ХРЕЩЕННЯ РУСІ

ХРЕЩЕННЯ  РУСІ

    В 988p. в Київській Русі сталася подія, яка повернула історію східного слов'янства: київський князь Володимир святив Русь у ріці Почайна на Дніпрі. Київська Русь після введення християнства набрала нового духовного змісту: введення церковно-слов'янської мови, створення церковної організації та власного письменства (в т.ч. писання літописів). Все це сприяло консолідації різних племен Київської Русі. Хрещення підняло Русь на вищий ступінь державності: Київ здобув визнання цивілізованого світу. Християнізація завжди відігравала позитивну роль. Досить згадати, що поганські мадярські племена, після переселення з-за Іртиша на Паннонійську долину, наводили жах на всю Європу своїми набігами, в яких доходили до Рима, Парижа. I тільки прийняття християнства втихомирило мадярські племена і вони почали будувати державу.

  В 1988p. відбулися урочистості на честь 1000 ліття хрищення Русі, але не на історичному місці, а в Москві. 1994 року було вирішено церковними ієрархами і Товариством “Просвіта” святкувати щорічно в Києві хрещення Русі. Того року це відбулося 31 липня - 1 серпня. В наступні роки - 14 серпня (1 серпня по ст. стилю) в час, який вказаний в "Повісті временних літ" Нестора. У святкуваннях беруть участь ієрархи всіх християнських конфесій: православні, католики східного обряду, римокатолики та протестанти.

        

НА ЗАСЛАННІ

НА ЗАСЛАННІ.

             

                    “Бодай і ворогові моєму лютому не 
                             доводилось так каратись, як я караюсь”.

                                                                                 З листа до А.Лизогуба.

    За вісім днів перевезли Тараса Шевченка з петербургського каземату в Оренбург (це біля 2500 км). Вночі 9 червня 1847р. жандарм передав його в комендатуру Окремого Оренбурзького корпусу, де в’язень провів ніч в передпокої на голій підлозі. Від першого дня заслання його відразу почали відвідувати земляки. Як згадував Ф.Лазаревський, чиновник оренбурзької прикордонної комісії,: “Не задумуючись, я побіг у казарми й насилу розшукав там новопривезеного арештанта. Він лежав долілиць на нарах, заглибившись у читання біблії. Доти я ніколи не бачив Шевченка, а знав тільки його “Кобзар” та  “Гайдамаки”. Забувши про присутніх наглядачів, у юнацькому пориві я кинувся йому на шию. Неохоче підвівшись з нар, Тарас  Григорович заговорив зі мною недовірливо, уривчасто відповідаючи на мої запитання”. Через декілька днів Шевченка дальше переправили в Орську фортецю – Яман-Кала (погань місто, як називали киргизи). Тут він знайомиться з польськими політичними засланцями, а з деякими як Броніслав Залеський підтримує навіть дружні стосунки. Завдяки турботам коменданта фортеці Ісаєва життя його тут було досить стерпним, але після його смерті для Шевченка настали важкі часи. Батальйонний командир майор Мєшков показав над ним усю силу своєї влади. Він перевів його в казарми, де п’яні та брутальні солдати, нестерпне повітря, бруд і постійний галас, що дуже пригнічувало Шевченка.

    В 1848р. лейтенант О. Бутаков, керівник експедиції вивчення Аральського моря, звернувся до генерал-губернатора Окремого Оренбурзького корпусу В.Обручева з проханням відпустити Шевченка для виконання замальовок. Обручев погодився, хоч Шевченку, за височайшим наказом, заборонено було брати олівець в пальці. З травня 1848р. по жовтень 1849р. Шевченко брав участь в експедиції на Аральське море. При всіх труднощах перебування, він тут почував себе вільною людиною. Після завершення експедиції Шевченко опиняється в Оренбурзі, де він проживає на квартирах офіцерів, спочатку в Бутакова, а пізніше полковника Герна. Але тут трапилася прикрість. Десь в цей час, на службу в Оренбург прибув молодий прапорщик Ісаєв, який почав упадати біля дружини Герна. Шевченко, шануючи честь Герна, звернув йому на те увагу, тоді Ісаєв написав донос на поета. Шевченка негайно перевели в Богом забутий край: на півострів Мангишлак в Новопетровське укріплення. Тут він попадає під безпосереднє начальство самодура штабс-капітана М.Потапова, якому доручено здійснювати суворий нагляд. Але і тут знаходяться прихильні до Тараса Григоровича високопосадовці. Комендант Новопетровського укріплення підполковник Маєвський посприяв включенню Шевченка до каратаутської експедиції з вивчення корисних копалин. Керівник експедиції, гірничий інженер О.Антіпов не чинив перешкод Шевченку з створення “Живописних щоденників” досі невідомого краю. У вересні 1851р. експедиція повертається в Новопетровське укріплення і для Шевченка знову починається муштра, про яку він сам каже:- “Не збагнути мені цієї премудрості – хоч ляж отут і вмри”. Дякуючи його освіченості, вмінню вести бесіди та поводитися в товаристві Тараса Григоровича запрошували до себе вищі офіцери. Як згадувала дружина коменданта Новопетровського гарнізону А.Ускова: “Обличчя відкрите, добродушне, високе чоло з великою лисиною, що надавало йому солідного вигляду; рухи поквапливі, голос приємний, говорив чудово, плавно, особливо добре  читав уголос. Бувало, довгими зимовими вечорами він принесе журнал і вибере, що йому до смаку, й починає читати”. За весь час перебування в Новопетровському укріпленні Шевченко створив таємно багато пейзажів, кілька портретів, рисунків з побуту казахів, малюнків на біблійні теми та античної історії. Тут він написав російською мовою декілька повістей і почав вести щоденник.

    Завдяки старанням впливових осіб, таких як віце-президент Академії мистецтв графа Федора Толстого було виклопотано звільнення з заслання. 31 липня 1857р. комендант Новопетровського  гарнізону І.Усков згодився дати Шевченку перепустку просто в Петербург (за що Усков пізніше отримав догану) і 2 серпня о 9 годин вечора Шевченко полишає місце заслання, відпливши рибальським човном до Астрахані.

             Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах та фактах.

             Спогади про Тараса Шевченка.

             Т.Шевченко. Біографія.

Злука

До річниці проголошення Злуки всіх українських земель в єдину українську державу

    В історії українського народу 22 січня – особливий день. Адже саме цього дня у 1918 році Центральна Рада проголосила IV Універсалом – незалежність Української Народної Республіки, а рівно через рік, під дзвони Святої Софії під її стінами, Директорія УНР оголосила про злуку всіх українських земель.

    Під кінець першої світової війни, в період ослаблення і розвалу Російської і Австрійської імперій, утворилися самостійні, незалежні держави – Українська Народна Республіка та Західно-Українська Народна Республіка. На порядок денний постало питання об’єднання України. 19 жовтня 1918р. у Львові в приміщенні будинку українських залізничників відбувся з’їзд представників соціал-демократичної, радикальної та націонал-демократичної партій. Прибули на цей форум також делегати різних партій соціал-демократичного спрямування з Наддніпрянської України. Народні збори одностайно прийняли ухвалу, що складалася з трьох пунктів:

1)    розіслати листи-відозви до всіх соціал-демократичних партій країн Антанти з закликом висловити своє позитивне ставлення до справи відродження незалежної України і возз’єднання її земель;

2)    повсюдно створювати “Комітети возз’єднання всіх українських земель”;

3)    вибрати повноважну депутацію та скерувати її до Києва для подання заяви урядові УНР про злуку всіх українських земель.

Для розгляду справи возз’єднання західноукраїнських земель в єдину українську державу, 3 січня 1919р. в Станіславові (Івано-Франківську) зібралася Українська Народна Рада – найвищий законодавчий орган ЗУНР. Народна Рада, виконуючи волю всього трудового народу Галичини, Буковини та Угорської (Закарпатської) України, постановила звернутися з проханням до уряду УНР – включити їх території до складу Соборної Української Держави. Ця постанова була з радістю прийнята широкою українською громадськістю.

     Вранці 16 січня галицька делегація на чолі з Л.Бачинським і С.Витвицьким

відбула зі Станіславова до Києва на конґрес. До її складу входили Д.Вітовський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, Т.Старух, В.Стефаник, всього – 36 чоловік. Відкриття конґресу було заплановано на 22 січня. Вранці 22 січня був легкий морозець, день видався погожим. Ще з вечора вулиці набули святкового вигляду. Звідусіль місцеві жителі поспішали на Софіївський майдан, що був уже в маєві державних прапорів. Незадовго до 12 години на площі з’явились галицькі депутати. Тоді ж з Софіївського собору вийшло духовенство. Потім приїхали члени Директорії. Рівно о дванадцятій розпочався акт ЗЛУКИ. Лонгин Цегельський зачитав грамоту-ухвалу Української Національної Ради ЗУНР від 3 січня 1919р. Опісля промовець передає грамоту з підписами президії Національної Ради голові Директорії Володимиру Винниченкові. У відповідь член Директорії Федір Швець виголосив довгоочікуваний документ Універсал Директорії УНР.

       Реалізуючи акт Злуки , уряд УНР у березні 1919р. надіслав для знедоленого війною галицького населення допомогу : цукор, борошно, зерно та інші продукти. Передано великі партії гвинтівок, кулеметів, гармат, 20 літаків, перераховано 1 млн. гривень.

       На жаль на початку лютого Директорію було вибито Червоною Армією з

Києва, а вже в травні її представники зав’язують серйозний діалог з Варшавою, який галицькі політики розцінили як “грубу національну зраду”.

Відтак уряд ЗУНР наприкінці 1919р. в односторонньому порядку розриває акт

про Злуку.

        Проте, незважаючи на короткочасність дії, січнева Злука загалом відповідала життєвим інтересам українського народу, який прагнув до єднання. З висоти нинішнього дня по праву можемо сказати, що Злука 1919р. відіграла велику роль у відновленні Української Держави в 1991р. Пам’ятаймо про цей глибинний сенс дати – 22 СІЧНЯ!

                                                         “ЗВУ”    № 11 1995р.

                                                         “Українське слово” № 3 1998р.       

Августин Волошин.

Августин Волошин.

                                           Це найбільший син нашого народу. Отець

                                           Волошин усе життя від ранньої своєї

                                            молодості працює на нас... У ті найтяжчі

                                            часи лихоліття він стоїть на чолі нашої

                                            боротьби, воює словом і пером.

                                                      Василь Гренжа-Донський, письменник.

    Народився Августин Волошин 17 березня 1874р. в селі Лелечин, що на межі Закарпаття і Галичини. На той час Закарпаття входило до складу Австро-Угорської імперії, точніше до угорської частини – так званої Транслейтанії. Цікаво, що національна політика в різних частинах імперії кардинально відрізнялася. Якщо в австрійських землях панували ліберальні погляди, які дозволяли чехам, полякам і українцям Галичини та іншим національним меншинам розвивати своє культурне і політичне життя, то на землях під угорським пануванням в усіх сферах проводили жорстку політику мадяризації. В ужгородській гімназії, де малий Августин навчався в 1883-1892рр., викладання велося мадярською мовою. За словами Гренжі-Донського з дитячих літ він “по-мадярськи мало знав, так що коли прийшов до ужгородської гімназії, з мадярською мовою мав труднощі”. Навчання продовжив у Будапешті на теологічному факультеті університету та у вищій педагогічній школі. Здобув звання професора математики та фізики, а в 1897р. одержав диплом учителя народних шкіл. Того ж року його висвятили на священика. З 1900 до 1917рр. працює професором  Ужгородської учительської семінарії, а з 1917 по 1939рр. – її директором. У 1915р. Августин Волошин повторив вчинок зроблений раніше Маркіяном Шашкевичем у Галичині. Угорська влада вимагала перевести українські церковні книги з кирилиці на латиницю. Отець рішуче виступив проти таких планів. У Будапешті на нараді керівників єпархій у присутності високих угорських урядовців та церковних ієрархів сказав: “Обвинувачую тих греко-католиків, які інформували уряд, що з нашим народом і нашою мовою можна пускатися в таку погану гру, прикладу якої в історії ми не знаємо. Турки не накинули своєї азбуки своїм підданим грекам, сербам чи мадярам; москалі залишили поляків та німців з їхньою власною азбукою... Але “патріотичні добродії” вибрали нас, русинів, щоб лишити нашу особливість, примушуючи нас прийняти негідний алфавіт”. Кирилицю для українців було збережено.

    Після Першої світової війни Закарпаття увійшло до складу Чехословаччини – країни, що стала на демократичний шлях розвитку. Українці Закарпаття, мабуть, уперше за свою історію, отримали сприятливі умови для національно-культурного життя. Августин Волошин докладав великих зусиль для утвердження в краї української літературної мови. За його ініціативою 1920р. заснували товариство “Просвіта”, а наступного року в Ужгороді відкрили професійний український театр на чолі з Миколою Садовським. Видавалася серія щомісячних книжечок для родинного вжитку під назвою “Народне читання”. Не було такого просвітянського заходу чи події, на яких би з яскравою промовою не виступав Августин Волошин. Блискуче виявив він себе і на письменницькій ниві. Про Волошина як письменника ми не знаємо лише тому, що його твори були вилучені з обігу й, на жаль, і досі не перевидані. Августин Волошин разом з однодумцями зініціював створення кооперативів, Підкарпатського банку і низки фабрик. Як політик заснував Народно-християнську партію, від якої його обрали послом до чехословацького парламенту в 1925-1929рр.

    1938р. з мовчазної згоди західних держав почався переділ Європи. Чеський уряд, аби зберегти державну цілісність, надав українцям Закарпаття право на самовизначення і Карпатська Україна стала автономним краєм з власним урядом і сеймом. 15 березня 1939р. сейм Карпатської України проголосив повну незалежність Карпатської України і обрав президентом Августина Волошина. Було прийнято конституційний закон, згідно з яким українську мову оголошували державною, затверджували герб “Тризуб” та гімн “Ще не вмерла Україна”. За допомогою членів ОУН у краї формувалися збройні сили “Карпатська Січ”. Однак Гітлер, вирішивши остаточно ліквідувати Чехословаччину, дав Угорщині дозвіл на окупацію Карпатської України і 40-тисячне угорське військо рушило на Закарпаття. З перших годин угорського вторгнення “Карпатська Січ” вела криваві бої. На Красному полі під Хустом загинули сотні українців. Велика кількість січовиків полягла в інших місцях. 18 березня 1939р. закарпатське військо залишило Хуст і Карпатська Україна перестала існувати. Уряд Волошина виїхав в еміграцію. В кінці березня мадяри декілька сотень полонених галичан з “Карпатської Січі” на Верецькому перевалі передали польській стороні. Поляки всіх їх там таки відразу і розстріляли (українська Катинь). В пам’ять про цю подію на Верецькому перевалі у 2008р. встановлено скромний хрест.

    Августин Волошин поселився в Празі, працював в Українському вільному університеті. В УВУ він пройшов шлях від завідуючого кафедри до ректора. Коли радянські війська вступили в Європу, Волошину радили виїхати з Праги дальше на Захід. Він відмовився. Говорив: “Усе, що я зробив, було на користь Карпатській Україні, крім того я ніколи й нікому не робив шкоди”. Волошин не уявляв собі все страхіття і підступність комуністичного режиму, для якого будь-який український громадський чи політичний діяч підлягав знищенню. Після вступу радянських військ до Праги, СМЕРШ заарештував Августина Волошина і перевіз у Москву в Лефортовську в’язницю. Тривалі допити не дали жодних результатів. 71-річний Волошин відмовився співпрацювати з режимом. Попри те, що Августин Волошин ніколи не був громадянином СРСР і ніколи не вчиняв жодних дій на радянській території, йому ставили “злочин”: “Будучи українським націоналістом, проводив ворожу діяльність проти СРСР”. У перекладі з пекельної мови кремлівських ідеологів це означало: ув'язнений винен лише тим, що народився українцем, любив свій народ, бажав йому волі, боронив українську мову та історію, був священиком і вірив у Бога. В Радянському Союзі цього було досить, аби оголосити людину злочинцем або ворогом народу і знищити її. Численні тортури людини похилого віку призвели до смерті. Місце поховання Августина Волошина – невідоме. 15 березня 2002р. указом Президента України президенту Карпатської України Августину Волошину присвоєно звання Героя України (посмертно).

          Скорочено з статті Ю.Косинської і О.Крука: 

           “Той, що вірив у наше воскресіння”. 

         Україна молода. 19. 03 2013р.

    

Богдан-Ігор Антонич

Поет весняного похмілля               (Богдан-Ігор Антонич)

Автор Світлана Овчарова

5 жовтня відзначали 100 років від дня народження Богдана-Ігоря Антонича. Його життя тривало лише 28 років, але за цей час він устиг залишити свій слід на землі та в серцях своїх читачів. Але чому велика частина населення України не знає поета, якого літературознавці ставлять на один щабель із Тарасом Шевченком? Коротка біографія Народився майбутній поет на Лемківщині в селі Новиця Горлицького повіту в сім’ї греко-католицького священика. Свою першу освіту отримує вдома, а згодом вступає до гімназії гуманітарного типу імені Королеви Софії в Сяноку (це була єдина гімназія, де викладали українську мову). Після завершення гімназії їде до Львова. У 1928 – 1933 роках навчається у  Львівському університеті Яна Казимира на факультеті філософії (спеціальність – польська філологія). Під час навчання в університеті Антонич долучився в літературне та громадське життя Львова, був членом гуртка студентів-україністів при Науковій секції Товариства „Прихильників освіти”, наполегливо почав вивчати нюанси української мови. Праця над словом захоплює Антонича-студента. На картки він записує фрази із творів українських письменників, розставляє наголоси, складає словнички болгарської, чеської, білоруської, словацької, російської та давньоруської мов, старанно покращує власні знання польської. Увесь час, який відвело йому життя, він творив, можна сказати, що він жив власним мистецтвом: Розпускають коні сиві гриви, пара з уст, мов дим. З рвучим вітром буйногривим! Бути вічно юним, вічно молодим! Життя Богдана-Ігоря Антонича зупинилося  після перенесеного апендициту та наступного запалення легенів. Перевтомлене довгою та високою гарячкою серце не витримало… Похований письменник на Янівському цвинтарі у Львові. У радянські часи Антонич був забороненим поетом. Ця дивовижна постать стає відома лиже в 1960-х роках за кордоном, його твори почали перекладати багатьма мовами. Навіть сьогодні для багатьох українців цей геніальний поет – невідомий. Творчість Його творчість – це певний синтез лемківського фольклору, релігійних та космічних мотивів, язичництва, відчутний також вплив Омара Хайяма та Волта Вітмена. Його поезія аполітична, глибока, трохи химерна. Антонич створює власний безмежний світ. Щоб його осягнути, треба зрозуміти, чим є мистецтво для самого . Поет у своїй праці „Національне  мистецтво. Спроба ідеалістичної системи мистецтва” пояснює: „Мистецтво не відтворює дійсности, ані її не перетворює, як хочуть інші, а лише створює окрему дійсність. Мистецтво – це окрема дійсність, яка викликує в нас переживання, потрібні для нашої психіки, котрих не може дати нам реальна дійсність”. Лише з цією формулою можна зрозуміти, наприклад, двовірш: Антонич був хрущем і жив колись на вишнях, на вишнях тих, що їх оспівував Шевченко. Тарас Шевченко був справжнім орієнтиром у житті Антонича, провідною зіркою, яка показує правильну дорогу, пророком, який веде за собою: Твоє наймення, мов молитву, кладемо на стяг, бо знаємо, що, мов тавро, понесемо в життя печать Твоїх палючих слів, що пропекла до дна нам душі. („Шевченко”) У своїх віршах Антонич часто задумується над призначенням поета в житті, над своїм місцем у світі: Я звичайний піїта, кожний мене захоплює день. Не розумію світа, не розумію власних пісень. Пити захват до краю... Голос безжурний, немов цвіркуна, от так собі співаю, тільки дзвенить на горах луна. Захоплення початок, релігії й сонетів; захоплення нам родить  апостолів і поетів. Не вмію писати віршів, сміюся з правил і вимог. Для мене поетику складає сам Бог. Митець визнає, що людям, котрі захоплені лише фінансовим збагаченням, не потрібна література. Антонич роздумує над взаєминами людини й природи, підкреслює, наскільки рівними й наскільки схожими виявляються живі істоти – звірі,люди – перед стихією. Поет переконаний: потрібно жити в гармонії з природою, із людьми, із собою. Адже за все зроблене прийде розплата: Дубове листя, терези купців, цигани, щоденний гамір і щоночі вічні зорі. Життя, що найтрудніше із мистецтв. Догана за кожний зайвий день. Жде ніч – суддя суворий. Поезія Антонича – загадка. Вони химерні, дивні, розраховані на підготовленого читача. Вони вимагають уваги, фантазії, розуміння філософії 19 – 20 століть. Але наскільки багато ці вірші дарують емоцій! Лише прочитайте, лише відчуйте… ОСІНЬ Дозрівають довгі дні, як ярі яблука, лине листя з лип, плине воза скрип, коло лісу колом ллється вигук зяблика. Палиться під захід сонця неба палуба, от отара в отаві, сизі мряки сиваві, в яслах яру ясний ястер ятрить яструба. П’яне піано на піаніні трав вітер заграв. Спіють дні все менші, нерівні, піють по півночі півні і ості, осокори, рій ос і ось вже осінь і о осінь інь нь. (Закінчення цієї поезії може послужити прикладом задачі на поєднання ритму, мелодії та графічного зображення вірша). АВТОПОРТРЕТ „Я все паяний дітвак із сонцем у кишені” „Я закоханий в житті поганин” З першої книжки „Привітання життя” Червоні клени й клени срібні, над кленами весна і вітер. Дочасності красо незглибна, невже ж тобою не п’яніти? Я, сонцеві життя продавши за сто червінців божевілля, захоплений поганин завжди, поет весняного похмілля. ЧОМУ? У ванні короп золотистий плюскоче, наче з піни панна, і в куряві рожевих іскор кружляє веретеном ванна. Мідниця ранку повна піни із мила сонця. Миють хмари. На сім ключів замкнулись сіни, де ти в блакитному пожарі. У ванні короп плеще з дива, побачивши тебе – сон ясний. Але чому ти нещаслива чому очей фіалки гаснуть? .

        

ТАРТАК - Мій Лицарський Хрест

Д. Табачник

Бридкий селезень.

    Відповідь (скорочено) Зорислави Ромовської Дмитру Табачнику на “Утиный суп по-украински”.

Вместо вступления.

    Увидев в каждой книжной лавке на Петровке выставленную на видном месте книгу Д.Табачника “Утиный суп по-украински”, не могла не купить.

    С обеих сторон обложки смотрят большие фотографии автора, а дополнительный антураж – на левой руке перстень, на столе две пары очков – избран для привлечения читателей. Я, мол, не плебс и на проблемы в обществе смотрю вооруженным глазом, в корень. Я такой выдающийся, такой честный, говорю правду и только правду.

    А в аннотации призывает к “открытой и корректной дискуссии”. Буду намереваться с некорректным Д.Табачником быть максимально корректной.

Краткая справка об авторе.

    Окончил исторический факультет Киевского университета. В студенческие годы опальные преподаватели его остерегались. В 1991г. защитил кандидатскую диссертацию на тему “Массовые репрессии в Украине во второй половине 30-х – в начале 40-х гг.”, а в 1995г. – докторскую диссертацию на тему “Феномен тотально-репрессивного общества в Украине в 20-х – в конце 50-х гг.”

    В 1994г. руководил президентской избирательной кампанией Л.Д.Кучмы. Глава Администрации Президента Л.Кучмы, народный депутат III-VI созывов.

    Заслуженный деятель науки и техники Украины. Академик Академии правовых наук Украины. Награжден орденами Богдана Хмельницкого III ст., князя Ярослава Мудрого V ст.

    За семь лет “прошел” путь от ст. лейтенанта до полковника запаса, но потом соответствующие приказы были отменены, как незаконные.

О политической толерантности.

    Историк Д.Табачник правильно считает, что политическая толерантность – черта интеллигента. Но как далек этот заученный им тезис от того, что написано в его же книге.

    “Духовные карлики”, “профессиональные патриоты”, “интеллигенты, требующие субсидию за свой патриотизм”, “пираты”, “шароварные патриоты”, “мазепинские Иуды”, “псевдоисторики”, “сервильные историки”, “до смерти завидующие более успешным соседям”, “воры, бандиты и просто мелкие мошенники, обсевшие Ющенка, как мухи варенье”. Профессор ли это говорит или алкоголик, которому не дали опохмелиться?

    С его слов, “оранжевые”, за редким исключением, сконцентрировали в своих рядах бизнесменов-воришек, способных “зарабатывать”, только растаскивая бюджетные деньги и компрадоров, которые еще опаснее, поскольку “продают всю страну оптом и дешево”.

    Д.Табачник хорошо усвоил, что слово “профессор” пишется с одним “ф”. Но этих знаний недостаточно, чтобы считаться интеллигентом.

Об украинской нации. 

   “ Желание мелко подгадить соседу, предать, выгадать что-то, обмануть ближнего, согласие потерять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп – характерная особенность формирующейся украинской нации”. Это пишет автор, который, как явствует из его анкетных данных, является украинцем. Странно и страшно, не правда ли? За эти слова надо бить, извините за грубое слово, по морде.

    Можно ли себе представить, чтобы что-то подобное сказал о еврейской нации еврей, или поляк – о польской нации, или о российской нации – россиянин? Или украинец – о еврейской или российской нации? В последних случаях его непременно рано или поздно настигла б пуля. Поэтому возникает вопрос, а не ошибся ли он, написав в своей анкете, что он украинец. Ведь его дед – еврей-ремесленник из Староконстантинова Хмельницкой области.

    Да и так отвратительно, так ложно говорит Д.Табачник о всей украинской нации. Причем все это льется из уст не маргинального бомжа, который хлебает утиный суп, поданный ему, как нищему, у подворотни барского дома, а из уст “заслуженного”, “лауреата”, “орденоносца”, “академика”.

    Уверена, пройдет совсем немного времени и самого Д.Табачника будут стыдиться и его обществом будут брезговать. Как считает сам Д.Табачник, Божьи мельницы мелют медленно, но верно.

Юдофобство.

    Одной из черт сегодняшней государственной политики Д.Табачник  считает юдофобство. Но так ли это? В нынешнем парламенте евреев, правда, убавилось. Но не настолько, чтобы делать такие политические выводы. Евреев никто не выгоняет из университетских кафедр, никто не делает им этнических ограничений при вступлении в вузы. Евреи выступают с эстрадных подмостков. Открыты синагоги. Паломники со всего мира беспрепятственно приезжают в Умань. Функционируют еврейские организации. Среди миллионеров преобладают евреи. В ихних руках телеканалы, газеты. Так в чем же они ущемлены?

    По словам Ивана Франко, существует две группы людей, критиковать которых запрещено. Это попы и евреи. Не буду говорить о первых, скажу лишь о вторых.

    Почему-то евреи морщатся, когда их называют евреями. Нельзя высказать свое мнение о неблаговидных делах некоторых евреев (живых или мертвых), поскольку сразу начинается истерия: юдофобия, антисемитизм, разжигание межнациональной вражды и ненависти.

    Помнится, какой шум, совсем недавно, был поднят еврейскими организациями лишь из-за того, что СБУ назвала имена тех, кто с наибольшим   

рвением осуществлял политику голодомора, среди которых преобладали еврейские фамилии. Куда денешся от правды? Не может быть, что евреи это нация исключительно праведников. У каждой нации – свои мерзавцы. Кто-то, как бальзам на душу, воспринимает побрехеньки о юдофобии как генетической черте украинцев, забывая о том, что черта оседлости для евреев в Российской империи была придумана не украинцами, как и графа 5 в паспортах. И лозунг “Бей жидов, спасай Россию” также не является украинским изобретением.

    Анализируя отношения между украинцами и евреями, надо акцентировать внимание на общем, а не единичном, не на прошлом, а на нынешнем. А главное – на будущем. И вместе думать о том, как нам обустраивать Украину, а не разваливать ее, сообща и поодиночке.

Отношение к западенцам.

    Западенцы, с точки зрения Д.Табачника, это вообще страшные люди. Все у них не так. И для подтверждения наводит “беспристрастные” слова сестры милосердия, которая “с ужасом наблюдала “огаличивание” Киева в 1918г.: “Хуже нет галичан. Кровожадные. Бесы, а не люди”.

    “Галичанские “крестоносцы” против Украины”, “Оккупанты из Галичины” – это уже изречения нашего автора. Да и язык у западенцев плох. И Д.Табачник с явной радостью цитирует такие слова К.Паустовского: “Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствования из чужих языков”. Может “великий представитель русской культуры” не понял команды “струнко” или слова “бараболя” (картошка)? Его и сегодня употребляют даже у Винницкой области.

    ОУН и УПА – сплошь убийцы, по колено в крови. А Роман Шухевич – военный преступник. Академик негодует по поводу того, что фильм о нем начинает смотреть молодежь. Так может, как недавно было в СССР, введем строгую цензуру и сделаем Д.Табачника главным цензором?

    Но давайте перенесемся в далекий 1939г.. 17 сентября армия СССР перешла Збруч, занимает часть территории суверенной Польши. И очень скоро новая власть начинает убивать, отбирать имущество, депортировать население под любым предлогом: нашли “националистическую” книгу, пела в церковном хоре, был членом “Просвіти”, не внес непосильного налога. Многие были осуждены за измену родине, хотя не считали себя гражданами СССР. Как должны были поступать в этих случаях мужчины: молча смотреть, с тревогой дожидаясь своей очереди на эшафот, или объединиться и бороться с этой властью, независимо от того, как она себя называла и какие лозунги провозглашала? Беда, конечно, что украинцы из Востока были брошены против украинцев Запада. Но надо отдать, наконец, себе отчет, что парень из Донбасса был убит парнем из Карпат возле своей хаты, а не наоборот. Поэтому нельзя называть бандитом того “западенца”, который защищал свой дом, свою семью.

Время басен о том, что все советские солдаты  - герои, а воины УПА – убийцы, давно прошло. На войне, как на войне.   

    Д.Табачник негодует и из-за того, что “галицийский диалект стал навязываться даже по общенациональным каналам”. Но, поскольку автор является академиком Академии правовых наук (немногие лишь знают, за какие заслуги он им стал), я хочу порекомендовать ему почитать первые кодексы УССР, утвержденные, между прочим, в столице УССР Харькове, то есть далеко то Галичины. Там он найдет множество слов, которые впоследствии были принудительно изъяты из обихода с целью сближения української мови с русским языком.

    По утверждению Д.Табачника “население западных областей почувствовало себя национальной интеллигенцией, только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков, изгнанных Гитлером и Сталиным”. Выходит, до прихода “освободителей” украинцы жили в землянках и  городских подвалах.

Будто, не было в городах украинских врачей, артистов, ученых, священников, учителей, инженеров, ремесленников. Не было сельских “господарів”, которые своим трудом строили себе дома, а не отнимали их от других.

    Многие читатели, особенно молодые и из восточных частей Украины, не знают, как офицерские жены, приехав в 1939г. во Львов, гуляли по центральной улице в роскошных чужих ночных рубашках, принимая их за платья, и даже в таком виде появлялись в театре.

Голодомор.

    “Не был великий голод никаким геноцидом”, “преступления против советского крестьянства объявляют преступлением против украинцев”, “националистические пляски на костях”, “народу подсовывается подлая ложь о голокосте, как геноциде русскими украинского этноса”, “результат стараний местных активистов Косиора, Скрыпника, Чубаря и Любченко”. Если бы все это Д.Табачник написал в своих диссертациях, то можно было бы считать это результатом его неосведомленности в связи с недоступностью к засекреченным тогда первоисточникам. Но когда это все он публикует в 2008г., многое становится понятным.

    Этот ученый явно высосал из пальца, будто в голокосте украинцы обвиняют русских. Его почему-то страшно беспокоит, что мероприятия, связанные с годовщиной голодомора, “углубят раскол в нашем обществе”. Как раз наоборот: эти мероприятия, проведенные во всех областях Украины, дали совершенно иной результат. Его, понятно почему, обидели слова В.Ющенко о том, что украинцев погибло более, чем евреев. Как историк, Д.Табачник должен бы знать, что всех, кто после голодомора проводил перепись населения в Украине, расстреляли. Чтобы навеки замолчали, ибо потери были страшные.

    В составленном же им списке виновников голодомора имеются не только непричастные, но и кого-то явно не хватает. А стоило бы вывести на первый план своего соплеменника Л.Кагановича. Не потому, что он еврей, а потому, что оказался наиболее яростным исполнителем воли партии большевиков. Если Д.Табачник, не сервильный историк, то должен писать правду, ведь, как он сам считает, полуправда является ложью.

    Д.Табачник негодует по поводу предложения Президента В.Ющенка об установлении уголовной ответственности за отрицание голодомора. Но почему-то умалчивает о том, что такая ответственность установлена не только за отрицание геноцида евреев, но и за оспаривание количества его жертв.

О предателях народа.

    “Для Украины, - пишет профессор Табачник, - прославление предателей становится национальной традицией”. “Предателем своего народа” он считает прежде всего Ивана Мазепу. Такой же ранг получил от него и “террорист” Степан Бандера. Историк Д.Табачник не может не знать, что Желябов, Перовская – это цареубийцы. По имени этих террористов в Москве названы улицы, а один из районов назван Перовским. Многие киевляне до сих пор ходят по улицам, также когда-то названным в их честь. Я не призываю к их переименованию, а хочу лишь, при помощи этих фактов, еще раз обратить внимание читателя на историческое беспамятство нашего профессора.

    Для Д.Табачника погибшие под Крутами студенты – это сепаратисты, “и не триста, а несколько человек”.

    В книге перепечатана пространная цитата из сочинения каких-то Гольдмашей о том, что творилось во Львове во время хозяйствования там Шухевича. Оказывается в его штабе на улице Лонского было убито более пятисот евреев. Но позвольте, на этой улице размещалась тюрьма, никакого штаба УПА по этому адресу никогда не было,  да и в принципе, по разным причинам, быть не могло. Штаб был в “криївках” по окраинах Львова. Уходя перед наступлением немецкой армии, энкаведисты в ней расстреляли или просто забросали гранатами всех арестованных. И это абсолютно достоверный факт. Можно ли было в этой общей массе кровавых тел сосчитать количество убитых евреев, кто бы это тогда делал и с какой целью? И сколько евреев вообще было в этой советской тюрьме? Армия УПА пришла уже после этой кровавой расправы, о чем свидетельствует масса фотодокументов. Между прочим, среди убитых Роман Шухевич нашел своего меньшего брата Юрия с отрезанным ухом.

    Д.Табачник негодует по поводу “возни” с созданием по инициативе Президента Украины Института национальной памяти. Он, любитель прекрасного, протестует против создания в Киеве музея “вроде Лувра”. Расстроили его и “фантазии” на тему украинской працивилизации.      

    Беспристрастный украинец! Не приведи Господи!

Отношение к Президенту.

    Отношение нашего профессора к Президенту Украины В.Ющенко предельно однозначное. “Отравился не диоксином, а самогоном”, “захватил власть при помощи лжи и шантажа”, “пещерные представления о национальной истории и культуре”, “лидер местной нации”.

    Какой ужас!

    А теперь давайте на минуту представим себе, что Д.Табачник является гражданином России. Позволял бы он себе критиковать российского президента за “зачистки в Чечне”, за его высказывания “мочить в сортире”, за попирание свободы слова, за реальное бедственное положение спившихся жителей глубинки, за политический шантаж в отношении “братских” соседей, за воистину хулиганский жаргон применительно к руководителям других стран? Вряд ли. Ведь за такое в его машине может “случайно” отвалиться колесо.

    В демократической же Украине этот научный деятель, внешне даже блистательный аристократ, со святой улыбкой может говорить о Президенте все, что угодно. Не церемонясь и не боясь. Ведь никто, в том числе и “дураки из его окружения” (табачниковский жаргон) не попытались хотя бы тихонько одернуть зарвавшегося “украинолюба”.

Майдан.

    “Оранжевый путч”, “путчисты во власти”, “бандитствующие политики”, “бандиты самого худшего разлива”, “толпа”, “оранжевая зараза”, “майданные марионетки”, “государственный переворот”. Для “майдана”, - считает наш академик – “не было ни правовых, ни морально-этических оснований”. Да уж. Так захотелось людям попеть и померзнуть на площади в столице. “Из западных областей подвозился местный криминалитет”, чьи методы “политической борьбы были предварительно обкатаны в Мукачево”. Д.Табачник хорошо знает, что врет. Но ведь читатели на Востоке, а также возможные читатели в России могут впрямь подумать, что он говорит правду.

    Считая В.Януковича законно избранным, Д.Табачник почему-то не упоминает о постановлении Верховной Рады от 24. 11. 2004г. “О политическом кризисе в государстве, возникшем в связи с выборами Президента Украины”, признавшей недействительными результаты голосования 21 ноября 2004г., которое было проведено “с нарушением избирательного законодательства и не отображало в полной мере волеизъявления народа”. Странная забывчивость.

    “У бандитов нет идеологии, кроме стремления безнаказанно воровать”. Так и хочется спросить “известного” (позаимствовано из его книги) украинского политика, историка, “политолога”: о ком он? О тех с кем работали в Администрации Президента Л.Кучмы, или о тех, с кем работал в Кабинете Министров в 2002-2005 и 2006-2007 годах, или о тех, с кем состоит во фракции Партии регионов? Или о себе самом? Если бандиты захватили власть в 2004г., то как его чистая совесть позволила так долго работать с ними?

Извращение истории.

    “Люди, не знающие собственной истории, обречены повторять чужие ошибки”. Эту позаимствованную мудрость напоминает читателям Д.Табачник. Браво! Вот только, то, что писали другие, и то, что пишет сам академик, не совпадает.

    Можно ли лицу, исследующему какой-то момент истории, не поверить тому, что писали до него и начать собственные поиски? По Д.Табачнику, нельзя. Ибо это уже пересмотр истории, притом общей с Россией, ее извращение – это “война с историей”.

    Но ведь об извращении истории можно говорить лишь тогда, когда предоставляется возможность изучать ее. Так, раньше было известно, что выдающегося украинского композитора Николая Леонтовича убил неизвестный, попросившийся заночевать в доме его отца. Загадочное убийство – писалось в книгах. А теперь на суд общественности вынесен оригинал рапорта этого убийцы ГубЧК о выполнении задания.

    Убийство писателя Ярослава Галана было приписано львовским студентам, 17-летним Михаилу Стахуре и Денису Лукашевичу. Народным заседателем на том судебном процессе был профессор Львовского университета А.Брагинец. Много лет спустя его дочь рассказала мне, как, вернувшись однажды из суда, отец произнес: “Хлопці з такими очима убивцями бути не можуть”. Однако их признали виновными и уничтожили. Репрессировали всех родственников. Как писала во время перестройки одна из московских газет, голову писателя рассек топор в руках сотрудника НКВД. В последние годы жизни Я.Галан активно протестовал против русификации, да и убийство в Харькове, как врага народа, его жены, приехавшей туда учиться, не могло не подействовать отрезвляюще на его отношение к советской власти. За что и получил “по заслугам”.

    “Договора Гитлера и Сталина (Риббентропа и Молотова) не было”, - заявляли советские руководители и историки. Умолчали они и о том, что чуть позже был подписан с Гитлером договор “О дружбе и границах”.

    Моя мама умерла, так и не посмев второй раз говорить со мной о Катыни. Ведь я считала что она путает Катынь с Хатынью. Она-то хорошо знала, что в Катыни было расстреляно более двадцати тысяч мобилизованных в армию польских интеллигентов, интернированных СССР в 1939г. Но что с меня, “спортсменки и комсомолки”, верившей своим преподавателям, можно было тогда взять. Носить же в своей голове знания, за которые вся семья могла получить бесплатные путевки в советские, далеко не пионерские, лагеря, было крайне опасно. Поэтому все и молчали. И лишь в 1990г. руководство СССР признало этот факт. Причем расстрелы были осуществлены чекистами не просто так, по своей воле, а на основании решения Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940г.

    А как воспримет историк Д.Табачник рассекреченный недавно документ, подтверждающий заключение договора о сотрудничестве между гестапо и НКВД?

    Нынешнее и новые поколения украинских граждан забудут и простят Президенту В.Ющенку его неуверенность и ошибки (прежние президенты также не были святыми), но будут помнить его подвиг – полное устранение преград на пути к правде.

Страшилки.

    Страшилок, которыми профессор стремится запугать украинского обывателя, в этой книге довольно много.

    Проблемы с НАТО. “Роль пушечного мяса”, “зачеркнет всю православно-славянскую цивилизационную сущность”, “плацдарм против братской России”, “Украина превратится в подмандатную территорию натовских хозяев”,  “украинцы никогда не смирятся”. Все эти выдумки легко опровергнуть. Прежде всего тем, что православная славянская Болгария является членом НАТО, и все славяне, наши западные соседи, также состоят в НАТО. Так что не стоит разделять ни славян, ни православных, как и не стоит манипулировать мнением своих сограждан.

    Нашего профессора уж очень раздражает Н.Саакашвили. “Абхазия и Северная Осетия практически полностью подконтрольны России и с высокой степенью вероятности в ближайшем времени обретут формальный статус независимых территориальных единиц”. Так писал Д.Табачник еще в 2000г. Эти слова он повторил в своей книге, добавив при этом, что Россия “способна, при желании, раздавить Грузию мизинцем, между глотками утреннего кофе и не заметить этого”. Все тут предельно ясно. И с Россией, и с Табачником.

Миф о русофобии.

    Пророссийская ориентация  Д.Табачника прослеживается по всему “Утиному супу”.

    Автор удивляется: “Почему мы скрываем от молодежи, что Грушевский и Винниченко мечтали не более чем об автономии в составе российского государства”. Так и хочется поставить ему незачет по истории. Ну прямо таки мечтали! Просто они на какое-то время забыли слова Шевченко: “Тю, дурний, на квиток повірив москалеві”. Эти интеллигенты (ученый-историк и писатель) были уверены, что с братьями можно и надо жить по братски. Как люди чести они поверили слову. Потому-то и армию распустили, поскольку не предполагали, что русские братья пойдут на них войной. А те обманули и пошли.

    Д.Табачник не может не знать предыстории принятия четвертого универсала УНР и дальнейшего развития событий. Он не напоминает читателю, что из 260 украинских писателей и поэтов русскоязычной властью было убито 228. Пулей в затылок или потоплено на баржах в Белом море. А судьба украинских кобзарей и лирников также многим неизвестна. Всех их собрали на съезд в Харькове. Потом погрузили в вагоны (едем на смотр в Москву), а по дороге, в трескучий мороз, выбросили среди снегов. Все это – уже история минувших дней. Но, как утверждает Д.Табачник, ее надо знать.

    Русскоязычная власть (ее так можно назвать не только по количеству русских в ней, но и дополнительно потому, что все уголовные дела, в том числе политические, всегда велись на русском языке) и отдельные русские в Украине, при этом и в западной ее части, никогда не отождествлялись. В том же Косове военкомом в послевоенное время был Молев, а его жена работала врачем. Местные жители ее уважали, высокую статную женщину, за то, что шла к больному и днем, и ночью, никогда не спрашивая, не из леса ли он. В тоже время тихо презирали учительницу Смирнову, которая своим призванием считала выбивание из детских душ веры в Бога.

    “Оранжевые” не дают читать книги, смотреть фильмы, получать образование на русском языке”, - заявляет “украинец” профессор Табачник. Это, однако, не только неправда, это – явное вранье, обман чистой воды, рассчитанный на непоинформированного читателя. Стоит включить любой телевизионный канал, зайти в книжный магазин, даже во Львове, чтобы убедиться в этом. “Русофобию пещерных националистов” академик считает элементом государственной политики. Как ни странно, но к таким пещерным надо бы зачислить и его недавнего патрона Леонида Даниловича, ибо он во время конфликта по поводу Тузлы произнес сокровенные слова: “Вот я стою возле карты России и не могу понять, чего еще им не хватает”.

    Сам того не замечая, академик Д.Табачник стает вровень с Бузиной. Хорошая, между прочим, компания! А главное, стоящая друг друга.

    “У нас еще остается надежда на помощь и поддержку России”, - заявляет этот заслуженный деятель науки. Маска снята! Войско царского полковника Муравьева, привлеченного Лениным на сторону большевиков, в Украине уже побывало. Солдаты соседа, после стакана выпитой ими для смелости водки, могут снова оказаться в Украине. Потому-то и нужны Украине надежные средства защиты.

Миф о националистической угрозе.

    Д.Табачник, позиционирующий себя известным политологом, явно скрывает от читателя свои знания о теории национализма и представляется таким себе простачком в этом вопросе. Считая, очевидно, избирателей Партии регионов (прежде всего для них автор подготовил эту политическую похлебку) недалекими людьми, он вдалбливает им в голову свое, дурно пахнущее, поскольку не проветривалось почти сто лет, понимание национализма.

    Неужели он настолько занят, что неудосужился даже заглянуть хотя бы в элементарные словари и учебники по философии, политологии. Он на лево и направо разбрасывается словами “политики националистического толка”, “зоологический национализм”, “пещерный национализм”. Но печальную теорию и еще более печальную практику борьбы с украинским “буржуазным” национализмом  мы уже проходили. При это ни один национализм, будь-то польский, еврейский и еще какой-то, никогда не снабжался эпитетом “буржуазный”. А об российском национализме вообще речи не могло быть. Русский считался интернационалистическим с пеленок, даже если качался в люльке, в которой ранее лежал ребенок репрессированных украинских националистов.

    Д.Табачник выступает “против националистической идеи конфронтации с ближайшими соседями”. Но представьте доказательства, господин обвинитель! Странно получается: отстаивание украинским правительством интересов Украины – это национализм! Отстаивание же своих интересов правительствами ближних государств, - это нормально. Причем присутствие российских интересов в Украине, в Грузии, в других странах и их отстаивание Д.Табачник, по понятным причинам, не рискнет называть национализмом.

    До недавних пор я не могла понять, почему Ирина Билык, ранее певшая на украинском языке, перешла исключительно на русский. Но после выступления по радио Михаила Брунского. Ситуация прояснилась. Он, молодой артист, обладатель уникального голоса, искал спонсоров. Такие, с его слов, нашлись, но поставили условие: петь только на русском языке. Певец отказался.

    Вот вам и националистическая угроза.

    Сначала запрещали царскими указами, потом убивали муравьевскими штыками, затем репрессировали коммунистическим режимом, а теперь покупают.

В качестве эпилога.

    В своей книге автор в чем-то и прав. Но его правота – как щепка в селевом потоке. За ложью, инсинуациями, сквернословщиной уже виден не доктор, профессор, академик, а лишь (его же словами) – “псевдоисторик”, “духовный карлик”, “жадный коррумпированный компрадор”.

    Д.Табачник, обращаясь к читателям, призывает их быт бдительными. Я также хочу повторить эти известные слова антифашиста Юлиуса Фучика. Нам надо утверждать свое! Нам надо не бояться давать отпор!

    1 февраля 2009г.

  З. Ромовська. Роздуми небадужої жінки. Львів. Ліга-Прес. 2011р.