Алєксєй Шахматов.

    Національно-культурне відродження українців другої половини ХІХ ст. несло очевидну загрозу укладу Російської імперії: поставала серйозна небезпека, що українство вирветься з “общерусской” орбіти. Імперська ідеологія, офіційна російська наука гостро потребувала наукоподібної концепції, яка заперечувала б будь-які спроби усамостійнення українців. Реалізація цього надскладного завдання випала на долю відомого російського лінґвіста Алєксєя Шахматова (1864-1920), обдарованого вченого.

    В історії російсько-українських культурних взаємин Алєксєй Шахматов посідає, без сумніву, чільне місце. Шахматов був одним зі співавторів доповідної записки “Про скасування обмежень малоросійського друкованого слова”, ухваленої Петербурзькою академією наук у 1905р.; спільно з М.Грушевським, Ф.Вовком, А.Кримським та іншими брав участь у підготуванні двотомного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914-1916); забрав із поліційної дільниці, зберігав, а потім передав власникові конфісковане російською окупаційною владою майно митрополита Андрея Шептицького, який під час Першої світової війни перебував в ув’язненні у Росії.

    У контексті такої активної українофільської життєвої позиції цілком зрозумілий особливий інтерес Шахматова до питання походження української мови. Його попередники, зокрема Міхаіл Поґодін та Алєксєй  Соболєвскій визнавали одвічну окремішність української та російської мов, а претензії росіян на багатющу культурну спадщину князівських часів (Х-ХІІІ ст.) вони вмотивовували цілком голослівними твердженнями, що автохтонними мешканцями Києва були нібито великороси, які після монгольської навали змушені були покинути свої землі, а на їхнє місце з району Карпат переселилися малороси. Усвідомлюючи наукову безпорадність намагань безцеремонного привласнення київської спадщини, Шахматов вибудовує власну концепцію генезису східнослов’янських мов, на основі ідеї про існування спільної для всіх східнослов’янських мов – білоруської, російської, української – спільноруської прамови: “Между современными языками и общеславянской эпохой научное изучение истории русского языка открывает промежуточную эпоху, когда существовало общерусское единство, - которое определяет посредствующее звено между русскими языками и общеславянским праязыком в виде общерусского праязыка”. Це означає, що в історії української, російської та білоруської мов Алєксєй Шахматов виділяє окремий період спільного “общерусского” розвитку, коли пращури сучасних українців, росіян і білорусів розмовляли однією мовою та творили єдиний етнос. Така етномовна спільність, як твердив Шахматов, була особливістю історії лише східних слов’ян, бо західні і південні слов’яни виводилися безпосередньо з загальнослов’янської доби. Шахматов окреслює хронологічні рамки “общерусского единства” дописемною добою – VI-VIII ст. Свідченням існування східнослов’янської етномовної єдності вважає 11 звукових і 7 морфологічних явищ, спільних для російської, української та білоруської мов. Він професійно представив доказову  базу існування східнослов’янської етномовної єдності, тому його концепція здобула багато прихильників, у тому числі і серед неросійських науковців. За Шахматовим, росіяни, українці, білоруси – окремі слов’янські народи, щоправда, на відміну від інших слов’ян, не звичайні, а народи-брати, з поміж  усіх слов’ян лише вони прожили понад три століття як єдиний народ із єдиною, спільною мовою. Згодом совєтські послідовники Шахматова легко підняли верхню хронологічну межу “общерусского единства” аж до кінця ХІІІ ст., а саме це “общерусское единство” з його “общерусским праязыком” стало міцним фундаментом, на якому до тепер тримається російська імперська політика. Незважаючи на широке використання фактів, почерпнутих із найдавніших східнослов’янських пам’яток та описів Русі, залишених мандрівниками чужинцями, а також даних топоніміки, історії тощо, концепція Алєксєя Шахматова має чимало вразливих місць. Це чудово усвідомлював і сам Шахматов, бо не раз переглядав та уточнював її доказову базу. У міжвоєнний період українські лінґвісти Всеволод Ганцов, Олена Курило, Степан Смаль-Стоцький та Євген Тимченко вказали на суттєві методологічні прорахунки Шахматова, а в повоєнний час Юрій Шевельов розвінчав її остаточно. Сьогодні навіть окремі російські славісти визнають застарілість та хибність концепції Алєксєя Шахматова. Втім дискусії щодо її лінгвістичної обґрунтованості мають явно другорядне значення. Адже Шахматов не стільки подав історію української, російської та білоруської мов, скільки запропонував наукоподібне обґрунтування споконвічності “Русского Мира”, який нібито своїми джерелами сягає сивої давнини – “общерусского периода”, тобто є таким самим давнім, як і східні слов’яни.  

                            Скорочено. Л.Белей. “Дволикий гросмейстер україно-російської    шахівниці”. Український тиждень, №48, 28 листопада – 4 грудня 2014р.