Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

               

                Тарас Чупринка (Р.Шухевич) – головний командир УПА.

    Роман Шухевич народився 30 червня 1907р. у Львові в будинку, що на вулиці Довбуша,2. Дід його, Володимир Шухевич був етнографом, автором знаменитої п’ятитомної розвідки про побут гуцулів “Гуцульщина”. Середню освіту Роман здобув у філії української академічної гімназії у Львові. Студіював на львівській політехніці.              

   В 1923р., маючи заледве шістнадцять років, вступає в ряди української військової організації (УВО), а з 1929р. – один з перших членів ОУН і займає довгий час пост бойового референта в Крайовій Екзекутиві ОУН. Бере живу участь у пластовому житті. Покликаний до служби в польському війську наполегливо студіює в старшинській школі, однак його, як політично підозрілого, усувають зі школи і посилають дослужувати звичайним гарматчиком в одному з ґарнізонів на Волині. В 1934р., у зв’язку з вбивством польського міністра внутрішніх справ Пєрацького, його арештують і засилають до концтабору в Березу Картуську. В 1938р. звільнений завдяки амністії з в’язниці, він переходить в Карпатську Україну, де бере участь у визвольних змаганнях проти угорської окупації Закарпаття. В 1939-1941рр. працює в проводі ОУН як референт зв’язку з українськими землями в СРСР. 

    30 червня 1941р. майор Тур-Шухевич у складі українського леґіону входить до Львова. Після проголошення 30 червня 1941р. Акта відновлення Української держави весь Провід ОУН німецька влада заарештувала. Романові Шухевичу вдалося уникнути ув’язнення, однак згодом він залишає службу і переходить у підпілля. Пізніше він, як комендант допоміжної поліційної частини, організовує перехід відділів української поліції на Волині та Поліссі до УПА. За цю акцію його схопило ґестапо і вдруге засуджує до страти, але йому вдається втекти з в’язниці. В серпні 1943р. ІІІ Надзвичайний Збір обирає Шухевича-Тура (псевдонім Тарас Чупринка) головою проводу ОУН. Постановою УГВР з 9 лютого 1946р. підполковник Т. Чупринка був підвищений до ступеня ґенерала. На протязі 1943-1950рр. Р. Шухевич керує визвольною боротьбою багатотисячної УПА проти гітлерівських та більшовицьких військ.

    Ранком 5 березня 1950р. Р. Шухевич загинув геройською смертю в бою з спецвідділами МВД-МҐБ в селі Білогорща, біля Львова. Про місце поховання його до сьогодні не відомо.

    Вічна слава героям!

    П.Мірчук. Українська повстанська армія 1942-52роки.

   Д.Свідник. Загибель ґенерала Чупринки. Газета “Поступ” 7.03. 05р.

Книга тут - автор Мірчук П. "Роман Шухевич (ген. Тарас Чупринка) – командир Армії Безсмертних"



















  Книга тут (Тарас Чупринка-Роман Шухевич-Тур-Р. Лозовський)

Книга тут "ШУХ-ТУР-Пластун"

Книга тут "Шухевич-Чупринка людина і символ"

Книга тут "Генерал Роман Шухевич (дві доповіді)"

Книга тут - автор д-р. Степан Шухевич "Моє життя"

Ольга Басараб.

                                              Ольга   Басараб.

                                           Хто не знає свого минулого,

                                           Той не вартий свого майбутнього.

                                           Хто не шанує видатних  людей свого народу

                                           Той сам не гідний пошани.

    1 вересня 1889р. в селі Підгороддя, біля Рогатина, в родині священника Михайла Левицького народилася донька Ольга. Отець Михайло був людиною суворої вдачі, жив майже аскетичним життям і дітей своїх привчив до чесної праці. Навчання своє Ольга розпочала в приватному пансіоні для дівчат у Вайсвассері на Шлеську в монахинь. Після чотирирічного початкового навчання, батько віддає її до ліцею в Перемишлі, який називався Інститутом для українських дівчат. Звідси виходили справжні патріотки і свідомі громадяни свого народу. Після закінчення ліцею продовжує навчання у Відні в торгівельній академії. У Відні в той час було багато різних українських організацій і товариств. Ольга з головою поринає у суспільно-політичну діяльність. Вступає в “Союз українок”, Червоний Хрест, студентське товариство Січ. До цих організацій належав також Дмитро Донцов та інші, в майбутньому славні діячі, які шукали шлях боротьби за незалежну Україну. Після завершень студій повертається до Львова і влаштовується бухгалтером у Земельному банку. В позаробочий час відвідує сходини студентів, створені “Просвітою” курси неписьменних та порядкує бібліотеку Жіночої громади. Разом з Оленою Степанів є членами “Пласту”.

    З вибухом першої світової війни, Ольга і Олена Степанів організовують першу жіночу стрілецьку чоту з жінок і дівчат. Сюди ввійшли всі члени товариства Січ: О.Левицька, Г.Дмитерко, К.Пацулівна, П.Михайлишин, М.Петруняк та інші. Командиром чоти призначили Олену Степанів. В 1914р. Ольга виходить заміж за випускника львівської політехніки, голову студентського товариства “Основа” – Дмитра Басараба. Його як офіцера-резервіста забирають до австрійського війська і посилають на італійський фронт, де він невдовзі гине. Ольга тяжко переносить втрату чоловіка.

    З виникненням УНР у 1918р., працює недовго в посольстві у Хельсінкі, а  в листопаді цього ж року повертається до Відня. У Відні бере активну участь в Українському жіночому Союзі, організовує школу для українських дітей, опікується інвалідами. З 1919р. працює в українському посольстві у Відні, як радник посольства. В 1920р. полковник Є.Коновалець створив УВО і Ольга, як член колишньої чоти Українських Січових Стрільців, вступає до неї і працює зв’язковою. Це був час великого протистояння українських організацій та новоповсталої польської держави на Галичині. 9лютого 1924р. Ольгу разом з товаришкою С.Савицькою арештовують і поміщають у в’язницю по вул. Яховича (сьогодні Кучера). Допитував Ольгу один з найжорстокіших комісарів – Міхал Кайдан. Щоб вирвати від неї таємниці УВО, їй ламали пальці, викручували кінцівки, лили воду в легені, пускали електричний струм через вуха. Незважаючи на знущання, Ольга не зломилася. Зранку 13 лютого 1924р.,  Ольгу знайдено було повішеною в тюремній камері. Поліція продовжувала приймати передачі, боячися небажаного розголосу, але не давала дозволу на побачення. Згодом її таємно влада поховала.Пізніше, під тиском громадскості, поліція повідомляє, що причиною смерті стало самогубство-повішання.  На домагання брата Северина створено комісію і в присутності лікарів: Панчишина  і Дмитрука та адвокатів: Бачинського і Шухевича, відкрито домовину. Було констатовано: що так катована людина не в стані повіситися. Буквально зразу після смерті, у в'язничній келії, де вона перебувала, був знайдений, вишкрябаний нігтями, напис на стіні: “За кров, за сльози, за руїну, верни нам Боже Україну”, а нижче “Вмираю замучена - помстіться”.

    Пам'ять про Ольгу Басараб ніколи не згасне в нашому народі і не згасне вогник свічки на її могилі на Янівському цвинтарі.

Леся Українка

                                                 Леся Українка

    Леся Українка народилася 25 лютого 1871р. в м. Новоград-Волинському (Зв’ягелі). Батько – Петро Косач, дворянин голова з’їзду мирових посередників й урядник для особливих доручень при генерал-губернаторі по селянських справах. Мати відома письменниця Олена Пчілка (Ольга Косач), сестра професора-історика, письменника та громадського діяча, Михайла Драгоманова. Вона була однією з тих, що їздили в Петербург до тодішнього Міністра освіти Російської імперії з просьбою скасування заборон вживання української мови.

    Коли Леся підростає до гімназійного віку, мама бере добрих учителів до дому і Леся разом з старшим братом Михайлом проходить курс по програмі хлоп’ячої гімназії. В той час як її шкільні товариші і товаришки не чують про Україну і слова, як школа калічить їм рідну мову, коли вони її знали, а інших учить гордувати нею як мужицькою, Леся вже знає ціну української слова, бо навчання проходило за українськими підручниками, більшість яких мати отримувала з Галичини. Леся вчиться теж латинської та грецької мови і знає останню на стільки, що може читати й перекладати Гомера. Сама мати вчить дітей російської, німецької та французької мов. Вже з 16 років Леся починає переклади з французької, німецької, польської. Особливо їй подобається Гейне.

    Великий вплив на Лесю справляли поїздки батьків до Києва. Тут вона знайомиться з шевченківськими вечорами, українською трупою Ашкаренка, де грають талановиті артисти М.Кропивницький і М. Садовський, зачаровується музикою М. Лисенка. Також знайомиться з гуртками культурників, які мають на меті працювати для рідної культури, виключаючи всяку політику. Вони звертають свої погляди на Галичину, де українське слово звучить вільно, але рівень його низький. Леся береться за допомогу дитячому журналові “Дзвіночок”: пише вірші, укладає влучні віршовані поради для дітей. Тут, у Києві, вона знайомиться і стає членом таємного гуртка драгоманівців. Драгоманов закликав українську інтелігенцію ставати в ряди соціалістів. Знаючи добре англійську, французьку і німецьку мови, для неї не становило труднощів ознайомитися з деякими соціалістичними творами. Влітку 1907р. вона одружується з музичним етнографом Климентом Квіткою.

    Ще ранньому віці Леся захворіла на туберкульоз. Хвороба наклала на її життя і діяльність вагомий відбиток. Маленькою мусить лежати, в той час як довкола буяє природа, дорослою дівчиною розпрощатися з піаніном і ставати перелітним птахом на великий період життя.  На 19 році життя піддається важкій операції і від того часу часто виїжджає на зиму в Одесу, Ялту, Дагестан, Єгипет, Італію. Незважаючи на важку, невиліковну хворобу, вона натхненно творить. Тематично багату її лірику, трохи умовно, можна розділити на особисту, пейзажну й громадську. Головні теми її ранніх ліричних поезій: краса природи, любов до рідного краю, особисті переживання, призначення поета і роль поетичного слова. Один з перших віршів присвячує матері:

                           У маленькій хатинці, у тихім куточку,

                           Мати спить і дитина маленька,

                           У віконце одчинене линуть з садочку

                           Урочисті пісні соловейка.

                           Мати спить, над колискою сина схилившись,

                           Певне, пісню малому співала,

                           А тепер, як приспала його, - утомившись,

                           Край його і сама задрімала.

                                                                           “Місячна легенда”.

Після перебування в Софії з дядьком М, Драгомановим її громадсько- політична лірика досягає надзвичайної сили й мужності, революційного протесту проти Росії – тюрми народів, палкої ненависті до самодержавного гнобительського ладу, картання слабодухої інтелігенції, звеличення сміливих борців – “нащадків Прометея”. Елемент епосу властивий багатьом ліричним поезіям Українки, знайшов повне втілення в баладах, поемах, перекладах не на українські сюжети, але проектованих на актуальні проблеми національного визволення українського народу (“Самсон”, “Роберт Брюс, король шотландський”, “Одно слово” та інші). Але найбільш повно як художник, мислитель і новатор Л.Українка виявила себе в драматургії. Вона розвинула новий жанр – драматичну поему (“Одержима”, “Вавілонський полон”, “Касандра”, “На руїнах”, “Руфін і Прісцілла”, “Бояриня”, “Камінний господар” та інші).

    Л. Українка стала в аванґарді творчих сил, що виводили українську літературу на широку арену світової літератури.

    Померла вона на Кавказі в м. Сурамі 1 серпня 1913р. Поховали Лесю Українку 8 серпня на Байковому цвинтарі. Віддати їй шану прийшла велика сила народу: родичі, товариші, знайомі, громадські діячі, літератори, художники, артисти й усі, що цінили її талант. Похорон перетворився в політичну акцію і поліція докладала всі сил, щоб не допустити маніфестації. Заборонено було всякі промови над могилою.

А.Музичка.  Леся Українка. Її життя, громадська діяльність і поетична творчість.       1925р.