Переяславська угода

Переяславська угода.

    В 1653р. Хмельницькому та його оточенню здавалося неможливим відірвати Україну від Польщі без чужої допомоги. Спроби відбитися за допомогою Туреччини, Криму, переговори з Швецією не дали результату, тому Хмельницький все більше схилявся до плану союзу з Москвою, щоб з її допомогою остаточно звільнитися від Польщі. Коли Хмельницький, черговий раз, в  1653р. звернувся до Москви  з конкретними пропозиціями тісного союзу України і Москви проти Польщі, земський собор виніс остаточне рішення: просити царя, щоб він прийняв Україну  “Під свою високу руку задля православної віри й святих божих церков”. В Україну було вислане спеціальне посольство зложене з високих достойників, перекладачів, очолюване боярином Василем Бутурліним, яке прибуло в  Переяслав. 7 січня (17 за н.ст.) 1654р.  відбулася неофіційна зустріч гетьмана з  Бутурліним, потім пройшла таємна рада гетьмана з генеральною старшиною й полковниками, де ухвалено прийняти царську протекцію. 8 січня (18 січня за н.ст.) відбулася публічна церемонія: спочатку гетьман виголосив зібраному на майдані люду промову, в якій закликав  під царську руку, на що народ відповів схвальними вигуками; далі  Бутурлін передав гетьманові царську грамоту. По обіді всі вдалися до соборної церкви, де мала бути складена присяга. Тут вийшла перша несподіванка. Коли Хмельницький заявив, що присяга повинна бути  обопільна і щоб Бутурлін заприсягся іменем царя, що цар оборонятиме Україну від польського короля й не порушуватиме вольностей українського суспільства, то Бутурлін відмовився, мотивуючи “що в московській державі давнійшим великим государям нашим, царям і великим князям всієї  Росії присягали їх піддані. А тож, щоб за государя присягати - не було ніколи і надалі не буде”. Вкінці українська сторона погодилась, що слово царя заступає присягу з його боку і гетьман з старшиною заприсягли. Якщо з козацького стану від присяги відмовилась незначна частина (полковник I. Богун, I. Сірко та полки Уманський і  Брацлавський), то з боку міщан виявилася опозиція до присяги, їх силою гнали до церкви. З примусу присягали митрополит  Київський та вище духовенство. Гетьман та старшина домагалися від  Бутурліна хоча б  писаної декларації про те, що права і вольності України залишаться незмінними, але  Бутурлін відмовився від цього так, як і від присяги. Прощання з посольством відбулося сухо і формально.

  Після Переяслава та березневих статей московських переговорів створилася ситуація, коли  Москва і Україна кожна по-своєму розуміли суть відносин між ними. Москва з перших же кроків намагалася обернути протекторат у включення  України в склад  Московії. Перше серйозне загострення відносин було викликане Віленським перемир'ям 1656р. між Москвою і Польщею, де козаків, які воювали в Білорусії на стороні Москви,  не допустили  на переговори. Сама постановка питання, на цих переговорах, про повернення України під владу короля, а також відношення до козацьких делеґатів під час переговорів викликали в Чигирині велике обурення. Хмельницький у перший момент гніву хотів навіть зразу ж розірвати спілку з Москвою. А  Андрусівський мир 1667р. між  Польщею і Московією, за яким Україна була поділена між ними по  Дніпру, не залишив останній ніяких ілюзій про відношення Росії до неї.

  М.Брайчевський досліджуючи наслідки Переяславського договору, у праці “ “Приєднання” чи “воз’єднання” ” прийшов до висновку, що царська Росія, а пізніше Радянський Союз використовували угоду для оцінки найвизначнійших діячів України: “Якщо хтось обстоював ідею “возз’єднання” – здобував позитивну оцінку, незалежно від інших умов; той же, хто брав цю ідею під сумнів, або боронь Боже, брав участь у визвольній антиросійській, антицарській боротьбі, - одержував ярлик “мерзенного зрадника”, “ворожого ставленника” та “найлютішого ворога”, - знов же незалежно від своєї позиції та соціяльної програми”.

             Д.Дорошенко  Нарис історії України.

             М.Грушевський  Хто такі українці і чого вони хочуть.            

             П.Меріме  Богдан Хмельницький. 

Міхновський

               Речник української державності (Микола Міхновський).

    У період глибокого пригнічення всього українського російським колоніальним режимом розпочалася поступова боротьба за розвиток української національної ідеї. Початком цієї тенденції була “Енеїда” І.Котляревського 200 років тому написана. Дев‘ятнадцяте століття породило Кирило-Мефодіївське братство та київську  “Стару громаду”. Під впливом шевченкових ідей у 1891р. група українських патріотів – Байздренко, Базькевич, Липа та Боровик – заснувала  “Братство Тарасівців” і, на могилі Кобзаря у Каневі, склала присягу боротися за волю України. Одним із найактивніших його членів став Микола Міхновський.


КЛІКАЙ ТУТ і ОТРИМУЙ БЕЗКОШТОВНО КНИГУ

Автор: Міхновський М.

Опубліковано: Б.М. (На чужині), 1948Сторінок: 32 с.Видавництво “Український Патріот”

Народився Микола Іванович Міхновський 26 листопада 1873р. в селі Турівці Прилуцького повіту на Полтавщині в сім‘ї сільського священника. Після навчання у прилуцькій гімназії, поступив на правничий факультет Київського університету Св. Володимира. Тут розпочинається його громадсько-політична діяльність. В 1892р. він вступає до  “Братства Тарасівців”, головою якого був відомий лікар Іван Липа. Гаслом братчиків був клич Шевченка “і чужому навчайтесь і свого не цурайтесь”. У 1893р. братство було ліквідоване. У січні 1900р. у Харкові бувші тарасівці Д.Антонович, Б.Камінський, Л.Мацієвич та М.Русов заснували першу на Наддніпрянщині українську політичну організацію – Революційну українську партію (РУП). Програму для РУПу написав М.Міхновський. Ідеологічною основою програми стала його праця “Самостійна Україна”, основним гаслом якої було: “Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу”. Вперше ставилося питання про відокремлення України від Росії.   З початком Першої світової війни М.Міхновський, як офіцер запасу в ранзі поручика скеровується працювати при Київському окружному військовому суді. Після створення Центральної Ради, він включається у формування українського війська.  Він провів перше українське військове віче, а вже 23 березня 1918р. в Києві відбувся Військовий з‘їзд з участю понад 1000 солдатів і старшин, де було обрано Військове бюро, до сладу якого увійшов М.Міхновський. До активної участі Міхновського у створенні української армії, Центральна Рада, в якій усі відомі діячі були соціалістами та федералістами, відносилася з підозрою. У цей період В.Винниченко виступав з гаслами: “не своєї армії нам, соціал-демократам, і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій”. Плани Міхновського-самостійника про організацію сильного військового центру, який би зміг підтримати Центральну Раду, потерпіли поразку. В противагу основним партіям Центральної Ради, які стояли на засадах федерації України з Росією, 12 липня 1917р. у Лубнах виникає Українська Демократично-Хліборобська Партія  (УДХП), яка ставить питання про повну незалежність України. До цієї партії належать М.Міхновський, Дм.Донцов, В.Липинський, Володимир та Сергій Шемети Підчас гетьманського перевороту, УДХП на стороні ґенерала П.Скоропадського. Скоропадський спочатку дав був згоду на призначення Міхновського прем‘єр-міністром у своєму уряді, але слова не дотримав. Під впливом російського оточення Скоропадський дедалі більше схилявся до відновлення Російської імперії, що змусило УДХП перейти в опозицію та підтримати повстання проти гетьмана. 18 грудня 1918р. Директорія УНР урочисто вступила в Київ. Боячися, що Директорія через політичну розрізненність може не вистояти перед більшовиками, Міхновський разом з Є.Коновальцем і П. Болбочаном планували створити військову диктатуру, яка могла б врятувати Україну. Їдучи на зустріч з отаманом Болбочаном, в Кременчуці він захворів на тиф. Більшовики захопивши Кременчук, арештували Міхновського, але завдяки борбістам йому вдається вирватися з лабет ЧК.    Далі про Міхновського відомо, що він 1919-1923р. перебував на Кубані, де викладав  у Педагогічному інституті. У 1923р. повертається до Києва і намагається виїхати за кордон. 3 травня 1924р., за офіційною версією, М.Міхновський наклав на себе руки, однак на це немає жодного доказу. Це була перша жертва в каскаді організованих більшовиками вбивств українських політичних діячів.

                                                        Речник української державності. І. Головацький.

                                                        Микола Міхновський.                   О. Голобуцький.        

Мазепа

                                                 Мазепа Іван

         "Від Богдана до Iвана,   не було у нас гетьмана" (Народний вислів).

 

  Точної дати і місця народження Iвана Мазепи не відомо: по одних джерелах 1640р. по інших - 1632р.;  Вольтер  писав "Мазепа мав колись рангу шляхтича Польщі, бо народився  на  Поділлі", за іншими джерелами він  походив  з  Білоцерківщини. Батько Мазепи займав визначну посаду в окрузі Білої Церкви, мати походила з визначної української родини Мокевських. Як тільки Iван подорослішав, мати висилає його на студії до Києва, де він опановує риторику та латину. Після закінчення студій, батько скерував його, як пажа, на двір польського короля Яна Казимира. Король виділяє його (за інтелект,  якби  тепер сказали) серед інших придворних і посилає на навчання за кордон.  Мазепа доповнює свою освіту в Німеччині, Франції  та  Iталії.  З  1659 р. він знову при дворі Яна Казимира,  але в результаті інтриґ королівських передпокоїв змушений покинути двір і можливо саме тоді в його враженій душі розбудилися патріотичні почування.  Україна переживала тоді страшні дні, як пише тодішний літописець Величко; "Багато міст і замків опустілих, зруйнованих; вали, які люди вибудовували з такою затратою сил, стали тепер захистом для диких звірів, в їхніх гордих колись мурах ховаються тільки вужі та ящірки... попусті, ліси, озера та очерети вкриває мох... на всіх дорогах біліють купи висушених людських черепів..."  Турки,  татари,  поляки, Москва йшли війною на землі України. Спочатку Мазепа опинився в стані Дорошенка, а потім у таборі Самойловича. Гетьман Самойлович,  використовуючи його природний дар до дипломатії, часто посилає до Москви. В 1687 р. після невдалого походу московських військ разом з козаками проти Криму, Самойловича усувають і козацтво одноголосно генерального осаула Мазепу проголошує гетьманом. За весь час свого гетьманування він опікується письменством, наукою, мистецтвом і церквою, якої вірним лишався завсігди.  Більшість чудових київських церков в стилі українського барокко,  що й досі не втратили своєї краси,  побудовані або відновлені за Мазепи.  Він також усякими способами підтримував українську старшину, як потрібну вищу верству для війська та адміністрації, дбав про їх освіту та удосконалення у військовому та іншому технічному умінні.

  З 1689 р. в  Росії почалася доба Петра Першого, його сестру Софію зачинили в дівочому монастирі, а її фаворита Голіцина заслали в Сибір. Новий цар проводить затяжні війни спочатку з Туреччиною, а потім з Швецією і всюди мусять воювати за Москву козаки. Це приводить до розорення України, викликає невдоволення старшини та ремствування козацтва: Мазепа продався цареві і не дбає за Україну. В одному з листів цареві Мазепа пише: "За 12 літ від початку гетьманства я зробив 11 літних і 10 зимових походів – то ж не тяжко всякому розсудити які убитки, трудності та розір від тих безперестанних походів терпить Україна". До  Мазепи доходили чутки і про обіцянки Петра польським сторонникам Росії у війні проти  Швеції відбудови польської України, а також наміри ліквідації козацького війська, перетворивши його в звичайну армію, як його власна. Мазепа починає розуміти, що Петро, розбудовуючи Росію, свідомо руйнує Україну і в нього потаємно зродилася думка про розрив з Москвою та нав’язання союзу з шведами. Тільки в листопаді 1708р. Мазепа оприлюднив свій план власних дій з шведами проти Росії. Цар Петро  кинувся в підлу демагогію одночасно вживаючи якнайлютійшого терору супроти всіх однодумців  Мазепи, щоб залякати інших. Потім були Батурин, Лебедин і  Полтава. Упадку України сприяли зрадники:  генеральний писар Кочубей,  старшина прилуцького полку Нос, полковник Галаган. Після поразки під Полтавою, Мазепа разом з  Карлом втікаючи, 1 серпня 1709 р. дісталися до Бендер. Думки повні відчаю за програну справу України, острах про видачу його цареві (хоч султан відмовився його видати Петру за 300 000 талярів), а також снажливий відступ привели до того,  що  2  жовтня гетьмана України Iвана  Мазепи не стало. Його в Бендерах, на турецькій території, схоронити не можна було, тому домовину перевезли у православну Молдову, яка була під протекторатом султана.  Поховали Мазепу в Галаці, в головній церкві Святоюрського монастиря.     

  Мазепа був перед усім патріотом, перед яким стояла ідея возз’єднаної України, що зуміла би забезпечити собі повну незалежність від Москви і від Варшави. Можливо, що Мазепа  зробив помилку, не звертаючи досить уваги на національні настрої українського народу, не роз’яснюючи йому своїх планів, спираючись занадто на верхи без участі широких народних мас, які в хвилину небезпеки не зуміли прокинутись і залишилися пасивними, бо були здивовані почином, до якого їх ніхто не підготував.

                                                            IЛЬКО БОРЩАК, РЕНЕ МАРТЕЛЬ. IВАН МАЗЕПА. 

Коновалець

                                         Євген Коновалець- герой нації.

                                                                      Не “мета осв’ячує засоби”, а обставини-

                                                                      коли нація на грані життя і смерті-

                                                                      диктують засоби.

                                                                                             Я.Дашкевич.

                                                                                    “Був це вождь Богом даний і                            

                                                                                   правдивий, що в добі чорній

                                                                                   і похмурій орлом ширяв під

                                                                                   облаки і надію подолану і

                                                                                   закуту вмів ушикувати в

                                                                                   завзяті когорти до походу і

                                                                                   боротьби”.

                                                                                                        О.Ольжич.

     Від часу трагічних травневих подій 1938р., коли від руки більшовицького агента в Ротердамі загинув провідник ОУН полковник Євген Коновалець, увага до цієї постаті привертала і привертає особливе зацікавлення широкого українського загалу.

     Йому судилося бути свідком і учасником драматичних подій початку XX ст., коли боротьба за українську державність час від часу набирала драматичних   і трагічних форм. Доба УНР, Січові Стрільці, тріумф і трагедія молодої держави,

розчарування та апатія, пошук дороговказів - все це мало колосальний вплив на покоління       Є. Коновальця. І саме Полковник був тою особистістю, яка не просто була суб'єктом історії, а творила цю історію. Він брав активну участь на всіх етапах боротьби за українську державність, починаючи від створення Центральної Ради. У своїй діяльності він ніколи не відходив від принципової засади – необхідності збройної боротьби за повне визволення України. Соціалістичні  орієнтації тодішніх лідерів України (М. Грушевський, В. Винниченко) москвофільство П. Скоропадського як іржа роз'їдали українську політичну еліту. Натомість  Є. Коновалець послідовно і наполегливо протиставляв цьому військову дисципліну і рішучість боронити Україну від усіх окупантів. Саме Коновалець чи не єдиний державник, який у ті часи виразно і чітко зробив наголос на соборницьку ідею. Його знамените - “Шлях до Львова йде через Київ” - не просто крилата фраза, а новий якісний зрив у свідомості нації, яка відчула свою єдність і виявила рішучість цю єдність відстояти.

     Доля визначила Є. Коновальцю місце поруч Симона Петлюри, Головного Отамана армії УНР, теж одного з провідних діячів національного відродження 20-років, від якого він згодом перебрав прапор визвольної боротьби, прапор, який часто називали “петлюрівщиною” вкладаючи в це поняття безкомпромісність і збройну боротьбу за визволення України. Після краху визвольних змагань він створює в 1921р. Українську Військову Організацію. УВО стала тим стрижнем, довкола якого згуртувалися державницькі сили, готові не лише на рівні історичної пам'яті зберегти самостійницьку ідею, але чинно боротися за право нації мати свою державу. Найвищим здобутком праці та боротьби Є. Коновальця було підготування ґрунту і створення в 1929р. Організації Українських Націоналістів. ОУН не була явищем виключно політичним, вона забезпечувала майже всі ділянки суспільного функціонування нації в її  бездержавному періоді: від вироблення новітньої ідеології національного визволення - до збройного опору окупантові в Україні. Заслугою Коновальця є об'єднання довкола ОУН могутнього інтелектуального заряду - поборників ідеї Української Самостійної Держави. Його соратниками були: Микола Сціборський - автор проекту Конституції України; Юліан Висспянський - блискучий філософ; Олег Кандиба-Ольжич - поет, археолог Євген Онацький - політик, дипломат; доктор Ярослав Барановський - голова секретаріату, політик. Цей ряд можна продовжити.

     Підступне вбивство Є. Коновальця 23 травня 1938р. було справжньою трагедією для українського національно-визвольного руху, але Ідея зроджена ним висунула нових Героїв. Карпатська Україна, боротьба ОУН-УПА в роки другої світової війни та після неї наближала час нашої Незалежності і приведе до повного національного воскресіння.

                                          Газета  “ Українське слово”.

                                         

                                          Життя і смерть Євгена Коновальця.

Ятвяги і КДБ.

                                                                  Ятвяги і КДБ (КГБ).

    Ятвяги – балтський народ, який проживав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном. Територію заселену ним, пам’ятки згадують як Ятвігію або Судавію (в західних джерелах – Terra Sudorum). Мова ятвягів була близька до латиської, литовської та сьогодні забутої пруської. Літописці вважали представників цього етносу швидкими мов звірі, лютими й дуже відважними. Ще у Хст. вихідці з Ятвязької землі служили в Києві у князівській дружині. 945р. ятвяг Гунарев відвідав Константинополь разом з іншими послами від київського князя Ігоря. Терен ятвягів прагнули підкорити Польща і Русь. 983р. на них вирушив походом князь Володимир і, здобувши перемогу, підпорядкув їх Києву. 1009р. німецький місіонер, єпископ Бруно Кверфурський на прохання польського короля Болеслава Хороброго намагався охрестити ятвягів і підпорядкувати Польщі, але загинув. 1038р. з ятвягами, які перешкоджали торгівельним зв’язкам із Побужжям, воював Ярослав Мудрий. За твердженням літописців, міст їхніх не взяв, бо не хотів зі стінами битися й людей утрачати, а тому, набравши в селах велику кількість худоби та іншої здобичі повернувся. Пізніше естафета боротьби з ятвягами перейшла до Волинського і Галицького князівств. У 1112-1113р. волинський князь Ярослав Святополкович двічі переможно ходив на ятвягів. 1196р. князь Роман Мстиславович спорядив похід на ятвягів, які вчиняли напади на Підляшшя і поки людність тих племен переховувалася в лісах і болотах сусідніх прусів, він сплюндрував їх землю. У відповідь 1205р. литовці та ятвяги спустошили околиці і сам Турійськ, а в 1227р. ятвязькі вояки дійшли аж до Володимира, звідки їх вдалося відбити. Ятвяги вчиняли також набіги на Білорусь, Польщу і землі Тевтонського ордену. В 1256р. Данило Галицький остаточно їх підкорив, але непокірні балти й надалі деколи бунтували. Ятвяги чи не найдовше опиралися впровадженню християнства, тримаючись своїх вірувань. Гадали, як свідчить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, що смерть не страшна, адже душа потім відродиться в достойнійшій живій істоті. Інший польський хроніст Ян Длуґош писав про ятвягів: “Племена дикі, що десяток з них бився з сотнею ворогів, заохочений тією єдиною надією та свідомістю, що по смерті та загибелі земляки славитимуть їх піснями про доблесні вчинки. Ота вдача довела їх до згуби, бо мала жменька легко програвала перед чисельною перевагою так, що потроху мало не весь їхній народ згинув, бо ж ніхто з них ані відступав перед нерівною битвою, ані не старався втекти, в битву вступивши”. Вожді їхні охрестилися лише під примусом, програвши битву. Наприкінці ХІІІст. північ Ятвязької землі опинилася під контролем Тевтонського ордену, зазнавши спустошення, після чого чимало тамтешніх жителів переселилася до Литви. Але після Ґрюнвальдської битви 1410р., згідно Мельнського  миру(1422р.), вся земля ятвягів – Судавія – увійшла до складу Великого Литовського князівства. В Україні по них залишилося чимало слідів, село Ятвяги Мостиського району, на Волині збереглися назви “Ятвяги” та “Ятвязь”. Урочище Ятвіж є на Чернігівщині.

    Стрімке піднесення української та білоруської національної самосвідомості в період Перебудови, наприкінці 1980-х років, викликали велике занепокоєння в органах КДБ і комуністичної влади. Ними було започатковано проект відродження “народу ятвягів” і “ятвязької мови” на українсько-білоруському західному Поліссі. Лідером цього політичного руху став поет і журналіст, викладач мінської школи міліції Мікола Шеляговіч, який був на гачку в КДБ. У квітні 1988р. він створив суспільно культурне об’єднання “Полісьсе”, яке виступало за “відродження західнополіської мови й культури” та за визнання західних поліщуків самостійною нацією. Від 1989р. був налагоджений випуск газети “Збудінне”, друкований химерною сумішшю білоруської та української мов. Політичне спрямування самозваних ятвягів було цілком проросійським і прокомуністичним. Малочисельних сепаратистів прекрасно фінансували. Вождь “ятвягів” стверджував, що Білорусі не існує – все це минуще, випадкове, несформоване, а головним ворогом оголосив білоруських націоналістів. Організація виступала за відокремлення Західного Полісся від Білорусі, в крайньому разі Шеляговіч пропонував заснувати білорусько-поліську федерацію. У квітні 1990р. у Мінську була проведена Західно-поліська (Ятвязька) науково-практична конференція. Появу “ще однієї літературної мікромови” радісно привітали провідний радянський славіст-етнолінгвіст Нікіта Толстой з інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР, а також його учні – Александр Дуліченко з Тарту, Олеґ Поляков з Вільнюса та Фьодар Клімчук з Мінська, уродженець Полісся. (Нікіта Толстой та Олександр Дуліченко є також гарячими прихильниками русинства). Проте, не діставши підтримки серед власне поліщуків, діяльність об’єднання “Полісьсе” почала йти на спад, а коли в Білорусі прийшов до влади Аляксандр Лукашенка й перевів на російську білоруськомовні та навіть двомовні школи, “ятвяги” загадково зникли. Наче ніколи й не було. Не залишилось жодного прихильника їхньої ідеї чи носія “західнополіської літературної мови” і “Поліської республіки”. Шеляговіч став великим бізнесменом у Росії.

                     Скорочено. Константин Рахно. “Terra Sudorum” та “Кунігас з  КДБ”.  Український тиждень, №44, 2012р.

Катерина Федорівна Соколовська

                                          Одна з найперших українських поетес.

                                             

                                             “Людина, що живе життям людства, безсмертна

                                           так само, як саме людство. Кращі люди – доказ тому.”

                                                                                                   А.Ковалівський.

    Якщо запитати жителя нашої держави: “Хто була перша жінка-поетеса в Україні?”, основна більшість назве Лесю Українку. Дехто з старшокласників згадає леґендарну Марусю Чурай. Знавці української поезії назвуть Марту Писаревську та Олександру Псьол, а може згадають найдавніших – Анну Любовичівну та Анастасію Парфенівну, що жили в кінці XVII – на початку XVIII ст. Якщо ж запитати у знавців, хто з українських поетес видав найпершу збірку, то вони, напевно, назвуть Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко) і ту ж таки Лесю Українку. Збірка поезій першої “Prima vera” вийшла у 1885р., а збірка другої, “На крилах пісень”, - у 1893р.

    Але не всім знавцям відомо, що у 1871р. у Санкт-Петербурзі вийшла збірка  “Зірка. Компонування Катерини Соколовської”. Вона складалася з дев’яти творів: кількох ліричних віршів та кількох довгих епічних поем. Усього ж – 89 сторінок. Рідко хто з дослідників української літератури згадує про авторку та про її збірку. В 2007р. у Куп’янському літературному музеї ім. Петра Іванова (на Харківщині) видано збірку “Іменем священної любові”, куди вперше після багатьох років забуття ввійшли і вірші Катерини Соколовської “першої справжньої поетеси в нашій літературі” (вислів українського історика та етнографа, професора А.П.Ковалівського (1895-1969)).

    Катерина Федорівна Соколовська народилася 24.ХІІ. (6.ХІІ) 1840р. в селі Пасеківці Вовчанського повіту Харківської губернії в сім’ї священника о. Федора Сиверина та його дружини Ганни. Мала вона брата Дмитра та трьох сестер. Молоді роки Катерини пройшли в селі Графському, розташованому у 8-10 км від Вовчанська. У цьому селі вона навчалася в сім’ї графів Гендрикових разом з молодою графинею. Тут у селі був парохом її батько, потім таку ж посаду обіймав її брат Дмитро і навіть її чоловік - Василь Соколовський, що навчав у ті роки графського сина Василя. Освіту Катерина здобула в якомусь вовчанському пансіоні. У той час у Вовчій (тепер Вовчанськ) мешкала знаменита Марта Писаревська, що теж вважається однією з перших жінок-поетес: вона опублікувала в харківському альманасі Корсуна “Сніп” (1841) єдиного вірша - “Петраркина пісня”. Більш відомими письменниками були її чоловік Степан Писаревський та син Петро. Мабуть Катерина Федорівна знала про літературне минуле Писаревських. По закінченні курсу пансіону Катерина Сиверина виходить заміж за семінариста Василя Васильовича Соколовського. Василь був на 13 років старший за свою дружину. Повінчавшись, спочатку молоді жили в Графському, де, як було раніше сказано, молодий священник був учителем графського сина. У 1863р. сімейство переїздить до Гусинки, невеликого села, того ж Вовчанського повіту. У панів Сошальських, під Гусинкою, на пасіці, жив колись Григорій Сковорода. Перші роки у Гусинці були часом найактивнішої діяльності та розквіту творчості Катерини. Як повідомляє в “Життєписі” син Катерини Федорівни Іван Соколовський - “При всіх ворожих заходах (наклепи, доноси, обмовництво перед цивільним начальством тощо), на які тільки було здібне озвіріле після скасування кріпацтва панство, Соколовські за власні кошти заснували у власному домі народну школу, де господиня сама й вчителювала, звичайно, безплатно. Це була перша школа в Гусинці та для населення околишніх хуторів, де про школу за тих часів і не мріяли”. Відкриття школи потребувало грошей, отож на видання поетичної книжки сімейство Соколовських достатньої суми не мало. Допоміг колишній учень о.Василя граф Василь Гендриков, що був тоді оберцеремоніймейстером при царському дворі. Вихід книжки – було свято: на свою “Зірку” Катерина Федорівна покладала великі надії. Але в далекій столиці  “розкручувати”, як тепер говорять, збірку було нікому і як підкреслює А.Ковалівський “дальша жіноча творчість у галузі поезії широко починає розгортатись в українській літературі значно пізніше од виступу К.Соколовської. Отже, вона була не тільки безсумнівно піонерка, але й піонерка, що не мала безпосередніх наступниць”. Катерина Соколовська написала ще декілька драматичних творів, а також водевіль російською. У сімдесятих роках вона зовсім перестала писати, займаючись вихованням свого численного сімейства (трьох доньок і шестерох синів). Соколовська віддала належну данину і творчості малярській. До числа картин мальованих пензлем та писаних олівцем, особливо цікавих за змістом, треба віднести такі: “Садівниця”, “Поділ майна”, “Пан спить, а льокай краде тютюн” та “Купальниця”. Всі картини загинули під час громадянської війни.

    Померла Катерина Федорівна Соколовська досить рано, в 43 роки, - 12(24) листопада 1883 року в рідній Гусинці. На жаль могила її не збереглася і нема кому її розшукати. А 84-річного о.Василя в ніч на неділю з 8 на 9 жовтня 1911р. у його власному домі вбили грабіжники.

 Скорочено. Володимир Ребрик. Одна з найперших  українських поетес. 

       Березіль, №7-8, 2011р.

Володимир Кубійович

                                                                Володимир Кубійович

    Серед великого обширу праць з української культури та україніки монументально виступає Енциклопедія Українознавства. З енциклопедією насамперед пов'язане ім'я професора Володимира Кубійовича. Цю постать, свого часу, звинувачували в колабораціонізмі, зраді інтересів українського народу.

    Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900р. у містечку Новий Санч на Лемківщині. Батько його був дрібним урядовцем. Як згадує про себе Кубійович, говорив він по-українськи слабо, хоч знав, що він русин. Пішовши до  гімназії, Кубійович знайомиться з "Просвітою" і від тоді добре вивчив українську літературну мову. Дуже добре закінчує гімназію і з патріотичних побуджень записується до Української Галицької Армії, не зважаючи на кволе здоров'я. В 1919р., після звільнення з УГА, поступає до Краківського університету, де студіює історію та географію. В 23 роки захищає диплом на тему " Антропогеографія Ґорґанів", а 1927р.- дисертацію з демографії Радянської України. З 1928р. В.Кубійович- наймолодший доцент у Польщі, лектор Краківського університету. Діяльність Кубійовича - справа не тільки наукової, а й політичної оборони України проти спотворення її позицій і вигляду в радянській науці. Але глибоке вивчення і розробка ним українських питань викликає дедалі більше незадоволення польської влади і в 1938р. його звільнено. Кубійович береться за організацію мережі Українських Допомогових Комітетів (УДК) у Польщі, які мали обстоювати права українського населення. Головним завданням, яке ставили перед собою УДК була допомога українцям у господарських ділянках, організації шкільництва, позашкільної освіти. Це особливо стає актуальним з вересня 1939р., коли Польщу поділили між собою Німеччина та Радянський Союз. В німецькій Польщі, Ґенералгубернаторстві, з'являється величезна кількість втікачів  з Волині та Східної Галичини, яких треба було якось прилаштувати. У цей час починається формування військових українських з'єднань, зокрема на чолі з полковником Романом Сушком. Але Кубійович тримається нейтральної позиції, вважаючи своїм обов'язком піклуватися про конкретне життя людей. Він не схалював чину 30 червня 1941р., вважаючи, що боротьба ОУН проти німців приспішує перемогу більшовиків. У вересні 1941р. було створено Український Центральний Комітет (УЦК), головою якого обрано В.Кубійовича і ним він залишався на протязі всього періоду німецької окупації. Його позиція : співпрацювати з німецькою адміністрацією і водночас робити чимало для улагодження і пом'якшення труднощів воєнного життя своїх земляків-галичан. Мала бути українська адміністрація, повинна діяти лікарня, школа, крамниця, мали сіяти та збирати врожай аби жити. Отож ця своя адміністрація, повинна боронити перед німцями права українців. В цей же час творилися польські ("Ґлувна Рада Опєкунча") та єврейські ("Ідіше Соціале Зельбстгільфе") допомогові комітети.

    Важливою і важкою сторінкою в житті УЦК було створення  дивізії "Ваффен СС" "Галичина". На початку 1943р. були ще сподівання, що українська армія, вишколена в німецькому стилі, не тільки протистоятиме радянському імперіалізмові, а стане основою Української армії незалежної Української держави, яка виникне, коли Захід піде війною проти більшовицької Росії. Проти створення дивізії повели шаленну агітацію прихильники ОУН. Контрарґументи прихильників дивізії: проти  більшовицької сили Москви можна протиставити тільки армію, приводячи результат партизанщини - Базар (в 1921р. майже вся Україна охоплена повстанським рухом була переможена реґулярною більшовицькою силою).

    Після закінчення війни В. Кубійович опинився в Мюнхені. На вимогу СРСР він, як колишній адміністратор при німецькому окупаційному уряді, був допитаний західними окупаційними військовими установами. Жодної претензії до його діяльності не було, яка б могла бути кваліфікована, як злочин або колаборанство справжнє, ідейне, націонал-соціалістське.  В 1947р. в Мюнхені відновило свою діяльність НТШ, яке було закрите у Львові.  Ґенеральним секретарем товариства обирають В. Кубійовича. Вінцем його життя стала монументальна праця, виконувана під його керівництвом упродовж десятиліть - Енциклопедія Українознавства: невичерпне джерело наукової інформації про матеріальне, культурне та політичне життя українського народу з незапам'ятних часів аж до 60х років ХХ ст. Помер Володимир Кубійович 2 листопада 1985р. у Сарселі (Франція).

                                                        Універсум   №7-10  2000р.