ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

ПЕТРО МОГИЛА ТА УКРАЇHСЬКЕ ХРИСТИЯHСТВО

    Петро Могила народився 21 грудня 1596р. в родині молдавського воєводи Симеона Могили й угорської княжни Маргарет. Рід Могили займав високі пости в молдавському князівстві. Симеон був господарем Валахії (з кінця 1606р), а відтак Молдавії (1606-1607р.). Один з братів Симеона – Георгій у 1587-1589р. займав молдавський метрополичий престол, а другий брат - Єремія з 1595 по 1606р. був молдаським господарем. Після смерті Симеона, восени 1607р. сім’я його перебирається до Польщі, бо рід Могил здавна підтримував тісні звя’зки з Річчюпосполитою і високі пости завдячував польській підтримці. Крім того чотири сестри Петра Могили були одружені з українсько-польськими аристократами: Вишневецькими, Потоцькими, Корецькими. Разом з тим родина Могил відчувала духовну близькість з українським релігійно-культурним середовищем. Загальновідомим і меценатство Єремії Могили щодо розбудови львівської Успенської церкви, яку зводило Львівське братство.                                                

   Петро Могила мав блискучу освідченість і ґрунтовну обізнаність у тогочасній європейській філософії і теології, що яскраво себе проявило в його пізнійшій діяльності. Він обирає шлях духовного служіння і цей шлях приводить його до Києво-Печерської Лаври. Є припущення, що шлях до Києва проторував йому П. Конашевич-Сагайдачний, з яким  Могила познайомився під час Цецорської та Хотинської битв. Тут він потрапляє в середовище української культурної еліти, чільні представники якої тоді були, як правило, великими церковними діячами. Саме це справило вирішальний вплив на молодого  Могилу, який вже до кінця своїх днів вірою і правдою служив ідеї збереження і примноження української духовності. 1625р.він прийняв постриг у Києво-Печерському монастирі під іменем Петра (світське ім’я досі невідоме). В 1627р., після смерті архимандрита Києво-Печерської Лаври відомого письменника-богослова  Захарія Копистенського, його місце займає П.Могила. Тут він проявив себе вмілим організатором та реформатором  монастирсько-церковного життя. Він високо підняв  релігійно-духовний престиж  Печерської Лаври, приділив  велику увагу лаврській друкарні, яку поповнив латино-польським шрифтом. Та вершиною його діяльності на посту  архимандрита була організація ним в 1632р. школи нового  типу - Києво-Могилянської колегії (згодом академія).  Hовизна цієї школи полягала в запозиченні європейського науково-освітнього досвіду. Для забезпечення високого рівня навчання Могила за власні кошти навчав у зарубіжних університетах майбутніх професорів, серед них – славетного Інокентія Гізеля. Тут формувалася церковна й культурна еліта тогочасної України. В 1633р., за складних умов протистояння представників української світської еліти і  Московської патріархії,  П.Могила стає  Київським митрополитом, незважаючи на дискредитацію останнього: що він знищить "істинну христіянську віру", тобто  православ’я, і все східне богослуження за велінням папи Римського переведе на латинський обряд, а православні церкви перетворить у костели.

   Дванадцятирічна церковна кар’єра Могили (1627-1647р.) припадає на часи, коли проблема церков в Україні стояла особливо гостро. Силою різних об’єктивних і суб’єктивних обставин  Берестейська унія була сприйнята в  Україні далеко не однозначно. Могила заходився відроджувати істинний дух українського православ’я. Він намагався примирювати і поєднувати церковні традиції сходу і заходу, прагнучи створити вселенскість на базі української церкви. Своєю новаторською діяльністю в царині богословських видань і студій він створював  ідейні підвалини для зближення і воз’єднання церков. Для примирення “Русі з Руссю” Могила з перших днів свого архимандритства в Києві пішов на порозуміння з уніатською ієрархією, маючи на увазі створення єдиного спільного   Київського патріархату. Помер  Петро Могила в 1647р. у Києві і похований у великій лаврській церкві.

   Hайбільшою заслугою П.Могили перед українським  христіянством є те, що свої реформи по відродженню й оновленню православ’я в Україні він здійснював на ґрунті місцевих українських традицій.

   1996 року, до 400-річчя від народження, Петра Могилу канонізували в Українській Православній Церкві всіх конфесій, а також 15 автокефальних Церков Вселенської Церкви.

    I.ПАСЛАВСЬКИЙ. "ЗА ВIЛЬHУ УКРАЇHУ" N149  1996р.

Михайло Старицький

                                                             Михайло  Старицький

    Михайло Старицький – багатогранний культурний діяч: поет, драматург, прозаїк, перекладач, організатор українського театру.

    Народився 14 грудня 1840р. у селі Кліщинцях Золотоніського повіту на полтавщині, в шляхтянській сім’ї. Батько його офіцер, помер, коли Михайлові пішов  п’ятий рік. Невдовзі померла й мати і хлопця взяв на виховання двоюрідний брат матері В.Лисенко, батько відомого українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851р. вступає до полтавської гімназії. Навчаючись там, він почав писати вірші, спершу російською, а потім українською мовою. Щороку влітку Михайло Старицький та Микола Лисенко разом відпочивали у родинному маєтку Лисенків у селі Гриньках.

    Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858р. вступають на фізико-математичний факультет харківського університету. 1860р. Старицький та Лисенко переводяться до київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному , а потім на юридичному факультетах. Старицький активно працює у недільних школах, народних бібліотеках, татральних та хорових гуртках. В 1865р. успішно закінчує університет і деякий час працює в київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає українською поезії Пушкіна, Лермонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.

    З 1871р. організовує з Миколою Лисенком “Товариство українських сценічних акторів”, яке поставило ряд українських п’єс, опер і оперет. 1883р. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв: М.Кропивницький, М.Садовський, М.Заньковецька, П.Саксаганський, І.Карпенко-Карий, Г.Затиркевич та інші. Цьому театру Старицький віддає всі свої сили, уміння, організаторські здібності та кошти, які він виручив, продавши свій маєток. 

    Понад десять років оддав Старицький справі українського театру. Він пише 11 ориґінальних п’єс та понад два десятки перероблених п’єс інших авторів. Часті переїзди підривають здоров’я Старицького. Він тяжко хворіє і з 1893р. займається виключно літературною діяльністю. Пише роман-хроніку “Богдан Хмельницький”, роман  “Розбійник Кармелюк”, повість  “Облога Буші”. Його творча спадщина видана в середині шістдесятих років двадцятого століття  окремим виданням у восьми томах (десяти книгах).

    Помер Михайло Петрович Старицький 27 квітня 1904р. і похований на Байковому кладовищі. Микола Лисенко сказав над могилою:  “Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому ти служив і віддав сили, брате Михайле ”.

Локотська республіка

                                                     Локотська республіка.

   У жовтні 1941р., коли окуповані були Брянська та Орловська області, німцями було санкціоновано утворення Локотського округу (Локоть – селище у Брянській області). Керівником округу німці призначили учителя Костянтина Воскобойника, а його заступником – Броніслава Камінського. Нове керівництво створило воєнізовану міліцію чисельністю 200 чоловік, щоби боротися з радянськими партизанами. Пізніше німці надали Локотському району автономні права. Забезпечивши місцевих жителів трофейною зброєю та оподаткувавши його, німці вивели з району всі свої війська та комендатури і надалі ця територія почала називатися Локотською республікою, а збройні сили Локотської республіки - “Російська Визвольна Народна Армія” (РОНА). Ця армія була укомплектована етнічними росіянами, що мали антирадянські погляди, та солдатами-червоноармійцями, які опинилися в оточенні німецьких військ, і її чисельність сягала 12 тис. вояків. 8. 01. 1942р. К. Воскобойник загинув у бою з партизанами, але його справу продовжив Б. Камінський, який незабаром очистив територію від партизанів. Зобов’язавши, призначеного обер-бурґомістром, Камінського піклуватися про спокій і порядок на території Локотської республіки і здійснювати постачання продовольства для військ, німецьке командування надало йому повну свободу дій.  Офіційною ідеологією Локотської республіки став націоналізм, правлячою партією – Російська націонал-соціалістична партія на чолі з Камінським. По суті в республіці були встановлені націонал-соціалістичні порядки: заборонені шлюби між євреями і не євреями, заборонялися аборти і велася всіляка підтримка збереження сім’ї,  визнавалися тільки церковні шлюби і заохочувалася народжуваність.

    На початку 1943р. радянські війська підійшли до Локотської республіки і РОНА взяла участь в боях проти радянських військ, зазнавши великих втрат. Була проведена друга мобілізація внаслідок якої РОНА зросла і досягла 20 тис. вояків. У серпні, після узгодження з німецьким командуванням, РОНА евакуюють у Вітебську область Білорусії. Евакуювалася адміністрація округу та члени сімей загальним числом до 30 тис. чоловік. Ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і вони протистояли більшовикам до кінця 40-х років. У Білорусії РОНА була кинута на боротьбу з місцевими партизанами і їм вдалося досягнути успіху, очистивши навколишні райони від партизанів. За участь у цих боях Б.Камінський був нагороджений Залізним Хрестом І класу. Влітку 1944р. Камінського викликали до польової ставки рейхсфюрера СС у Східній Прусії, де Гімлер особисто висловив подяку бригаді Камінського за успішні дії з-за ради Німеччини, а сама РОНА була включена до складу військ СС-Ваффен, як 29 ґренадирська дивізія військ СС (російська №1). Б.Камінському був присвоєний чин бригаденфюрера СС.

     1 серпня 1944р. Польська Армія Крайова піднімає повстання у Варшаві проти німців. На придушення повстання були кинуті німецькі частини СС і серед них 29 ґренадирська дивізія Б.Камінського. Ця дивізія, яка брала участь у приборканні повстання у варшавському районі Охота, проявила надзвичайну жорстокість. Так за один день 5 серпня солдатами та офіцерами РОНА було вбито та пограбовано 15 тис. мирних жителів. На вимогу німецького командування вгамувати своїх підлеглих, Камінський відповів, що його люди у боротьбі з більшовиками втратили все своє майно і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок поляків, ворожих німцям. Навіть бездушні нацисти були настільки вражені  жорстокістю РОНА, що обергрупенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський віддав наказ про розстріл Камінського, начальника штабу Шавикіна та ін. Було оголошено, що їх знищили польські партизани. (На Нюрнберзькому процесі  фон дем Бах-Зелевський підтвердив факт розстрілу Камінського, відповідно до законів військового часу). У листопаді 1944р. особовий склад 29 ґренадирської дивізії СС було влито до 1-ої дивізії Російської Визвольної Армії (РОА).

                      Скорочено з статті В.Шпіцера “Те, що старанно замовчувалось”.

                                                                                                     Дзвін, №7, 2012р.

Голодомор в Україні

                                                    Трагічні  роковини  голодомору  в  Україні.

                                                                                                     Неврожай  від  Бога,

                                                                                                     а  голод  від  людей.

    Кожного року в листопаді місяці відзначаються трагічні роковини страшного голоду в Україні. Померлих від голоду, за різними підрахунками, від 7 до 10 млн. людей. Голод 1932- 1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів.

                          
 1. Тут книга (djvu). Читайте і пам'ятайте!   

Автор: Макогон Ф.Опубліковано: Торонто, 1983Сторінок: 43 с.Опис: “Анабазис” 

  2. Тут книга (pdf)

  В 1925р. на XIV з'їзді ВКП(б) проголошено курс на соціалістичну індустріалізацію СРСР. Ресурси для цієї мети створюються за рахунок внутрішніх джерел. Для можливості одержання коштів, прискореними темпами запроваджується колективізація. В 1928р. в Україні було колективізовано лише 2.5% господарств (9734 колгоспи) або ,9% землі. В 1929р. колективізовано 8,9% господарств і 8,9% земель. В січні 1932р. колгоспами вже охоплено 70% господарств та 73,5% посівної площі. Зі зростанням кількості колективних господарств формується вивіз зерна за кордон. Так в 1930р. із зібраних 835млн. центнерів хліба, було вивезено 48,4млн. центнерів; в 1931р. з 695млн. - 51,8млн. центнерів. В 1932р. план заготівель зерна в Україні було збільшено на 44%. Рішення про збільшення плану заготівлі зерна й та жорстокість, з якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Реалізовували цю політику посіпаки зверху донизу, яким була абсолютно байдужа, навіть чужа, доля українського села. 

 Тут книга
Автор: Сова Г.Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 17 с.Опис: УВП З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки      Відвертим цинізмом віє від заяв тодішних верховодів України. П.Постишев, секретар ЦК КП(б)У: «Нужно поса-дить мужика на картошечку, а хлеб сдать государству. Вплоть до семян…». М. Хатаєвич, секретар Дніпропетровського комітету КП(б)У: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це  боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну.» 
 1. Тут книга (djvu) Автор: Роман Млиновецький (Роман Бжеський)Опубліковано: Торонто, 1982Сторінок: 308 с.Опис: The Basilian Press З фондів Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua2. Тут книга (pdf)  А виконавці-бійці, які вели війну з селянством, тверді і нещадні в прийнятті каральних рішень, жорсткі й винахідливі пронози під час трусів на селянському обійсті повністю позбавляли селянські сім'ї будь якого харчу. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору, листя. Мали місце численні випадки канібалізму. Першими помирали чоловіки, потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Один з партійних функціонерів, Віктор Кравченко, згодом писав:" У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток. Висохлі, як скелети, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар". Тут книга 
Автор: Іван ГерасимовичОпубліковано: Нью-Йорк, 1973Сторінок: 296 с.Опис: Українське Видавництво “Говерля”   Новітні комуністи, в наш час, незважаючи на опубліковані в Україні матеріали, спогади очевидців голодомору, заперечують і всіляко применьшують злочинні дії своїх попередників, тим самим проявляють своє істинне відношення до долі України та її народу.
                                                 Голод 1933 року в Україні.  1993р. Дніпропетровськ-Мюнхен.Голод. Народна книга-меморіал.  1991р. Київ. 


Тут книга

Автор: Поль Половецький

Опубліковано: Мюнхен, 1955
Сторінок: 30 с.Опис: Накладом “Українського Видавництва” в Мюнхені З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки

Тут книга Автор: М. ХвощовийОпубліковано: Вінніпег, 1983Сторінок: 15 с.Опис: Інф. відсутня 

Тут книга Автор: Б/а
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 15 с.Опис:Видання Проводу ОУН 

1. Тут книга (djvu) Автор: Соловій д.
Опубліковано: Детройт, 1952Сторінок: 88 с.Опис: Українська Вільна Громада в Америці Політично-наукова бібліотека ч. 1
2. Тут книга (pdf)

1. Тут книга (djvu) Автор: Михайло СмикОпубліковано: Детройт, 1993Сторінок: 25 с.Опис: Доповідь виголошена 12/09/1993 на Жалібній академії в Детройті 
2. Тут книга (pdf)

Хрущов Крим Україні подарував ?

                                  Хрущов Крим Україні подарував ?

  Керівництво Кримської області  звернулося до Ради Міністрів РРФСР з проханням передати Крим в склад України. Рада Міністрів РРФСР, яка позитивно відреагувала на це прохання (ось яким було офіційне обґрунтування: “учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР”), звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР. Президія Верховної Ради РРФСР 19 лютого 1954р., за участю представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутній його голова “тов. Сосницький”. М.Л.) Рад депутатів трудящих,  розглянула пропозицію  Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області та звернулася ( прийнявши відповідний Указ) до Президії Верховної Ради СРСР -  про це, зокрема, детально розповідав на сторінках центральних газет Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Це (разом зі згодою України позитивно відреагувати на прохання РРФСР – також прийнятим відповідним Указом Президії Верховної Ради УРСР) створило необхідну правову базу для прийняття  відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР. Остаточним вирішенням цього питання став закон, який прийняла Верховна Рада СРСР 26 квітня 1954р. Ось його зміст:

“Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

1.     Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передання Кримської області зі складу РРФСР в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2.     Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР”.

Після цього, прийняттям відповідних законів були внесені зміни в республіканські Конституції Верховними Радами РРФСР і УРСР.

                                М.Лукінюк. “Краткий Экскурс в Кримско-российско-украинскую историю”. Кримська світлиця №34 від 24 серпня 2012р.    

  З вище викладеного ви дізнались про факти законного переходу Криму (не исконно руского полуострова) Україні  для розбудови інфраструктури і підняття економічного розвитку після розрухи.     
  
   Знизу є книга (31 ст.), прочитавши яку ви зрозумієте, як проходила "асиміляція" населення, руйнація архітектурної спадщини криму, захоплення його за допомогою тогочасних на швидкоруч зформованих "козачків" (читаючи її розумієш, що історія має здатність повтоюватись).

http://prosvitafenix.blogspot.com/2014/03/1941.html        Історія незалежності України (Брати Капранови), глава про Крим.

  

Автор: Січинський В.Опубліковано: Нью-Йорк, 1954Сторінок: 31 с.Опис: Організація Оборони Чотирьох Свобід України

Книга тут !!!

                  

Українська Повстанська Армія

                  

                                     

"На всій Україні, а можливо, і в усьому

 Совєтському союзі немає, мабуть,

ні однієї людини, яка нічого не чула б сьогодні

 про ту визвольну протибольшевицьку боротьбу, що її, головно в західноукраїнських областях,

веде український народ..."

                                                                 П. Полтава (з підпільної брошури 1947р.)

  Перші місяці побуту німців в Україні 1941р. привели до загального розчарування. Терор НКВС замінився терором ґестапо. Знищення українського проводу після проголошення акту 30 червня виявило справжні наміри німців щодо України. Галичину приєднують до Генерал-Губернаторства, Буковину і Бесарабію віддано Румунії, ще раніше Закарпаття було кинуте на поталу Угорщині. Німецька політика була визиваючим глузуванням з українських державницьких аспірацій та з національних почувань  українського народу взагалі.                   

    На початку 1942р. особливо нестерпні умови склалися на Поліссі та Волині. Тут населення страждає з однієї сторони від свавілля радянських партизан, які заполонили лісові хащі і відносилися до українського населення вороже, трактуючи його як самостійників-націоналістів, а з другого боку від брутальних відплатних акцій фашистів за атаки партизан на німецькі ґарнізони. Дошкульних ударів завдають також польські колоністи об’єднані в “ліґеншафти” та  “пляцуфкі”, одні співпрацюючи з німцями, а другі – з червоними партизанами. Все це, а також “добровільне” висилання на роботу в Німеччину, зумовило стихійну появу в середині 1942р. загонів самооборони. З цих загонів твориться “Поліська Січ” з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем та перші відділи УПА під керівництвом Довбешки-Коробки (Перегійняк, уродженець Волині, член ОУН) та Остапа. Спочатку відбивши охоту більшовицьким партизанам та польським “пляцуфкам” гуляти по українських селах, обидва загони УПА скеровують свої удари проти німців. Популярність діяльності УПА приводить до чисельного зростання повстанців та до охоплення визвольною боротьбою все більших районів. Літом 1943р. починає переорганізовуватися в повстанську армію Українська Народна Самооборона в Галичині і приймає назву УПА-Захід на відміну від підрозділів Полісся і Волині, які названо  УПА-Північ. Восени 1943р. створюється Буковинська Самооборонна Армія. Пост головного командира УПА займає Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Восени 1943р. на теренах Галичини, Волині, Полісся існували за німецьким визначенням “бандитські райони”, де німецька адміністрація нічого не могла вдіяти. Крім збройної боротьби УПА вела ідейно-політичну пропаґанду з чітко окресленими гаслами боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Значення цієї зброї добре розуміли вороги українського народу і робили все можливе, щоб підірвати довір’я народу. Німці: “ОУН це національно замаскована більшовицька бойова частина. Воюючи проти німецьких вояків, вона допомагає червоній Москві!” Більшовицькі летючки: “Керівна верхівка ОУН контактується з ґестапо і робить все, щоб відірвати народні маси від радянських партизан, які ведуть боротьбу проти німців.” В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає також особливу увагу на пропаґанду визвольної боротьби серед інших поневолених Москвою та Берліном народів. Сили УПА на початку 1944р. становили 50 куренів – біля 80т. українських воїнів і біля 20т. воїнів інших національностей.

    Наближення Червоної Армії поставило перед УПА завдання переходу німецько-радянського фронту, щоб залишитися на українських землях. Перші спроби переходу великими з’єднаннями на відтинку фронту Шепетівка-Рівне-Збараж (березень 1944р.) виявилися фатальними. Більшовики, використовуючи цілі дивізії з усіма родами зброї, завдали великих втрат північному крилу групи “УПА-Північ”. Тому приймається рішення про перехід малими групами, коли Червона Армія, переслідуючи німців, вже немала великих можливостей вступати в бій з частинами УПА. Це був період проривів з оточення, засідок та наскоків. З віддаленням фронту розпочався період безжалісної боротьби з дивізіями НКВС. Більшовики поставили собі мету зліквідувати УПА до закінчення війни. Після року найбільших зусиль МВС-МДГ, УПА діяла дальше і своєю збройною боротьбою доводила, що український народ прийняв більшовиків як нових загарбників. В 1946р. влада міняє тактику боротьби: творення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинну та маєткову відповідальність, публічні катування та провокації.  Міняється тактика і УПА: несподівані напади на більші і меньші НКВСівські з’єднаннями, наскоки на адміністративні центри (для звільнення арештованих, розбивання в’язниць та нищення заготівельних пунктів), руйнування комунікаційних споруд та засобів зв’язку, саботажні акції. Безкомпромісна боротьба ведеться проти сил НКВС та активних членів більшовицької партії, в той же час з захопленими в полон червоноармійцями обмежувалися тільки роз’яснювальною роботою та відпускали їх на волю.

    В 1945р. для допомоги українцям Закерзоння проти польських банд, які насильно змушували українців до переселення в СРСР, декілька відділів УПА прориваються через польсько-радянський кордон. Якийсь час вони успішно протидіють переселеню, але після операції  “Вісла” (квітень-серпень 1947р.) перебування УПА в Закерзонні тратить сенс і частина відділів йде рейдом на Захід, а решта повертається на терени УРСР.

    В період післявоєнного миру український визвольний рух діє у формі збройного підпілля та ширення  ідей протибільшовицької боротьби. Для цього використовують збройно-пропаґандивні рейди відділів УПА на території сусідних держав для інформування  про характер і мету боротьби українського народу та ширення правди про імперіалістично-більшовицькі наміри проти цих держав. Так на протязі 1947-1949рр. здійснені рейди в Польщу, Білорусію, Чехословаччину, Мадярщину, Прусію та Румунію. Але починає відчуватись брак медикаментів, зброї та амуніції. 5 березня 1950р. було завдано болючого удару УПА, коли загинув, оточений спецвідділами МВС, головний командир УПА ґенерал Роман Шухевич. Та незважаючи на цю втрату, боротьба УПА не припиняється. В жовтні 1952р. головний командир УПА полковник Василь Кук відзначив 10-річчя УПА окремим наказом, підкреслюючи в ньому тверде, незламне рішення кожного бійця і командира – вести визвольну боротьбу за всіх умов аж до повної перемоги нашої правди.

           П.Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952рр. Документи і матеріали.

Лебідь М. УПА: Українська Повстанська Армія

Книга тут !

Додано: Грудень 17, 2012

Автор: Микола ЛебідьОпубліковано: Б.м., 1946Сторінок: 100 с. + 31 фото
Опис: Видання Пресового Бюра УГВР

К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           

                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.

                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:

  -Польща визнає право України на незалежність;

  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);

  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.

  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було “Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемир’я. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.