7_Гунський союз племен

Матеріали взято з книги "Історія Незалежності України", брати Капранови.

Молитва Ісуса Христа.

Коли мій син ішов на Єрусалимську гору, Його спіймали євреї: з ганьбою і презирством   на голову наложили терновий вінок, все його обличчя вмилося Святою Кров’ю. Ісус говорить:  “Дорогі мої, є тяжкий мій хрест і ранить побите тіло, і вся кров стікає по моєму хресту”. Сьогодні святий день п’ятниця, якби знайшовся такий, щоб цю молитву кожний день, а в  п’ятницю прочитав три рази, то чого попросить всіх обдарую ласкою, красою, мудрістю і врятую його три душі з родини чи інших за яких молився. За три дні до смерті дам знати час, коли це станеться, а після смерті положу золотий вінок на його голову. Мати Божа стоїть під Хрестом Сина, вона бачить Його страждання. Ісус говорить: “Іване, ти мій вірний слуга, візьми мою Матір за руку і відведи, щоб не бачила моїх страждань на хресті”. Іван говорить: “Сину Божий, я візьму Твою Матір за руку, відведу від хреста та утішу, як батько своє дитя, щоб Вона не бачила Твого страждання на Твоїм Хресті, який з болем відчувається в Її серці”. В цей час здригнулася вся земля, потемніли сонце і місяць, а Мати Божа каже: “Це мій Син переносить тяжкі муки і страждання на своїм смертнім Хресті”. Покапали краплі крові Ісуса Христа, коли йшов на Голгофу. Голбвер – кат, знайшов один лист на Святому Гробі Ісуса Христа, який був захований в одній касі окремо від срібла і грошей. Каса була власністю Батия , імператора Христина і св. Єлисавети, Мальти, Дори і Гранети, всі вони хотіли знати про страждання Ісуса Христа. Він говорить, що було 63 солдати, 180 разів Його били кулаками в плечі, прийняв 40 цвяхів і каменю, 32 рази тягли за бороду, підносили за волосся. Потім на Голгофі мене били палками. Я був поранений 100 разів і битий 308 разів. Тоді впало 5432 краплі крові і наглядала 31 людина. Я помирав о другій годині в п’ятницю, коли пробили моє серце, я відходив 120 разів, а тих, хто мене убивали було троє.

     Ті хто будуть  читати цей лист, матимуть перемогу над злом. Якщо читати цей лист 15 років за кров,  яку пролив наш дорогий Спаситель, то тоді з неба вибачиться йому 5 гріхів, а може вибачаться пекельні муки. А якщо помре раніше, то буде йому прийнято, якби прожив 15 років і пролив свою кров за віру того, хто читає цей лист. Я зійду з неба і заберу його душу до неба, а також душі його рідних аж до четвертого покоління. А той, хто носитиме цей лист при собі, тому ніколи не буде важко у справах, усяке зло відійде від нього, а також величатиме Пречисту Матір Божу.

    Святий Григорій говорив, що інший лист був знайдений в іншому місці і написаний золотими літерами. Збережи цей лист, який був написаний 16 січня 1750 року.  В неділю не робити, бо я вам дав шість днів, щоб працювати, а сьомий – щоб молитися. Святкуйте цей день, щоб Спаситель вибачив гріхи ваші. Не забувайте давати милостиню сиротам і бідним, тоді ваш рід буде благословенний і багатий. Якщо не віритимете в цей лист, тоді напущу на вас велику чуму, голод, війни і великі захворювання, вони зазнають силу небесного грому і землетрусів – це буде моєю великою заплатою. Хто не вірить і скриє цей лист від людей, той буде покараний на Божому Суді. А якщо буде величати цей лист і буде просити прощення гріхів, а також буде читати цей лист іншим, тоді його душа ніколи не загине, а буде врятована від зла і напасті. Амінь. Люди, вірте в муки Спасителя, який прийшов на землю заради нас. Цей лист дав один Камгор – монах, який був на святому Гробі Господньому. Пишіть, давайте людям, щоб каялися, про це просить  сам Господь. Господи, Ісусе Христе, помилуй нас грішних.

   З вірою приклади до болючого місця або кровотечі. Ворог не зможе заподіяти ніякої шкоди. Носіть цей лист на собі і він захистить від злих людей і поганих сусідів. Якщо подати цей лист неплідній жінці, то стане плідною, а хто його носить при собі, то біля нього є Архангел Хоронитель, Архангел Михаїл і Всемогутній Бог. В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь.

   Не кляніться іменем Господнім, бо знищить вас. А в устах завжди майте Бога, прославляючи Його. Амінь.

Алєксєй Шахматов.

    Національно-культурне відродження українців другої половини ХІХ ст. несло очевидну загрозу укладу Російської імперії: поставала серйозна небезпека, що українство вирветься з “общерусской” орбіти. Імперська ідеологія, офіційна російська наука гостро потребувала наукоподібної концепції, яка заперечувала б будь-які спроби усамостійнення українців. Реалізація цього надскладного завдання випала на долю відомого російського лінґвіста Алєксєя Шахматова (1864-1920), обдарованого вченого.

    В історії російсько-українських культурних взаємин Алєксєй Шахматов посідає, без сумніву, чільне місце. Шахматов був одним зі співавторів доповідної записки “Про скасування обмежень малоросійського друкованого слова”, ухваленої Петербурзькою академією наук у 1905р.; спільно з М.Грушевським, Ф.Вовком, А.Кримським та іншими брав участь у підготуванні двотомного видання “Украинский народ в его прошлом и настоящем” (1914-1916); забрав із поліційної дільниці, зберігав, а потім передав власникові конфісковане російською окупаційною владою майно митрополита Андрея Шептицького, який під час Першої світової війни перебував в ув’язненні у Росії.

    У контексті такої активної українофільської життєвої позиції цілком зрозумілий особливий інтерес Шахматова до питання походження української мови. Його попередники, зокрема Міхаіл Поґодін та Алєксєй  Соболєвскій визнавали одвічну окремішність української та російської мов, а претензії росіян на багатющу культурну спадщину князівських часів (Х-ХІІІ ст.) вони вмотивовували цілком голослівними твердженнями, що автохтонними мешканцями Києва були нібито великороси, які після монгольської навали змушені були покинути свої землі, а на їхнє місце з району Карпат переселилися малороси. Усвідомлюючи наукову безпорадність намагань безцеремонного привласнення київської спадщини, Шахматов вибудовує власну концепцію генезису східнослов’янських мов, на основі ідеї про існування спільної для всіх східнослов’янських мов – білоруської, російської, української – спільноруської прамови: “Между современными языками и общеславянской эпохой научное изучение истории русского языка открывает промежуточную эпоху, когда существовало общерусское единство, - которое определяет посредствующее звено между русскими языками и общеславянским праязыком в виде общерусского праязыка”. Це означає, що в історії української, російської та білоруської мов Алєксєй Шахматов виділяє окремий період спільного “общерусского” розвитку, коли пращури сучасних українців, росіян і білорусів розмовляли однією мовою та творили єдиний етнос. Така етномовна спільність, як твердив Шахматов, була особливістю історії лише східних слов’ян, бо західні і південні слов’яни виводилися безпосередньо з загальнослов’янської доби. Шахматов окреслює хронологічні рамки “общерусского единства” дописемною добою – VI-VIII ст. Свідченням існування східнослов’янської етномовної єдності вважає 11 звукових і 7 морфологічних явищ, спільних для російської, української та білоруської мов. Він професійно представив доказову  базу існування східнослов’янської етномовної єдності, тому його концепція здобула багато прихильників, у тому числі і серед неросійських науковців. За Шахматовим, росіяни, українці, білоруси – окремі слов’янські народи, щоправда, на відміну від інших слов’ян, не звичайні, а народи-брати, з поміж  усіх слов’ян лише вони прожили понад три століття як єдиний народ із єдиною, спільною мовою. Згодом совєтські послідовники Шахматова легко підняли верхню хронологічну межу “общерусского единства” аж до кінця ХІІІ ст., а саме це “общерусское единство” з його “общерусским праязыком” стало міцним фундаментом, на якому до тепер тримається російська імперська політика. Незважаючи на широке використання фактів, почерпнутих із найдавніших східнослов’янських пам’яток та описів Русі, залишених мандрівниками чужинцями, а також даних топоніміки, історії тощо, концепція Алєксєя Шахматова має чимало вразливих місць. Це чудово усвідомлював і сам Шахматов, бо не раз переглядав та уточнював її доказову базу. У міжвоєнний період українські лінґвісти Всеволод Ганцов, Олена Курило, Степан Смаль-Стоцький та Євген Тимченко вказали на суттєві методологічні прорахунки Шахматова, а в повоєнний час Юрій Шевельов розвінчав її остаточно. Сьогодні навіть окремі російські славісти визнають застарілість та хибність концепції Алєксєя Шахматова. Втім дискусії щодо її лінгвістичної обґрунтованості мають явно другорядне значення. Адже Шахматов не стільки подав історію української, російської та білоруської мов, скільки запропонував наукоподібне обґрунтування споконвічності “Русского Мира”, який нібито своїми джерелами сягає сивої давнини – “общерусского периода”, тобто є таким самим давнім, як і східні слов’яни.  

                            Скорочено. Л.Белей. “Дволикий гросмейстер україно-російської    шахівниці”. Український тиждень, №48, 28 листопада – 4 грудня 2014р. 

Пороблено в Украине - Лжец Лжец, если бы Дмитрий Киселев говорил правду.

"Никогда мы не будем братьями" Заза Заалишвили Н. Дмитрук

Прощальный марш

Подивіться Вадим Дубовский на YouTube, не пожалкуєте.

Пам'ятник кобзарю

    Центром будь-яких заходів, пов’язаних з ім’ям Тараса Григоровича Шевченка уже давно є бронзовий монумент Великого українця встановлений навпроти “червоного” корпусу Київського національного університету. Пам’ятник було відкрито 6 березня 1939р. Відкрито з п’ятої спроби, після тривалої боротьби за саму можливість такого увічнення пам’яті Шевченка.

    Перший у світі пам’ятник-погруддя Шевченку створив 1899р. відомий російський скульптор В.Беклемішев у Петербурзі. Цей бюст придбала сім’я відомих українських громадських діячів і меценатів Алчевських і встановила у своєму садку перед будинком у Харкові (нині цей бюст експонується в музеї Т.Г,Шевченка у Києві). Ідея створення великого пам’ятника у Києві почала широко обговорюватися в середовищі демократично налаштованих мешканців “Південно-Західного краю” та їх земляків у інших містах Російської імперії на початку ХХ ст. Чи не першими на практичні рейки поставили справу жителі Полтавщини: 1904р. з ініціативи Золотоніського земського зібрання розпочалося збирання коштів на такий пам’ятник. Ініціатива набула розголосу і свої кошти на спорудження монумента почали надсилати українці, що жили в усіх усюдах Російської імперії. У вересні 1905р. було організовано Особливий комітет зі спорудження пам’ятника Т.Г.Шевченку. Комітет сформував журі з проведення конкурсу на кращий проект; головою журі було обрано скульптора Леоніда Позена, автора пам’ятника І.Котляревському у Полтаві.

    Очільників держави і чиновників різних рангів непокоїло, що відзначення століття дня народження Шевченка може набути політичного забарвлення і навіть перерости в антиурядові виступи. Активно перешкоджали увічненню пам’яті Шевченка і  представники деяких громадських організацій правомонархічного спрямування. Цих слуг режиму надзвичайно болісно вразив той факт, що на перший конкурс на найкращий проект пам’ятника Шевченку 1909р. надійшло 64 роботи, тоді як на конкурс зі створення пам’ятника імператору Олександру ІІ, що у той самий період тривав у Києві, - лише 20. Попри велику кількість надісланих проектів, жоден з них журі не задовольнив. Тому невдовзі був оголошений новий конкурс. 15 лютого 1911р. журі, яке очолював тепер Опанас Сластіон, розглянуло 46 проектів і знову   таки  переможця не визначило. Першу премію не дали нікому. Другу було  присуджено викладачу мистецької школи в Києві Федору      Балавенському, третю – учневі Сластіона скульптору М.Гаврилку.

    Тим часом у місті точилася боротьба за місце для пам’ятника. Члени клубу російських націоналістів зчинили галас, що, мовляв, на Михайлівській площі перед “російським навчальним закладом” (там розміщувалося Перше реальне училище) не можна ставити пам’ятник діячеві, який усе життя був ворогом монархії і запропонували встановити там пам’ятник княгині Ользі. Урешті-решт міська влада прийняла рішення, що монумент Шевченку, на який уже було дано “височайший” дозвіл, споруджуватиметься на перетині вулиць Караваєвської і Великої Васильківської (нині площа Л.Толстого). Це виглядало як знущання: майже навпроти майбутнього пам’ятника розташовувалися Караваєвські лазні, неподалік містилася редакція правомонархічної газети “Киевлянин”, навколо були розсипані неохайні дрібні крамнички. Різко проти цього місця виступили і Об’єднаний комітет, і українська громадськість. Комітет зупинився на двох варіантах: основним були обрані Дніпрові кручі Петровської алеї, за відомим патонівським парковим містком, запасним – Володимирську гірку навпроти Олександрівського костелу. Що ж до проекту Балавенського, який Об’єднаний комітет запропонував авторові доопрацювати,  то вписати його в простір Караваєвської площі той не спромігся, чи радше, не схотів. Тож було оголошено черговий, третій за ліком, конкурс. Його результати були розглянуті в грудні 1912р. Жоден із 37 проектів журі також не підтримало, тому у травні наступного року Об’єднаний комітет знов оголосив конкурс і особисто запросив до участі в ньому найвідоміших українських і закордонних скульпторів. В лютому 1914р. журі нарешті визначилося і рекомендувало спорудити пам’ятник за проектом російського скульптора Л.Шервуда. Але комітет, склад якого, так само, як і склад журі, кілька разів оновлювався, цього рішення не затвердив і переможцем оголосив італійського майстра А.Шіортіно, проект якого із самого початку зазнавав критики. “Враховуючи, що рішення Комітету в засіданні 3-го лютого 1914р. про встановлення пам’ятника за проектом п. Шіортіно, який не має, на нашу думку, художніх достоїнств, - написали у своєму листі до голови Об’єднаного комітету уславлений історик, мистецтвознавець і громадський діяч, директор Міського музею М.Біляшевський та відомий архітектор і художник В.Кричевський, - є образою і наругою над пам’яттю поета-художника, ми, не бажаючи брати участі у такій ганебній справі, просимо не вважати нас більше членами Комітету”. Проте Шіортіно отримав замовлення на виготовлення пам’ятника в Римі.          Та невдовзі почалася Перша світова війна і все, пов’язане з українським життям, потрапило під заборону.

    “Історичну справедливість” відновили більшовики у 1919р., які згідно з ленінським планом “монументальної пропаганди” скинули пам’ятник княгині Ользі на Михайлівській площі, а на це місце встановили гіпсове погруддя Шевченка роботи скульптора Бернарда Братко. Простояв цей бюст зовсім недовго і був знищений чи то денікінцями, чи то польськими солдатами під час однієї із змін влади у Києві. І лише, як сказано вище, в 1939р. з нагоди стодвадцятип’ятиліття Кобзаря пам’ятник було встановлено в Києві. Авторами стали скульптор Матвій Манізер, архітектором – Євген Левінсон. Тут можна говорити про історичну справедливість без усяких лапок: пам’ятник встановлено на тому самому місці, де до революції стояв пам’ятник Миколі І – найлютішому  ворогу будь-якої незалежної думки й головному мучителю і гонителю Тараса Шевченка.

                             Д.Стефанович. Скорочено. “Монумент духовного безсмертя”.

                               День, №27-28, 14-15 лютого 2014р.