Степан Бандера - борець за волю України

                                              Степан  Бандера - борець за волю України.

                                                            Кожний думай, що на Тобі міліонів стан стоїть,

                                                                           Що за долю міліонів мусиш дати Ти одвіт.

                                                                                                                             І. Франко.

    Народився Степан Бандера 1січня 1909р. в селі Угринові Старому Калуського

повіту на Франківщині, в багатодітній сім'ї грекокатолицького священника. Дитинство припало на надзвичайно важкі роки: Перша світова та Польсько-українська війни. З 1919р.  по  1927р. навчався в українській класичній  гімназії в Стрию. Тутвін ознайомився з різними філософськими течіями. З 1922р. член Пласту. Гімназія і Пласт відіграли важливу роль в процесі політичного росту С. Бандери. З 1928р. по 1933р. він навчається на агрономічному факультеті Вищої Політехнічної школи. Дипломного іспиту скласти він не встиг через ув'язнення за політичну діяль-ність. З 1928р. Бандера стає членом Української Військової Організації (УВО). В 1929р. виникає ОУН і УВО стала її складовою. Спочатку Бандера працював по лінії пропаганди (Крайова референтура пропаганди ОУН). Йому було доручено переправу підпільних видань з-за кордону і розповсюдження їх на теренах Галичини. Після страти В. Біласа і Д. Данилишина, в 1933р. С. Бандера призначається на найвищий пост у Крайовій Екзекутиві ОУН Західноукраїнських земель. За час його керівництва в КЕ ОУН було вчинено два політичних замахи. Протестним актом, за вчинення більшовиками голодомору в Україні, був замах на радянського консула у Львові 21. 10.1933р. Другим актом протесту проти польської шовіністично-екстремістської політики, проти винищування українців, насильницької асиміляції та пацифікацій було вбивство польського міністра внутрішних справ Б. Пєрацького 15. 06. 1934р. Суд засудив С. Бандеру та ще декількох чоловік до страти, яку пізніше було замінено довічним ув'язненням. Він перебував у суворій ізоляції у в'язницях "Свєнти Кшиж" коло Кельц  і "Береза Картуська" біля Бресту до середини вересня 1939р., коли розпочалася Друга світова війна.

     Після вбивства в Роттердамі, П. Судоплатовим провідника ОУН Є.Коновальця, головою ОУН в серпні 1938р. було обрано полковника Андрія Мельника. А.Мельник - чесна людина, особистість військового гарту, з глибоким почуттям дисципліни і порядку був слабким політиком. Його нездатність орієнтуватися в складних умовах грозових 1939-1941 років, а також вождизм в керуванні, привели до розламу в ОУН. Між прихильниками А.Мельника та С.Бандери витворилися два протилежні погляди щодо низки найголовнійших питань: відношення до німців, справа О.Сеника та Я.Барановського, участі ОУН в радянсько-фінській війні, прийнятті  рішень в проводі ОУН. 10 лютого 1940р. створилося революційне крило ОУН під  головуванням Бандери. Проголошення "Акту відновлення Української держави" 30 червня 1941р. у Львові ОУН(р), підтвердило марність сподівань мельниківсь-кого проводу на лояльність німців до України. Реакція Берліну була майже блискавичною: 5 липня  всіх чільних діячів ОУН(р) арештовано. Після невдалих умовлянь відкликати "Акт…" їх депортовано в Берлін. 14 серпня Бандера передав меморандум ОУН, в якому ствердив, що "співпраця з Німеччиною можлива лише тоді, коли вона визнає Українську державу та її уряд". Це послужило запроторенням його в концтабір Заксенгауз. Восени 1944р. гітлерівці випускають Бандеру з концтабору, але він знову відмовляється співпрацювати з ними. Він почав зорганізовувати закордонні частини ОУН. З 1954р. замешкує в Мюнхені. Веде активне політичне життя, відстоюючи ідею незалежності України. 15 жовтня 1959р. Степана Бандеру вбито. Довший час німецька поліція і прокуратура губилися в здогадках про виконавців злочину. Більшовики поширювали найрізноманітніші версії, щоб відсунути від себе підозру про замах і перекинути звинувачення на інших. Через два роки, рятуючи своє життя, вбивцяагент КДБ Б.Сташинський втікає в ФРН, де у всьому зізнається. Судовий процес в Карлсрує показав справжнє обличчя СРСР, розвінчуючи заяву М. Хрущова, що Москва відреклася від сталінських методів політичного насилля.

                                                     П.Дужий.  С. Бандера - символ нації.

ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ

                                                      ЧЕТВЕРТИЙ УНIВЕРСАЛ.

  Після ультиматуму Ради Народних Комісарів Центральній Раді, кінець 1917р. позначився успішним наступом більшовиків на Україну: вони захопили Харків, Полтаву, Катеринослав, Чернігів. У самому Києві більшовики готували повстання проти українського уряду. Ця практика відносин з більшовиками переконала Центральну Раду, що про рівноправну федерацію України з Росією (на що були фактично скеровані три попередні універсали) годі думати. Одночасно Центральна Рада почала активніше шукати миру з Центральними державами, тобто Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Туреччиною. Ці обставини вимагали проголошення самостійної, суверенної української держави. І от 25 січня (хоч підписано 22 січня) 1918р. Центральна Рада оголосила документ, який став наріжним каменем українського самостійного руху ХХ століття, - четвертий універсал. В ньому проголошується: "...од нині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною вільною суверенною державою українського народу.  З усіма сусідніми державами,як то: Росія, Польща, Австрія, Румунія, Туреччина та іншими, ми хочемо жити в злагоді та приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки. ... Власть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться українські Установчі Збори будемо рядити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу селян, робітників і салдатів, та наш виконавчий орган, який од нині матиме назву “Ради Народних Міністрів”. Документ накреслює коло найважливіших практичних завдань, які належить виконати українському урядові. Насамперед Рада Народних Міністрів мала вести переговори з Центральними державами цілком самостійно і довести їх до кінця. Дальше універсал приписував урядові твердо і рішуче вести боротьбу проти “большевиків та інших напасників, що нищать і руйнують наш край”. У земельній справі універсал повідомляв, що спеціальна комісія вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності і соціалізацію землі. У справах фінансових документ зобов’язував установити державно-народний контроль над усіма банками, які досі “допомагали визискувати кляси трудові. Однині позикова поміч банків має даватися головним чином на піддержку трудового населення...”

  Четвертий універсал був поворотним пунктом в українській революції. Нарешті українці рішучим чином заявили, що метою їхньої боротьби є суверенна держава, яка турбується інтересами українського народу.

                       Т.ГУНЧАК. УКРАЇНА. ПЕРША ПОЛОВИНА XX СТОЛIТТЯ.          

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

Крути - вина і трагедія Центральної Ради.

  29 січня (16 за ст. ст.) 1918р. біля залізничної станції Крути на лінії Москва-Бахмач-Київ  відбувся  бій  сотні  юнацької  школи  ім.гетьмана Б.Хмельницького, сотні студентського куреня стрільців та чоти гайдамак (разом біля 600 бійців)  з  4000  тисячним  більшовицьким  загоном. Опір під  Крутами стримав на декілька днів здобуття Києва більшовиками, що дозволило українській делегації успішно укласти Брестську  угоду. Не меншим  було моральне  значення бою, який став символом жертовності  молоді. Але повстає питання, як трапилося, що Київ - столицю України, фактично,  не було  кому захистити і необстріляна юнь підставила свої груди під більшовицькі багнети Муравйова.

  Лютнева революція в Росії збудила з летаргічного сну також і Україну. Відразу ж  виникає  Центральна  Рада. У Києві  наприкінці  березня  1917р. створюється український військовий клуб ім. гетьмана П.Полуботка і засновується український військовий  організаційний комітет,  до  якого  ввійшли  полковники  Глинський, Волошин,  поручик  Міхновський. Виникають  українські  військові ради і в інших частинах імперії: в Москві, Одесі, Мінську. Створюються перші українські полки: ім. І.Гонти - в Умані,  ім. П.Сагайдачного - в Житомирі,  ім. П.Дорошенка - в Сімферополі, ім. І.Мазепи - в Саратові, український Запорізький полк у Москві. Та  все  це  відбувається  стихійно, без  державної опіки і координації з боку Ц.Ради. З другої сторони, йшла шалена протидія з боку російських "єдінонєдєлімих сил". Та незважаючи  на  перепони  і  залякування,  арешти  більш менш активних військових  діячів, 18-21 травня 1917р. в Києві було  скликано перший військовий з'їзд, на який  прибуло 400 делегатів з фронту,  чорноморського та балтійського флотів і біля 300 - з гарнізонів і тилу. Так як Ц.Рада репрезентувала українську владу, вона  очолила  з'їзд.  Соціалісти,  які  переважали  в Ц.Раді були проти як творення національної  армії  так і  самої  незалежної  української держави. В.Винниченко,  лідер  української  соціал-демократичної  робітничої  партії, заступник голови Ц.Ради з трибуни з'їзду  заявив: "Україні  нема  пощо  творити своєї армії,  бо  вона  нікого  поневолювати  не хоче. Їй треба тепер закінчити війну й уладнати  разом з працюючими  російськими класами нове життя у спільній державі Росії". Це  було  сказано  в  той  час, коли в Польщі творилися польські легіони, в Фінляндії - єгери  (національні  загони), в Прибалтиці - національні формування. І все  ж  з'їзд ухвалив  провести "негайну націоналізацію армії на національно-територіальному  принципі",  "виділити  частини  з  українською більшістю".

  4-11  червня,  2-12  листопада  1917р.  відбуваються  другий  і  третій Всеукраїнські  військові  з'їзди.  Наприкінці  червня  в  Києві  самочинно організувався  другий  український  полк  ім.  гетьмана  П.Полуботка. Виникає український  корпус  під  командуванням  генерала  Скоропадського. Та Ц.Рада не підтримала цих заходів: "нам вашої охорони не треба, бо на забезпеку в будь-який момент може приїхати півтори міліони українських вояків". Вона всюди виступала проти самостійницьких домагань військовиків,  сіючи  зневіру  і  розлад.  Вона вважала, що Україні потрібна тільки  міліція,  до створення якої  так і не приступила.  Ц.Рада,  окрім  хибної  політичної  позиції,  не  довіряла  вищому офіцерству, боялася військової диктатури. Так зволікаючи з створенням міліції і розсіявши та змарнувавши те, що було повстало  незважаючи на пасивність Ц.Ради у цій справі, Україна залишилася зовсім без організованих збройних сил.

  Тим часом в Росії вибухає Жовтнева революція і вже 17 грудня 1917р. раднарком РРФСР надсилає  до  Києва  свій  ультиматум,  фактично, це було оголошення війни Україні.  25 грудня 1917р.  більшовики  під  командою  Антонова-Овсієнка (якого Ленін на цей час  перейменував  на  Овсієнка)  починають  наступ на Україну. Аж тепер у проводирів  Ц.Ради  наступило  прозріння  відносно  Росії, але було вже пізно. З сторони Харківщини на  Київ  рухалися  муравйовці.  На  оборону Ц.Ради “півтори міліони війська” не зібралося, а залишки військових частин розкладалися більшовицькою пропагандою.  І як наслідок, трагедія Крут.

                        Герої Крут. Дрогобич. 1995р.

                        І.Нагаєвський. Історія української держави

                                       двадцятого століття. 1993р.

   

Локотська республіка

                                                     Локотська республіка.

   У жовтні 1941р., коли окуповані були Брянська та Орловська області, німцями було санкціоновано утворення Локотського округу (Локоть – селище у Брянській області). Керівником округу німці призначили учителя Костянтина Воскобойника, а його заступником – Броніслава Камінського. Нове керівництво створило воєнізовану міліцію чисельністю 200 чоловік, щоби боротися з радянськими партизанами. Пізніше німці надали Локотському району автономні права. Забезпечивши місцевих жителів трофейною зброєю та оподаткувавши його, німці вивели з району всі свої війська та комендатури і надалі ця територія почала називатися Локотською республікою, а збройні сили Локотської республіки - “Російська Визвольна Народна Армія” (РОНА). Ця армія була укомплектована етнічними росіянами, що мали антирадянські погляди, та солдатами-червоноармійцями, які опинилися в оточенні німецьких військ, і її чисельність сягала 12 тис. вояків. 8. 01. 1942р. К. Воскобойник загинув у бою з партизанами, але його справу продовжив Б. Камінський, який незабаром очистив територію від партизанів. Зобов’язавши, призначеного обер-бурґомістром, Камінського піклуватися про спокій і порядок на території Локотської республіки і здійснювати постачання продовольства для військ, німецьке командування надало йому повну свободу дій.  Офіційною ідеологією Локотської республіки став націоналізм, правлячою партією – Російська націонал-соціалістична партія на чолі з Камінським. По суті в республіці були встановлені націонал-соціалістичні порядки: заборонені шлюби між євреями і не євреями, заборонялися аборти і велася всіляка підтримка збереження сім’ї,  визнавалися тільки церковні шлюби і заохочувалася народжуваність.

    На початку 1943р. радянські війська підійшли до Локотської республіки і РОНА взяла участь в боях проти радянських військ, зазнавши великих втрат. Була проведена друга мобілізація внаслідок якої РОНА зросла і досягла 20 тис. вояків. У серпні, після узгодження з німецьким командуванням, РОНА евакуюють у Вітебську область Білорусії. Евакуювалася адміністрація округу та члени сімей загальним числом до 30 тис. чоловік. Ті, кому не вдалося покинути Локотський округ, організували партизанські загони і вони протистояли більшовикам до кінця 40-х років. У Білорусії РОНА була кинута на боротьбу з місцевими партизанами і їм вдалося досягнути успіху, очистивши навколишні райони від партизанів. За участь у цих боях Б.Камінський був нагороджений Залізним Хрестом І класу. Влітку 1944р. Камінського викликали до польової ставки рейхсфюрера СС у Східній Прусії, де Гімлер особисто висловив подяку бригаді Камінського за успішні дії з-за ради Німеччини, а сама РОНА була включена до складу військ СС-Ваффен, як 29 ґренадирська дивізія військ СС (російська №1). Б.Камінському був присвоєний чин бригаденфюрера СС.

     1 серпня 1944р. Польська Армія Крайова піднімає повстання у Варшаві проти німців. На придушення повстання були кинуті німецькі частини СС і серед них 29 ґренадирська дивізія Б.Камінського. Ця дивізія, яка брала участь у приборканні повстання у варшавському районі Охота, проявила надзвичайну жорстокість. Так за один день 5 серпня солдатами та офіцерами РОНА було вбито та пограбовано 15 тис. мирних жителів. На вимогу німецького командування вгамувати своїх підлеглих, Камінський відповів, що його люди у боротьбі з більшовиками втратили все своє майно і він не бачить нічого поганого в тому, що вони прагнуть поправити своє матеріальне становище за рахунок поляків, ворожих німцям. Навіть бездушні нацисти були настільки вражені  жорстокістю РОНА, що обергрупенфюрер СС Еріх фон дем Бах-Зелевський віддав наказ про розстріл Камінського, начальника штабу Шавикіна та ін. Було оголошено, що їх знищили польські партизани. (На Нюрнберзькому процесі  фон дем Бах-Зелевський підтвердив факт розстрілу Камінського, відповідно до законів військового часу). У листопаді 1944р. особовий склад 29 ґренадирської дивізії СС було влито до 1-ої дивізії Російської Визвольної Армії (РОА).

                      Скорочено з статті В.Шпіцера “Те, що старанно замовчувалось”.

                                                                                                     Дзвін, №7, 2012р.

Голодомор в Україні

                                                    Трагічні  роковини  голодомору  в  Україні.

                                                                                                     Неврожай  від  Бога,

                                                                                                     а  голод  від  людей.

    Кожного року в листопаді місяці відзначаються трагічні роковини страшного голоду в Україні. Померлих від голоду, за різними підрахунками, від 7 до 10 млн. людей. Голод 1932- 1933 р. став для українців тим, чим був голокост для євреїв і різанина 1915р. для вірменів.

                          
 1. Тут книга (djvu). Читайте і пам'ятайте!   

Автор: Макогон Ф.Опубліковано: Торонто, 1983Сторінок: 43 с.Опис: “Анабазис” 

  2. Тут книга (pdf)

  В 1925р. на XIV з'їзді ВКП(б) проголошено курс на соціалістичну індустріалізацію СРСР. Ресурси для цієї мети створюються за рахунок внутрішніх джерел. Для можливості одержання коштів, прискореними темпами запроваджується колективізація. В 1928р. в Україні було колективізовано лише 2.5% господарств (9734 колгоспи) або ,9% землі. В 1929р. колективізовано 8,9% господарств і 8,9% земель. В січні 1932р. колгоспами вже охоплено 70% господарств та 73,5% посівної площі. Зі зростанням кількості колективних господарств формується вивіз зерна за кордон. Так в 1930р. із зібраних 835млн. центнерів хліба, було вивезено 48,4млн. центнерів; в 1931р. з 695млн. - 51,8млн. центнерів. В 1932р. план заготівель зерна в Україні було збільшено на 44%. Рішення про збільшення плану заготівлі зерна й та жорстокість, з якою режим виконував його, прирекли мільйони людей на смерть від голоду, який можна назвати не інакше як штучним. Реалізовували цю політику посіпаки зверху донизу, яким була абсолютно байдужа, навіть чужа, доля українського села. 

 Тут книга
Автор: Сова Г.Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 17 с.Опис: УВП З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки      Відвертим цинізмом віє від заяв тодішних верховодів України. П.Постишев, секретар ЦК КП(б)У: «Нужно поса-дить мужика на картошечку, а хлеб сдать государству. Вплоть до семян…». М. Хатаєвич, секретар Дніпропетровського комітету КП(б)У: «Між селянами і нашою владою точиться жорстока боротьба. Це  боротьба на смерть. Цей рік став випробуванням нашої сили і їхньої витривалості. Голод довів їм, хто тут господар. Він коштував мільонів життів, але колгоспна система існуватиме завжди. Ми виграли війну.» 
 1. Тут книга (djvu) Автор: Роман Млиновецький (Роман Бжеський)Опубліковано: Торонто, 1982Сторінок: 308 с.Опис: The Basilian Press З фондів Електронного архіву українського визвольного руху avr.org.ua2. Тут книга (pdf)  А виконавці-бійці, які вели війну з селянством, тверді і нещадні в прийнятті каральних рішень, жорсткі й винахідливі пронози під час трусів на селянському обійсті повністю позбавляли селянські сім'ї будь якого харчу. Залишившись без хліба, селяни їли котів, собак, пацюків, кору, листя. Мали місце численні випадки канібалізму. Першими помирали чоловіки, потім діти. В останню чергу помирали жінки. Але перш ніж померти, люди часто божеволіли, втрачаючи своє людське єство. Один з партійних функціонерів, Віктор Кравченко, згодом писав:" У бою люди гинуть швидко, вони борються, їх підтримує товариська солідарність і почуття обов'язку. Тут я бачив, як люди вмирають на самоті, поступово, вмирають страшною смертю, без усякої думки виправдати свою загибель самопожертвою в ім'я справи. Наймоторошніше було дивитись на маленьких діток. Висохлі, як скелети, кінцівки яких звисали з роздутого живота. Голод стер з їхніх облич усі сліди дитинства, перетворивши їх на замордованих примар". Тут книга 
Автор: Іван ГерасимовичОпубліковано: Нью-Йорк, 1973Сторінок: 296 с.Опис: Українське Видавництво “Говерля”   Новітні комуністи, в наш час, незважаючи на опубліковані в Україні матеріали, спогади очевидців голодомору, заперечують і всіляко применьшують злочинні дії своїх попередників, тим самим проявляють своє істинне відношення до долі України та її народу.
                                                 Голод 1933 року в Україні.  1993р. Дніпропетровськ-Мюнхен.Голод. Народна книга-меморіал.  1991р. Київ. 


Тут книга

Автор: Поль Половецький

Опубліковано: Мюнхен, 1955
Сторінок: 30 с.Опис: Накладом “Українського Видавництва” в Мюнхені З фондів Центрального Державного Архіву зарубіжної україніки

Тут книга Автор: М. ХвощовийОпубліковано: Вінніпег, 1983Сторінок: 15 с.Опис: Інф. відсутня 

Тут книга Автор: Б/а
Опубліковано: Б.м., б.р.Сторінок: 15 с.Опис:Видання Проводу ОУН 

1. Тут книга (djvu) Автор: Соловій д.
Опубліковано: Детройт, 1952Сторінок: 88 с.Опис: Українська Вільна Громада в Америці Політично-наукова бібліотека ч. 1
2. Тут книга (pdf)

1. Тут книга (djvu) Автор: Михайло СмикОпубліковано: Детройт, 1993Сторінок: 25 с.Опис: Доповідь виголошена 12/09/1993 на Жалібній академії в Детройті 
2. Тут книга (pdf)

Хрущов Крим Україні подарував ?

                                  Хрущов Крим Україні подарував ?

  Керівництво Кримської області  звернулося до Ради Міністрів РРФСР з проханням передати Крим в склад України. Рада Міністрів РРФСР, яка позитивно відреагувала на це прохання (ось яким було офіційне обґрунтування: “учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР”), звернулася до Президії Верховної Ради РРФСР. Президія Верховної Ради РРФСР 19 лютого 1954р., за участю представників виконкомів Кримської обласної та Севастопольської міської (був присутній його голова “тов. Сосницький”. М.Л.) Рад депутатів трудящих,  розглянула пропозицію  Ради Міністрів РРФСР про передачу Кримської області та звернулася ( прийнявши відповідний Указ) до Президії Верховної Ради СРСР -  про це, зокрема, детально розповідав на сторінках центральних газет Голова Президії Верховної Ради РРФСР М. Тарасов. Це (разом зі згодою України позитивно відреагувати на прохання РРФСР – також прийнятим відповідним Указом Президії Верховної Ради УРСР) створило необхідну правову базу для прийняття  відповідного рішення Президією Верховної Ради СРСР. Остаточним вирішенням цього питання став закон, який прийняла Верховна Рада СРСР 26 квітня 1954р. Ось його зміст:

“Верховна Рада Союзу Радянських Соціалістичних Республік постановляє:

1.     Затвердити Указ Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року про передання Кримської області зі складу РРФСР в склад Української Радянської Соціалістичної Республіки.

2.     Внести відповідні зміни в статті 22 і 23 Конституції СРСР”.

Після цього, прийняттям відповідних законів були внесені зміни в республіканські Конституції Верховними Радами РРФСР і УРСР.

                                М.Лукінюк. “Краткий Экскурс в Кримско-российско-украинскую историю”. Кримська світлиця №34 від 24 серпня 2012р.    

  З вище викладеного ви дізнались про факти законного переходу Криму (не исконно руского полуострова) Україні  для розбудови інфраструктури і підняття економічного розвитку після розрухи.     
  
   Знизу є книга (31 ст.), прочитавши яку ви зрозумієте, як проходила "асиміляція" населення, руйнація архітектурної спадщини криму, захоплення його за допомогою тогочасних на швидкоруч зформованих "козачків" (читаючи її розумієш, що історія має здатність повтоюватись).

http://prosvitafenix.blogspot.com/2014/03/1941.html        Історія незалежності України (Брати Капранови), глава про Крим.

  

Автор: Січинський В.Опубліковано: Нью-Йорк, 1954Сторінок: 31 с.Опис: Організація Оборони Чотирьох Свобід України

Книга тут !!!

                  

Українська Повстанська Армія

                  

                                     

"На всій Україні, а можливо, і в усьому

 Совєтському союзі немає, мабуть,

ні однієї людини, яка нічого не чула б сьогодні

 про ту визвольну протибольшевицьку боротьбу, що її, головно в західноукраїнських областях,

веде український народ..."

                                                                 П. Полтава (з підпільної брошури 1947р.)

  Перші місяці побуту німців в Україні 1941р. привели до загального розчарування. Терор НКВС замінився терором ґестапо. Знищення українського проводу після проголошення акту 30 червня виявило справжні наміри німців щодо України. Галичину приєднують до Генерал-Губернаторства, Буковину і Бесарабію віддано Румунії, ще раніше Закарпаття було кинуте на поталу Угорщині. Німецька політика була визиваючим глузуванням з українських державницьких аспірацій та з національних почувань  українського народу взагалі.                   

    На початку 1942р. особливо нестерпні умови склалися на Поліссі та Волині. Тут населення страждає з однієї сторони від свавілля радянських партизан, які заполонили лісові хащі і відносилися до українського населення вороже, трактуючи його як самостійників-націоналістів, а з другого боку від брутальних відплатних акцій фашистів за атаки партизан на німецькі ґарнізони. Дошкульних ударів завдають також польські колоністи об’єднані в “ліґеншафти” та  “пляцуфкі”, одні співпрацюючи з німцями, а другі – з червоними партизанами. Все це, а також “добровільне” висилання на роботу в Німеччину, зумовило стихійну появу в середині 1942р. загонів самооборони. З цих загонів твориться “Поліська Січ” з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем та перші відділи УПА під керівництвом Довбешки-Коробки (Перегійняк, уродженець Волині, член ОУН) та Остапа. Спочатку відбивши охоту більшовицьким партизанам та польським “пляцуфкам” гуляти по українських селах, обидва загони УПА скеровують свої удари проти німців. Популярність діяльності УПА приводить до чисельного зростання повстанців та до охоплення визвольною боротьбою все більших районів. Літом 1943р. починає переорганізовуватися в повстанську армію Українська Народна Самооборона в Галичині і приймає назву УПА-Захід на відміну від підрозділів Полісся і Волині, які названо  УПА-Північ. Восени 1943р. створюється Буковинська Самооборонна Армія. Пост головного командира УПА займає Тарас Чупринка (Роман Шухевич). Восени 1943р. на теренах Галичини, Волині, Полісся існували за німецьким визначенням “бандитські райони”, де німецька адміністрація нічого не могла вдіяти. Крім збройної боротьби УПА вела ідейно-політичну пропаґанду з чітко окресленими гаслами боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Значення цієї зброї добре розуміли вороги українського народу і робили все можливе, щоб підірвати довір’я народу. Німці: “ОУН це національно замаскована більшовицька бойова частина. Воюючи проти німецьких вояків, вона допомагає червоній Москві!” Більшовицькі летючки: “Керівна верхівка ОУН контактується з ґестапо і робить все, щоб відірвати народні маси від радянських партизан, які ведуть боротьбу проти німців.” В ідейно-політичній боротьбі проти обох окупантів України УПА звертає також особливу увагу на пропаґанду визвольної боротьби серед інших поневолених Москвою та Берліном народів. Сили УПА на початку 1944р. становили 50 куренів – біля 80т. українських воїнів і біля 20т. воїнів інших національностей.

    Наближення Червоної Армії поставило перед УПА завдання переходу німецько-радянського фронту, щоб залишитися на українських землях. Перші спроби переходу великими з’єднаннями на відтинку фронту Шепетівка-Рівне-Збараж (березень 1944р.) виявилися фатальними. Більшовики, використовуючи цілі дивізії з усіма родами зброї, завдали великих втрат північному крилу групи “УПА-Північ”. Тому приймається рішення про перехід малими групами, коли Червона Армія, переслідуючи німців, вже немала великих можливостей вступати в бій з частинами УПА. Це був період проривів з оточення, засідок та наскоків. З віддаленням фронту розпочався період безжалісної боротьби з дивізіями НКВС. Більшовики поставили собі мету зліквідувати УПА до закінчення війни. Після року найбільших зусиль МВС-МДГ, УПА діяла дальше і своєю збройною боротьбою доводила, що український народ прийняв більшовиків як нових загарбників. В 1946р. влада міняє тактику боротьби: творення випадкових баз, перепис населення, блокада, родинну та маєткову відповідальність, публічні катування та провокації.  Міняється тактика і УПА: несподівані напади на більші і меньші НКВСівські з’єднаннями, наскоки на адміністративні центри (для звільнення арештованих, розбивання в’язниць та нищення заготівельних пунктів), руйнування комунікаційних споруд та засобів зв’язку, саботажні акції. Безкомпромісна боротьба ведеться проти сил НКВС та активних членів більшовицької партії, в той же час з захопленими в полон червоноармійцями обмежувалися тільки роз’яснювальною роботою та відпускали їх на волю.

    В 1945р. для допомоги українцям Закерзоння проти польських банд, які насильно змушували українців до переселення в СРСР, декілька відділів УПА прориваються через польсько-радянський кордон. Якийсь час вони успішно протидіють переселеню, але після операції  “Вісла” (квітень-серпень 1947р.) перебування УПА в Закерзонні тратить сенс і частина відділів йде рейдом на Захід, а решта повертається на терени УРСР.

    В період післявоєнного миру український визвольний рух діє у формі збройного підпілля та ширення  ідей протибільшовицької боротьби. Для цього використовують збройно-пропаґандивні рейди відділів УПА на території сусідних держав для інформування  про характер і мету боротьби українського народу та ширення правди про імперіалістично-більшовицькі наміри проти цих держав. Так на протязі 1947-1949рр. здійснені рейди в Польщу, Білорусію, Чехословаччину, Мадярщину, Прусію та Румунію. Але починає відчуватись брак медикаментів, зброї та амуніції. 5 березня 1950р. було завдано болючого удару УПА, коли загинув, оточений спецвідділами МВС, головний командир УПА ґенерал Роман Шухевич. Та незважаючи на цю втрату, боротьба УПА не припиняється. В жовтні 1952р. головний командир УПА полковник Василь Кук відзначив 10-річчя УПА окремим наказом, підкреслюючи в ньому тверде, незламне рішення кожного бійця і командира – вести визвольну боротьбу за всіх умов аж до повної перемоги нашої правди.

           П.Мірчук. Українська Повстанська Армія 1942-1952рр. Документи і матеріали.

Лебідь М. УПА: Українська Повстанська Армія

Книга тут !

Додано: Грудень 17, 2012

Автор: Микола ЛебідьОпубліковано: Б.м., 1946Сторінок: 100 с. + 31 фото
Опис: Видання Пресового Бюра УГВР

К И Ї В. 7 ТРАВНЯ 1920р.

           

                                                       К И Ї В.  7 ТРАВНЯ 1920р.

                 

  7 травня  1920р. польсько-українська армія, ввійшла в Київ, звільнивши його від більшовиків. А передумови цієї події були такі: кінець 1919р. для УНР позначався важким станом – воювати доводилося на три фронти – проти більшовиків, Добровільної армії та тифу. Тиф був мабудь найгрізнішим ворогом – армія УНР зменшилася до 30тис. бійців. Відчувалася нестача зброї, амуніції, стратегічних баз і медикаментів. В цей час поглиблюються розбіжності між наддніпрянцями і галичнами. ЗУНР  фактично втратив Галичину і його інституції знаходилися на східній Україні. За тих обставин верхівка   УНР (зокрема  С. Петлюра) почала схилятися до союзу з Польщею, так як здавалося, що загроза червоної Москви Польщі, робила її природним союзником України проти більшовиків. С. Петлюра виїхав до Варшави для укладення договору. На початку 1920р. представники  УНР та Польщі підписали політичний договір так звану Варшавську угоду та військову конвенцію. Загальний зміст договору:

  -Польща визнає право України на незалежність;

  -кордони між Польщею й Україною мали проходити майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею та Радянською Україною (по ріці Збруч);

  -Україна забезпечує національно-культурні права полякам і навпаки Польща – українцям.

  Цей договір поглибив тертя між східною та західною Україною, так як  С.Петлюра фактично віддав  Галичину полякам. I от в кінці квітня розпочався наступ польсько-українських військ, який і закінчився вищезгаданим взяттям Києва.  Але вже на початку червня кіннотники Будьонного прорвали фронт і вдерлися в тил польської армії. Цей маневр примусив польсько-українські загони залишити  Київ та відступати на захід. Iніціатива перейшла до рук  Червоної Армії. Потім було “Чудо над Віслою”, яке змусило більшовиків відступити. Коли бої вже точилися в районі  Жмеренки і Вапнярки більшовики, боячися повного провалу, запропонували полякам перемир’я. Згодившися на нього, поляки віроломно порушили  Варшавську угоду та залишили С.Петлюру напризволяще. Українська армія, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшла ріку Збруч у  Галичину, де їх польський союзник помістив до таборів військовополонених. Так закінчилися воєнні дії 1920р. Потім був Другий Зимовий похід 1921 року.