Д. Табачник

Бридкий селезень.

    Відповідь (скорочено) Зорислави Ромовської Дмитру Табачнику на “Утиный суп по-украински”.

Вместо вступления.

    Увидев в каждой книжной лавке на Петровке выставленную на видном месте книгу Д.Табачника “Утиный суп по-украински”, не могла не купить.

    С обеих сторон обложки смотрят большие фотографии автора, а дополнительный антураж – на левой руке перстень, на столе две пары очков – избран для привлечения читателей. Я, мол, не плебс и на проблемы в обществе смотрю вооруженным глазом, в корень. Я такой выдающийся, такой честный, говорю правду и только правду.

    А в аннотации призывает к “открытой и корректной дискуссии”. Буду намереваться с некорректным Д.Табачником быть максимально корректной.

Краткая справка об авторе.

    Окончил исторический факультет Киевского университета. В студенческие годы опальные преподаватели его остерегались. В 1991г. защитил кандидатскую диссертацию на тему “Массовые репрессии в Украине во второй половине 30-х – в начале 40-х гг.”, а в 1995г. – докторскую диссертацию на тему “Феномен тотально-репрессивного общества в Украине в 20-х – в конце 50-х гг.”

    В 1994г. руководил президентской избирательной кампанией Л.Д.Кучмы. Глава Администрации Президента Л.Кучмы, народный депутат III-VI созывов.

    Заслуженный деятель науки и техники Украины. Академик Академии правовых наук Украины. Награжден орденами Богдана Хмельницкого III ст., князя Ярослава Мудрого V ст.

    За семь лет “прошел” путь от ст. лейтенанта до полковника запаса, но потом соответствующие приказы были отменены, как незаконные.

О политической толерантности.

    Историк Д.Табачник правильно считает, что политическая толерантность – черта интеллигента. Но как далек этот заученный им тезис от того, что написано в его же книге.

    “Духовные карлики”, “профессиональные патриоты”, “интеллигенты, требующие субсидию за свой патриотизм”, “пираты”, “шароварные патриоты”, “мазепинские Иуды”, “псевдоисторики”, “сервильные историки”, “до смерти завидующие более успешным соседям”, “воры, бандиты и просто мелкие мошенники, обсевшие Ющенка, как мухи варенье”. Профессор ли это говорит или алкоголик, которому не дали опохмелиться?

    С его слов, “оранжевые”, за редким исключением, сконцентрировали в своих рядах бизнесменов-воришек, способных “зарабатывать”, только растаскивая бюджетные деньги и компрадоров, которые еще опаснее, поскольку “продают всю страну оптом и дешево”.

    Д.Табачник хорошо усвоил, что слово “профессор” пишется с одним “ф”. Но этих знаний недостаточно, чтобы считаться интеллигентом.

Об украинской нации. 

   “ Желание мелко подгадить соседу, предать, выгадать что-то, обмануть ближнего, согласие потерять глаз, чтобы сосед вовсе ослеп – характерная особенность формирующейся украинской нации”. Это пишет автор, который, как явствует из его анкетных данных, является украинцем. Странно и страшно, не правда ли? За эти слова надо бить, извините за грубое слово, по морде.

    Можно ли себе представить, чтобы что-то подобное сказал о еврейской нации еврей, или поляк – о польской нации, или о российской нации – россиянин? Или украинец – о еврейской или российской нации? В последних случаях его непременно рано или поздно настигла б пуля. Поэтому возникает вопрос, а не ошибся ли он, написав в своей анкете, что он украинец. Ведь его дед – еврей-ремесленник из Староконстантинова Хмельницкой области.

    Да и так отвратительно, так ложно говорит Д.Табачник о всей украинской нации. Причем все это льется из уст не маргинального бомжа, который хлебает утиный суп, поданный ему, как нищему, у подворотни барского дома, а из уст “заслуженного”, “лауреата”, “орденоносца”, “академика”.

    Уверена, пройдет совсем немного времени и самого Д.Табачника будут стыдиться и его обществом будут брезговать. Как считает сам Д.Табачник, Божьи мельницы мелют медленно, но верно.

Юдофобство.

    Одной из черт сегодняшней государственной политики Д.Табачник  считает юдофобство. Но так ли это? В нынешнем парламенте евреев, правда, убавилось. Но не настолько, чтобы делать такие политические выводы. Евреев никто не выгоняет из университетских кафедр, никто не делает им этнических ограничений при вступлении в вузы. Евреи выступают с эстрадных подмостков. Открыты синагоги. Паломники со всего мира беспрепятственно приезжают в Умань. Функционируют еврейские организации. Среди миллионеров преобладают евреи. В ихних руках телеканалы, газеты. Так в чем же они ущемлены?

    По словам Ивана Франко, существует две группы людей, критиковать которых запрещено. Это попы и евреи. Не буду говорить о первых, скажу лишь о вторых.

    Почему-то евреи морщатся, когда их называют евреями. Нельзя высказать свое мнение о неблаговидных делах некоторых евреев (живых или мертвых), поскольку сразу начинается истерия: юдофобия, антисемитизм, разжигание межнациональной вражды и ненависти.

    Помнится, какой шум, совсем недавно, был поднят еврейскими организациями лишь из-за того, что СБУ назвала имена тех, кто с наибольшим   

рвением осуществлял политику голодомора, среди которых преобладали еврейские фамилии. Куда денешся от правды? Не может быть, что евреи это нация исключительно праведников. У каждой нации – свои мерзавцы. Кто-то, как бальзам на душу, воспринимает побрехеньки о юдофобии как генетической черте украинцев, забывая о том, что черта оседлости для евреев в Российской империи была придумана не украинцами, как и графа 5 в паспортах. И лозунг “Бей жидов, спасай Россию” также не является украинским изобретением.

    Анализируя отношения между украинцами и евреями, надо акцентировать внимание на общем, а не единичном, не на прошлом, а на нынешнем. А главное – на будущем. И вместе думать о том, как нам обустраивать Украину, а не разваливать ее, сообща и поодиночке.

Отношение к западенцам.

    Западенцы, с точки зрения Д.Табачника, это вообще страшные люди. Все у них не так. И для подтверждения наводит “беспристрастные” слова сестры милосердия, которая “с ужасом наблюдала “огаличивание” Киева в 1918г.: “Хуже нет галичан. Кровожадные. Бесы, а не люди”.

    “Галичанские “крестоносцы” против Украины”, “Оккупанты из Галичины” – это уже изречения нашего автора. Да и язык у западенцев плох. И Д.Табачник с явной радостью цитирует такие слова К.Паустовского: “Петлюра привез с собой так называемый галицийский язык – довольно тяжеловесный и полный заимствования из чужих языков”. Может “великий представитель русской культуры” не понял команды “струнко” или слова “бараболя” (картошка)? Его и сегодня употребляют даже у Винницкой области.

    ОУН и УПА – сплошь убийцы, по колено в крови. А Роман Шухевич – военный преступник. Академик негодует по поводу того, что фильм о нем начинает смотреть молодежь. Так может, как недавно было в СССР, введем строгую цензуру и сделаем Д.Табачника главным цензором?

    Но давайте перенесемся в далекий 1939г.. 17 сентября армия СССР перешла Збруч, занимает часть территории суверенной Польши. И очень скоро новая власть начинает убивать, отбирать имущество, депортировать население под любым предлогом: нашли “националистическую” книгу, пела в церковном хоре, был членом “Просвіти”, не внес непосильного налога. Многие были осуждены за измену родине, хотя не считали себя гражданами СССР. Как должны были поступать в этих случаях мужчины: молча смотреть, с тревогой дожидаясь своей очереди на эшафот, или объединиться и бороться с этой властью, независимо от того, как она себя называла и какие лозунги провозглашала? Беда, конечно, что украинцы из Востока были брошены против украинцев Запада. Но надо отдать, наконец, себе отчет, что парень из Донбасса был убит парнем из Карпат возле своей хаты, а не наоборот. Поэтому нельзя называть бандитом того “западенца”, который защищал свой дом, свою семью.

Время басен о том, что все советские солдаты  - герои, а воины УПА – убийцы, давно прошло. На войне, как на войне.   

    Д.Табачник негодует и из-за того, что “галицийский диалект стал навязываться даже по общенациональным каналам”. Но, поскольку автор является академиком Академии правовых наук (немногие лишь знают, за какие заслуги он им стал), я хочу порекомендовать ему почитать первые кодексы УССР, утвержденные, между прочим, в столице УССР Харькове, то есть далеко то Галичины. Там он найдет множество слов, которые впоследствии были принудительно изъяты из обихода с целью сближения української мови с русским языком.

    По утверждению Д.Табачника “население западных областей почувствовало себя национальной интеллигенцией, только заняв дома и квартиры своих бывших хозяев-поляков, изгнанных Гитлером и Сталиным”. Выходит, до прихода “освободителей” украинцы жили в землянках и  городских подвалах.

Будто, не было в городах украинских врачей, артистов, ученых, священников, учителей, инженеров, ремесленников. Не было сельских “господарів”, которые своим трудом строили себе дома, а не отнимали их от других.

    Многие читатели, особенно молодые и из восточных частей Украины, не знают, как офицерские жены, приехав в 1939г. во Львов, гуляли по центральной улице в роскошных чужих ночных рубашках, принимая их за платья, и даже в таком виде появлялись в театре.

Голодомор.

    “Не был великий голод никаким геноцидом”, “преступления против советского крестьянства объявляют преступлением против украинцев”, “националистические пляски на костях”, “народу подсовывается подлая ложь о голокосте, как геноциде русскими украинского этноса”, “результат стараний местных активистов Косиора, Скрыпника, Чубаря и Любченко”. Если бы все это Д.Табачник написал в своих диссертациях, то можно было бы считать это результатом его неосведомленности в связи с недоступностью к засекреченным тогда первоисточникам. Но когда это все он публикует в 2008г., многое становится понятным.

    Этот ученый явно высосал из пальца, будто в голокосте украинцы обвиняют русских. Его почему-то страшно беспокоит, что мероприятия, связанные с годовщиной голодомора, “углубят раскол в нашем обществе”. Как раз наоборот: эти мероприятия, проведенные во всех областях Украины, дали совершенно иной результат. Его, понятно почему, обидели слова В.Ющенко о том, что украинцев погибло более, чем евреев. Как историк, Д.Табачник должен бы знать, что всех, кто после голодомора проводил перепись населения в Украине, расстреляли. Чтобы навеки замолчали, ибо потери были страшные.

    В составленном же им списке виновников голодомора имеются не только непричастные, но и кого-то явно не хватает. А стоило бы вывести на первый план своего соплеменника Л.Кагановича. Не потому, что он еврей, а потому, что оказался наиболее яростным исполнителем воли партии большевиков. Если Д.Табачник, не сервильный историк, то должен писать правду, ведь, как он сам считает, полуправда является ложью.

    Д.Табачник негодует по поводу предложения Президента В.Ющенка об установлении уголовной ответственности за отрицание голодомора. Но почему-то умалчивает о том, что такая ответственность установлена не только за отрицание геноцида евреев, но и за оспаривание количества его жертв.

О предателях народа.

    “Для Украины, - пишет профессор Табачник, - прославление предателей становится национальной традицией”. “Предателем своего народа” он считает прежде всего Ивана Мазепу. Такой же ранг получил от него и “террорист” Степан Бандера. Историк Д.Табачник не может не знать, что Желябов, Перовская – это цареубийцы. По имени этих террористов в Москве названы улицы, а один из районов назван Перовским. Многие киевляне до сих пор ходят по улицам, также когда-то названным в их честь. Я не призываю к их переименованию, а хочу лишь, при помощи этих фактов, еще раз обратить внимание читателя на историческое беспамятство нашего профессора.

    Для Д.Табачника погибшие под Крутами студенты – это сепаратисты, “и не триста, а несколько человек”.

    В книге перепечатана пространная цитата из сочинения каких-то Гольдмашей о том, что творилось во Львове во время хозяйствования там Шухевича. Оказывается в его штабе на улице Лонского было убито более пятисот евреев. Но позвольте, на этой улице размещалась тюрьма, никакого штаба УПА по этому адресу никогда не было,  да и в принципе, по разным причинам, быть не могло. Штаб был в “криївках” по окраинах Львова. Уходя перед наступлением немецкой армии, энкаведисты в ней расстреляли или просто забросали гранатами всех арестованных. И это абсолютно достоверный факт. Можно ли было в этой общей массе кровавых тел сосчитать количество убитых евреев, кто бы это тогда делал и с какой целью? И сколько евреев вообще было в этой советской тюрьме? Армия УПА пришла уже после этой кровавой расправы, о чем свидетельствует масса фотодокументов. Между прочим, среди убитых Роман Шухевич нашел своего меньшего брата Юрия с отрезанным ухом.

    Д.Табачник негодует по поводу “возни” с созданием по инициативе Президента Украины Института национальной памяти. Он, любитель прекрасного, протестует против создания в Киеве музея “вроде Лувра”. Расстроили его и “фантазии” на тему украинской працивилизации.      

    Беспристрастный украинец! Не приведи Господи!

Отношение к Президенту.

    Отношение нашего профессора к Президенту Украины В.Ющенко предельно однозначное. “Отравился не диоксином, а самогоном”, “захватил власть при помощи лжи и шантажа”, “пещерные представления о национальной истории и культуре”, “лидер местной нации”.

    Какой ужас!

    А теперь давайте на минуту представим себе, что Д.Табачник является гражданином России. Позволял бы он себе критиковать российского президента за “зачистки в Чечне”, за его высказывания “мочить в сортире”, за попирание свободы слова, за реальное бедственное положение спившихся жителей глубинки, за политический шантаж в отношении “братских” соседей, за воистину хулиганский жаргон применительно к руководителям других стран? Вряд ли. Ведь за такое в его машине может “случайно” отвалиться колесо.

    В демократической же Украине этот научный деятель, внешне даже блистательный аристократ, со святой улыбкой может говорить о Президенте все, что угодно. Не церемонясь и не боясь. Ведь никто, в том числе и “дураки из его окружения” (табачниковский жаргон) не попытались хотя бы тихонько одернуть зарвавшегося “украинолюба”.

Майдан.

    “Оранжевый путч”, “путчисты во власти”, “бандитствующие политики”, “бандиты самого худшего разлива”, “толпа”, “оранжевая зараза”, “майданные марионетки”, “государственный переворот”. Для “майдана”, - считает наш академик – “не было ни правовых, ни морально-этических оснований”. Да уж. Так захотелось людям попеть и померзнуть на площади в столице. “Из западных областей подвозился местный криминалитет”, чьи методы “политической борьбы были предварительно обкатаны в Мукачево”. Д.Табачник хорошо знает, что врет. Но ведь читатели на Востоке, а также возможные читатели в России могут впрямь подумать, что он говорит правду.

    Считая В.Януковича законно избранным, Д.Табачник почему-то не упоминает о постановлении Верховной Рады от 24. 11. 2004г. “О политическом кризисе в государстве, возникшем в связи с выборами Президента Украины”, признавшей недействительными результаты голосования 21 ноября 2004г., которое было проведено “с нарушением избирательного законодательства и не отображало в полной мере волеизъявления народа”. Странная забывчивость.

    “У бандитов нет идеологии, кроме стремления безнаказанно воровать”. Так и хочется спросить “известного” (позаимствовано из его книги) украинского политика, историка, “политолога”: о ком он? О тех с кем работали в Администрации Президента Л.Кучмы, или о тех, с кем работал в Кабинете Министров в 2002-2005 и 2006-2007 годах, или о тех, с кем состоит во фракции Партии регионов? Или о себе самом? Если бандиты захватили власть в 2004г., то как его чистая совесть позволила так долго работать с ними?

Извращение истории.

    “Люди, не знающие собственной истории, обречены повторять чужие ошибки”. Эту позаимствованную мудрость напоминает читателям Д.Табачник. Браво! Вот только, то, что писали другие, и то, что пишет сам академик, не совпадает.

    Можно ли лицу, исследующему какой-то момент истории, не поверить тому, что писали до него и начать собственные поиски? По Д.Табачнику, нельзя. Ибо это уже пересмотр истории, притом общей с Россией, ее извращение – это “война с историей”.

    Но ведь об извращении истории можно говорить лишь тогда, когда предоставляется возможность изучать ее. Так, раньше было известно, что выдающегося украинского композитора Николая Леонтовича убил неизвестный, попросившийся заночевать в доме его отца. Загадочное убийство – писалось в книгах. А теперь на суд общественности вынесен оригинал рапорта этого убийцы ГубЧК о выполнении задания.

    Убийство писателя Ярослава Галана было приписано львовским студентам, 17-летним Михаилу Стахуре и Денису Лукашевичу. Народным заседателем на том судебном процессе был профессор Львовского университета А.Брагинец. Много лет спустя его дочь рассказала мне, как, вернувшись однажды из суда, отец произнес: “Хлопці з такими очима убивцями бути не можуть”. Однако их признали виновными и уничтожили. Репрессировали всех родственников. Как писала во время перестройки одна из московских газет, голову писателя рассек топор в руках сотрудника НКВД. В последние годы жизни Я.Галан активно протестовал против русификации, да и убийство в Харькове, как врага народа, его жены, приехавшей туда учиться, не могло не подействовать отрезвляюще на его отношение к советской власти. За что и получил “по заслугам”.

    “Договора Гитлера и Сталина (Риббентропа и Молотова) не было”, - заявляли советские руководители и историки. Умолчали они и о том, что чуть позже был подписан с Гитлером договор “О дружбе и границах”.

    Моя мама умерла, так и не посмев второй раз говорить со мной о Катыни. Ведь я считала что она путает Катынь с Хатынью. Она-то хорошо знала, что в Катыни было расстреляно более двадцати тысяч мобилизованных в армию польских интеллигентов, интернированных СССР в 1939г. Но что с меня, “спортсменки и комсомолки”, верившей своим преподавателям, можно было тогда взять. Носить же в своей голове знания, за которые вся семья могла получить бесплатные путевки в советские, далеко не пионерские, лагеря, было крайне опасно. Поэтому все и молчали. И лишь в 1990г. руководство СССР признало этот факт. Причем расстрелы были осуществлены чекистами не просто так, по своей воле, а на основании решения Политбюро ЦК ВКП(б) от 5 марта 1940г.

    А как воспримет историк Д.Табачник рассекреченный недавно документ, подтверждающий заключение договора о сотрудничестве между гестапо и НКВД?

    Нынешнее и новые поколения украинских граждан забудут и простят Президенту В.Ющенку его неуверенность и ошибки (прежние президенты также не были святыми), но будут помнить его подвиг – полное устранение преград на пути к правде.

Страшилки.

    Страшилок, которыми профессор стремится запугать украинского обывателя, в этой книге довольно много.

    Проблемы с НАТО. “Роль пушечного мяса”, “зачеркнет всю православно-славянскую цивилизационную сущность”, “плацдарм против братской России”, “Украина превратится в подмандатную территорию натовских хозяев”,  “украинцы никогда не смирятся”. Все эти выдумки легко опровергнуть. Прежде всего тем, что православная славянская Болгария является членом НАТО, и все славяне, наши западные соседи, также состоят в НАТО. Так что не стоит разделять ни славян, ни православных, как и не стоит манипулировать мнением своих сограждан.

    Нашего профессора уж очень раздражает Н.Саакашвили. “Абхазия и Северная Осетия практически полностью подконтрольны России и с высокой степенью вероятности в ближайшем времени обретут формальный статус независимых территориальных единиц”. Так писал Д.Табачник еще в 2000г. Эти слова он повторил в своей книге, добавив при этом, что Россия “способна, при желании, раздавить Грузию мизинцем, между глотками утреннего кофе и не заметить этого”. Все тут предельно ясно. И с Россией, и с Табачником.

Миф о русофобии.

    Пророссийская ориентация  Д.Табачника прослеживается по всему “Утиному супу”.

    Автор удивляется: “Почему мы скрываем от молодежи, что Грушевский и Винниченко мечтали не более чем об автономии в составе российского государства”. Так и хочется поставить ему незачет по истории. Ну прямо таки мечтали! Просто они на какое-то время забыли слова Шевченко: “Тю, дурний, на квиток повірив москалеві”. Эти интеллигенты (ученый-историк и писатель) были уверены, что с братьями можно и надо жить по братски. Как люди чести они поверили слову. Потому-то и армию распустили, поскольку не предполагали, что русские братья пойдут на них войной. А те обманули и пошли.

    Д.Табачник не может не знать предыстории принятия четвертого универсала УНР и дальнейшего развития событий. Он не напоминает читателю, что из 260 украинских писателей и поэтов русскоязычной властью было убито 228. Пулей в затылок или потоплено на баржах в Белом море. А судьба украинских кобзарей и лирников также многим неизвестна. Всех их собрали на съезд в Харькове. Потом погрузили в вагоны (едем на смотр в Москву), а по дороге, в трескучий мороз, выбросили среди снегов. Все это – уже история минувших дней. Но, как утверждает Д.Табачник, ее надо знать.

    Русскоязычная власть (ее так можно назвать не только по количеству русских в ней, но и дополнительно потому, что все уголовные дела, в том числе политические, всегда велись на русском языке) и отдельные русские в Украине, при этом и в западной ее части, никогда не отождествлялись. В том же Косове военкомом в послевоенное время был Молев, а его жена работала врачем. Местные жители ее уважали, высокую статную женщину, за то, что шла к больному и днем, и ночью, никогда не спрашивая, не из леса ли он. В тоже время тихо презирали учительницу Смирнову, которая своим призванием считала выбивание из детских душ веры в Бога.

    “Оранжевые” не дают читать книги, смотреть фильмы, получать образование на русском языке”, - заявляет “украинец” профессор Табачник. Это, однако, не только неправда, это – явное вранье, обман чистой воды, рассчитанный на непоинформированного читателя. Стоит включить любой телевизионный канал, зайти в книжный магазин, даже во Львове, чтобы убедиться в этом. “Русофобию пещерных националистов” академик считает элементом государственной политики. Как ни странно, но к таким пещерным надо бы зачислить и его недавнего патрона Леонида Даниловича, ибо он во время конфликта по поводу Тузлы произнес сокровенные слова: “Вот я стою возле карты России и не могу понять, чего еще им не хватает”.

    Сам того не замечая, академик Д.Табачник стает вровень с Бузиной. Хорошая, между прочим, компания! А главное, стоящая друг друга.

    “У нас еще остается надежда на помощь и поддержку России”, - заявляет этот заслуженный деятель науки. Маска снята! Войско царского полковника Муравьева, привлеченного Лениным на сторону большевиков, в Украине уже побывало. Солдаты соседа, после стакана выпитой ими для смелости водки, могут снова оказаться в Украине. Потому-то и нужны Украине надежные средства защиты.

Миф о националистической угрозе.

    Д.Табачник, позиционирующий себя известным политологом, явно скрывает от читателя свои знания о теории национализма и представляется таким себе простачком в этом вопросе. Считая, очевидно, избирателей Партии регионов (прежде всего для них автор подготовил эту политическую похлебку) недалекими людьми, он вдалбливает им в голову свое, дурно пахнущее, поскольку не проветривалось почти сто лет, понимание национализма.

    Неужели он настолько занят, что неудосужился даже заглянуть хотя бы в элементарные словари и учебники по философии, политологии. Он на лево и направо разбрасывается словами “политики националистического толка”, “зоологический национализм”, “пещерный национализм”. Но печальную теорию и еще более печальную практику борьбы с украинским “буржуазным” национализмом  мы уже проходили. При это ни один национализм, будь-то польский, еврейский и еще какой-то, никогда не снабжался эпитетом “буржуазный”. А об российском национализме вообще речи не могло быть. Русский считался интернационалистическим с пеленок, даже если качался в люльке, в которой ранее лежал ребенок репрессированных украинских националистов.

    Д.Табачник выступает “против националистической идеи конфронтации с ближайшими соседями”. Но представьте доказательства, господин обвинитель! Странно получается: отстаивание украинским правительством интересов Украины – это национализм! Отстаивание же своих интересов правительствами ближних государств, - это нормально. Причем присутствие российских интересов в Украине, в Грузии, в других странах и их отстаивание Д.Табачник, по понятным причинам, не рискнет называть национализмом.

    До недавних пор я не могла понять, почему Ирина Билык, ранее певшая на украинском языке, перешла исключительно на русский. Но после выступления по радио Михаила Брунского. Ситуация прояснилась. Он, молодой артист, обладатель уникального голоса, искал спонсоров. Такие, с его слов, нашлись, но поставили условие: петь только на русском языке. Певец отказался.

    Вот вам и националистическая угроза.

    Сначала запрещали царскими указами, потом убивали муравьевскими штыками, затем репрессировали коммунистическим режимом, а теперь покупают.

В качестве эпилога.

    В своей книге автор в чем-то и прав. Но его правота – как щепка в селевом потоке. За ложью, инсинуациями, сквернословщиной уже виден не доктор, профессор, академик, а лишь (его же словами) – “псевдоисторик”, “духовный карлик”, “жадный коррумпированный компрадор”.

    Д.Табачник, обращаясь к читателям, призывает их быт бдительными. Я также хочу повторить эти известные слова антифашиста Юлиуса Фучика. Нам надо утверждать свое! Нам надо не бояться давать отпор!

    1 февраля 2009г.

  З. Ромовська. Роздуми небадужої жінки. Львів. Ліга-Прес. 2011р.  

ЗУНР

                                     До виникнення ЗУНР.

" українці домагаються… повної національно-

                                                                              територіальної автономії по їх з'єднаних

національних територіях Австро - Угорщини "

Кость Левицький

            16 жовтня 1918 року, коли Австро - Угорська імперія була вже приречена, з'явився маніфест імператора  " До моїх вірних австрійських народів ", який обіцяв федеративну перебудову держави. "… Кожне плем'я на області, яку воно заселяє, творить свій власний організм ", - відзначалося у маніфесті.

            18 жовтня українські парламентарії з Галичини й Буковини, керівники політичних партій і церковні ієрархи - всього 150 чоловік - утворили у Львові Українську Національну Раду, яка мала представницькі функції. Наступного дня Українська Національна Рада оголосила про намір об'єднати західноукраїнські землі в єдине ціле - Українську державу. Своїх цілей Національна Рада прагнула добитися виключно мирними методами з рук австрійських властей Галичини.

            Нове державне утворення зразу ж опинилося в гострому конфлікті з поляками,

які також інтенсивно розбудовували власну державу й претендували на територію Західної України. 28 жовтня у Кракові була створена польська ліквідаційна комісія, яка мала завдання розпустити австрійські органи влади і передати всі повноваження польським. До Львова члени комісії сподівалися прибути 1 листопада.

            У цей критичний момент ініціативу перехопили молоді українські офіцери, яких не задовільняло рішення Української Національної Ради мирно і в рамках існуючої законності добитися визнання Української держави. Ситуація, за їх переконанням, вимагала рішучих методів боротьби. У вересні 1918 року вони утворили Центральний військовий комітет, який об'єднував керівників українських гуртків австрійських військових частин Львова. 30 жовтня Центральний військовий комітет почав працювати як штаб по підготовці повстання. Очолював цю роботу сотник Українського Січового Стрілецтва Дмитро Вітовський , якого було призначено Наказним Отаманом Української Національної Ради.

           Напередодні повстання група відомих галицьких діячів планувала зустрітися з намісником Галичини графом Гуйном з проханням підписати маніфест про передачу державної влади Українській Національній Раді.Але ця місія як і кілька попередніх, зазнала невдачі. Мирне розв'язання конфлікту було неможливе.В ніч з 31 жовтня на 1 листопада українські військові з'єднання взяли під котроль усі головні пункти Львова.Над ратушею замайорів блакитно - жовтий національний прапор.1 листопада Українська Національна Рада прибрала до своїх рук владу в Станіславі, Тернополі,Золочеві,Сокалі, Жовкві,Раві-Руській,Коломиї,Снятині,Печеніжині та інших центрах Східної Галичини.Того ж дня представники австрійських властей у Львові нарешті погодилися на передачу влади Українській Національній Раді. Її авторитет серед українського населення був беззаперечним. Цьому сприяли обіцянки забезпечити демократичні права всім громадянам, здійснити аграрну реформу, в результаті якої землі великих землевласників будуть передані бідноті, законодавчим порядком ввести 8-годинний робочий день, охорону праці.

            До 8 листопада Українська Національна Рада призначила перший уряд Української держави -Тимчасовий Державний Секретаріат. Головою секретаріату та секретарем фінансів став Кость Левицький.10 листопада уряд склав присягу.Тоді ж було прийнято назву нової держави - Західно-Українська Народна Республіка(ЗУНР). 

           Президентом ЗУНР став голова Української Народної Ради Євген Петрушевич, який багато років був членом австрійського парламенту.

Жовтень. N 10. 1993 р.

Матеріали газети "За Вільну Україну"

           

  Вшановуймо пам'ять борців за волю України, відвідуючи їх поховання

                                      1 листопада та на Зелені Свята !

Брат Шевченка

Троюрідний брат Тараса – Варфоломій.

“Чоловік письменний і тямущий”.

Пантелеймон Куліш.

    Варфоломій Григорович Шевченко – троюрідний брат і свояк (поетів брат Йосип одружився з Мотрею – сестрою Варфоломія) відіграв значну роль у житті, а також після смерті Тараса Григоровича Шевченка.

    Народився Варфоломій в селі Кирилівка Звенигородського повіту (сьогодні с. Шевченкове) 11червня 1821р. Викупившись з кріпацтва, він у 1857р. з родиною оселився в Корсуні та став працювати управителем у князя Павла Лопухіна. Саме Варфоломію Григоровичу ми маємо завдячувати за спомини про дитячі роки Тараса та його перші спроби малювання. Він писав листи до поета від його брата Микити. Особливо заприязнив Тарас Григорович з Варфоломієм Григоровичем після повернення з заслання, коли в 1859р. приїхав у Корсунь. Він вільно себе почував у родині брата, був доглянутим і не змовкав розмовляючи з дружиною Варфоломія – Олександрою Антонівною, яку називав “своєю сестрою”, а також спілкуючися з дітьми. Особливо любив Йосипа. Тарас Григорович довіряв братові сердечні справи: він мав намір одружитися і шукав собі наречену. Як згадував Варфоломій – “дівчину українку, просту, не з панського роду, сироту і наймичку”. Тарас закохався у Варфоломієву прислужницю Харитину Довгополенко (1841р.н.) і просив брата висватати її за нього: дівчина відмовилася вийти заміж “за такого старого і лисого”. Допомагав поетові викупити родичів з кріпацтва. Безпосередньо Варфоломій турбувався про купівлю землі і хати для поета – вибирали разом в багатьох селах поблизу Дніпра. Зіткнувшись з небажанням місцевих поміщиків продати Тарасові землю, Варфоломій вирішив придбати ділянку на Чернечій горі, яка належала м.Каневу. Свого останнього листа в Україну Тарас Шевченко пише 28 січня 1861р. саме до Варфоломія: “Прощавай! Утомився! Неначе копу жита за одним заходом змолотив”.

    Варфоломій брав діяльну участь у перепохованні поета. Після тривалого вибору місця перезахоронення, показав те місце, яке так сподобалось Тарасу Григоровичу на Чернечій горі, за чотири кілометри від Канева. Понад 30 років – до останніх своїх днів – Варфоломій Шевченко клопотався про збереження й упорядкування Тарасової могили. Було це не просто, оскільки поміщики і влада, дізнавшись, хто є хто, намагалися швидше спекатися поетового брата. В його хаті збиралися друзі Т.Г.Шевченка – Г.Честахівський, О.Лазаревський, М.Чалий, М.Максимович, А.Красовський та інші. Він листувався з шанувальниками поета – В.Гнилосировим , П.Житецьким та іншими. Допомагав Є.Моссаківському і М.Чалому збирати матеріали до біографії поета. Займався розповсюдженням “Кобзаря” (позацензурного, 1860р.) і “Букваря южнорусского”. Його підозрювали у зв’язках з польськими повстанцями 1863р. За ним постійно стежили поліція та жандармерія. Все це заставляло його часто змінювати місце проживання родини і міняти роботу. У червні 1883р. Варфоломій Шевченко подав до Канівської міської управи прохання про впорядкування могили, так як дерев’яний хрест підгнив і звалився. Довго тривала тяганина, поки на одному з київських заводів замовили металеву огорожу та чавунний хрест. Несподівано, коли замовлення вже було готове, генерал-губернатор наказав накласти арешт на хрест, бо на ньому табличка зі словами поета:

                                       Свою Україну любіть;

                                       Любіть її во время люте,

                                       В останню, тяжкую минуту  

                                       За неї Господа моліть.

Врешті-решт замовники вимушені були зняти табличку з хреста і в липні 1884р. на могилі було встановлено чавунний хрест. Тоді ж Варфоломій збудував хату для сторожа і як власник платив податок за землю, на якій була Шевченкова могила – 2 карбованці сріблом щороку. Незадовго перед смертю, він за 100 крб. сріблом викупив орендований шматок землі під Шевченковою могилою й подарував його місту Каневу. Разом з землею Варфоломій подарував місту ще й 3000 крб. сріблом, які вклав до державного банку, заповівши, щоб проценти з тієї суми міська влада використовувала на утримання могили. Але межа турбот місцевої влади обмежувалася лише наглядом за відвідувачами Тарасової гори.

    Про щирість і добропорядність Варфоломія Шевченка переконливо свідчить і такий факт: 1876р. в Корсунь приїхав тяжко хворий Іван Сошенко, Варфоломій посилає доньку Ганну доглядати художника, а коли Сошенко помирає – хоронить Івана Максимовича за свій кошт на старому міському кладовищі, а потім встановлює на могилі гранітний надгробок.

    Помер Варфоломій Шевченко у день свого народження 11 червня 1892р. в селі Буряківці Радомишльського повіту (сьогодні – Борщівський район Тернопільської області), де доживав віку в своєї доньки. Жодне з українських видань ані словом не озвалось на його смерть. Могила втрачена ...

                                       Скорочено. В.Жадько. Троюрідний брат Тараса – Варфоломій.

                                       Кримська світлиця. №11 від 15. 03. 2013р.

Шептицький

                                                    Митрополит  Андрей Шептицький

    Одним з найвизначнійших діячів української історії та культури в XX ст. був греко-католицький митрополит Андрей Шептицький.

    Народився Роман Шептицький в с. Прилбичі на Яворівщині 29 липня 1865р. Мати- Софія Шептицька донька видатного польського драматурга Олександра Фредро. Батько- граф Іван Шептицький, хоч римо-католик, українець за походженням. Його предки галицькі бояри, прибічники галицьких князів, отримали земельні володіння 1284р. від князя Льва Даниловича. Троє з роду Шептицьких у XVIII ст. були греко-католицькими єпископами та митрополитами. Крім Романа у подружжя Шептицьких було четверо синів: Юрій, Станіслав (польський генерал), Казимир (в монашестві Климентій- ігумен монастиря студитів) і Леон. Винятково здібний юнак цікавився філософією, юриспунденцією та історією.  Від дитинства відчував тягу до церкви. В 1883р. Роман склавши у Краківській гімназії св. Анни іспит зрілості, вступив до дійсної військової служби. Одночасно слухає лекції на юридичному факультеті Ягелонського університету. Продожив навчання у Вроцлаві на юридичному, теологічному та філософському факультетах. В 1886р., Роман повідомив батькам про бажання присвятитися духовному санові у східному обряді. Це наштовхнулося на брак розуміння, спершу на рішучу відмову. Лише мати намагалася зрозуміти його, і сама вона вирішальною мірою причинилася до прийняття родиною зміни обряду синами: Романом і Казимиром. Цього року він приймає греко-католицький обряд  і вступає до чину отців Василіян, прибравши ім'я Андрей. На питання кузини, черниці Кристи – чи вважає він себе поляком чи русином, Андрій відповів: “Я люблю Польщу, польську літературу, але мова народу, поміж якого я виріс, стала, моєю мовою, його пісня стала моєю піснею”. В 1888р. здобув вчений ступінь доктора теології. До 1890р. студіює правничі та філософські науки в Мюнхені та Відні. Великий вплив на молодого ченця мали знайомства з українською інтелегенцією: В. Антоновичем та М. Грушевським, з якими він познайомився в Києві. 1896р. А. Шептицького (31р.) призначено ігуменом монастиря оо. Василіян у Львові. В 1899р. висвячено на єпископа Станіславського, де він засновує греко-католицьку семінарію та вибудував приміщення для неї. В 1900р. Папа римський Лев ХІІІ призначив Андрея Шептицького митрополитом Галицьким і Львівським. Він стає впливовою політичною фігурою: в 1901р. обирається послом Галицького сойму, в 1903р. членом палати Панів у Відні.

    В 1914-1915р. Східну Галичину зайняла російська армія. З ініціативи губернатора Галичини графа Г. Бобринського, при сприянні москвофільської частини духовенства, в 1914р. Митрополита інтерновано. Його поміщають в суздальський монастир-в'язницю для єретиків і ворогів православ'я. Там в глибині Росії, він пропагуючи ідею злуки з Римом, висвятив для російських католиків екзарха, студита Л. Фьодорова. Після лютневої революції 1917р. повертається в Галичину. Палко вітає утворення ЗУНРу, протестує проти приєднання Східної Галичини до Польщі. З метою підтримки ЗУНРу здійснив низку поїздок до Риму, Парижа, Бельгії, Голандії, США, чим викликав ненависть до себе польських політичних кіл. Підчас періоду входження Східної Галичини до Польщі, митрополит Шептицький, крім духовних справ, скеровує свою енергію на підвалини національного відродження: розвиток освіти, національної господарки, створення банків, видавництв, політичних партій, союзів. Він заопікувався хворими і знедоленими. 1939-1941р. Митрополит залишався у Львові і був свідком більшовицьких злочинів супроти місцевого населення.  Андрей Шептицький благословив Акт проголошення самостійної Української держави 30 червня 1941р. Він був автором прокламації 1 липня в якій вітав Вермахт, помилково вважаючи, що німці несуть визволення Україні. Але після арешту членів уряду, ліквідації української державності та бачачи жорстокості окупаційної влади, він вже в грудні 1941р. виступає з рішучим осудом німецьких властей. Свідченням цього є лист до Папи Пія ХІІ, висланий восени 1942р. Він виступає також проти польсько-українських сутичок в листі до духовенства і вірних, затитулований ”Не вбивай!”.  В приміщеннях патріаршої бібліотеки та в підвалах собору Св. Юра переховувалися євреї.

    Помер митрополит Андрей Шептицький 1 листопада 1944р. У величавому похороні взяли участь представники всіх релігійних конфесій Галичини, представники радянської влади, тисячі вірних. Греко-католицька церква і український народ втратили свого захисника.  

    Митрополит Шептицький був меценатом української масової культури. Він підтримував діяльність культурно-освітних товариств, зокрема "Просвіти", матеріально субсидував художників, народних майстрів художнього промислу, піклувався церковними та світськими хорами. В 1913р. купив приміщення для національного музею (вул. Драгоманова) і подарував унікальну збірку українського мистецтва ХІ-ХХ ст. По вул. Пирогова на ділянці землі, купленій Митрополитом і за його значною фінансовою участю виникає доброчинна лікарня. Він був фундатором перших українських санаторіїв, водолікарень та таборів для молоді, опікуном "Пласту". Постійно підтримував морально і матеріально сільське господарство, кооперативний рух, середню, при цьому і спеціальну освіту, фінансував Українську Господарську Академію в Подебрадах (Чехословаччина). Такий не повний перелік цивільних діянь Митрополита.

    Митрополит був також прихильником польсько-українського порозуміння, стоячи на засадах права української нації на власну державність, за що зазнавав атак з польського боку. З другої сторони за намагання порозуміння, мав ворогів і в українському таборі.

                                                       Матеріали конференції присвяченої життю та діяльності

                                                                                 митрополита А. Шептицького.       

                                                                                          Львів    1990р. 

                                                        Стемпень С. Митрополит Андрей Шептицький та Польща.    

Дещо невияснене про походження Тараса Шевченка.

    Вагомий внесок у вивчення родоводу Тараса Шевченка зробив Олександр Кониський, який упродовж десяти років старанно збирав матеріали для дослідження “Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя”.

    Як зазначає О.Кониський, села Моринці та Керелівка-Кирилівка (є версія, що назва села походить від Керелів ліс) відомі ще з XVII ст., як села посполитої (народної) людності, що входили до складу маєтностей величезного Віленського ключа хорунжини* коронної княгині Яблонської. 1730р. в Моринцях було 30 дворів посполитих, а в Керелівці в 1841р. – 130 хат з населенням близько 900 осіб. В обох селах у першій половині XVIII ст.. були церкви греко-католицького обряду, обидві – святого Івана Богослова. За Катерини II, ці маєтності перейшли до князя Потьомкіна, а пізніше до царського сановника Василя Васильовича Енгельгарда.

    Загальновідомі Шевченкові: дід – Іван Андрійович Грушівський (1761-1849р.); батько – Григорій Іванович Шевченко (Грушівський) (1781-1825р.); мати – Катерина Якимівна Бойко (1783-1823р.). О.Кониський вивчаючи родовід Шевченка зіткнувся з нестачею церковних метрик в керелівській церкві до 1806р. Справа в тому, що після другого поділу Польщі, коли Київщина була приєднана до Росії, в 1795р. вийшов царський указ про ліквідацію греко-католицької церкви і тоді було понищено багато архівних церковних документів. Деякі документи йому вдалося відшукати: це просьба керелівців до переяславського єпископа Гервасія і серед підписантів були Грицько Грушівський та Захарій і Євстрат Шевченки; повідомлення в “Исповедной записи” від 1806р.: “Іван Шевченко 64 літ; жінка його Марта; діти Омелян, Савва, Павло, Григорій; доньки: Домнікія, Олена, Домнікія”. По книгах 1814р. родина Григорія – жінка Катерина і донька Катерина вже пишуться під прізвищем Шевченко-Грушівські. Пізніше, як зауважує Кониський, з 20-х років XIX ст.. в метричних церковних книгах зникає прізвище Грушівський. Очевидно це було пов’язано з політичною лінією імперії на усунення всяких реальних і уявних польських впливів в Україні. Тому він не знайшов жодних належних документів, які б проливали світло на генеалогічні корені Грушівських. Рід Т.Шевченка міг мати різне походження. Правдоподібно, що поет був не простого кріпацького роду. Мабуть і своїх пращурів мав на увазі Т.Шевченко, коли писав: “І скрізь на славній Україні // Людей у ярма запрягли // Пани лукаві // Гинуть, гинуть // У ярмах лицарські сини”.

·        Хорунжий у давній Польщі й Великому князівстві Литовському урядовець, який                 носив коругву; також земський урядовець.

                  Н. Горбач. Життя та творчість Тараса Шевченка.

Переяславська угода

Переяславська угода.

    В 1653р. Хмельницькому та його оточенню здавалося неможливим відірвати Україну від Польщі без чужої допомоги. Спроби відбитися за допомогою Туреччини, Криму, переговори з Швецією не дали результату, тому Хмельницький все більше схилявся до плану союзу з Москвою, щоб з її допомогою остаточно звільнитися від Польщі. Коли Хмельницький, черговий раз, в  1653р. звернувся до Москви  з конкретними пропозиціями тісного союзу України і Москви проти Польщі, земський собор виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну  “Під свою високу руку задля православної віри й святих божих церков”. В Україну було вислане спеціальне посольство зложене з високих достойників, перекладачів, очолюване боярином Василем Бутурліним, яке прибуло в  Переяслав. 7 січня (17 за н.ст.) 1654р.  відбулася неофіційна зустріч гетьмана з  Бутурліним, потім пройшла таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію. 8 січня (18 січня за н.ст.) відбулася публічна церемонія: спочатку гетьман виголосив зібраному на майдані люду промову, в якій закликав  під царську руку, на що народ відповів схвальними вигуками; далі  Бутурлін передав гетьманові царську грамоту. По обіді всі вдалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга. Тут вийшла перша несподіванка. Коли Хмельницький заявив, що присяга повинна бути  обопільна і щоб Бутурлін заприсягся іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей українського суспільства, то Бутурлін відмовився, мотивуючи “що в московській державі давнійшим великим государям нашим, царям і великим князям всієї  Росії присягали їх піддані. А тож, щоб за государя присягати - не було ніколи і надалі не буде”. Вкінці українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку і гетьман з старшиною заприсягли. Якщо з козацького стану від присяги відмовилась незначна частина (полковник I. Богун, I. Сірко та полки Уманський і  Брацлавський), то з боку міщан виявилася опозиція до присяги, їх силою гнали до церкви. З примусу присягали митрополит  Київський та вище духовенство. Гетьман та старшина домагалися від  Бутурліна хоча б  писаної декларації про те, що права і вольності України залишаться незмінними, але  Бутурлін відмовився від цього так, як і від присяги. Прощання з посольством відбулося сухо і формально.

  Після Переяслава та березневих статей московських переговорів створилася ситуація, коли  Москва і Україна кожна по-своєму розуміли суть відносин між ними. Москва з перших же кроків намагалася обернути протекторат у включення  України в склад  Московії. Перше серйозне загострення відносин було викликане Віленським перемир'ям 1656р. між Москвою і Польщею, де козаків, які воювали в Білорусії на стороні Москви,  не допустили  на переговори. Сама постановка питання, на цих переговорах, про повернення України під владу короля, а також відношення до козацьких делеґатів під час переговорів викликали в Чигирині велике обурення. Хмельницький у перший момент гніву хотів навіть зразу ж розірвати спілку з Москвою. А  Андрусівський мир 1667р. між  Польщею і Московією, за яким Україна була поділена між ними по  Дніпру, не залишив останній ніяких ілюзій про відношення Росії до неї.

  М.Брайчевський досліджуючи наслідки Переяславського договору, у праці “ “Приєднання” чи “воз’єднання” ” прийшов до висновку, що царська Росія, а пізніше Радянський Союз використовували угоду для оцінки найвизначнійших діячів України: “Якщо хтось обстоював ідею “возз’єднання” – здобував позитивну оцінку, незалежно від інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів, або боронь Боже, брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, - одержував ярлик “мерзенного зрадника”, “ворожого ставленника” та “найлютішого ворога”, - знов же незалежно від своєї позиції та соціяльної програми”.

             Д.Дорошенко  Нарис історії України.

             М.Грушевський  Хто такі українці і чого вони хочуть.            

             П.Меріме  Богдан Хмельницький. 

Міхновський

               Речник української державності (Микола Міхновський).

    У період глибокого пригнічення всього українського російським колоніальним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї. Початком цієї тенденції була “Енеїда” І.Котляревського 200 років тому написана. Дев‘ятнадцяте століття породило Кирило-Мефодіївське братство та київську  “Стару громаду”. Під впливом шевченкових ідей у 1891р. група українських патріотів – Байздренко, Базькевич, Липа та Боровик – заснувала  “Братство Тарасівців” і, на могилі Кобзаря у Каневі, склала присягу боротися за волю України. Одним із найактивніших його членів став Микола Міхновський.


КЛІКАЙ ТУТ і ОТРИМУЙ БЕЗКОШТОВНО КНИГУ

Автор: Міхновський М.

Опубліковано: Б.М. (На чужині), 1948Сторінок: 32 с.Видавництво “Український Патріот”

Народився Микола Іванович Міхновський 26 листопада 1873р. в селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині в сім‘ї сільського священника. Після навчання у прилуцькій гімназії, поступив на правничий факультет Київського університету Св. Володимира. Тут розпочинається його громадсько-політична діяльність. В 1892р. він вступає до  “Братства Тарасівців”, головою якого був відомий лікар Іван Липа. Гаслом братчиків був клич Шевченка “і чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”. У 1893р. братство було ліквідоване. У січні 1900р. у Харкові бувші тарасівці Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич та М.Русов заснували першу на Наддніпрянщині українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП). Програму для РУПу написав М.Міхновський. Ідеологічною основою програми стала його праця “Самостійна Україна”, основним гаслом якої було: “Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу”. Вперше ставилося питання про відокремлення України від Росії.   З початком Першої світової війни М.Міхновський, як офіцер запасу в ранзі поручика скеровується працювати при Київському окружному військовому суді. Після створення Центральної Ради, він включається у формування українського війська.  Він провів перше українське військове віче, а вже 23 березня 1918р. в Києві відбувся Військовий з‘їзд з участю понад 1000 солдатів і старшин, де було обрано Військове бюро, до сладу якого увійшов М.Міхновський. До активної участі Міхновського у створенні української армії, Центральна Рада, в якій усі відомі діячі були соціалістами та федералістами, відносилася з підозрою. У цей період В.Винниченко виступав з гаслами: “не своєї армії нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Плани Міхновського-самостійника про організацію сильного військового центру, який би зміг підтримати Центральну Раду, потерпіли поразку. В противагу основним партіям Центральної Ради, які стояли на засадах федерації України з Росією, 12 липня 1917р. у Лубнах виникає Українська Демократично-Хліборобська Партія  (УДХП), яка ставить питання про повну незалежність України. До цієї партії належать М.Міхновський, Дм.Донцов, В.Липинський, Володимир та Сергій Шемети Підчас гетьманського перевороту, УДХП на стороні ґенерала П.Скоропадського. Скоропадський спочатку дав був згоду на призначення Міхновського прем‘єр-міністром у своєму уряді, але слова не дотримав. Під впливом російського оточення Скоропадський дедалі більше схилявся до відновлення Російської імперії, що змусило УДХП перейти в опозицію та підтримати повстання проти гетьмана. 18 грудня 1918р. Директорія УНР урочисто вступила в Київ. Боячися, що Директорія через політичну розрізненність може не вистояти перед більшовиками, Міхновський разом з Є.Коновальцем і П. Болбочаном планували створити військову диктатуру, яка могла б врятувати Україну. Їдучи на зустріч з отаманом Болбочаном, в Кременчуці він захворів на тиф. Більшовики захопивши Кременчук, арештували Міхновського, але завдяки борбістам йому вдається вирватися з лабет ЧК.    Далі про Міхновського відомо, що він 1919-1923р. перебував на Кубані, де викладав  у Педагогічному інституті. У 1923р. повертається до Києва і намагається виїхати за кордон. 3 травня 1924р., за офіційною версією, М.Міхновський наклав на себе руки, однак на це немає жодного доказу. Це була перша жертва в каскаді організованих більшовиками вбивств українських політичних діячів.

                                                        Речник української державності. І. Головацький.

                                                        Микола Міхновський.                   О. Голобуцький.