К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           

                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.

                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:

  -Польща визнає право України на незалежність;

  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);

  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.

  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було “Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемир’я. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.

Головний отаман - С. Петлюра

                                            Головний отаман - С. Петлюра.

    Життєвий шлях одного з найвидатніших розбудовників самостійної України Симона Петлюри обрамлений травневими днями 10. 05. 1879 - 25. 05. 1926р.

    “Жовтоблакитник, бундючний марнославець, наполеонофіл, ворог українського народу ...” таку характеристику С.Петлюрі дав непостійний у почуваннях та оцінках В.Винниченко, побратим ідеї. В 1919 – 1920р. західноукраїнські кола неприхильно, а то і  вороже ставилися до Петлюри, як ініціатора Варшавського договору і союзника Польщі. І все таки, його постать, починаючи з другої половини 1921р. стає для всього українського народу символом боротьби за незалежність України, а для більшовиків поняття “Петлюра”, ”петлюрівщина” виражало загрозу життю новітньої імперії і вони зарахували його до найнебезпечнійших ворогів радянської Росії.

   


Тут книга(коротенька про Симона Петлюру різних авторів)

Автор: Різні автори

Опубліковано: Без місця, без року.

Сторінок: 24с.

Опис: Видання Союзу Ветеранів в Гайденав


Народився Симон Васильович 10 травня 1879р. в Полтаві. Батько не мав великих достатків і тому віддав сина до духовної школи. Будучи семінаристом полтавської духовної бурси, він запізнається з революційною молоддю. Семинаристи переховували й поширювали нелеґальну літературу, писали і друкували прокламації. Серед них Петлюра відігравав провідну роль, особливо під кутом національним, за що і був у 1901р. виключений з семінарії. Тут у семінарії він вступив до революційної української партії (РУП). Це перша партія, яка після довгої історичної перерви поставила на своєму прапорі величне гасло української державної незалежності

    Після залишення семінарії, у Петлюри починається мандрівне життя: Кубань, Київ, Львів, Петербург, Москва. Він мав письменницький хист, був темпераментним публіцистом-громадянином і поринув з головою в громадсько-політичні справи. Коло його знайомств і спілкувань дуже широке: член-кореспондент Російської академії наук Ф.А.Щербина, галичани І.Франко та В.Гнатюк, заможний землевласник на херсонщині меценат Є.Х.Чикаленко, академік М.А.Славінський, член Російської академії наук Ф.Є.Корш.

    З вибухом лютневої революції 1917р. С.Петлюра появляється в Києві. Всю свою творчу енергію він зосереджує не на чисто політичній стороні процесу, а все більше присвячує уваги військовій справі. Хоч він був цивільним, він першим серед українських політиків зрозумів вагу української збройної сили при побудові своєї держави. На цей час керівництво Центральної Ради сповідувало ідею федералізму України з Росією і не мало чіткої позиції щодо української армії. Не погоджуючись з політикою Голови Генерального Секретаріату В.Винниченка, Петлюра вийшов з уряду й виїхав на Лівобережжя. Тут він організував гайдамацький кіш слобідської України, який у січні-лютому 1918р. відіграв вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання, центром якого був  “Арсенал”. З гетьманським переворотом (28. 04. 1918р.), Петлюра був заарештований гетьманським урядом і пробув у в’язниці чотири місяці. Після виходу з в’язниці він бере участь в антигетьманському повстанні, яке привело до влади на Україні Директорію. Після відходу армії УНР з Києва і виїзду В.Виниченка за кордон С.Петлюра став (11. 02. 1919р.) головою Директорії. Протягом 10 місяців очолював збройну боротьбу армії УНР (згодом об’єднаних армій УНР та УГА) проти більшовиків та денікінців. Опинившись в оточенні ворожих сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїхав до Варшави шукати підтримки та союзників. Після укладення Варшавського договору і військової конвенції з Польщею, війська УНР під проводом Петлюри спільно з польською армією повели наступ проти більшовиків. 7.05.1920р. Київ був звільнений. В жовтні 1920р. між Польщею та Радянською Росією було підписане перемир’я , після чого Петлюра продовжував боротьбу  з більшовиками власними силами, але в листопаді з’єднання армії УНР перейшли Збруч і були інтерновані в Польщі.

    От так українська армія, оточена ворогами з усіх сторін, у неймовірно тяжких і складних умовах революційного хаосу, епідемій, браку ліків, а головне нестачі зброї та амуніції протягом більше двох років воювала з ворогами за велику ідею самостійності України під проводом С.Петлюри, коли більшість чільних політиків “дипломатично” відійшли на еміґрацію. Якийсь час Петлюра, під прибраним прізвищем, перебував у Польщі, але зважаючи на більшовицькі вимоги до Польщі видати Петлюру, в кінці 1923р. він виїхав до Відня, потім доЖеневи і врешті з кінця 1924р. оселився в Парижі. Тут керував діяльністю екзильного урядя УНР і заснував тижневик “Тризуб”. Вся його енерґія була спрямована на формування української національної свідомості та запізнанням світової громадскості з існуванням українського питання.

    Загинув С.В.Петлюра 25 травня 1926р. в Парижі на вулиці Расін від куль більшовицького аґента С.Шварцбарда.

                                             В.Іванис. Симон Петлюра Президент України.

                                             С.Петлюра. Статті.

Книга тут! Тисни на текст і отримуй книгу!

Додано: 17 Травеня 2017р.

Автор: Петро Сагайдачний

Опубліковано: Нью-Йорк, 1951р.

Сторінок: 64с.

Опис: "Українське Видавництво"

В’ячеслав Липинський.

 

 ”...він  був людиною пуританської моральної чистоти

нетерпимою до підлості та крутійства, що перешкоджало

йому  стати політиком у повному розумінні цього слова.”

                                                               І. Лисяк-Рудницький

      В особі В.Липинського Україна отримала одного з найперших істориків-державників та переконаного і послідовного поборника державної самостійності України. Народився В’ячеслав 5 квітня 1882р. у польській шляхетській родині в Затурцях поблизу Володимира-Волинського. Відколи у XVIII ст. його предки перебралися з Мазовії в Україну, усі вони, за одним-єдиним винятком, саме ним, залишилися патріотами Польщі. Ще навчаючися в Киїській гімназії, він запропонував своїм друзям по таємній польській організації об’єднатися з такою ж українською таємною організацією. А коли його пропозицію відхилили, принципово проголосив себе українцем. Пізніше він у своїх працях одним з перших заявив про державницькі наміри гетьмана Богдана Хмельницького та конструктивну участь руської шляхти у визвольній війні 1648-1654р. і закликав сучасників продовжити незавершену предками справу. В 1910р. у Львові, за його ініціативою, з політеміґрантів-наддніпрянців створено Український інформаційний комітет, який пропагував ідею проголошення незалежної України. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтеліґенції. Вихована на марксистських підручниках, бачила в державі насамперед “машину придушення”, продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси.  З початком війни його, як офіцера резервіста, мобілізували до російської армії. На війні в нього загострився туберкульоз легенів, від якого він вже ніколи не вилікується. Після лютневої революції самотужки українізує свою військову частину і запропонував її послуги Центральній Раді. Проте її лідери недооцінювали потреб в українському війську. Стає також співзасновником Української демократичної хліборобської партії – єдиної, що відстоювала приватну власність на землю. Саме Липинський написав її програму. На запрошення гетьмана П. Скоропадського очолив дипломатичну місію України у Відні. Залишався на цій посаді і після усунення гетьмана Директорією, яку він не визнавав. Створив партію гетьманців – український союз хліборобів-державників. Липинський був теоретиком українського консерватизму: конституційного монархічного устрою. Він вважав, що досягнути консолідації українського народу і перетворити його на повноцінну державну націю можна лише шляхом розбудження та зміцнення почуття територіального патріотизму та солідарності між усіма громадянами України незалежно від їх соціального статусу, віросповідання, етнічного походження та рівня національно-культурної свідомості. В кінці двадцятих років ХХ ст. дійшло до розриву його стосунків зі Скоропадським, що дуже негативно позначилося на його здоров’ї і 14 червня 1931р. він помирає в санаторії Вінервальд під Віднем.

                                           Молода Галичина.            4 квітня 2002р.



1848рік. Галичина, Львів.

1848рік. Галичина, Львів.

    Рік 1848, названий “весною народів” потряс Австрійською імперією. Революційний рух, який розпочався у Відні, так звана березнева революція, викликав цісарську прокламацію від 15 березня 1848р., якою проголошувалося виконати бажання “вірних” народів реорганізувати державний устрій: створення конституційного державного сейму та ліквідація кріпацтва. Звістка про революцію у Відні блискавично досягла Львова і тут знайшла благодатний ґрунт у польської спільноти, яка завжди мріяла про відновлення польської держави. Поляки негайно взялися за укладення  “адреса до цісаря”, в якому виклали своє бачення відбудови Польщі у федерації з Австрією та подальшу долю Галичини. Потім вони почали збирати підписи під “адресом” заохочуючи при цьому і русинів (українців), мовлячи про відбудову “нашої і вашої вітчизни”. Коли Кирило Вінковський, член Ставропігійського Інституту, від імені русинів, зажадав, щоб в тій петиції було згадано також і русинів, то поляки обурилися: Тут (в Галичині) нема русинів! Се зрадник москаль!  Ця подія витверезила українців, які хотіли йти в польські революційні організації. 15 квітня поляки засновують “Раду народову”, яка мала взяти в свої руки керівництво революційним рухом в Галичині. Така діяльність поляків спонукала русинів призадуматися над своєю національною долею та перейти зі свого боку до самостійної активності. 19 квітня крилошанин о. Михайло Куземський на чолі руської делегації вручає галицькому наміснику графу Студіону свою петицію до монарха. Основні вимоги: в округах, де більшість українського населення шкільна наука викладалася українською мовою; накази і розпорядження, які поступають від вищого уряду подавалися українською мовою; урядовці розуміли українську мову; зрівняні права греко-католицького, католицького та вірменського духовенства та щоб українці могли працювати в урядових закладах.

    2 травня 1848р. в консисторійному залі собору св. Юра о шостій годині після обіду зібралися понад триста русинів різного стану і віку, для заснування своєї організації “Ради народної руської”. На ці збори прийшли також і поляки, щоб зашкодити створенню проводу русинів. Спочатку на зборах вшанували пам’ять Маркіяна Шашкевича, пізніше виступив о. Іван Жуковський з церкви св. Петра і Павла, з промовою про потребу створення керівної організації русинів у такій “святій годині”. Його промову перервав поляк п. Сускі, який почав розводитися про інспірацію чорної справи незгоди між народами побратимами. На це “сильним голосом” богослов Олексій Заклинський заявив, що русини вже ніколи, ніколи до Польщі не хочуть належати. Поляки зрозумівши, що нічого не вдіють полишили збори. Було вибрано керівництво Ради, якими стали о. Михайло Куземський, схоластик та Іван Борисикевич, правник (юрист). Учасники зборів “з радости при розході цілувалися, а старці тішилися як діти, бо надія і ціла юність стала перед ними…”. Після утворення Ради Народної Руської у Львові, почали творитися окружні ради по інших містах Галичини. В цей же час також засновано газету “Зоря Галицька”, першим редактором якої став Антін Павенський.

    9 травня  на петицію русинів прийшла відповідь міністра внутрішних справ Піллєрсдорфа.

    10 травня 1848р. чільні представники Ради Народної Руської випустили відозву до руського народу Галичини. В ній галицькі провідники:

-         причисляють галицьких русинів до великого, 15 мільйонного, українського народу, який користується однаковою мовою як в Австрійській так і Російській імперіях;

-         дають широкий історичний екскурс руського народу - від княжих часів до сьогоднішного злиденного стану, коли “великий нарід, стратил свою самодільність, своїх князів і прийшол під чуже панованє”;

-         закликають бути лояльними до австрійської влади, яка тепер, згідно Конституції, надала можливостей різних політичних свобод;

-         накреслюють програму дій Ради:

“а) Первим заданнєм нашим буде заховати віру і поставити на рівні обрядок наш і права церкви і священників наших з правами других обрядків.

  б) Розвивати і взносити народність нашу всїх єї частях: видосконаленнєм язика нашого, запровадженнєм єго в школах низших і висших, видаваннєм письм часових, утримуваннєм кореспонденцій з письменними так нашими, як иншими до щепу слав’янського належащими, розширеннєм добрих і ужиточних книжок в язиці руськім і усильним стараннєм впровадити і на рівні поставити язик наш з иншими в урядах публічних.”

в) Будем чувати над нашими правами конституційними, розпізнавати потреби народу нашого, і поправлення биту нашого на дорозі конституційній шукати, а права наші від усякої напасти і оскорблення стало і силно хоронити”.

Підписали цю відозву: Григорій Яхимович, єпископ, голова, його заступники: Михайло Куземський, схоластик, Іоан Борисикевич, письменник і секретарі: Михайло Малиновський, проповідник катедральний, Теодор Леонтович, архівіст кредитного товариства. 15 травня 1848р. ця відозва була видрукована в першому номері “Зорі Галицької”. Згодом львівську Раду Народну Руську перейменували на Головну Руську Раду.

Всі ці події становили перші кроки політичного життя галицьких українців.

К.Левицький. Історія політичної думки галицьких українців.  1924р.     

Літературна спадщина Івана Франка

       

                                              

                                          “В його характері і нетрадиційній, майже не українській

                                       волі саме сконцентрована його велич і тієї величі  таємниця”.

                                                                                                       Є. Маланюк.

Тисни тут і безплатно скачуй книги І.Франка та про Івана Франка

    Всебічно обдарований, енциклопедично освідчений і надзвичайно працьовитий, Іван Франко виявив себе в багатьох ділянках української культури. Він був поетом, прозаїком, драматургом, критиком й істориком літератури, перекладачем і видавцем. Сюжети для своїх творів черпав з життя і боротьби рідного народу, а також з першоджерел людської культури – зі Сходу, античної доби й Ренесансу. Він був “золотим мостом” між українською та світовими культурами. 

    Стильово Франко належить до перших реалістів в українській літературі. Він найвизначнійший поет пошевченківської доби. Новаторською була вже друга його збірка “З вершин і низин”(1887), яка охоплювала головні твори його суспільної лірики (“Товаришам з тюрми”,  “Вічний революціонер”, “Каменярі”, “Земля моя”, “Тюремні сонети” та ін.). Вона революціонізувала молоде покоління, через що була заборонена в Росії. Вершиною інтимної лірики Франка є його “Зів’яле листя”(1896). У збірці  “Мій ізмарагд”(1897) переважають філософські мотиви: рефлексії поета про добро і зло, красу і вірність, обов’язок і зміст людського життя.  Але й у ній знаходимо зразок суспільної лірики, в якій увіковічнено страждання рідного народу (“По селах”,  “До Бразілії” та ін.). Драму власного життя Франко  відобразив у збірці “Із днів журби”(1900). Програмова збірка  “Semper tiro”(1906) є мистецьким кредом поета-борця. Велику майстерність виявив І.Франко і в ширших епічних поемах “Панські жарти”, “Сурка”, “Смерть Каїна”, “Іван Вишенський”. В найвизначнішій поемі  “Мойсей” Франко відобразив конфлікт вождя з народом, засуджує зраду національних інтересів та проголошує ідею служіння рідному народові.

    Проза І.Франка охоплює понад 100 оповідань, новел та десять повістей і романів, які відзначаються жанровим багатством  і реалістичним зображенням життя всіх прошарків суспільства.  Початок становить т.зв.  “бориславський цикл”, де подано жахливий образ і глибокий аналіз соціального зла в тогочасній Галичині. Зубожіння й пролетаризація галицького села лягли в основу його збірок “В поті чола”(1890) і “Галицькі образки”(1897). Вершиною прози є повість “Boa constrictor” і соціальний роман  “Борислав сміється”. На основі старих українських літописів Франко написав історичну повість “Захар Беркут”(1882) про героїчну боротьбу верховинців проти монголів. До історичних творів ще належить “Герой поневолі”(1904) про революцію 1848р. у Львові та  “Великий шум”(1907) про скасування панщини. Моральному розкладові “верхів” тогочасного суспільства в Галичині він присв’ятив романи “Для домашнього вогнища”(1892), “Основи суспільності”(1895) і “Перехресні стежки”(1899-1900).

    У драматургії Франко виявив себе майстром соціально-психологічної та історичної драми й комедії. Визначніші з них “Украдене щастя”(1893) та “Сон князя Святослава”(1895). Він збагатив українську дитячу літературу – “Коли ще звірі говорили”(1899), “Лис Микита”(1890), “Пригоди Дон-Кіхота”(1891), “Коваль Бассім”, “Абу-Касимові капці”(1895). Особливо треба відзначити його перекладницьку діяльність. Він перекладав з ориґіналів Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Б’єрнсона, Пушкіна, Лермонтова, Чернишевського, Міцкевича, Асника, Гавлічка-Боровського, Халупку та інших.

    Праці Франка з теорії та історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації “Варлаам і Йоасаф…”(1895) та габілітаційної - “Розбір “Наймички” Шевченка”(1895) є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання “Апокрифів і леґенд з українських рукописів”(1896-1910) – монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з науковим аналізом. До студій з старої та середньо доби належать “Св.Климент у Корсуні”(1902-1904), “Карпато-руське письменство ХVII-XVIII ст.”(1900), “До історії українського вертепа XVIIIв.”(1906). З нової літератури він присв’ятив увагу творчості І.Котляревського, М.Шашкевича, Т.Шевченка, С. Самійленка, В.Винниченка та ін. Низку розвідок присв’ятив російській, польській, а також західноєвропейській літературам. Підсумком літературознавчих студій та монографій була стаття “Южнорусская литература”(1904) у словнику Брокгауза і Ефрона та загальний курс “Нарис історії українсько-руської літератури до 1890р.”(1910). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у “З секретів поетичної творчості”(1898) та “Теорія і розвій історії літератури”(1899).

    Велику увагу Іван Франко присвятив питанням літературної мови: “Етимологія і фонетика в южноруській літературі”, “Літературна мова і діалекти”(1907), “Причинки до української ономастики”(1906), де відстоював думку про єдину українську літературну мову, вироблену на наддніпряських діалектах та збагачену західноукраїнськими говірками. За праці з царини філології Харківський університет в 1906р. нагородив Франка почесним докторатом, крім того, він був членом багатьох слов’янських наукових товариств. Пропозиція О.Шахматова і Ф.Корша про обрання І.Франка членом Російської АН, не була здійснена через заборону царського уряду.

                                                           

  Енциклопедія українознавства. 

скачати безкоштовно Франко І. Мойсей

Автор: Іван ФранкоОпубліковано: Нью-Йорк, 1968Сторінок: 158 с.Опис:Українська Вільна Академія Наук Статті Юрія Шевельова

скачати безкоштовно І.Франко-Борець за національну і соціальну справдливість

Автор: Лука ЛуцівОпубліковано: Джерзі Ситі-Нью-Йорк, 19Сторінок: 654 с.Опис:Видавництво “Свобода” 

Тут книга (djvu) "Франко І. Чотири казки"
Тут книга (pdf)

Автор: Франко І.Опубліковано: Нью-Йорк, 1918Сторінок: 32 с.Опис:Наклад Мирослава Січинського 

Тут книга (djvu) ''Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки'

Тут книга (pdf)

Автор: Ірена Книш

Опубліковано: Вінніпег, 1956Сторінок: 154 с.Опис: 

Накладом авторки

Тут книга (djvu) "Іван Франко про соціялізм і марксизм. Рецензії та статті 1897-1906"

Тут книга (pdf)
Автор: Упоряд. Богдан КравцівОпубліковано: Нью-Йорк, 1966Сторінок: 260 с.Опис: Видавництво “Пролог” Суспільно-політична бібліотека ч. 17

Тут книга "Левинський В. Іван Франко-економіст"

Автор: Володимир ЛевинськийОпубліковано: Скрентон, 1957Сторінок: 116 с.Опис: Український робітничий Союз Національно-освітня бібліотека

Тут книга (djvu) "Рудницький Л. Іван Франко і німецька література"

Автор: Леонід РудницькийОпубліковано: Мюнхен, 1974Сторінок: 226 с.Опис:Український Технічно-Господарський Інститут 

Тут книга

Дивізія “Галичина”

Дивізія “Галичина”

    З початком німецько-радянської війни в 1941р. лідери багатьох українських політичних угрупувань (А.Мельник, П.Скоропадський, А.Лівицький, В.Кубійович та ін.) зверталися до керівництва Німеччини з пропозицією про створення Української Національної Армії, яка б могла пліч о пліч з німецьким Вермахтом боротися проти Радянського Союзу та була признанням Україні на самостійне національне життя. Вище німецьке керівництво, враховуючи особисту позицію рейхсканцлера А.Гітлера, на початку війни не йшло ні на які поступки українській справі. Потреба формування українських військових частин виявилася актуальною тільки на початку 1943р. після великих втрат Вермахта в Північній Африці в грудні 1942р. та поразки під Сталінґрадом в лютому 1943р. Тепер же українська сторона розглядала утворення українського регулярного війська як необхідна умова для створення незалежної України у випадку падіння Німеччини. В березні 1943р. галицький губернатор Вехтер та Український Центральний Комітет (УЦК),очолюваний Кубійовичем, виробили умови формування майбутньої дивізії. Деякі з них вище керівництво Німеччини відкинуло, зокрема замість назви “Українська дивізія” німці погодилися на нейтральну назву “Галичина”. Статус дивізії суттєво відрізнявся від аналогічних німецьких з’єднань, які мали назву “дивізія СС” (SS Division), тут ішлося про “дивізію зброї (військ) СС” (Division der Waffen-SS) тобто як така, що складається з вояків інших національностей і з цього випливало її використання.

    28 квітня 1943р. у колишній Палаті намісників у Львові відбулося засідання представників німецької адміністрації та українських об’єднань присвячене проголошенню формування дивізії.  Галицький губернатор оголосив, що вояки цієї військової частини будуть боротися проти Радянського Союзу, каральний апарат якого НКВС, за період 1939-1941рр. знищив понад 300т. мешканців цього краю: українців і поляків. З українського боку, тільки бандерівське крило ОУН різко виступило проти творення військової частини під орудою німців, вважаючи єдиноправильним формування повстанських відділів “знизу”.УЦК використало створення дивізії для звільнення з полону українських бійців Червоної Армії. Бажаючих вступити до дивізії виявилося набагато більше від тих, хто підпадав під вимоги до її вояків. Особливо цьому сприяло ототожнення дивізії військ СС “Галичина” з леґіоном УСС. У травні-червні відбулися перші збори новобранців, які перерозподіляли їх по військових таборах для вишколу. Вишкільні табори були в Гайделяґері для піхоти, в Мангаймі – артилеристів, в Гамбурґу - зв’язківців. Вишкіл тривав до початку 1944р. і його закінчило приблизно 12000 добровольців.Незважаючи на попередні домовленості про змішаний командний склад, німці зайняли усі головні командні пости в дивізії: командир – полковник Ф.Фрайтаґ, начальник штабу – Ф.Байєрсдорф. По мірі завершення вишколу, німецьке командування прийняло рішення про залучення окремих з’єднань дивізії до бойових дій в суміжних з Галичиною областях. В лютому-березні 1944р. з’єднання під команою Ф.Байєрсдорфа брало участь в бойових діях проти радянських та польських партизанських загонів на Холмщині.

    6 червня 1944р. було відкрито Другий фронт у Франції. Це змусило німців перекинути значну частину військ зі Східного фронту на Захід. В кінці червня галицький регіон став місцем дислокації німецької групи армій “Північна Україна” та радянського 1^го Українського фронту, де німці поступалися радянським військам в людських ресурсах та бойовій техніці більш як в два рази. І от сюди вирішено скерувати дивізію “Галичина”. На початку липня вона зайняла бойові позиції в складі XIII армійського корпусу під Бродами. 13 липня радянські війська розпочали масований наступ. В результаті важких боїв, 19 липня весь XIII армійський корпус попадає в оточення. Кільце проходило через населені пункти: Буськ, Ожидів, Олесько, Гута Верхобузька, Майдан, Опаки, Хильчичі, Княже, Красне. В ніч на 21 липня в напрямі Золочева невелика частина дивізійників вирвалася з котла. Основна маса загинула, частина потрапила в полон і деяка частина вояків перейшли в підрозділи УПА. На початку серпня з уцілілих решток дивізії в районі Середнього в Південних Карпатах ВУ почала відновлювати дивізію. В середині жовтня, Президент Словаччини Й. Тісо звернувся до німців за допомогою в придушенні, спровокованого словацькими комуністами та підтримане радянськими партизанами, повстання. Так дивізійники опинилися в Словаччині, де воювали проти радянських та словацьких партизан, підтримуючи словацьку армію.

    У вересні 1944р., за умов вкрай важкого становища Німеччини, вище керівництво рейху схилялося до концепції ґенерала А.Власова - впровадження в життя антибільшовицького фронту народів Радянського Союзу та утворення в майбутньому конфедерації народів. Власов намагався підпорядкувати собі український визвольний рух при цьому і дивізію. Проти цієї ідеї виступили майже всі українські організації і на початку 1945р. німці дозволили приступити до створення Української Національної Армії (УНА). Відразу була створена 1^А Українська Дивізія(УД), головним кістяком якої стала дивізія “Галичина”. Командувачем УНА було призначено ґенерал-поручика П.Шандрука. В кінці січня головні сили 1^ї УД переведено з Словаччини у Словенію. Через небажання вести активні дії проти партизан у німців був намір її розформувати, але в кінці березня дивізію перекидають в Австрію. Потрібно було стримати прорив радянських військ біля Ґраца і тут в першій декаді квітня відбулися запеклі бої. На початку травня на територію Австрії вступили також війська західних союзників. 8 травня Шандрук, інформований про капітуляцію Німеччини, віддав наказ про відступ дивізії на захід. Вагання німецького складу дивізії дало можливість радянським танковим частинам розділити її майже навпіл. Більша частина пішла на Філлях і була інтернована англійськими військами, а друга пробилася на Тамсвеґ до американців. Так завершилася ще одна сторінка визвольних змагань українства по відродженню своєї держави.

        А.Боляновський. Дивізія “Галичина”. Історія. М.Слабошпицький, В.Стеценко.Українська Дивізія “Галичина”. 

Шевченко у казематі

Шевченко у казематі.

    На Різдвяні свята 1847р. в Києві в будинку біля Андріївської церкви зібралися Костомаров, Гулак, Шевченко та колишний студент Харківського університету Савич. Розмови точилися навколо слов’янської ідеї, майбутньої федерації слов’янського племені. Розмовляли не криючись і не підозрюючи, що хтось їх може підслухати. В цьому будинку, у священника квартирував студент Петров, який підслухав ці розмови. На другий день він почав Гулаку виявляти палкі бажання слов’янської єдності і той мав необережність відкрити свої найпотаємніші думи та розповісти про намір заснувати товариство. Втершися в довір’я “братчиків”, Петров отримав статут товариства і переписав собі його. 28 лютого Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М.Юзефовича і зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня у присутності Юзефовича Петров подав спочатку усний, а потім письмовий донос куратору округи О.Траскіну. Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д.Бібікову. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства у ІІІ відділ, де справі надали великого значення. (Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії – орган політичного розшуку і слідства у Росії створений 1826р. У функції третього відділу входила боротьба проти революційних і опозиційних організацій. О.Герцен так писав про ІІІ відділ: “Там у флігелі, містилася світська інквізиція, запроваджена Миколою; не завжди люди, які виходили у задні ворота, перед якими ми зупинялися, тобто, може й виходили, але для того, щоб загубитися в Сибіру, загинути в Алексєєвському равеліні ”.) Начальник ІІІ відділу, шеф жандармів граф Орлов доповів про це царю Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. 22 березня ІІІ відділ наказав припровадити всіх заарештованих до Петербурґа. 5 квітня, при в’їзді в Київ на правому березі Дніпра, був заарештований Шевченко і в нього вилучили рукописну книжку з віршами. Київський цивільний губернатор І.Фундуклей відразу ж відіслав у ІІІ відділ цю книжку та приватне листування Шевченка. Через день відіслано і самого Шевченка.  “Братчиків” і Шевченка ув’язнили в казематі ІІІ відділу біля Ланцюгового мосту. Папери відібрані в Шевченка відразу стали предметом особливої уваги. Готуючися до допиту Шевченка, О.Орлов звернувся до президента Академії мистецтв герцога М. Лейхтенберґського про поведінку поета в Академії. Прийшла об’єктивна відповідь: “… Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии”. 

    Допит заарештованих переконував жандармів, що сама по собі організація не була монолітною і, незважаючи на свою дуже радикальну програму, не становила особливої небезпеки для царату. Інша справа, Шевченко з його творами такими як “Сон”, “Чигирине,Чигирине”, які були старанно вивчені ними. Вони зрозуміли, що на членів товариства мала вплив, хоча й різною мірою, поезія Шевченка. На допиті поету дали 22 запитання й докладно записали відповіді. На запитання, що стосувалися Кирило-Мефодіївського товариства він дав негативні відповіді. На питання: “С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства , читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли подготовить этим восстание в Малороссии?” була відповідь: “Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал”. Наступне питання: “Какими  случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично ваших благотворителей, столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния? ” На першу половину запитання Шевченко відповів не кривлячи душею, а другу залишив без уваги: “Будучи еще в Петербурге, слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства…” Відповідями Шевченка жандарми залишилися невдоволені. В кінці травня слідство по Кирило-Мефодіївському братству закінчилося. У ньому Шевченка виділено окремо. ІІІ відділ дійшов висновку: “Шевченко… сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятной дерзостью  изливал клеветы и желчь на особ императорского дома… Сверх того, что все запрещенное увлекает молодежь и людей со слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников…”

    Слідством було винесено Шевченку найсуворіший вирок: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Затверджуючи в цілому доповідь О.Орлова в справі “братчиків”, Микола І біля абзаца про Шевченка додав: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. 30 травня оголошено вирок, і того ж дня поета передали в розпорядження військового міністерства. М. Костомаров крізь заґратоване вікно бачив, як Тараса Григоровича, густо зарослого бородою, вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Шевченко подивився на вікна, де сиділи ув’язнені, усміхнувся, прощаючися з друзями. “Я заплакал, глядя на него, а он не переставал улыбаться, снял шляпу, садясь в телегу, а лицо было такое же спокойное, твердое”.

                  

                    Т.Г.Шевченко. Біографія.

                    Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах.

                    Спогади про Тараса Шевченка.