “Мамко, мамко куп ми книжку” написану 1842р. Але з часом, в умовах жорсткого і нерідко жорстокого пресингу москвофільства, а також давалося взнаки, що після революції сам він перебував під постійним наглядом поліції, Духнович, на жаль, не зумів зостатися у мовних питаннях до кінця послідовним. Твори наукового характеру писав і церковно-слов’янською, і наближеною до російської літературної мови.

    Духнович був невтомним борцем за розвиток народного шкільництва. Він звертається до батьків, до самих дітей, учителів та священиків, проводить велику організаторську роботу, аґітує, використовує всі свої можливості для розвитку освіти. “Тут потрібно, - пише він, - щиру мати волю, щоб кожен дітей маючий хотів їх просвіщати, щоб священики, сіє завдання усиловно виконували, щоб собі за перший обов’язок своєї служби взяли освіту, но не тільки так налегко, но серцем і душою”, а дяки “службу науки не так з обов’язку, як з любови кінчили”. Духнович заснував 71 школу, сам значним тиражем видав кілька разів “Книжицю читальную” та інші видання для народних шкіл. Сам написав і видав для учительства “Народную педагогію...”, в якій на найдемократичніших і найпроґресивніших принципах тодішньої педагогічної думки розглянув десятки педагогічних, дидактичних та методологічних питань, серед них і такі, що їх інші визначні педагоги почали розбирати пізніше. Його теорія навчання і виховання побудована на активній участі учнів у навчальному процесі, свідомій, цілеспрямованій діяльності учителів-вихователів та батьків у навчально-виховному процесі, розумінні неперехідного значення освіти та виховання молодого покоління для народу в

цілому.

    Вся творчість і діяльність Олександра Духновича була спрямована на будительство, тобто він був визначним культурно-освітним діячем закарпатоукраїнського населення, який активно працював у всіх сферах духовного життя народу і – як будитель – у багатьох з них досягав помітних зрушень. Отже Олександр Духнович, нехай не зовсім послідовний, хай навіть “невлічимо заплутаний”, зостається до сьогодні великим. Ніхто досі на історичному Закарпатті не виявив такого глибокого розуміння широкого спектру народних інтересів, такої наснаги, такої величезної і безкорисливої діяльності на хосен народу, такої любові до народу і жертовності собою.

        Скорочено. Ю.Бача. Передмова до “Олександр Духнович. Твори.” Ужгород, 1993р. 

Гелій Снєгірьов і його “Набої для розстрілу”.

    СВУ – Спілка визволення України – сумнозвісна “справа”, яку слухано в березні-квітні 1930р. в Харківському театрі опери та балету. Правда про цей процес на багато років була піддана фальсифікації та замовчуванню. Все менше залишалося очевидців і тих нечисленних підсудних, що знесли жорстоку наругу сталінізму. І от 1972 року, в час, коли українську інтеліґенцію спіткали нові переслідування, талановитий кінорежисер і письменник Гелій (Євген) Снєгірьов насмілився обнародувати свою лірико-публіцистичну розвідку “Набої для розстрілу” – твір про сумну долю самовідданих людей – вчених, літераторів, котрі стали жертвою обмови, сфабрикованої репресивними органами влади. Ця лірико-публіцистична “розвідка” є не що інше, як пристрасна і водночас доскіпливо аналітична розмова з молодою людиною, якій, коли вона хоче йти до громадянського, духовного, морального одужання, не оминути розрахунку з минулим, а зокрема, і з тим у цьому минулому, що визначило трагедію та комплекси української інтеліґенції. Чому Гелій Снєгірьов замість робити те, що дозвалялося і личило радянському літераторові, взяв на свої плечі вельми небезпечну і вельми тяжку справу?

    Гелій Іванович Снєгірьов (1927 р.н.) був актором, викладачем у середній школі й інституті; працював у редакції газети “Літературна Україна” та на Київській кіностудії хронікально-документальних фільмів – режисером, завідувачем сценарного відділу. До 1972р. він видав декілька збірок оповідань та повістей. Саме в 1972р., коли почалася нова хвиля репресій і переслідувань, від Снєгірьова вимагали публічно засудити письменника Віктора Некрасова, з яким він дружив і на захист якого він виступав. Він відмовився. Але не обмежився цим, а сам став публічно критикувати окремі антидемократичні акти влади. В середині 70-х років його вже твердо внесено до чорного списку “дисидентів” і шляхи до “леґальної” літературної діяльності було перекрито. Саме в цей час хворий і зацькований Снєгірьов працює над “лірико-публіцистичною розвідкою” “Набої для розстрілу (Ненько моя, ненько...)”.

    Поштовх до написання “розвідки” дав письменник Вадим Собко, який схиляв свого небіжа до співпраці з владою. Він поставив за приклад Гелію його матір, а свою сестру Наталю Собко, яка буцім то, бувши зразковою комсомолкою, сигналізувала в ЦК ЛКСМУ про ворожу діяльність своїх друзів, що, мовляв, і поклало початок розслідуванню  “справи” “СВУ”. Це повідомлення тяжко вразило Гелія Снєгірьова, і він вирішив самостійно з’ясувати цю обставину. Але далі цей суто особистий стимул був підсилений ширшим і глибшим: бажанням, потребою розповісти людям, своєму народові, світові про один із підлих злочинів сталінізму, про одну з тяжких наруг над гідністю української інтеліґенції, про один із отруйних ударів, завданих українській культурі та суспільству. Крім віртуозного й дотепного аналізу всіх перипетій “процесу”, праця Снєгірьова цінна ще й тим, що він зібрав спогади і свідчення  тих небагатьох ще живих тоді людей, які мали пряме або посереднє відношення до “справи” “СВУ”. Свій рукопис письменник передав на Захід із проханням опублікувати його. Знав, що тяжко за це поплатиться, але вважав своїм обов’язком розказати світові ту правду, яка викрилася. Лиха розплата не забарилася. За кожним його кроком стежили і 22 вересня 1977р. арештували. У слідчому ізоляторі КДБ загострилися тяжкі його недуги. Але у репресивних органів – жорстокий розрахунок: вирвати у напівживої людини листа, в якому вона засудила б не лише себе, а й свого кращого друга – Віктора Некрасова (дуже треба було скомпроментувати Некрасова, за будь-яку ціну). 28 грудня 1977р. в тяжких муках Гелій Снєгірьов помирає, а 1 квітня 1978р. лист за підписом Снєгірьова з’являється в газеті “Радянська Україна”. Цей лист викликав багато пересудів, але зразок того, як слід ставитися до листа, показав сам “головний адресат” – Віктор Некрасов. Він підтвердив свої щирі дружні почуття до Гелія Снєгірьова і висловив глибоке співчуття до його нелюдських страждань.

    Страдницький образ Гелія Снєгірьова, його свідома жертва залишаться в пам’яті людей. Ім’я його буде серед тих, ким пишатиметься українська література.

  Скорочено. Іван Дзюба. “Сьогодні заново слухається справа “СВУ” ...” передмова до розвідки “Набої для розстрілу"ю

РОЗШУКАЙТЕ  ТА ПРОЧИТАЙТЕ розвідку “Набої для розстрілу” !