Юрій Липа.

    Видатні українські інтелектуали задумувалися над проблемою духовного стану українського народу, яким декілька століть “старанно опікувався” наш північний сусід. Питанню малоросіянства та зрадництва українців свої праці присвячували В.Антонович, М.Міхновський, Є.Маланюк, М.Хвильовий Д.Донцов та інші.

    У нормальній психіці кожного сина свого народу існують своєрідні “умовні рефлекси” національного інстинкту: чорне - біле, добре – зле, вірно – невірно, чисте – нечисте, Боже –диявольське. У малоросійстві ці рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного занику. Історичне малоросійство цю нормальну психіку або наркотизувало різними міфами (спільна віра, спільний цар, спільний соціалізм, чи брак географічних кордонів) або – просто вижирало, як мікроб вижирає живу тканину організму. Росія маючи в своєму розпорядженні шкільництво з відповідно підібраною літературою та подаючи певні напрями науці Історії забиває історичну пам’ять української дитини з першим днем вступу її до школи. Одночасно систематично плекається комплекс меншовартості (“ніколи не мали держави”, “глупий хохол”, “темне селянство” і т.п.) та насмішкувате ставлення до національних цінностей і святощів (глузування та анекдотизування зі звичаїв, обрядів, національної етики, мови, літератури, з ознак національного стилю). У результаті малоросіянство – це, образно кажучи, капітуляція ще перед боєм.

    Похідною від малоросіянства, а може самостійною складовою є зрадництво. Серед народів російської імперії здавна культивувався “обряд”, який би можна назвати “нав’язання зрадою”. Народ навернутий (включений) до імперії зраджував під страшенним тиском свої звичаї, святині, предків. “Своїми” виявлялися тільки нові хазяї, всі інші – ворогами, а зраджена батьківщина викликала патологічну ненависть. І зрадник мститься, він нелюд помсти, якій підлягає весь світ, але найбільше – рідна зраджена батьківщина. Саме ця ненависть до зрадженої батьківщини і є найтривалішим ґрунтом для єдності народів Російської імперії. “Інородці” в ній ніколи не набудуть статусу “корінних”, проте це не руйнує державної єдності, а служить зайвим стимулом до вислужування перед імперською владою. Покоління за поколіннями такі зрадники, на яких “шапка горить”, виховують своїх дітей. І важко знайти більш фанатичних вихователів “вірнопідданих”, ніж відступники.

    Демонтажу внутрішнього малоросійства і формуванню української структури духа – цій місії була присвячена вся творчість Юрія Липи – і поета, й історіософа. Ю.Липа був одним з тих хто активно включився в процес  українського відродження міжвоєнного двадцятиліття. Почався цей процес українізацією 20-х років на Наддніпрянщині, галицьке ж відродження – “ренесанс Антонича” – прозвучало як його відлуння у 30-ті роки. Це було формування нової української людини на ґрунті волюнтаристичного активізму, на ґрунті віри в ресурси власного “я”. Люди типу Юрія Липи теж формувалися в унісон з цим ритмом, хоч проживав він за межами українського етнічного масиву (Варшава).

    Народився Юрій Липа в 1900р. в Одесі. Батько поета був активним діячем українського відродження. Він один із основоположників “Братерства Тарасівців”, а потому “Братерства Самостійників”. У часи української державності був комісаром міста Одеси, а згодом – міністром в уряді УНР. Після захоплення Одеси більшовиками, родина переїздить до Кам’янця- Подільського, а пізніше в Галичину. У 1929р. Юрій Липа закінчує медичний факультет університету в Познані, трохи згодом – школу військових лікарів у Варшаві. Тут же, у Варшаві, він розпочинає свою лікарську практику й живе в цьому місті до 1943р. Пацієнти, що знали його як сумлінного лікаря, не здогадувалися, що ввечері, після закінчення праці, починається, так би мовити, друге життя цієї людини. “Як лікар, Липа віддавав медицині свій день. Як мистець працював уночі” – каже у своїх спогадах Богдан Стеблинський, відомий український мистецтвознавець. У 1922р. читач отримує першу друковану річ Юрія Липи поему “Князь Полонений”. У 1925р. з’являється збірка його поезій “Світлість”, в 1931р. – “Суворість”, а в 1938р. – поетична книга “Вірую”. Але прижиттєву славу йому дарували історіософічні твори: “Українська доба”, “Українська раса”, та твір його життя “Призначення України”. У цьому творі Липа відкривав українську силу тоді, коли інші говорили про слабкість. Саме на цей твір звернули увагу на Луб’янці і зробили висновки. У 1943р. Ю.Липа переселяється з Варшави до Яворова під Львовом, рідного міста дружини, відкинувши думку про еміґрацію. Його часто викликали, як лікаря, у ліс до поранених воїнів УПА. 21 серпня 1944р. офіцер НКВС попросив у нього допомоги для пораненого червоноармійця, давши чесне слово  дружині, що чоловік скоро повернеться додому. Не повернувся. Його вбили в якомусь селі коло Яворова.

                     Скорочено. В.Мороз, передмова “ Горіти надзвичайним світлом” до “ Призначення України”. Львів, 1992р.