Дивізія “Галичина”

Дивізія “Галичина”

    З початком німецько-радянської війни в 1941р. лідери багатьох українських політичних угрупувань (А.Мельник, П.Скоропадський, А.Лівицький, В.Кубійович та ін.) зверталися до керівництва Німеччини з пропозицією про створення Української Національної Армії, яка б могла пліч о пліч з німецьким Вермахтом боротися проти Радянського Союзу та була признанням Україні на самостійне національне життя. Вище німецьке керівництво, враховуючи особисту позицію рейхсканцлера А.Гітлера, на початку війни не йшло ні на які поступки українській справі. Потреба формування українських військових частин виявилася актуальною тільки на початку 1943р. після великих втрат Вермахта в Північній Африці в грудні 1942р. та поразки під Сталінґрадом в лютому 1943р. Тепер же українська сторона розглядала утворення українського регулярного війська як необхідна умова для створення незалежної України у випадку падіння Німеччини. В березні 1943р. галицький губернатор Вехтер та Український Центральний Комітет (УЦК),очолюваний Кубійовичем, виробили умови формування майбутньої дивізії. Деякі з них вище керівництво Німеччини відкинуло, зокрема замість назви “Українська дивізія” німці погодилися на нейтральну назву “Галичина”. Статус дивізії суттєво відрізнявся від аналогічних німецьких з’єднань, які мали назву “дивізія СС” (SS Division), тут ішлося про “дивізію зброї (військ) СС” (Division der Waffen-SS) тобто як така, що складається з вояків інших національностей і з цього випливало її використання.

    28 квітня 1943р. у колишній Палаті намісників у Львові відбулося засідання представників німецької адміністрації та українських об’єднань присвячене проголошенню формування дивізії.  Галицький губернатор оголосив, що вояки цієї військової частини будуть боротися проти Радянського Союзу, каральний апарат якого НКВС, за період 1939-1941рр. знищив понад 300т. мешканців цього краю: українців і поляків. З українського боку, тільки бандерівське крило ОУН різко виступило проти творення військової частини під орудою німців, вважаючи єдиноправильним формування повстанських відділів “знизу”.УЦК використало створення дивізії для звільнення з полону українських бійців Червоної Армії. Бажаючих вступити до дивізії виявилося набагато більше від тих, хто підпадав під вимоги до її вояків. Особливо цьому сприяло ототожнення дивізії військ СС “Галичина” з леґіоном УСС. У травні-червні відбулися перші збори новобранців, які перерозподіляли їх по військових таборах для вишколу. Вишкільні табори були в Гайделяґері для піхоти, в Мангаймі – артилеристів, в Гамбурґу - зв’язківців. Вишкіл тривав до початку 1944р. і його закінчило приблизно 12000 добровольців.Незважаючи на попередні домовленості про змішаний командний склад, німці зайняли усі головні командні пости в дивізії: командир – полковник Ф.Фрайтаґ, начальник штабу – Ф.Байєрсдорф. По мірі завершення вишколу, німецьке командування прийняло рішення про залучення окремих з’єднань дивізії до бойових дій в суміжних з Галичиною областях. В лютому-березні 1944р. з’єднання під команою Ф.Байєрсдорфа брало участь в бойових діях проти радянських та польських партизанських загонів на Холмщині.

    6 червня 1944р. було відкрито Другий фронт у Франції. Це змусило німців перекинути значну частину військ зі Східного фронту на Захід. В кінці червня галицький регіон став місцем дислокації німецької групи армій “Північна Україна” та радянського 1^го Українського фронту, де німці поступалися радянським військам в людських ресурсах та бойовій техніці більш як в два рази. І от сюди вирішено скерувати дивізію “Галичина”. На початку липня вона зайняла бойові позиції в складі XIII армійського корпусу під Бродами. 13 липня радянські війська розпочали масований наступ. В результаті важких боїв, 19 липня весь XIII армійський корпус попадає в оточення. Кільце проходило через населені пункти: Буськ, Ожидів, Олесько, Гута Верхобузька, Майдан, Опаки, Хильчичі, Княже, Красне. В ніч на 21 липня в напрямі Золочева невелика частина дивізійників вирвалася з котла. Основна маса загинула, частина потрапила в полон і деяка частина вояків перейшли в підрозділи УПА. На початку серпня з уцілілих решток дивізії в районі Середнього в Південних Карпатах ВУ почала відновлювати дивізію. В середині жовтня, Президент Словаччини Й. Тісо звернувся до німців за допомогою в придушенні, спровокованого словацькими комуністами та підтримане радянськими партизанами, повстання. Так дивізійники опинилися в Словаччині, де воювали проти радянських та словацьких партизан, підтримуючи словацьку армію.

    У вересні 1944р., за умов вкрай важкого становища Німеччини, вище керівництво рейху схилялося до концепції ґенерала А.Власова - впровадження в життя антибільшовицького фронту народів Радянського Союзу та утворення в майбутньому конфедерації народів. Власов намагався підпорядкувати собі український визвольний рух при цьому і дивізію. Проти цієї ідеї виступили майже всі українські організації і на початку 1945р. німці дозволили приступити до створення Української Національної Армії (УНА). Відразу була створена 1^А Українська Дивізія(УД), головним кістяком якої стала дивізія “Галичина”. Командувачем УНА було призначено ґенерал-поручика П.Шандрука. В кінці січня головні сили 1^ї УД переведено з Словаччини у Словенію. Через небажання вести активні дії проти партизан у німців був намір її розформувати, але в кінці березня дивізію перекидають в Австрію. Потрібно було стримати прорив радянських військ біля Ґраца і тут в першій декаді квітня відбулися запеклі бої. На початку травня на територію Австрії вступили також війська західних союзників. 8 травня Шандрук, інформований про капітуляцію Німеччини, віддав наказ про відступ дивізії на захід. Вагання німецького складу дивізії дало можливість радянським танковим частинам розділити її майже навпіл. Більша частина пішла на Філлях і була інтернована англійськими військами, а друга пробилася на Тамсвеґ до американців. Так завершилася ще одна сторінка визвольних змагань українства по відродженню своєї держави.

        А.Боляновський. Дивізія “Галичина”. Історія. М.Слабошпицький, В.Стеценко.Українська Дивізія “Галичина”. 

Шевченко у казематі

Шевченко у казематі.

    На Різдвяні свята 1847р. в Києві в будинку біля Андріївської церкви зібралися Костомаров, Гулак, Шевченко та колишний студент Харківського університету Савич. Розмови точилися навколо слов’янської ідеї, майбутньої федерації слов’янського племені. Розмовляли не криючись і не підозрюючи, що хтось їх може підслухати. В цьому будинку, у священника квартирував студент Петров, який підслухав ці розмови. На другий день він почав Гулаку виявляти палкі бажання слов’янської єдності і той мав необережність відкрити свої найпотаємніші думи та розповісти про намір заснувати товариство. Втершися в довір’я “братчиків”, Петров отримав статут товариства і переписав собі його. 28 лютого Петров з’явився до помічника куратора Київської шкільної округи М.Юзефовича і зробив донос про існування в університеті таємного політичного товариства. 3 березня у присутності Юзефовича Петров подав спочатку усний, а потім письмовий донос куратору округи О.Траскіну. Траскін доповів про це київському військовому губернаторові Д.Бібікову. Бібіков повідомив про розкриття таємного товариства у ІІІ відділ, де справі надали великого значення. (Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії – орган політичного розшуку і слідства у Росії створений 1826р. У функції третього відділу входила боротьба проти революційних і опозиційних організацій. О.Герцен так писав про ІІІ відділ: “Там у флігелі, містилася світська інквізиція, запроваджена Миколою; не завжди люди, які виходили у задні ворота, перед якими ми зупинялися, тобто, може й виходили, але для того, щоб загубитися в Сибіру, загинути в Алексєєвському равеліні ”.) Начальник ІІІ відділу, шеф жандармів граф Орлов доповів про це царю Миколі І. Почалися обшуки й арешти членів товариства. 22 березня ІІІ відділ наказав припровадити всіх заарештованих до Петербурґа. 5 квітня, при в’їзді в Київ на правому березі Дніпра, був заарештований Шевченко і в нього вилучили рукописну книжку з віршами. Київський цивільний губернатор І.Фундуклей відразу ж відіслав у ІІІ відділ цю книжку та приватне листування Шевченка. Через день відіслано і самого Шевченка.  “Братчиків” і Шевченка ув’язнили в казематі ІІІ відділу біля Ланцюгового мосту. Папери відібрані в Шевченка відразу стали предметом особливої уваги. Готуючися до допиту Шевченка, О.Орлов звернувся до президента Академії мистецтв герцога М. Лейхтенберґського про поведінку поета в Академії. Прийшла об’єктивна відповідь: “… Шевченко имеет дар к поэзии и на малороссийском языке написал некоторые стихотворения, уважаемые людьми, знакомыми с малороссийским языком и прежним бытом этого края; почитался он всегда человеком нравственным, быть может, несколько мечтателем и чтителем малороссийской старины, но предосудительного на счет его ничего не доходило до сведения Академии”. 

    Допит заарештованих переконував жандармів, що сама по собі організація не була монолітною і, незважаючи на свою дуже радикальну програму, не становила особливої небезпеки для царату. Інша справа, Шевченко з його творами такими як “Сон”, “Чигирине,Чигирине”, які були старанно вивчені ними. Вони зрозуміли, що на членів товариства мала вплив, хоча й різною мірою, поезія Шевченка. На допиті поету дали 22 запитання й докладно записали відповіді. На запитання, що стосувалися Кирило-Мефодіївського товариства він дав негативні відповіді. На питання: “С какой целью вы сочиняли стихи, могущие возмущать умы малороссиян против нашего правительства , читали эти стихи и разные пасквили в обществах друзей ваших и давали им списывать оные. Не сочиняли ли вы эти стихи для распространения идей тайного общества и не надеялись ли подготовить этим восстание в Малороссии?” була відповідь: “Малороссиянам нравились мои стихи, и я сочинял и читал им без всякой цели; списывать не давал, а был неосторожен, что не прятал”. Наступне питання: “Какими  случаями доведены вы были до такой наглости, что писали самые дерзкие стихи против государя-императора и до такой неблагодарности, что сверх великости священной особы монарха забыли в нем и августейшем семействе его лично ваших благотворителей, столь нежно поступивших при выкупе вас из крепостного состояния? ” На першу половину запитання Шевченко відповів не кривлячи душею, а другу залишив без уваги: “Будучи еще в Петербурге, слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и степенными людьми; я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства…” Відповідями Шевченка жандарми залишилися невдоволені. В кінці травня слідство по Кирило-Мефодіївському братству закінчилося. У ньому Шевченка виділено окремо. ІІІ відділ дійшов висновку: “Шевченко… сочинял стихи, на малороссийском языке, самого возмутительного содержания. В них он то выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины, то возглашал о славе гетманского правления и прежней вольности казачества, то с невероятной дерзостью  изливал клеветы и желчь на особ императорского дома… Сверх того, что все запрещенное увлекает молодежь и людей со слабым характером, Шевченко приобрел между друзьями своими славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… по возмутительному духу и дерзости, выходящей из всяких пределов, он должен быть признаваем одним из важных преступников…”

    Слідством було винесено Шевченку найсуворіший вирок: “Художника Шевченко за сочинение возмутительных и высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений”. Затверджуючи в цілому доповідь О.Орлова в справі “братчиків”, Микола І біля абзаца про Шевченка додав: “Под строжайший надзор и с запрещением писать и рисовать”. 30 травня оголошено вирок, і того ж дня поета передали в розпорядження військового міністерства. М. Костомаров крізь заґратоване вікно бачив, як Тараса Григоровича, густо зарослого бородою, вивели у супроводі жандармів і посадили у візок. Шевченко подивився на вікна, де сиділи ув’язнені, усміхнувся, прощаючися з друзями. “Я заплакал, глядя на него, а он не переставал улыбаться, снял шляпу, садясь в телегу, а лицо было такое же спокойное, твердое”.

                  

                    Т.Г.Шевченко. Біографія.

                    Доля. Книга про Тараса Шевченка в образах і фактах.

                    Спогади про Тараса Шевченка.           

ЦЕHТРАЛЬHА РАДА.

ЦЕHТРАЛЬHА  РАДА.

    12   березня    (27   лютого   за старим стилем)  1917р.,  після кількаденних політичних демонстрацій робітників  Петрограду, було повалено самодержавство в Росії. 13 березня в Україну прийшла телеграма члена Державної   Думи  Бублікова,  який повідомляв населення  Росії,  що царська влада в Росії впала, а революцію очолив комітет  Державної  Думи.    Спочатку громадсько-політичні діячі України, переживши лихоліття царських переслідувань підчас війни, ставились дуже обережно до всяких новин. Тим часом революція поширювалася на всі верстви населення і втримати рамки старого суспільства було неможливо. Використовуючи ці настрої,   Товариство   Українських Поступовців (ТУП) 17 березня вирішило створити об'єднавчий центр, який переріс в Українську Центральну Раду. До складу Центральної Ради крім ТУП (Є.Чикаленко, С. Єфремов,  Д. Дорошенко) ввійшли соціал-демократи на чолі з В.Винниченком і С.Петлюрою та Українська партія  соціалістів-революціонерів, яку репрезентували М.Ковалевський,    П.Христюк   та  М.Шаповал.   Головою   Ц.Ради обрали, заочно,  професора  Михайла Грушевського, який ще не повернувся з заслання. Так українці всіх ідейних переконань згуртувалися в єдиний представницький орган, який в першій половині 1917р. одержував дедалі зростаючу підтримку. Hайпалкійшими прихильниками  Центральної  Ради  були сільські вчителі, нижче духовенство, дрібне чиновництво, земські урядники, молоді офіцери та заможне селянство.  Проте в Україні були також суспільні та етнічні групи, які не підтримували Центральну Раду.   Російські консерватори побоювалися, що зростання політичної активності українців призведе до розвалу  “єдиної і неподільної  Росії”.   З  другої сторони російські радикали підозрювали, що український національний рух порушить “єдність робітничого класу”.  Скоса позирала на   Ц.Раду і значна частина євреїв,  багато з яких ототожнювали себе з російською культурою і активно діяли в російських соціалістичних партіях. В цих умовах, щоб завоювати собі визнання найвищої політичної сили в Україні, 23 червня 1917р.   Центральна Рада   видала перший універсал, в якому проголошувалося:  “"Хай   Україна   буде вільною.   Hе відокремлюючись остаточно від Росії й не розриваючи зв’язків з російською державою,  хай український народ отримає право самому розпоряджатися своїм життям у своєму краї”. Проте дуже скоро виявилося, що  Ц.Раді  бракує розуміння державотворення. Більшість політиків  Ц.Ради, вік яких коливався в межах 20-30 років,   згаяли час у безкінечних суперечках,  відстоюючи вузькі партійні та класові інтереси.   Центральна   Рада відмовилася від своєї підтримки церквою. В неї було неґативне ставлення до чиновництва, яке вважалося як уособлення старої гнобительської буржуазної держави. Дуже великою помилкою було нерозуміння необхідності мати армію.   Ц.Рада була переконана, що  “Україна   утримає   свою самостійність без армії,   тільки сильною вірою в соціалістичне братерство...”.  Зукраїнізовані військові корпуси ґенерала  П.Скоропадського були розпущені.   Дуже скоро виявилася недолугість цих міркувань:   підчас більшовицького походу Муравйова на Київ --  нікому було боронити столицю. Це був початок кінця Центральної   Ради.   Потім був  Гетьманат...

                   Т.ГУHЧАК.      УКРАЇHА. ПЕРША ПОЛОВИHА XX ст.

                   О.СУБТЕЛЬHИЙ.  УКРАЇHА. ІСТОРІЯ.

  І.HАГАЄВСЬКИЙ. ІСТОРІЯ УКРАЇHСЬКОЇ ДЕРЖАВИ     ДВАДЦЯТОГО СТОЛІТТЯ.

Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

               

                Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

    Роман Шухевич народився 30 червня 1907р. у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша,2. Дід його, Володимир Шухевич був етнографом, автором знаменитої п’ятитомної розвідки про побут гуцулів “Гуцульщина”. Середню освіту Роман здобув у філії української академічної гімназії у Львові. Студіював на львівській політехніці.              

   В 1923р., маючи заледве шістнадцять років, вступає в ряди української військової організації (УВО), а з 1929р. – один з перших членів ОУН і займає довгий час пост бойового референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Бере живу участь у пластовому житті. Покликаний до служби в польському війську наполегливо студіює в старшинській школі, однак його, як політично підозрілого, усувають зі школи і посилають дослужувати звичайним гарматчиком в одному з ґарнізонів на Волині. В 1934р., у зв’язку з вбивством польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, його арештують і засилають до концтабору в Березу Картуську. В 1938р. звільнений завдяки амністії з в’язниці, він переходить в Карпатську Україну, де бере участь у визвольних змаганнях проти угорської окупації Закарпаття. В 1939-1941рр. працює в проводі ОУН як референт зв’язку з українськими землями в СРСР. 

    30 червня 1941р. майор Тур-Шухевич у складі українського леґіону входить до Львова. Після проголошення 30 червня 1941р. Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН німецька влада заарештувала. Романові Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення, однак згодом він залишає службу і переходить у підпілля. Пізніше він, як комендант допоміжної поліційної частини, організовує перехід відділів української поліції на Волині та Поліссі до УПА. За цю акцію його схопило ґестапо і вдруге засуджує до страти, але йому вдається втекти з в’язниці. В серпні 1943р. ІІІ Надзвичайний Збір обирає Шухевича-Тура (псевдонім Тарас Чупринка) головою проводу ОУН. Постановою УГВР з 9 лютого 1946р. підполковник Т. Чупринка був підвищений до ступеня ґенерала. На протязі 1943-1950рр. Р. Шухевич керує визвольною боротьбою багатотисячної УПА проти гітлерівських та більшовицьких військ.

    Ранком 5 березня 1950р. Р. Шухевич загинув геройською смертю в бою з спецвідділами МВД-МҐБ в селі Білогорща, біля Львова. Про місце поховання його до сьогодні не відомо.

    Вічна слава героям!

    П.Мірчук. Українська повстанська армія 1942-52роки.

   Д.Свідник. Загибель ґенерала Чупринки. Газета “Поступ” 7.03. 05р.

Книга тут - автор Мірчук П. "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир Армії Безсмертних"



















  Книга тут (Тарас Чупринка-Роман Шухевич-Тур-Р. Лозовський)

Книга тут "ШУХ-ТУР-Пластун"

Книга тут "Шухевич-Чупринка людина і символ"

Книга тут "Генерал Роман Шухевич (дві доповіді)"

Книга тут - автор д-р. Степан Шухевич "Моє життя"

КАРПАТСЬКА УКРАЇНА

                                ПРОГОЛОШЕННЯ КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

                                                                                       Чи чулисьте браття

                                                                                       Як боролось Закарпаття.

                                                                                       З народної пiснi.

Розпад Австро-Угорської iмперiї в 1918р. розбудив Закарпаття, яке до цього нидiло в обiймах Угорської олiгархiї. По мiстах i  мiстечках Закарпаття творилися народнi ради, якi виявивляли полiтичнi прагнення щодо майбутньої долi Закарпаття. Основними  течiями були: приєднання Закарпаття  до новоствореної  Чехословаччини,  приєднання  до  УНР, приєднання  до  Угорщини  та  створення   самостiйної  держави. Долю Закарпаття  вирiшила  емiгрантська  органiзацiя - Американська  Руська народна  рада. Плебiсцит  серед  закарпатських  громад  США  висловився бiльшiстю  за  приєднання Закарпаття до Чехословаччини (732 делегати за приєднання до ЧСР; 310 - за приєднання до УНР; 27 - за самостiйнiсть; 10 - за приєднання до Росiї; 9 - за приєднання до Угорщини; 1 - за приєднання до Галичини). І так Закарпаття пробуло в складi ЧСР до 1938р.

В 1938p. внаслiдок Мюнхенської угоди, до Нiмеччини вiдiйшли  Судети.  З мовчазної згоди захiдних держав, Гітлер планував подальше розчленування Чеської держави. При пiдтримцi нiмцiв словаки одержали автономiю в межах Чехословацької  республiки. 11 жовтня 1938p. Закарпаття  отримало  вiд чехiв самоврядування. 26 жовтня 1938p. автономний уряд Закарпаття очолив о. Августин  Волошин - найвизначнiйша  постать за створення української держави  на  Закарпаттi. Згiдно  нового  полiтично-правового  статусу законодавча  влада  повинна  була  перебувати в руках обраного Карпато-Українського Сойму.  Пiсля  Вiденського  арбiтражу (2.11. 1938р.) до Угорщини вiдiйшли Ужгород, Мукачево, Берегово i столицю краю перенесено до Хусту. З великим пiднесенням розпочалося будiвництво рiзних дiлянок нацiонального життя на українському Закарпатті. 12 лютого 1939p на виборах  до  Сойму Карпатської України  здобуває  перемогу українське  нацiональне об'єднання i формує новий  парламент.  Однак  мiжнароднi  подiї  перешкодили  нормальному розвитковi  автономiї  Карпатської  України. 15 березня 1939p. вермахт розпочав окупацiю Чехiї. В цей же день, виражаючи волю народу, парламент Карпатської України висловлюється за те, щоб Августина Волошина вибрати президентом. За  його  ж  iнiцiативою,  того  ж  самого дня  проголошено самостiйнiсть  Карпатської України. І в цей же день в нiч на 16 березня розпочалася угорська навала проти Карпатської України. На оборону стали вiддiли  "карпатської сiчi", але  десятикратне  по  чисельностi угорське вiйсько швидко окупувало  Карпатську Україну i уряд Волошина перейшов до Румунiї. На  Закарпаттi  почалася  нова  нiч  пiд  крилом  Угорщини. Так закiнчилася  ще  одна  сторiнка  визвольної  боротьби  України  за  свою незалежнiсть.

                              В.Пачовський.  Срiбна Земля.

                              енциклопедiя українознавства. т2.

Зимовий похід 1919-1920рр.

        Листопад 1919 року. Військо і уряд УНР та Українська Галицька Армія (УГА) опинилися на території обмеженій лінією Вінниця – Житомир – Староконстантинів – Проскурів (Хмельницький) – Кам’янець-Подільський. Навколо цього “чотирикутника смерті” ворожі армії: з півдня Денікіна, з півночі Червона Армія, з заходу і південного заходу поляки і румуни, а всередині лютує тиф. Поляки мріють про кордони Польщі 1772 року. Денікін відбудовує Росію в довоєнних кордонах. Українці борються за Соборну Українську державу і стоять всім поперек. В українському таборі протиріччя між наддніпрянцями та західняками дійшли до крайньої межі. З тактичних міркувань, щоб порізнити український національний табір, росіяни згідні вести сепаратні переговори з Начальною Командою УГА Є.Петрушевичем, а поляки – з наддніпрянцями С.Петлюрою, а разом, щоб нанести найболючіший удар українській ідеї: остаточно розколоти український табір. В цей час частина старшин УНР, на чолі з отаманом Волохом, розагітована більшовиками, повіривши, що твориться військо Української Соціалістичної Республіки, відкололася і перейшла на сторону червоних. УГА остаточно переходить на сторону Денікіна, з умовою, що ніколи не буде використовуватися проти своїх.

        На початку грудня 1919р. в Новій Чорториї, за відсутності Петлюри (він поїхав до Варшави), відбувається спільна нарада військових і уряду УНР.  Вирішено: армія переходить до ведення партизанської війни по тилах противника, щоб показати що боротьба за незалежність продовжується. Похід почався з територій зайнятих УГА. Не було ніякого тертя між обома арміями, а навіть сприяння: у м. Пикові Київська дивізія замінила свої старі гармати на нові з галицької артилерії. Дальше був прорив між Козятином і Калинівкою з виходом на Липівець. Поява Української Армії була для денікінців великою несподіванкою, бо вони вважали, що її вже не існує. Денікінці та їхня адміністрація відкочувалися на Одесу. Втікаючи, вони зганяли злість на  євреях. Містечка Ставище, Володарка, Тетіїв, П’ятигори, Тараща, Виноград, Монастирище, Цибулів, Соколівка і багато інших пережило масові погроми. На кінець січня 1920р. Українська Армія пересунулася в район м. Умані. Тут в Умані було видруковано листівки: “До інтелігенції України”, “Селянам”, “Офицерамъ, казакамъ и солдатамъ Добровольческой Армии”. Зміст листівок складався, щоб вибити ґрунт з-під ворожої агітації білих і червоних. В цей час денікінці в особі полковника Попова намагаються нав’язати контакти з наддніпрянцями, але переговори були безрезультатними, через неспроможність Денікіна пагодитися на існування незалежної України. Вважаючи Добровольчу армію трупом, якому підтримує життя Антанта, поступово Українська Армія переключилася на боротьбу з більшовиками. В цей час УГА, яка через велику кількість хворих на тиф була нерухома, знову опинилася оточена росіянами, але тепер червоними. Більшовики відразу почали схиляти галичан на свою сторону, обіцяючи допомогу проти поляків у відвоюванні Східної Галичини. Галичани повірили Москві, що вони зможуть внести свою лепту в побудову, хай правда, Соціалістичної Соборної України. Провід УГА не знав, що більшовики загони Волоха розформували, його самого мало не стратили, але потім “помилували” усуненням від військових справ. Як у східній мудрості: зрада пригодиться, зі зрадником не возиться. Серед стрільців проводиться спритна агітація проти провідників УГА, мотивуючи це необхідністю спільної боротьби проти поляків. У Вінниці твориться Революційний Комітет УГА і в цей же час Москва намагається таємно домовитися з Варшавою про поділ України.

        Волох і боротьбисти, визнання УГА радянської влади, складна стратегічна ситуація, важкий матеріальний стан, тиф, фізична і моральна перевтома – все це вкупі викликало хитання в наддніпрянців. Впливало на настрої і те, що серед населення помічалася певного роду апатія до подій, що вирували в Україні. В кінці січня в с. Гусівці на Єлисаветщині нарада командирів українських дивізій вирішила йти на терени зайняті більшовиками: Канів, Черкаси, Чигирин, які й були звільнені на початку лютого. 12 лютого Українська Армія переходить на лівий берег Дніпра і захоплює Золотоношу, робить демонстрацію в сторону Лубен, Хорола і Кременчука. Наступна нарада командуючих в с. Москалівка в другій половині лютого постановляє повернутися на правий берег і йти на захід на зближення з УГА. При підході до Бершаді довелося зробити зупинку так як там був розташований збільшовичений корпус УГА. Не бажаючи братнього кровопролиття, наддніпрянці повертають на південь, захоплюють Гайсин, Умань, Ольвіопіль, Христинівку. В квітні армія продовжуючи маневрувати по запіллю червоних, виходить в район Анієва, Балти, Бірзулі, стягуючи на на свою голову прокльони червоних “боліє злостних контрреволюціонеров, чєм сам Дєнікін”. В цей час дійшли звістки, що УГА розпочало бойові дії проти Москви. Гадали, що УГА допомагає полякам, бо ті відмовилися від Галичини. І знову наддніпрянці прямують на північ на з’єднання з УГА. Червона Армія знесилина виступом УГА, операціями Української армії в районі між Бугом і Дністром відходила на схід і південний схід. За ними посувалися поляки. Європа і цілий світ читали про перемоги польського війська. На початку травня армія УНР опинилася поруч з поляками. В цей час прийшла звістка, про відмову Петлюри від Галичини, Холмщини та Волині на користь Польщі і про приєднання Наддніпрянської армії до поляків для походу на Київ. Так завершився перший зимовий похід армії УНР.

       Ю.Тютюник.  Революційна стихія. Зимовий похід 1919-1920рр.

Натисни тут і отримай ексклюзивну книгу учасника подій, автор Панас Феденко "Минуло півстоліття: Зимовий похід армії УНР 1919-1920рр."