СВЯТКУВАННЯ НОВОГО РОКУ.

СВЯТКУВАННЯ НОВОГО РОКУ.

    Найпершими зустрічають новий рік жителі островів архіпелагу Фіджі. Найчастіше святкують на індонезійському острові Балі. Це відбувається тому, що рік на острові триває тільки 210 днів.

    На весняне рівнодення припадав Новий рік у стародавніх вірменів. Згодом початок року перенесли на серпень і лише потім – на 1 січня. У день весняного рівнодення відзначали Новий рік дагестанські лезгини і гірські таджики.

У В’єтнамі Новий рік відзначають двічі: 1 січня і в день, який випадає за місячним календарем, а це відбувається наприкінці січня – на початку лютого, коли підходить час садіння весняного рису. У новорічну ніч рідним, друзям і знайомим дарують розквітлі гілочки персикового дерева з ніжними блідорожевими квітами і маленькі мандаринові деревця з соковитими золотистими плодами.

    Бірманці зустрічають Новий рік у квітні, поливаючи один одного водою. У такий своєрідний спосіб вони приносили подяку природі у зв’язку зі закінченням тропіних злив.

    У середині квітня, після закінчення збирання врожаю рису, відзначала Новий рік основна частина сингалів Шрі Ланки. Свято проходило в декілька етапів: проводжали Старий рік, сумували за померлим божеством. У період між смертю старого божества і народженням нового ніхто не мав права їсти і пити, запалювати вогні, працювати. Можна було брати участь у спільних походах і релігійних співах. Із символічним воскресінням божества починалося святкування новоріччя і Свята Весни. Запалювали домашні вогнища. Члени сім’ї збиралися на першу трапезу. По її закінченні з новорічними привітаннями і подарунками йшли на гостину до родичів, друзів, наносили візити знайомим.

    У середині літа, в день, вирахуваний за місячним календарем, відзначають Новий рік племена чакма, що населяють джунглі на півдні Бангладеш. У цей день, прийнято святкувати сімейні свята, весілля, відбуваються масові народні гуляння. Стовпи, прикрашені гірляндами з яскравих тропічних квітів, слони, що беруть участь в урочистостях, з  такими ж гірляндами, створюють неповторний новорічний настрій.

    У різний час святкують Новий рік жителі Індії. На півдні країни – у березні, на півночі – в квітні, на заході – в жовтні, в штаті Корал – то в липні, то в серпні. І все тому, що тут відзначають чотири ери – Саліваха, Вікрамдиття, Джайна і Будди.

    19-20 липня розпочинався Новий рік у Древньому Єгипті. Ця приємна подія відбувалася в час, коли на широті міста Мемфіс вперше сходив Сиріус – найяскравіша зірка небосхилу.

    До другої половини XVI століття вважалось початком Нового року в Німеччині 25 грудня. Декілька разів мінялась дата зустрічі Нового року у Франції. За велінням короля Карла IX 1564 рік почався з січня. Велика французька революція внесла свої корективи: початком нового року почали вважати 22 вересня 1793 року – день утворення Республіки. У 1809 році в хід подій втрутився Наполеон. Він скасував нововведення  і французи повернулися до старого підрахунку часу.

    Курйозний випадок відбувся у середньовічній Англії. Рішенням парламенту хотіли перенести святкування Нового року з 26 березня на 1 січня 1752 року. “Парламент не має права зробити жінок на багато днів старшими,” – заявила спікеру делеґація обурених англійок.

Діти Марії.  №1, січень 2005р.

Виникнення товариства “ПРОСВІТА”

Виникнення товариства “ПРОСВІТА”

    “Весна народів” 1848p. не лише призвела до скасування панщини і створення зародків конституційного ладу в Австрійській імперії, але і сприяла розбудженню національної свідомості українського люду Галичини, Буковини і Закарпаття. “Головна Руська Рада” та “Собор руських учених” стали першими форумами української громадськості, які поставили питання про державну самостійність українського народу, злуку єдинокровних братів “від Сяну до Дону” та розвиток національної культури  та освіти.

    На жаль, більшість діячів українського відродження 40-50 років XIXст. не  витримували спротиву австрійського поліційно-бюрократичного апарату та польської шляхти і піддалися слов’янофільським впливам православної викодержавної Росії, розраховуючи на підтримку царського уряду. Живу народну мову у виданнях “Ставропігійського інституту”, “Галицько-Руської Матиці” замінили на штучне  “язичіє”, пояснюючи це необхідністю боронитися від нав’язуваного тодішнім намісником Галичини  Агенором Глуховським латинського абецядла та інших колонізаційних впливів. На противагу “москвофілам” почав зароджуватися новий політичний рух – “народовці-українофіли”. В основу свого мислення і в програму своєї діяльності народовці ставили освітню та організаційну працю в народних масах, вживали в мові та в письмі чисту народну мову та намагалися впроваджувати її в літературний вжиток і товариське життя, пресу і театр, школу і науку. В 1861р. засновано товариство “Руська Бесіда” а з квітня 1867р. почала виходити газета “Правда”. За зразками чеської  “Матиці люду” та польського “Товариства приятелів освіти люду” назрівала необхідність створення української освітньої установи, ініціатором якої й став о. С.Качала. Його заклик підтримала народовецька молодь. На початку 1868р. було утворено організаційний комітет, до якого увійшли професори  гімназії та учительської семінарії: А.Вахнянин, Ю. Романчук, О.Партацький, О.Борковський; урядники: К.Сушкевич, М.Коссак; студенти А.Січинський та О.Огоновський. 2 вересня 1868р. розпорядженням №3491 віденське міністерство освіти прийняло статут до відома і дозволило заснувати товариство “Просвіта”.

    8 грудня 1868р. у Львові скликано Перший Загальний збір Товариства “Просвіта”, на якому було фактично започатковано діяльність цієї заслуженої для України громадської організації. Організатори збору надіялися на те, що прибуде багато учасників з-поза меж Львова. На жаль, сподівання не виправдалося, бо крім 64 львів’ян серед засновників був лише один представник з провінції – о. Й.Заячківський, парох з села Лоп’янки коло Долини. “Москвофіли”, які фактично розпоряджалися тоді Народним Домом, не надали приміщення для проведення установчих зборів Товариства і тому збори  “Просвіти” відбулися в залі польської міщанської Стрільниці у Львові по вулиці Курковій (сьогодні М.Лисенка). Серед засновників найбільше було молодих людей – студентів, урядовців, вчителів, журналістів, до яких звертався представник старшого покоління українських діячів о. Заячківський: “Бідна Україна мати, бідні і ви, сини її. Правда – це ваш капітал, з котрого маєте сплатити довг народові. Так, ви знаєте, і нарід того свідомий, що ваша нинішня наука оплачується по найбільшій части тим мізерним грошем, на котрий нарід криваво працює. А як доробитеся куска хліба, щоби вас Бог охороняв від тої сьогочасної чуми, від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народності, - то держіться свойого народу, …хоч як високо піднесла би вас доля, не дайтеся відірвати від вашої матері – від народу! Тоді лише ви будете сильні в народі, а нарід вами славний! О то просить вас нарід моїми устами”. Відповідаючи, студент А.Січинський у своїй промові говорив: “Кожний нарід, що хоче добитися самостійності, мусить перед усім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднести до тої степені просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство й узнала потребу існування нації, як окремішньої народної індивідуальності, бо ніхто інший, а маса народу є підставою усього”.

    Першим головою новоствореного Товариства обрано молодого, але загальновідомого музиканта, диригента та письменника, професора академічної гімназії Анатоля Вахнянина. До керівного органу Товариства обрано професорів академічної гімназії О.Борковського, О.Огоновського,  Ю.Романчука, професора учительської гімназії О.Партицького, студента університету І.Комарницького, урядників М.Коссака, К.Сушкевича, докторанта прав М.Михаляка, художника і письменника К.Устияновича. Майже всі вони відіграли важливу роль не лише в самій “Просвіті”, але й в українському суспільному житті взагалі.

                                                                                                     Ігор Мельник.

        

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

    Петро Могила народився 21 грудня 1596р. в родині молдавського воєводи Симеона Могили й угорської княжни Маргарет. Рід Могили займав високі пости в молдавському князівстві. Симеон був господарем Валахії (з кінця 1606р), а відтак Молдавії (1606-1607р.). Один з братів Симеона – Георгій у 1587-1589р. займав молдавський метрополичий престол, а другий брат - Єремія з 1595 по 1606р. був молдаським господарем. Після смерті Симеона, восени 1607р. сім’я його перебирається до Польщі, бо рід Могил здавна підтримував тісні звя’зки з Річчюпосполитою і високі пости завдячував польській підтримці. Крім того чотири сестри Петра Могили були одружені з українсько-польськими аристократами: Вишневецькими, Потоцькими, Корецькими. Разом з тим родина Могил відчувала духовну близькість з українським релігійно-культурним середовищем. Загальновідомим і меценатство Єремії Могили щодо розбудови львівської Успенської церкви, яку зводило Львівське братство.                                                

   Петро Могила мав блискучу освідченість і ґрунтовну обізнаність у тогочасній європейській філософії і теології, що яскраво себе проявило в його пізнійшій діяльності. Він обирає шлях духовного служіння і цей шлях приводить його до Києво-Печерської Лаври. Є припущення, що шлях до Києва проторував йому П. Конашевич-Сагайдачний, з яким  Могила познайомився під час Цецорської та Хотинської битв. Тут він потрапляє в середовище української культурної еліти, чільні представники якої тоді були, як правило, великими церковними діячами. Саме це справило вирішальний вплив на молодого  Могилу, який вже до кінця своїх днів вірою і правдою служив ідеї збереження і примноження української духовності. 1625р.він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі під іменем Петра (світське ім’я досі невідоме). В 1627р., після смерті архимандрита Києво-Печерської Лаври відомого письменника-богослова  Захарія Копистенського, його місце займає П.Могила. Тут він проявив себе вмілим організатором та реформатором  монастирсько-церковного життя. Він високо підняв  релігійно-духовний престиж  Печерської Лаври, приділив  велику увагу лаврській друкарні, яку поповнив латино-польським шрифтом. Та вершиною його діяльності на посту  архимандрита була організація ним в 1632р. школи нового  типу - Києво-Могилянської колегії (згодом академія).  Hовизна цієї школи полягала в запозиченні європейського науково-освітнього досвіду. Для забезпечення високого рівня навчання Могила за власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів, серед них – славетного Інокентія Гізеля. Тут формувалася церковна й культурна еліта тогочасної України. В 1633р., за складних умов протистояння представників української світської еліти і  Московської патріархії,  П.Могила стає  Київським митрополитом, незважаючи на дискредитацію останнього: що він знищить "істинну христіянську віру", тобто  православ’я, і все східне богослуження за велінням папи Римського переведе на латинський обряд, а православні церкви перетворить у костели.

   Дванадцятирічна церковна кар’єра Могили (1627-1647р.) припадає на часи, коли проблема церков в Україні стояла особливо гостро. Силою різних об’єктивних і суб’єктивних обставин  Берестейська унія була сприйнята в  Україні далеко не однозначно. Могила заходився відроджувати істинний дух українського православ’я. Він намагався примирювати і поєднувати церковні традиції сходу і заходу, прагнучи створити вселенскість на базі української церкви. Своєю новаторською діяльністю в царині богословських видань і студій він створював  ідейні підвалини для зближення і воз’єднання церков. Для примирення “Русі з Руссю” Могила з перших днів свого архимандритства в Києві пішов на порозуміння з уніатською ієрархією, маючи на увазі створення єдиного спільного   Київського патріархату. Помер  Петро Могила в 1647р. у Києві і похований у великій лаврській церкві.

   Hайбільшою заслугою П.Могили перед українським  христіянством є те, що свої реформи по відродженню й оновленню православ’я в Україні він здійснював на ґрунті місцевих українських традицій.

   1996 року, до 400-річчя від народження, Петра Могилу канонізували в Українській Православній Церкві всіх конфесій, а також 15 автокефальних Церков Вселенської Церкви.

    I.ПАСЛАВСЬКИЙ. "ЗА ВIЛЬHУ УКРАЇHУ" N149  1996р.

Михайло Старицький

                                                             Михайло  Старицький

    Михайло Старицький – багатогранний культурний діяч: поет, драматург, прозаїк, перекладач, організатор українського театру.

    Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинцях Золотоніського повіту на полтавщині, в шляхтянській сім’ї. Батько його офіцер, помер, коли Михайлові пішов  п’ятий рік. Невдовзі померла й мати і хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері В.Лисенко, батько відомого українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851р. вступає до полтавської гімназії. Навчаючись там, він почав писати вірші, спершу російською, а потім українською мовою. Щороку влітку Михайло Старицький та Микола Лисенко разом відпочивали у родинному маєтку Лисенків у селі Гриньках.

    Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858р. вступають на фізико-математичний факультет харківського університету. 1860р. Старицький та Лисенко переводяться до київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному , а потім на юридичному факультетах. Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, татральних та хорових гуртках. В 1865р. успішно закінчує університет і деякий час працює в київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає українською поезії Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.

    З 1871р. організовує з Миколою Лисенком “Товариство українських сценічних акторів”, яке поставило ряд українських п’єс, опер і оперет. 1883р. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв: М.Кропивницький, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич та інші. Цьому театру Старицький віддає всі свої сили, уміння, організаторські здібності та кошти, які він виручив, продавши свій маєток. 

    Понад десять років оддав Старицький справі українського театру. Він пише 11 ориґінальних п’єс та понад два десятки перероблених п’єс інших авторів. Часті переїзди підривають здоров’я Старицького. Він тяжко хворіє і з 1893р. займається виключно літературною діяльністю. Пише роман-хроніку “Богдан Хмельницький”, роман  “Розбійник Кармелюк”, повість  “Облога Буші”. Його творча спадщина видана в середині шістдесятих років двадцятого століття  окремим виданням у восьми томах (десяти книгах).

    Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904р. і похований на Байковому кладовищі. Микола Лисенко сказав над могилою:  “Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому ти служив і віддав сили, брате Михайле ”.

Локотська республіка

                                                     Локотська республіка.

   У жовтні 1941р., коли окуповані були Брянська та Орловська області, німцями було санкціоновано утворення Локотського округу (Локоть – селище у Брянській області). Керівником округу німці призначили учителя Костянтина Воскобойника, а його заступником – Броніслава Камінського. Нове керівництво створило воєнізовану міліцію чисельністю 200 чоловік, щоби боротися з радянськими партизанами. Пізніше німці надали Локотському району автономні права. Забезпечивши місцевих жителів трофейною зброєю та оподаткувавши його, німці вивели з району всі свої війська та комендатури і надалі ця територія почала називатися Локотською республікою, а збройні сили Локотської республіки - “Російська Визвольна Народна Армія” (РОНА). Ця армія була укомплектована етнічними росіянами, що мали антирадянські погляди, та солдатами-червоноармійцями, які опинилися в оточенні німецьких військ, і її чисельність сягала 12 тис. вояків. 8. 01. 1942р. К. Воскобойник загинув у бою з партизанами, але його справу продовжив Б. Камінський, який незабаром очистив територію від партизанів. Зобов’язавши, призначеного обер-бурґомістром, Камінського піклуватися про спокій і порядок на території Локотської республіки і здійснювати постачання продовольства для військ, німецьке командування надало йому повну свободу дій.  Офіційною ідеологією Локотської республіки став націоналізм, правлячою партією – Російська націонал-соціалістична партія на чолі з Камінським. По суті в республіці були встановлені націонал-соціалістичні порядки: заборонені шлюби між євреями і не євреями, заборонялися аборти і велася всіляка підтримка збереження сім’ї,  визнавалися тільки церковні шлюби і заохочувалася народжуваність.

    На початку 1943р. радянські війська підійшли до Локотської республіки і РОНА взяла участь в боях проти радянських військ, зазнавши великих втрат. Була проведена друга мобілізація внаслідок якої РОНА зросла і досягла 20 тис. вояків. У серпні, після узгодження з німецьким командуванням, РОНА евакуюють у Вітебську область Білорусії. Евакуювалася адміністрація округу та члени сімей загальним числом до 30 тис. чоловік. Ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і вони протистояли більшовикам до кінця 40-х років. У Білорусії РОНА була кинута на боротьбу з місцевими партизанами і їм вдалося досягнути успіху, очистивши навколишні райони від партизанів. За участь у цих боях Б.Камінський був нагороджений Залізним Хрестом І класу. Влітку 1944р. Камінського викликали до польової ставки рейхсфюрера СС у Східній Прусії, де Гімлер особисто висловив подяку бригаді Камінського за успішні дії з-за ради Німеччини, а сама РОНА була включена до складу військ СС-Ваффен, як 29 ґренадирська дивізія військ СС (російська №1). Б.Камінському був присвоєний чин бригаденфюрера СС.

     1 серпня 1944р. Польська Армія Крайова піднімає повстання у Варшаві проти німців. На придушення повстання були кинуті німецькі частини СС і серед них 29 ґренадирська дивізія Б.Камінського. Ця дивізія, яка брала участь у приборканні повстання у варшавському районі Охота, проявила надзвичайну жорстокість. Так за один день 5 серпня солдатами та офіцерами РОНА було вбито та пограбовано 15 тис. мирних жителів. На вимогу німецького командування вгамувати своїх підлеглих, Камінський відповів, що його люди у боротьбі з більшовиками втратили все своє майно і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок поляків, ворожих німцям. Навіть бездушні нацисти були настільки вражені  жорстокістю РОНА, що обергрупенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський віддав наказ про розстріл Камінського, начальника штабу Шавикіна та ін. Було оголошено, що їх знищили польські партизани. (На Нюрнберзькому процесі  фон дем Бах-Зелевський підтвердив факт розстрілу Камінського, відповідно до законів військового часу). У листопаді 1944р. особовий склад 29 ґренадирської дивізії СС було влито до 1-ої дивізії Російської Визвольної Армії (РОА).

                      Скорочено з статті В.Шпіцера “Те, що старанно замовчувалось”.

                                                                                                     Дзвін, №7, 2012р.

Голодомор в Україні

                                                    Трагічні  роковини  голодомору  в  Україні.

                                                                                                     Неврожай  від  Бога,

                                                                                                     а  голод  від  людей.

    Кожного року в листопаді місяці відзначаються трагічні роковини страшного голоду в Україні. Померлих від голоду, за різними підрахунками, від 7 до 10 млн. людей. Голод 1932- 1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів.

                          
 1. Тут книга (djvu). Читайте і пам'ятайте!   

Автор: Макогон Ф.Опубліковано: Торонто, 1983Сторінок: 43 с.Опис: “Анабазис” 

  2. Тут книга (pdf)

  В 1925р. на XIV з'їзді ВКП(б) проголошено курс на соціалістичну індустріалізацію СРСР. Ресурси для цієї мети створюються за рахунок внутрішніх джерел. Для можливості одержання коштів, прискореними темпами запроваджується колективізація. В 1928р. в Україні було колективізовано лише 2.5% господарств (9734 колгоспи) або ,9% землі. В 1929р. колективізовано 8,9% господарств і 8,9% земель. В січні 1932р. колгоспами вже охоплено 70% господарств та 73,5% посівної площі. Зі зростанням кількості колективних господарств формується вивіз зерна за кордон. Так в 1930р. із зібраних 835млн. центнерів хліба, було вивезено 48,4млн. центнерів; в 1931р. з 695млн. - 51,8млн. центнерів. В 1932р. план заготівель зерна в Україні було збільшено на 44%. Рішення про збільшення плану заготівлі зерна й та жорстокість, з якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Реалізовували цю політику посіпаки зверху донизу, яким була абсолютно байдужа, навіть чужа, доля українського села. 

 Тут книга
Автор: Сова Г.Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 17 с.Опис: УВП З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки      Відвертим цинізмом віє від заяв тодішних верховодів України. П.Постишев, секретар ЦК КП(б)У: «Нужно поса-дить мужика на картошечку, а хлеб сдать государству. Вплоть до семян…». М. Хатаєвич, секретар Дніпропетровського комітету КП(б)У: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це  боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну.» 
 1. Тут книга (djvu) Автор: Роман Млиновецький (Роман Бжеський)Опубліковано: Торонто, 1982Сторінок: 308 с.Опис: The Basilian Press З фондів Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua2. Тут книга (pdf)  А виконавці-бійці, які вели війну з селянством, тверді і нещадні в прийнятті каральних рішень, жорсткі й винахідливі пронози під час трусів на селянському обійсті повністю позбавляли селянські сім'ї будь якого харчу. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору, листя. Мали місце численні випадки канібалізму. Першими помирали чоловіки, потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Один з партійних функціонерів, Віктор Кравченко, згодом писав:" У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток. Висохлі, як скелети, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар". Тут книга 
Автор: Іван ГерасимовичОпубліковано: Нью-Йорк, 1973Сторінок: 296 с.Опис: Українське Видавництво “Говерля”   Новітні комуністи, в наш час, незважаючи на опубліковані в Україні матеріали, спогади очевидців голодомору, заперечують і всіляко применьшують злочинні дії своїх попередників, тим самим проявляють своє істинне відношення до долі України та її народу.
                                                 Голод 1933 року в Україні.  1993р. Дніпропетровськ-Мюнхен.Голод. Народна книга-меморіал.  1991р. Київ. 


Тут книга

Автор: Поль Половецький

Опубліковано: Мюнхен, 1955
Сторінок: 30 с.Опис: Накладом “Українського Видавництва” в Мюнхені З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки

Тут книга Автор: М. ХвощовийОпубліковано: Вінніпег, 1983Сторінок: 15 с.Опис: Інф. відсутня 

Тут книга Автор: Б/а
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 15 с.Опис:Видання Проводу ОУН 

1. Тут книга (djvu) Автор: Соловій д.
Опубліковано: Детройт, 1952Сторінок: 88 с.Опис: Українська Вільна Громада в Америці Політично-наукова бібліотека ч. 1
2. Тут книга (pdf)

1. Тут книга (djvu) Автор: Михайло СмикОпубліковано: Детройт, 1993Сторінок: 25 с.Опис: Доповідь виголошена 12/09/1993 на Жалібній академії в Детройті 
2. Тут книга (pdf)

Хрущов Крим Україні подарував ?

                                  Хрущов Крим Україні подарував ?

  Керівництво Кримської області  звернулося до Ради Міністрів РРФСР з проханням передати Крим в склад України. Рада Міністрів РРФСР, яка позитивно відреагувала на це прохання (ось яким було офіційне обґрунтування: “учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР”), звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР. Президія Верховної Ради РРФСР 19 лютого 1954р., за участю представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутній його голова “тов. Сосницький”. М.Л.) Рад депутатів трудящих,  розглянула пропозицію  Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області та звернулася ( прийнявши відповідний Указ) до Президії Верховної Ради СРСР -  про це, зокрема, детально розповідав на сторінках центральних газет Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Це (разом зі згодою України позитивно відреагувати на прохання РРФСР – також прийнятим відповідним Указом Президії Верховної Ради УРСР) створило необхідну правову базу для прийняття  відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР. Остаточним вирішенням цього питання став закон, який прийняла Верховна Рада СРСР 26 квітня 1954р. Ось його зміст:

“Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

1.     Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передання Кримської області зі складу РРФСР в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2.     Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР”.

Після цього, прийняттям відповідних законів були внесені зміни в республіканські Конституції Верховними Радами РРФСР і УРСР.

                                М.Лукінюк. “Краткий Экскурс в Кримско-российско-украинскую историю”. Кримська світлиця №34 від 24 серпня 2012р.    

  З вище викладеного ви дізнались про факти законного переходу Криму (не исконно руского полуострова) Україні  для розбудови інфраструктури і підняття економічного розвитку після розрухи.     
  
   Знизу є книга (31 ст.), прочитавши яку ви зрозумієте, як проходила "асиміляція" населення, руйнація архітектурної спадщини криму, захоплення його за допомогою тогочасних на швидкоруч зформованих "козачків" (читаючи її розумієш, що історія має здатність повтоюватись).

http://prosvitafenix.blogspot.com/2014/03/1941.html        Історія незалежності України (Брати Капранови), глава про Крим.

  

Автор: Січинський В.Опубліковано: Нью-Йорк, 1954Сторінок: 31 с.Опис: Організація Оборони Чотирьох Свобід України

Книга тут !!!