7 вересня 1961р. один із найвизначніших українців ХХ
ст. генерал Петро Григорович Григоренко здійснив вчинок, який враз раптово
поламав усе його життя, його рідних і близьких,коли треба було повстати за
Правду, пробитися до неї – чого б це не коштувало. Трапилось це, коли генерал
Григоренко попросив слова на партконференції Ленінського району Москви
(наближався ХХІІ з’їзд КПРС і треба було “одноголосно
підтримати”
нову Програму партії і особисто товариша
М.С.Хрущова). Що саме і чому відбулося, як цей день назавжди розділив життя
Григоренка на “до” і “після”, - про це найкраще розповів сам Петро Григорович у
вражаючій книжці-сповіді про свій шлях: “У підпіллі можна зустріти тільки щурів”
(видана 1980р. в Парижі та Нью-Йорку, вже після позбавлення генерала
радянського громадянства та його висилки з СРСР).
Народився Петро Григорович 16 жовтня
1907р. в селі Борисівка Приморського району Запорізької області. Втратив матір
у 4-річному віці. Один з перших комсомольців у рідному селі (1922р.). Член
партії з 1927р. Член ЦК комсомолу України (1929-1931рр.). В юності працював
слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паротяга. Учасник Другої
світової війни, двічі поранений. Закінчив війну у званні полковника на посту
начальника штабу дивізії. Пізніше присвоєно звання генерал-майора. Нагороджений
орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки,
орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. Кандидат військових наук
(1948р.), багаторічний керівник Науково-дослідного відділу Військової академії
імені Фрунзе у Москві, один з фундаторів військової кібернетики в СРСР. Улітку
1961р. подав до захисту дисертацію на здобуття ступеня доктора військових наук.
І ось ця “успішна людина” в 54роки збунтувалася. Навіщо бунтувати, звідки
взагалі цей бунт, чи не є він божевільним? Слово Петру Григоровичу Григоренку (
“У підпіллі можна зустріти тільки щурів”).
“Останні
роки (1958-1961рр.) були в мене незвичайно напружені й у службовому, й
громадському сенсі. Я дедалі більше пізнавав життя, все критичніше ставився до
діяльності влади. Щораз важче мені ставало не реагувати на беззаконня і
дурисвітство владоможців”.
Відбувалася хрущовська девальвація. Хрущов заявив, що внаслідок заміни грошей
ніхто нічого не виграв і не програв. Мовилося, що справа лише в тому, щоб
зменшити грошову масу і не змінити купівельної спроможності (наводився
зовнішньо переконливий приклад: коробка сірників коштувала 10 коп., а тепер 1
коп.). Григоренко звернув увагу на інше: забезпечення нових грошей золотом
зменшилося вдвічі. Це його і обурило. Слово Григоренку. “Пишу в журнал “Комуніст”, прошу пояснити. У відповідь щось
заплутане і з головним мотивом: “У
соціалістичному суспільстві золоте забезпечення не має значення. Гроші
забезпечуються всією власністю Радянського Союзу”. Пишу у відповідь на те: “Якщо золоте забезпечення не має
значення, то навіщо його зменшувати. Лишили б попереднє або навпаки – збільшили
б”. На це не
відповідають. Нагадую кілька разів - мовчать”. Петра Григоровича дуже засмучувало, а пізніше
обурювало, що після ХХ з’їзду
партії, після всіх лицемірних розмов про культ Сталіна творився новий культ
Хрущова. Його починає переслідувати думка: годі мовчати – треба виступати! А
пізніше й інша думка: не минеться йому після такого виступу, не подарують. Себе
занапастить і родину також. І так з ним було: від однієї крайності (виступити)
до другої (змовчати, що генеральські погони набридли?). Наближалася
партконференція. Знову слово Петру Григоровичу. “Конференція відкрилась о 10 год. ранку.
Перша доповідь – “Про
програму партії”.
Щойно оголосили порядок денний
конференції, я подав записку з проханням надати мені слово після першої
доповіді… Списки тих, хто виступає, складають заздалегідь, а такі, як моє “дикі”
прізвища, нотують після списків. Виступати дають можливість тільки тим, хто є в
списку. Щоб надали слово “дикунові”, за це ще треба поборотися… Думаю про
дружину і сина Андрія. За цими думками я й не помітив, як закінчилася доповідь,
хоч разом з усіма поплескав доповідачеві за те що закінчив… Почалися дебати. І
чим далі вони посувалися, тим тривожніше стукало моє серце. Треба було
вирішувати… Голова президії оголосив черговий виступ, не згадуючи, кому слід
підготуватися. Мені ясно: після цього виступу президія запропонує припинити
дебати. Величезний зал, по береги виповнений безликою й ворожою масою, сковує
мою волю. У голову лізе найпростіший висновок: мовчати.
Підвівся голова: “Товариші! Є пропозиція – дебати
припинити”.
І в цю мить мене хтось підхопив і поставив на ноги. Хоч і не маючи ніякого
рішення, я голосно і чітко вимовив: “Прошу
слова з цього приводу!”
– “Так, говоріть,
товаришу Григоренко – тицьнув олівцем у мою сторону голова. Вам надається
слово. 10 хвилин”.
Я встав і пішов. Що діялось зі мною в той
час, я ніколи розповісти не зможу. Таке, мабуть, діється з тими, що йдуть на
страту. То був найжахливіший момент мого життя. Але це була і моя зореносна
година… “
Уривки з виступу П. Григоренка на
партконференції.
“Товариші! Я довго думав, чи говорити, чи
не говорити і не порушувати спокійного перебігу конференції, а потім подумав,
як Ленін, якби він побажав що-небудь сказати – він би підвівся.
Я
особисто вважаю, що в проекті програми не цілком повно опрацьоване питання про
шляхи відмирання держави, питання про можливості появи нового культу особи.
Сталін став над партією: це ЦК довів. Постає питання: значить, є якісь
негаразди в самій організації стану всього діла партії, які уможливлюють це. Що
сталося в нашій партії? Уявіть собі, що змогли б Хрущова знищити, як багатьох інших.
Адже то чиста випадковість, що в ЦК до моменту смерті Сталіна знайшлися сильні
люди, здатні піднести партію з ленінською силою. Чиста випадковість, що Сталін
помер, він міг жити й до дев’яноста літ. (Великий шум в залі)…
Ми
схвалюємо проект програми, в якому засуджується культ особи, але постає
питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився. А особа може статися,
з’явитися. (Шум в залі)…”
Потім було: за свої переконання Григоренко
відбуде шість років у радянських спецпсихлікарнях, витримає багаторічне
цькування і переслідування гебістів (спочатку робилися десятки разів пропозиції
“покаятися – а то вам же гірше буде”), стане національним героєм
кримськотатарського народу, зрештою, стане одним з відомих у цілому світі
лідерів дисидентського і правозахисного руху в СРСР. І завжди пам’ятатиме про своє українське коріння. Ось
рядки з його статті “Дорога
у Всесвіт”
(1982р.): “Прагнення
до державності протягом віків оволодівало українським народом. Полум’я боротьби за вільну, самостійну, соборну
Українську державу то яскраво палахкотіло в усій Україні, то згасало під
жорстокою стопою і лише жевріло в глибинах народних. Але ніколи не було того,
щоб воно згасло зовсім. Із якою силою не придушувалося те стремління, як би не
топтали іскорки згаслого вогнища, воно знов і знов розгоралось і набувало нової
сили”.
Воістину так! І 7 вересня 1961р. Генерал
зробив перший (тільки перший, але вирішальний) крок на шлях до Правди, до
захисту національних інтересів й права на свободу як українського,так і всіх
інших народів колишнього СРСР.
Скорочено. І.Сюндюков. “Порив до правди. Генерал Петро
Григоренко: вагомість морального вибору”. День, №164-165, 5-6 вересня
2014р.
