Ятвяги і КДБ.

                                                                  Ятвяги і КДБ (КГБ).

    Ятвяги – балтський народ, який проживав на сучасній Волині, українському й білоруському Поліссі, Підляшші та понад Нарвою і Німаном. Територію заселену ним, пам’ятки згадують як Ятвігію або Судавію (в західних джерелах – Terra Sudorum). Мова ятвягів була близька до латиської, литовської та сьогодні забутої пруської. Літописці вважали представників цього етносу швидкими мов звірі, лютими й дуже відважними. Ще у Хст. вихідці з Ятвязької землі служили в Києві у князівській дружині. 945р. ятвяг Гунарев відвідав Константинополь разом з іншими послами від київського князя Ігоря. Терен ятвягів прагнули підкорити Польща і Русь. 983р. на них вирушив походом князь Володимир і, здобувши перемогу, підпорядкув їх Києву. 1009р. німецький місіонер, єпископ Бруно Кверфурський на прохання польського короля Болеслава Хороброго намагався охрестити ятвягів і підпорядкувати Польщі, але загинув. 1038р. з ятвягами, які перешкоджали торгівельним зв’язкам із Побужжям, воював Ярослав Мудрий. За твердженням літописців, міст їхніх не взяв, бо не хотів зі стінами битися й людей утрачати, а тому, набравши в селах велику кількість худоби та іншої здобичі повернувся. Пізніше естафета боротьби з ятвягами перейшла до Волинського і Галицького князівств. У 1112-1113р. волинський князь Ярослав Святополкович двічі переможно ходив на ятвягів. 1196р. князь Роман Мстиславович спорядив похід на ятвягів, які вчиняли напади на Підляшшя і поки людність тих племен переховувалася в лісах і болотах сусідніх прусів, він сплюндрував їх землю. У відповідь 1205р. литовці та ятвяги спустошили околиці і сам Турійськ, а в 1227р. ятвязькі вояки дійшли аж до Володимира, звідки їх вдалося відбити. Ятвяги вчиняли також набіги на Білорусь, Польщу і землі Тевтонського ордену. В 1256р. Данило Галицький остаточно їх підкорив, але непокірні балти й надалі деколи бунтували. Ятвяги чи не найдовше опиралися впровадженню християнства, тримаючись своїх вірувань. Гадали, як свідчить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, що смерть не страшна, адже душа потім відродиться в достойнійшій живій істоті. Інший польський хроніст Ян Длуґош писав про ятвягів: “Племена дикі, що десяток з них бився з сотнею ворогів, заохочений тією єдиною надією та свідомістю, що по смерті та загибелі земляки славитимуть їх піснями про доблесні вчинки. Ота вдача довела їх до згуби, бо мала жменька легко програвала перед чисельною перевагою так, що потроху мало не весь їхній народ згинув, бо ж ніхто з них ані відступав перед нерівною битвою, ані не старався втекти, в битву вступивши”. Вожді їхні охрестилися лише під примусом, програвши битву. Наприкінці ХІІІст. північ Ятвязької землі опинилася під контролем Тевтонського ордену, зазнавши спустошення, після чого чимало тамтешніх жителів переселилася до Литви. Але після Ґрюнвальдської битви 1410р., згідно Мельнського  миру(1422р.), вся земля ятвягів – Судавія – увійшла до складу Великого Литовського князівства. В Україні по них залишилося чимало слідів, село Ятвяги Мостиського району, на Волині збереглися назви “Ятвяги” та “Ятвязь”. Урочище Ятвіж є на Чернігівщині.

    Стрімке піднесення української та білоруської національної самосвідомості в період Перебудови, наприкінці 1980-х років, викликали велике занепокоєння в органах КДБ і комуністичної влади. Ними було започатковано проект відродження “народу ятвягів” і “ятвязької мови” на українсько-білоруському західному Поліссі. Лідером цього політичного руху став поет і журналіст, викладач мінської школи міліції Мікола Шеляговіч, який був на гачку в КДБ. У квітні 1988р. він створив суспільно культурне об’єднання “Полісьсе”, яке виступало за “відродження західнополіської мови й культури” та за визнання західних поліщуків самостійною нацією. Від 1989р. був налагоджений випуск газети “Збудінне”, друкований химерною сумішшю білоруської та української мов. Політичне спрямування самозваних ятвягів було цілком проросійським і прокомуністичним. Малочисельних сепаратистів прекрасно фінансували. Вождь “ятвягів” стверджував, що Білорусі не існує – все це минуще, випадкове, несформоване, а головним ворогом оголосив білоруських націоналістів. Організація виступала за відокремлення Західного Полісся від Білорусі, в крайньому разі Шеляговіч пропонував заснувати білорусько-поліську федерацію. У квітні 1990р. у Мінську була проведена Західно-поліська (Ятвязька) науково-практична конференція. Появу “ще однієї літературної мікромови” радісно привітали провідний радянський славіст-етнолінгвіст Нікіта Толстой з інституту слов’янознавства та балканістики АН СРСР, а також його учні – Александр Дуліченко з Тарту, Олеґ Поляков з Вільнюса та Фьодар Клімчук з Мінська, уродженець Полісся. (Нікіта Толстой та Олександр Дуліченко є також гарячими прихильниками русинства). Проте, не діставши підтримки серед власне поліщуків, діяльність об’єднання “Полісьсе” почала йти на спад, а коли в Білорусі прийшов до влади Аляксандр Лукашенка й перевів на російську білоруськомовні та навіть двомовні школи, “ятвяги” загадково зникли. Наче ніколи й не було. Не залишилось жодного прихильника їхньої ідеї чи носія “західнополіської літературної мови” і “Поліської республіки”. Шеляговіч став великим бізнесменом у Росії.

                     Скорочено. Константин Рахно. “Terra Sudorum” та “Кунігас з  КДБ”.  Український тиждень, №44, 2012р.

Катерина Федорівна Соколовська

                                          Одна з найперших українських поетес.

                                             

                                             “Людина, що живе життям людства, безсмертна

                                           так само, як саме людство. Кращі люди – доказ тому.”

                                                                                                   А.Ковалівський.

    Якщо запитати жителя нашої держави: “Хто була перша жінка-поетеса в Україні?”, основна більшість назве Лесю Українку. Дехто з старшокласників згадає леґендарну Марусю Чурай. Знавці української поезії назвуть Марту Писаревську та Олександру Псьол, а може згадають найдавніших – Анну Любовичівну та Анастасію Парфенівну, що жили в кінці XVII – на початку XVIII ст. Якщо ж запитати у знавців, хто з українських поетес видав найпершу збірку, то вони, напевно, назвуть Юлію Шнайдер (Уляну Кравченко) і ту ж таки Лесю Українку. Збірка поезій першої “Prima vera” вийшла у 1885р., а збірка другої, “На крилах пісень”, - у 1893р.

    Але не всім знавцям відомо, що у 1871р. у Санкт-Петербурзі вийшла збірка  “Зірка. Компонування Катерини Соколовської”. Вона складалася з дев’яти творів: кількох ліричних віршів та кількох довгих епічних поем. Усього ж – 89 сторінок. Рідко хто з дослідників української літератури згадує про авторку та про її збірку. В 2007р. у Куп’янському літературному музеї ім. Петра Іванова (на Харківщині) видано збірку “Іменем священної любові”, куди вперше після багатьох років забуття ввійшли і вірші Катерини Соколовської “першої справжньої поетеси в нашій літературі” (вислів українського історика та етнографа, професора А.П.Ковалівського (1895-1969)).

    Катерина Федорівна Соколовська народилася 24.ХІІ. (6.ХІІ) 1840р. в селі Пасеківці Вовчанського повіту Харківської губернії в сім’ї священника о. Федора Сиверина та його дружини Ганни. Мала вона брата Дмитра та трьох сестер. Молоді роки Катерини пройшли в селі Графському, розташованому у 8-10 км від Вовчанська. У цьому селі вона навчалася в сім’ї графів Гендрикових разом з молодою графинею. Тут у селі був парохом її батько, потім таку ж посаду обіймав її брат Дмитро і навіть її чоловік - Василь Соколовський, що навчав у ті роки графського сина Василя. Освіту Катерина здобула в якомусь вовчанському пансіоні. У той час у Вовчій (тепер Вовчанськ) мешкала знаменита Марта Писаревська, що теж вважається однією з перших жінок-поетес: вона опублікувала в харківському альманасі Корсуна “Сніп” (1841) єдиного вірша - “Петраркина пісня”. Більш відомими письменниками були її чоловік Степан Писаревський та син Петро. Мабуть Катерина Федорівна знала про літературне минуле Писаревських. По закінченні курсу пансіону Катерина Сиверина виходить заміж за семінариста Василя Васильовича Соколовського. Василь був на 13 років старший за свою дружину. Повінчавшись, спочатку молоді жили в Графському, де, як було раніше сказано, молодий священник був учителем графського сина. У 1863р. сімейство переїздить до Гусинки, невеликого села, того ж Вовчанського повіту. У панів Сошальських, під Гусинкою, на пасіці, жив колись Григорій Сковорода. Перші роки у Гусинці були часом найактивнішої діяльності та розквіту творчості Катерини. Як повідомляє в “Життєписі” син Катерини Федорівни Іван Соколовський - “При всіх ворожих заходах (наклепи, доноси, обмовництво перед цивільним начальством тощо), на які тільки було здібне озвіріле після скасування кріпацтва панство, Соколовські за власні кошти заснували у власному домі народну школу, де господиня сама й вчителювала, звичайно, безплатно. Це була перша школа в Гусинці та для населення околишніх хуторів, де про школу за тих часів і не мріяли”. Відкриття школи потребувало грошей, отож на видання поетичної книжки сімейство Соколовських достатньої суми не мало. Допоміг колишній учень о.Василя граф Василь Гендриков, що був тоді оберцеремоніймейстером при царському дворі. Вихід книжки – було свято: на свою “Зірку” Катерина Федорівна покладала великі надії. Але в далекій столиці  “розкручувати”, як тепер говорять, збірку було нікому і як підкреслює А.Ковалівський “дальша жіноча творчість у галузі поезії широко починає розгортатись в українській літературі значно пізніше од виступу К.Соколовської. Отже, вона була не тільки безсумнівно піонерка, але й піонерка, що не мала безпосередніх наступниць”. Катерина Соколовська написала ще декілька драматичних творів, а також водевіль російською. У сімдесятих роках вона зовсім перестала писати, займаючись вихованням свого численного сімейства (трьох доньок і шестерох синів). Соколовська віддала належну данину і творчості малярській. До числа картин мальованих пензлем та писаних олівцем, особливо цікавих за змістом, треба віднести такі: “Садівниця”, “Поділ майна”, “Пан спить, а льокай краде тютюн” та “Купальниця”. Всі картини загинули під час громадянської війни.

    Померла Катерина Федорівна Соколовська досить рано, в 43 роки, - 12(24) листопада 1883 року в рідній Гусинці. На жаль могила її не збереглася і нема кому її розшукати. А 84-річного о.Василя в ніч на неділю з 8 на 9 жовтня 1911р. у його власному домі вбили грабіжники.

 Скорочено. Володимир Ребрик. Одна з найперших  українських поетес. 

       Березіль, №7-8, 2011р.

Володимир Кубійович

                                                                Володимир Кубійович

    Серед великого обширу праць з української культури та україніки монументально виступає Енциклопедія Українознавства. З енциклопедією насамперед пов'язане ім'я професора Володимира Кубійовича. Цю постать, свого часу, звинувачували в колабораціонізмі, зраді інтересів українського народу.

    Володимир Кубійович народився 23 вересня 1900р. у містечку Новий Санч на Лемківщині. Батько його був дрібним урядовцем. Як згадує про себе Кубійович, говорив він по-українськи слабо, хоч знав, що він русин. Пішовши до  гімназії, Кубійович знайомиться з "Просвітою" і від тоді добре вивчив українську літературну мову. Дуже добре закінчує гімназію і з патріотичних побуджень записується до Української Галицької Армії, не зважаючи на кволе здоров'я. В 1919р., після звільнення з УГА, поступає до Краківського університету, де студіює історію та географію. В 23 роки захищає диплом на тему " Антропогеографія Ґорґанів", а 1927р.- дисертацію з демографії Радянської України. З 1928р. В.Кубійович- наймолодший доцент у Польщі, лектор Краківського університету. Діяльність Кубійовича - справа не тільки наукової, а й політичної оборони України проти спотворення її позицій і вигляду в радянській науці. Але глибоке вивчення і розробка ним українських питань викликає дедалі більше незадоволення польської влади і в 1938р. його звільнено. Кубійович береться за організацію мережі Українських Допомогових Комітетів (УДК) у Польщі, які мали обстоювати права українського населення. Головним завданням, яке ставили перед собою УДК була допомога українцям у господарських ділянках, організації шкільництва, позашкільної освіти. Це особливо стає актуальним з вересня 1939р., коли Польщу поділили між собою Німеччина та Радянський Союз. В німецькій Польщі, Ґенералгубернаторстві, з'являється величезна кількість втікачів  з Волині та Східної Галичини, яких треба було якось прилаштувати. У цей час починається формування військових українських з'єднань, зокрема на чолі з полковником Романом Сушком. Але Кубійович тримається нейтральної позиції, вважаючи своїм обов'язком піклуватися про конкретне життя людей. Він не схалював чину 30 червня 1941р., вважаючи, що боротьба ОУН проти німців приспішує перемогу більшовиків. У вересні 1941р. було створено Український Центральний Комітет (УЦК), головою якого обрано В.Кубійовича і ним він залишався на протязі всього періоду німецької окупації. Його позиція : співпрацювати з німецькою адміністрацією і водночас робити чимало для улагодження і пом'якшення труднощів воєнного життя своїх земляків-галичан. Мала бути українська адміністрація, повинна діяти лікарня, школа, крамниця, мали сіяти та збирати врожай аби жити. Отож ця своя адміністрація, повинна боронити перед німцями права українців. В цей же час творилися польські ("Ґлувна Рада Опєкунча") та єврейські ("Ідіше Соціале Зельбстгільфе") допомогові комітети.

    Важливою і важкою сторінкою в житті УЦК було створення  дивізії "Ваффен СС" "Галичина". На початку 1943р. були ще сподівання, що українська армія, вишколена в німецькому стилі, не тільки протистоятиме радянському імперіалізмові, а стане основою Української армії незалежної Української держави, яка виникне, коли Захід піде війною проти більшовицької Росії. Проти створення дивізії повели шаленну агітацію прихильники ОУН. Контрарґументи прихильників дивізії: проти  більшовицької сили Москви можна протиставити тільки армію, приводячи результат партизанщини - Базар (в 1921р. майже вся Україна охоплена повстанським рухом була переможена реґулярною більшовицькою силою).

    Після закінчення війни В. Кубійович опинився в Мюнхені. На вимогу СРСР він, як колишній адміністратор при німецькому окупаційному уряді, був допитаний західними окупаційними військовими установами. Жодної претензії до його діяльності не було, яка б могла бути кваліфікована, як злочин або колаборанство справжнє, ідейне, націонал-соціалістське.  В 1947р. в Мюнхені відновило свою діяльність НТШ, яке було закрите у Львові.  Ґенеральним секретарем товариства обирають В. Кубійовича. Вінцем його життя стала монументальна праця, виконувана під його керівництвом упродовж десятиліть - Енциклопедія Українознавства: невичерпне джерело наукової інформації про матеріальне, культурне та політичне життя українського народу з незапам'ятних часів аж до 60х років ХХ ст. Помер Володимир Кубійович 2 листопада 1985р. у Сарселі (Франція).

                                                        Універсум   №7-10  2000р.   

Маловідомі битви (Сині Води, Ворскла)

Маловідомі битви.

Сині Води.

    Великий литовський князь Ольгерд (1296-1377), одружившись із княжною Марією Ярославною Вітебською, успадкував трон тестя і виступив як  “збирач земель Русі”. Просування литовців в Русь (Україну) відбувалося легко і швидко. Ольгерд першим розпочав реальне та успішне визволення руських земель від Золотої Орди. Населення вітало визволителів, тим більше, що його військо складалося в основному з білорусів та українців. Кредо влади Ольгерда було –   “Старого ми не змінюємо, а нового не заводимо”. До 1360р. Ольгерд уже витіснив татар з Гомельщини, Сіверщини, з Переяславської землі. Хоча Золоту Орду й роздирали внутрішні чвари, кочові племена, що переміщались на південь від річок Ягорлика, Синюхи і Тясьмину становили загрозу як українцям, так і білорусам, і полякам. Тому з подільськими ордами князь дотримувався якщо не миру то був з ними обережний. Коли Ольгерд почав претендувати на Львівську, Белзьку і Холмську землі і польський король Казимир Великий підкупив татарських князів проти литовців, тоді Великий князь, уклавши мир з хрестоносцями, пішов на татар.  

    Восени 1362р. неподалік фортеці Торговиця (сьогодні село Новоархангельського району Кіровоградської області) відбулася битва, яка увійшла в історію як битва на Синіх Водах. Це, за відомих причин, найменш досліджена сторінка нашої історії. Перший опис битви зробив польський історик Мацей Стрийковський. Ольгерд мав приблизно 30 тис. війська. Стільки ж війська було у трьох татарських князів Кутлуг-бея, Хаджі-бея та Дмитра. З Ольгердом вирушили чотири його племінники (сини  брата по батькові Коріата): Олександр, Костянтин, Юрій і Федір. Коли армія Ольгерда минула Канів і Черкаси та дійшла до урочища Сині Води, то побачила там велику татарську орду. Ординське військо було поділене на три загони і стояло готовим до битви. Ольгерд вишикував своє військо півколом, щоб татари не змогли вдарити з флангів. Почали бій татари. Вони “засипали литву густим залізним градом з луків” (М.Стрийковський), відтак почала навальну атаку в центр кіннота. Центр литовського війська розступився, заманивши татар під удари списів, самострілів і мечів. Маневр виявився настільки вдалим, що татари не витримали й почали відступати, відтак – безладно втікати. Погром був великий. Загинули всі татарські князі та мурзи. Татарська армія була практично знищена. Ольгерд переслідував вцілілих аж до Криму.  Як наслідок битви – центральна Україна та Поділля були визволені від золотоординців назавжди (відтак її окупувала інша орда), могутність Золотої Орди була підірвана настільки, що більше загрожувати Європі вона вже не могла, а Литовсько-Руське князівство простягнулося “від моря до моря” – від Балтійського до Чорного.

Ворскла.

    На кінець XIVст. Великим литовським князем був Вітовт (1348-1430). Він продовжує політику свого дядька Ольгерда – намагається розширити кордони держави на схід і південний схід. У цей час в Литві перебували два вельможні татарські вигнанці: хан Золотої Орди – Тохтамиш та Хаджі-Гірей (майбутній засновник Кримського ханства). Між Вітовтом і почесними татарами була укладена угода: Вітовт допомагає Тохтамишеві повернути собі Золоту Орду, Тохтамиш же видає Вітовту ярлик на Московське князівство, крім того і Хаджі-Гірей і Тохтамиш зрікаються претензій на українські землі. Почалося підготування до битви на сході з іншими татарськими ордами. Було задіяно весь матеріальний і організаційний ресурс, продуктивно працювала і дипломатія. Папа Римський Боніфацій ІХ не тільки благословив похід, а видав спеціальну буллу духовенству, в якій учасникам походу відпускалися всі гріхи. Тож у Вітовта були не тільки русичі (основний склад) й татари Тохтамиша, а й поляки, волохи, німці та 500 тевтонських рицарів, закутих разом з кіньми в залізо. Рицарі привезли у табір ще й артилерію – пищалі та гармати. З Вітовтом ішло 50 княжих родів, майже вся тодішня українська аристократія.

    Похід готувався не таємно. Ще перед виступом, до Вітовта звернувся Темір-Кутлук хан Заволзької Орди, а він уже також вів армію до кордонів Русі, - аби той видав Тохтамиша. Вітовт відмовив. 5серпня 1399р. військо Вітовта досягло ріки Ворскли. Він вибрав для бою стратегічно вигідне місце. Табір з 75 тис. воїнів захищався водами Дніпра і Ворскли, а з відкритого боку – скованими ланцюгами возами. Позиція підсилювалася артилерією і практично була неприступною. Це розумів і Темір-Кутлук, який уже стояв на лівому березі Ворскли з двадцятитисячною ордою і чекав на підхід стотисячного війська мурзи Едигея. В таборі Вітовта почалися суперечки: чи виходити з табору, чи тримати оборону. Бувалі воїни наполягали на обороні, проте перемогла безпринципна хвацькість: вийти з табору. Князь частину війська залишив у таборі (татар Тохтамиша), а з іншою перейшов Ворсклу і кинувся на татар, які відразу почали відступати. Найбільша і найкривавіша битва XIV-XV ст. почалася  12 (19) серпня 1399р. в другій половині дня. Січа була страшна. Русичі вже почали перемагати Едигея  та в цей час орда Темір-Кутлука вдарила з тилу. Воїни Вітовта не сподівалися такого нападу і на мить розгубилися. Тохтамиш, замість битися з ордою, вирішив, що Вітовт програв, пограбував обоз свого покровителя і втік. Близько сьомої вечора було все скінчено. Полягли всі рицарі, полягли княжі та боярські родини. Знищена під корінь молода парость нації. З Вітовтом врятувалася втечею десь третина вцілілого війська. Шлях Литовсько-Руської держави до Чорного моря знову було відрізано. Кілька годин – і щезли завоювання десятиліть, втрачена перспектива кількох народів. Надія про створення міцної держави в литовців, білорусів та українців померла.

                                  Скорочено. Я.Трінчук, В.Мороз, Т.Наконечний. Сині  Води й Ворскла: тріумф і трагедія. Дзвін, №5-6, 2012р.

Степан Бандера - борець за волю України

                                              Степан  Бандера - борець за волю України.

                                                            Кожний думай, що на Тобі міліонів стан стоїть,

                                                                           Що за долю міліонів мусиш дати Ти одвіт.

                                                                                                                             І. Франко.

    Народився Степан Бандера 1січня 1909р. в селі Угринові Старому Калуського

повіту на Франківщині, в багатодітній сім'ї грекокатолицького священника. Дитинство припало на надзвичайно важкі роки: Перша світова та Польсько-українська війни. З 1919р.  по  1927р. навчався в українській класичній  гімназії в Стрию. Тутвін ознайомився з різними філософськими течіями. З 1922р. член Пласту. Гімназія і Пласт відіграли важливу роль в процесі політичного росту С. Бандери. З 1928р. по 1933р. він навчається на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної школи. Дипломного іспиту скласти він не встиг через ув'язнення за політичну діяль-ність. З 1928р. Бандера стає членом Української Військової Організації (УВО). В 1929р. виникає ОУН і УВО стала її складовою. Спочатку Бандера працював по лінії пропаганди (Крайова референтура пропаганди ОУН). Йому було доручено переправу підпільних видань з-за кордону і розповсюдження їх на теренах Галичини. Після страти В. Біласа і Д. Данилишина, в 1933р. С. Бандера призначається на найвищий пост у Крайовій Екзекутиві ОУН Західноукраїнських земель. За час його керівництва в КЕ ОУН було вчинено два політичних замахи. Протестним актом, за вчинення більшовиками голодомору в Україні, був замах на радянського консула у Львові 21. 10.1933р. Другим актом протесту проти польської шовіністично-екстремістської політики, проти винищування українців, насильницької асиміляції та пацифікацій було вбивство польського міністра внутрішних справ Б. Пєрацького 15. 06. 1934р. Суд засудив С. Бандеру та ще декількох чоловік до страти, яку пізніше було замінено довічним ув'язненням. Він перебував у суворій ізоляції у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц  і "Береза Картуська" біля Бресту до середини вересня 1939р., коли розпочалася Друга світова війна.

     Після вбивства в Роттердамі, П. Судоплатовим провідника ОУН Є.Коновальця, головою ОУН в серпні 1938р. було обрано полковника Андрія Мельника. А.Мельник - чесна людина, особистість військового гарту, з глибоким почуттям дисципліни і порядку був слабким політиком. Його нездатність орієнтуватися в складних умовах грозових 1939-1941 років, а також вождизм в керуванні, привели до розламу в ОУН. Між прихильниками А.Мельника та С.Бандери витворилися два протилежні погляди щодо низки найголовнійших питань: відношення до німців, справа О.Сеника та Я.Барановського, участі ОУН в радянсько-фінській війні, прийнятті  рішень в проводі ОУН. 10 лютого 1940р. створилося революційне крило ОУН під  головуванням Бандери. Проголошення "Акту відновлення Української держави" 30 червня 1941р. у Львові ОУН(р), підтвердило марність сподівань мельниківсь-кого проводу на лояльність німців до України. Реакція Берліну була майже блискавичною: 5 липня  всіх чільних діячів ОУН(р) арештовано. Після невдалих умовлянь відкликати "Акт…" їх депортовано в Берлін. 14 серпня Бандера передав меморандум ОУН, в якому ствердив, що "співпраця з Німеччиною можлива лише тоді, коли вона визнає Українську державу та її уряд". Це послужило запроторенням його в концтабір Заксенгауз. Восени 1944р. гітлерівці випускають Бандеру з концтабору, але він знову відмовляється співпрацювати з ними. Він почав зорганізовувати закордонні частини ОУН. З 1954р. замешкує в Мюнхені. Веде активне політичне життя, відстоюючи ідею незалежності України. 15 жовтня 1959р. Степана Бандеру вбито. Довший час німецька поліція і прокуратура губилися в здогадках про виконавців злочину. Більшовики поширювали найрізноманітніші версії, щоб відсунути від себе підозру про замах і перекинути звинувачення на інших. Через два роки, рятуючи своє життя, вбивцяагент КДБ Б.Сташинський втікає в ФРН, де у всьому зізнається. Судовий процес в Карлсрує показав справжнє обличчя СРСР, розвінчуючи заяву М. Хрущова, що Москва відреклася від сталінських методів політичного насилля.

                                                     П.Дужий.  С. Бандера - символ нації.

Павло Чубинський – творець тексту гімну України

                    Павло Чубинський – творець тексту гімну України.

    Доля розпорядилася сумістити воєдино дати народження й смерті Павла Чубинського з різницею всього в один день (27.1. 1839р. – 26.1. 1884р.), як у Шевченка. Звершеного ним вистачило б на кілька життів, йому ж доля відміряла всього 45 років.

    Правник за освітою (в 1861р. закінчив відповідний факультет Петербурзького університету),  він своє покликання знайшов у народознавстві (етнографія, фольклористика) українців, білорусів, молдаван, чим займався все свідоме життя (навіть перебуваючи у засланні 7 років). Спорядив і очолював статистично-етнографічні експедиції, очолював Південно-Західний відділ Російського географічного товариства. І небезуспішно, про що свідчать численні нагороди та міжнародне визнання, зокрема золоті медалі Російського географічного товариства (1873р.) і міжнародного конґресу в Парижі (1875р.) та Уваровська премія Російської АН (1879р.).

    Скромною збірочкою віршів “Сопілка” (під псевдонімом Павлусь), що вийшла у Києві в 1871р., Чубинському як поетові судилося б зайняти скромне місце в історії української літератури. Та одному віршеві Чубинського доля приготувала довге, якщо не вічне життя, а його авторові – безсмертя. Цей вірш – гімн (“Ще не вмерла Україна”) народився в 1862р. і відразу ж впав в око царським властям: у донесеннях про народницьку пропаґанду, “українофільську діяльність ” поета і його незмірну любов до України (за що Чубинського того ж року й було вислано в Архангельську губернію) він фіґурує як крамольний. Можна без перебільшення сказати, що після шевченкового “Заповіту” це був найпопулярнійший твір української поезії. Він, до речі, й побачив уперше світ в одній із “Заповітом” збірці (як вірш Шевченка) часопису “Мета” №4, що вийшов у грудні 1863р. у Львові. Слід відзначити також активну громадську діяльність Чубинського: у філіях (Петербурзька, згодом - Київська) “Громади”, що видавала задуманий ще Шевченком часопис “Основа”; скликання й проведення у Києві (з ініціативи й за участі  керованого Чубинським Південно-Західним відділом Російського географічного товариства) ІІІ Всеросійського (фактично міжнародного) з'їзду археологів (1874р.); просвітницьку роботу серед селян, зокрема Київщини; частково зреалізовано намір заснування безкоштовної школи у рідному Борисполі.

ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ

                                                      ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ.

  Після ультиматуму Ради Народних Комісарів Центральній Раді, кінець 1917р. позначився успішним наступом більшовиків на Україну: вони захопили Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів. У самому Києві більшовики готували повстання проти українського уряду. Ця практика відносин з більшовиками переконала Центральну Раду, що про рівноправну федерацію України з Росією (на що були фактично скеровані три попередні універсали) годі думати. Одночасно Центральна Рада почала активніше шукати миру з Центральними державами, тобто Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Ці обставини вимагали проголошення самостійної, суверенної української держави. І от 25 січня (хоч підписано 22 січня) 1918р. Центральна Рада оголосила документ, який став наріжним каменем українського самостійного руху ХХ століття, - четвертий універсал. В ньому проголошується: "...од нині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною вільною суверенною державою українського народу.  З усіма сусідніми державами,як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та іншими, ми хочемо жити в злагоді та приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. ... Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться українські Установчі Збори будемо рядити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який од нині матиме назву “Ради Народних Міністрів”. Документ накреслює коло найважливіших практичних завдань, які належить виконати українському урядові. Насамперед Рада Народних Міністрів мала вести переговори з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця. Дальше універсал приписував урядові твердо і рішуче вести боротьбу проти “большевиків та інших напасників, що нищать і руйнують наш край”. У земельній справі універсал повідомляв, що спеціальна комісія вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. У справах фінансових документ зобов’язував установити державно-народний контроль над усіма банками, які досі “допомагали визискувати кляси трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудового населення...”

  Четвертий універсал був поворотним пунктом в українській революції. Нарешті українці рішучим чином заявили, що метою їхньої боротьби є суверенна держава, яка турбується інтересами українського народу.

                       Т.ГУНЧАК. УКРАЇНА. ПЕРША ПОЛОВИНА XX СТОЛIТТЯ.